У мить, сповиту тайною злиття,
Коли із тілом тіло поєднались
І стали як одне, тоді ми сподівались
Що є це сенсом нашого життя.

Та мить розтаяла, як хіть в гарячий піт,
Що з тіл стікав не надто естетично.
Ми розійшлися легко і етично,
Ілюзії любові витрусивши квіт…

Єднали не поєднане – молитви й секс,
Кохання неземне і меркантильний побут,
Як той аскет, що мріяв про добробут
Й очима тупо гриз священний текст.

Шукали чистоти, а падали в болото.
Так вірили у щирість, знаходили лиш фальш.
Константу сталості життя в аморфний шарж
Виводить нам, життя мов позолота…

У світі, де спочатку було Слово,
Ідею втіливши через постійність змін,
Лиш Вічний Дух, спинивши душ гін,
В колоїді реальності ступить тверду основу.

І вкаже брід як далі долі йти,
Щоб не зігнити в морі нечистот,
Що пристрасті людські на хвилях всіх частот
Несуть у світ, бо звабні їх плоди.

Й крізь наст самотності, серця в ній загартувались,
Прийдемо до нового буття
У мить сповиту тайною злиття,
Коли душа з душею поєднались.

2011

Межа гріху зваблива подоланням.
Манить безодня ступить безумства крок.
Ерота й Бахуса, мирських божків взивання, -
Душі заклання і ганебний рок.

Оманливо-солодкий присмак гріху.
Його спізнавши, рабом стаєш ти зла.
Добро ж сховаєш у зневіри міхи
Й вже ним душа, мов цвіллю обросла.

Безглуздим здасться підставляти щоку,
Коли на іншій слід ганьби не згас.
Життя з відсотками стягатимеш за око.
Дорікнуть здирством? – Киватимеш на час.

А час прийшов вже сатані служити.
Із натовпом кричати: «Розіпни!»
Останнього святого на хресті прибити
За те, що бачив він пророчі сни.

За те, що жив мамоні непідвладний,
Що душу не продав за тридцять три.
Для світу він їх ідолів бо зрадник,
Хворий носій імуно-доброти.

Та смерть його – загибель і для світу.
Благай його, щоб прощення він дав!
Бо в судний час, як станеш до одвіту,
Чим поясниш, що в Ласки не вблагав?

“Don’t be the autumn beauty breaker –
Не нищ осінньої краси.” –
Твоє благання ніжне й тихе –
Політ амурної стріли.

Була пора падіння листя.
Їх шелест-плач в нас під ногами.
Серця кололись мов на вістря
Листочків росами – сльозами.

І захопившись їх стражданням.
Страждати прагнучи самим,
Серця впивалися коханням –
Цим звабним трунком і п’янким.

Потім зима – час тверезіння,
Холодних рук і почуттів.
Кохання вже як сновидіння,
Що зайвим є у будні днів.

Та холод запустивши в душі,
Застиглі й ніби не живі
Спасемось ми, святі чи грішні,
Любов’ю Спасом на землі.

Любов… І лік вона й отрута,
Відродження моє і смерть.
Жовтим листком душа відкрита
Коханню, що неначе смерч.

Листок паде й літа в повітрі,
На нім ще крапельки роси.
Ти не чіпай кружляння вільні
Не знищ осінньої краси.
Don’t be the autumn beauty breaker …

Чим є життя – як мить буття?
Падінням жовтого листка,
Чи журний стогін журавля, -
Курликання, як каяття?

Чи може криється воно
В весни бурульок передзвоні,
В букеті пролісок в долоні,
В усмішці сонця крізь вікно?

Чи може слід його шукати
У літа стиглого буянні,
Квітки з метеликом єднанні,
Коли живе прагне кохати?

Чи раптом у наметі снігу,
Знайдеш льодинку-горобця,
Притулиш ніжно до лиця,
Й пізнаєш сенс сердечка бігу?

Спекотна, тиха, літня ніч…
На ложі білій наче сніг,
Спинивши враз сердечний біг,
Ми стрілись врешті віч-на-віч.

Втопились ми у почуттях.
Серця зійшлись в одному ритмі.
Слова любові, мов в молитві,
Шептались ніжністю в устах.

Тіла оголені звивались,
Тягнулись, прагнули, торкались.
І губи в губи упивались.
Ми, шаленіючи, єднались…

І слів вже мало, тільки стогін,
Твій крик кохання… Боже мій!
Я все віддав би долі злій,
Щоби почути його гомін.

Щоб ніч насправді була ця.
І не одна, а поки з часом
Життя проживши спільне разом,
Не відійшли б ми до Отця.

Чом хмарка сонце затулила,
Тепло сховавши від землі.
А може мила розлюбила?
І вже життя немов в імлі.

Мов в темряві сирій, холодній
Живеш без просвітку надії.
Й вовки, мов виють десь голодні,
На серці відчай безнадії.

На серці жах, що втратив милу –
Її кохання не відчуєш!
Мов сам лягаєш ти в могилу…
Вже не живеш, а лиш існуєш.

