Давно тебе, мій край, обмилували,
Твої квітучі злаки, ковили…
Вздовж берегів Дніпра, ріки Самари,
Селились перші пращури мої.

Край кам`янистих скель, ярів та балок,
З глибокими долинами річок...
Весь сповнений цікавинок, загадок,
Легенд, переказів, бувальщин та казок.

Край макоцвітний з присмаком полину,
Зігрітий колисанкою вітрів,-
Барвінком обійняв мою країну,
І золотом розжарених хлібів.

В багатотрав`я огорнув кургани
Сарматської та скіфської доби.
Амфори срібло й злАто Пекторалі
Нащадкам його землі зберегли.

Стрічає люд, щодня, багристим сонцем,
що світло розсіває із висот.
Ревуть басами Борисфенівські пороги
З часів, коли ще жив сам Геродот.

Він пам'ятає вбивство Святослава.
Боявся ворог слів : «Іду на Ви!».
Спустошливі набіги, не з екрана,
Всілякої чужинців кагали.

Пригадує, як звали «Диким Полем».
Те, як ховав голоту від біди,
Що не хотіла жити у неволі
Йдучи сміливо в месницькі ряди.

Домівкою славетного козацтва
Став для Мазепи, Калнишевського, Сірка...
Що боронили землю від "поганців",
І православну віру до кінця.

У залишках Дніпровських тихих плавнів
Великий Луг до нас ще промовля.
Про сім Січей і про козацьку славу,
Що в ковилу високім прилягла.

Через століття шабель дзвін ще чути...
Яким швидким не був би часу плин,
Ніколи та нікому не забути,
Якого роду ми нащадки, хто чий син.

В Каховських водах сховано минуле,
Яке нагадує про себе із глибин.
Куди б життя шляхи не повернуло,
Душею там я, де терпкий полин...

Де чебреці, цвіт м'яти, горицвіти,
Де давні залишки покинутих руїн,
Де виступи із каменів граніту,
Де сяйво храмів золотавих куполів…

Де кам'яні хрести посеред поля,
Ще віють духом пращурів тяжким…
Нехай облишить край мій біль і горе,
Хай радість і добро живе у нім.

Тетяна Купрій , 2019.