Отряха –вітер-з реготом зачин!-
похилим травам пасма волохатить.
Повз сизі ковили й гіркий полин
стадар одвічний кураї кошлатить.

Ятріють маки у моїй руці
Цвіт горицвіту сяє, мов Стожари…
Здається: таїна в роздоллі цім,
яку від нас ховають лаври й лари.

Тут бджоли дикі дзумкотять про мед.
З квіток збирають там, де конюшина…
Повз житнє поле пролягла стежина,
Їй згукує самітній ожеред.

Де довгі вулиці й усміхнені хатини
сховались у вишневому гіллі,-
квітують чорнобривці та жоржини,
виблискують в запахченій імлі.

Як ніжно пестять віття верболозу -
Немов кохану!- жмурки ставкові;
А клени і тополі при дорозі -
Дріади царство, міфи вікові.

Село раює…Та старий вереда -
невтихлий вітер !- знову не змовка,
нагадує мені про родову легенду,
про зле прокляття вовка-вожака.

Його були тут давні володіння,
пустир відлюдний, зграї хижаків…
Лиш миготіли сіроманців тіні,
пройти ніхто б і нині не посмів.

Хоч неприступний степ - скорились далі:
волелюбиві пращури були!
Вовки втекли. Село розбудували
І Виводове здавна нарекли.

Живуть без настороги в нім хатини -
Тече життя розбурхана ріка.
Лиш в чорних гронах ягід бирючини,
ще ніби свінуть очі вожака
. 2004