Бо без кохання – це безодня,
Падіння вічне в темне царство.
Кохання крила дасть сьогодні!
Покинеш враз усі митарства.

Воно верне тебе до Бога.
Любов – Його велика сила!
Вона розвіє біль й тривогу.
Вже й хмарка сонце відпустила.

Ты загадочная и странная,
Как видение невесомое,
И далёкая и желанная
Незнакомка моя знакомая…

Я в мечтах утону как в облаке,
И дышу от случая к случаю,
Над твоим придуманным обликом,
Опьяняю себя и мучаю…

Ты явилась ко мне знамением,
Неожиданной и незванною,
Не могу стряхнуть наваждение,
И не хочется, ну не странно ли?

Мне и верится и не верится,
Я запутался окончательно,
Но боюсь, не смогу осмелится,
Навсегда останусь мечтателем…

Всё останется незаконченным,
Недописанным, недосказанным…
Не хочу быть слишком настойчивым,
Что бы боль свою не показывать.

Как видение невесомое,
Удивительное, нежданное,
Незнакомка моя знакомая,
И далёкая и желанная…

Слова твої звучать, мов дзвони
Що провіщують біль, біду.
На їх холодний, мертвий гомін
Я, мов на плаху, знов іду.


Я не дізнаюсь, що там сталось,
Чому сьогодні знов в набат,
Душа твоя бити зібралась,
А мою ж шле в пекельний сад.


А дзвони б’ють, й гудуть так сумно…
Тривога серце обійма.
У безнадії вир бездумний
Душа паде, чи ще жива?


Чи знайде сил знову піднятись?
Напевно, так… А дзвін дзвенить…
Це реквієм, - щоб на розстатись?
Чи просто вітер шелестить?...

Твоє волосся пахло снігом…
Сніжинки плутались у ньому
Й зникали тихо і безслідно,
Лишаючи легеньку втому…

Лишаючи води краплинку.
Волосся стало ледь вологим,
Мов в тебе влилася сльозинка
І стала рідна, не ворожа.

Теплом твоїм вона зігрілась
Й твоєю стала, хоч пропала.
Й мені так раптом захотілось,
Щоб моє серце ти забрала.

Щоб залишив всю свою втому,
Твоє волосся цілувавши.
Немов вернувся я додому!
Й лягла сльоза на плечі впавши…

В століття раз над Україною
Щаслива зірка пролітає.
В ту ніч Спасителем, дитиною,
За вірність Бог нас причащає.

Було… Богдана повивала,
ЇЇ від сну він розбудив,
Звільнив від польської навали
Та, впившись хмелем, в рабство вів.

Віддав він Матір-Україну
Чужинським варварським ордам.
Чому в народ свій втратив віру,
Московським вірячи царям?!

Пройшло століття поки знову
Родився в Неньки син Іван.
Й підняв булаву за віднову
Держави вільним козакам.

Та не судилось… Розділилась
Тоді Україна навпіл.
Слуги Москви – хохли з’явились,
Мов пси, що з кісткою під стіл.

А на кістках козаків вірних
Звели столицю на Неві.
Попи ж, пришельці, в церквах білих
Анафему – гетьманові.

Згубилась воля й рідна мова,
Забулась слава Січова.
Тоді лиш муза Тарасова
Козацьку шаблю піднесла.

Тарас вкраїнцям силу й честь
Натхненим словом відновив.
Пречистим Духом Малорось
Знов в Україну охрестив.

Хоч силу мали – не зібрали.
Хоч злість була – та на своїх.
І хоч державу вже заклали,
Не вберегли, забракло їх.

Ще гірша нашесть на Вкраїну
Зі сходу суне, смерть несе.
Комуни пошесть в Батьківщину
Москаль штиками приведе.

На заході чума нацистська,
Що пів-Європи повалила,
Нутро брехливе і расистське
В червні, тридцятого, відкрила.

І звірі два, що з пекла вийшли,
На лоні Матері зійшлись.
Св'ятую землю кров’ю вмили
Й з дітей невинних напились.

Здригнулась Мати з болі й жаху
Й Степана сина підвела.
- Не дай голівоньку під плаху!
Борись, щоб Вкраїна жила!

В нерівний бій благословила
Супроти нелюдів – катів,
Щоби без жалю відомстили!
Й зібрав Степан в УПА братів…

І німця били, - жаль, що мало.
Та й з москалем жорстокий бій.
Йому охота вже відпала
Всіх українців спхнуть в Сибір.

Нерівний бій… Та вічна слава!
І гідна відсіч ворогам.
Міцний підмурівок держави
Звела УПА, підняти ж нам.

Що полягло синів за Неї
Не знає матір. Без числа…
Степана ж берегла в надії,
Що звершить волю. Не спасла…

Ховала від чужих очей,
А свій же син, хохол триклятий,
Продавшись в жадобі грошей
Псам КаДеБе, застрілив брата.

Пройшли роки… Здається воля
І незалежність в Україні.
Хіба не вивела нас доля,
Чому сумуєш, Мамо, нині?

