Війна. Людям хочеться спо́кою...
Простої, мирської тиші,
Щоб ні сича, ані миші,
Ні писку, ні криків луною,
Без пострілів десь за спиною.
Щоб сонячні дні, а не гірші.
Щоб вірних Господь не полишив.

Війна. Людям хочеться спо́кою...
Думок без руїн, вибухів,
Без переломів, вивихів,
Без ранків сповнених муками,
Де б двері пусті не грюкали.
Життя, щоби мало значення,
Звірство не знало пробачення.

Що людям потрібно? Лиш спокою...
Суму та сліз відсутності,
Лідерам світу — мудрості,
Сусіда лихого не мати,
Щоб ворог минав наші хати.
В небі птахів не сахатися,
Рідних з війни дочекатися.

Що людям потрібно? Лиш спокою....
Страху відсутності, миру —
В кожен будинок, квартиру.
Цвіту садків доморощених,
Стіни міцні, не потрощені.
Щоб сім’ї розлуки не знали,
Невинних людей не вбивали.

Війна, ані тіні скрізь спокою...
Мешканці в стані тривоги.
Кров'ю залиті дороги,
Всі в тріщинах, в споминах — муках,
Мов тіні кружляють там круки.
Тіла у степах нескошених,
А поряд — міста спустошені.

Чи довго не мати всім спокою?
Сирени виття слухати,
Дим, сморід війни нюхати,
З безсоннями, стресом, тривогами —
Розбитими вщент йти дорогами.
В далеких краях губитися,
Святинях чужих молитися.

Чи довго ще жити в неспокої?
Рани в душі маскувати,
Віру в долонях тримати,
Шукати, де б тілу сховатися —
Тільки б живими зостатися.
Під гуркіт ворожих шахедів,
Без світла в окопах та пледів.

Все ж віримо, при́йде час спокою...
Світить зоря Перемоги!
Згиньте жалі та тривоги!
Пощезни навік супостате!
З щитом повертайся, солдате!
Пшениця шумітиме й жито,
Нам наново вчитися жити.

© Тетяна Купрій, 2025.