Так. Є вже в нас уряд і держава.
Нема лиш Духу України.
Хохляцька в нас керує влада,
Хоч прапори вже жовто-сині.

За гріш продали б рідну маму,
За долар землю і ліси.
І чи в Росію, чи в Панаму
Крадуть хохли її скарби.

Але століття вже минає.
Молімось, щоб родився днесь,
Той син Вкраїни, що втримає
Її добробут, волю й честь.

Орлу підстрелили крило.
І хай тепер він як не пнеться
Ніколи вже він не зів’ється
У небо синє. А було...

Було! Літав він понад хмари,
Був вище він високих гір.
А жертву лиш помітить зір
Страшнішої не знала кари.

Як спалах блискавки з небес
Разив удар його смертельний!
Та час прийшов і біль пекельний
Орла прошив. Але воскрес.

Живим лишився, хоч й безкрилим.
Його мисливець не добив
Спізнілу жалість проявив.
Хоч птаху світ вже став немилим.

Бо як у ньому далі жити?
Клювати з курками зерно?
І не розправивши крило
У небо синє не злетіти?

Не для орла це існування!
І сповнившись жорстоким болем
Горде сердечко впилось болем.
Лиш вирвалось з грудей зітхання…

Цей птах так легко й гідно жив,
Що смерть прийти чекала згоди.
Аж заздрісно “вінцю природи” –
Він так прожити не зумів.

Коротка вічність щастя промайнула –
Вливались ми одне в одного ласкою.
Моя кохана ніжно позіхнула,
Просивши пригостити її казкою.

Мені на грудях примостившись зручно,
Прикривши карі очі від утоми
Прислухалась …А я старався влучно
Сплести в сюжет події невідомі.

Яким важким був іспит – жах згадати!
Всіх муз натхнення кликав я на поміч.
Я кращу казку мріяв розказати,
Ніж чув султан в тисяча першу ніч.

Та музи не пройнялися благанням…
З тих пір пройшло немало років.
Щоночі з божевільним сподіванням
Я марю нову казку…одинокий.

Пустыней жизни проходя
Судьбой жестокой опалённый,
Источник правды не найдя,
Шёл в никуда опустошённый,

Брёл одиноко. То был я.
Привыкнув к жажде, не стеная,
Я шёл, надеясь на себя,
Конца пути лишь ожидая.

Вдруг словно влаги дуновенье,
Благоуханье розы алой,
Возник твой образ, как виденье,
В барханах дней моих усталых.

Ты грациозна и стройна
Несла кувшин росы небесной.
И ясностью озарена
Была стезя у ног прелестных.

Лица прекрасные черты
Любви узором отразились
В сердце моём. Глаза мечты
Вновь верой сердце напоили.

Я за тобой пошёл с надеждой,
Что утолишь жажду росою.
Но ты, играя ль безмятежно,
Вела меня узкой тропою.

Ты привела меня в долину,
В оазис райского Эдема.
И, незаметно вдруг покинув,
Исчезла в зарослях нетлена.

А я стоял ошеломленный,
Объятый трепетом души,
Войти желаньем вожделённый,
Но полон страха – миражи?

В мечтах по Млечному пути –
Где солнце на ночь тонет в море,
В тот край, где ветер на просторе
Вздымает волны трав в степи!

Там смог в глазах любимых взоре
Души свободу обрести,
Любви источник в них найти…
Но, не испивши, скрылся вскоре.

Шальные, милые глаза!
Сколько тепла в вас и отрады:
С избытка чувств сбежит слеза.

Но не для вас покой – награда.
Пусть грянет мщения гроза,
Её неистовству вы рады.

Коли закотиться за обрій сонце
Й навшпиньки вечір прокрадеться в ніч,
Торкнеться втома тоді пліч
І сон постукає в віконце.

Денних турбот тягар, остиглу річ,
Закинеш в забуття сторонці,
Приляжеш хоч би й на ослонці
Спочить… Ведеться так з сторіч
.
Відколи Бог створив цей світ,
Гармонії вписавши квіт
В мозаїку свого створіння.

Вночі під зоряним склепінням
Безпечно сплять його творіння.
Творця опіка – зірки слід

Коли годинник передзвоном
Рік новий знову розпочне
В ту ніч все людство не засне
З відлунням в кришталевім дзвоні.

І мрії вирвуться з полону!
Буденність вже їх не пригне
Їм свято сили надихне.
Й злетять вони, рвучи кордони.

В зоряне небо в ніч цю дивну.
Здійметься зграя благань - мрій,
Щоб до Всевишнього полинуть.

Та нечисельним є їх стрій.
Лиш ті із них Землю покинуть
Не суперечить хто чужій.

Хоч поруч ти, та так далеко
Кордоном мов розділені
Його долаю лиш вві сні
Під ранок повертаюсь ехом

Й журним курликанням лелеки
Про вирію погідні дні
Жаги нектаром впоєні ...
Забути їх йому не легко.

Крізь долі тріщина лягла.
Засипав би рука не сміє:
Межа у квітах - заросла.

Плекається крихка надія:
Щоб прирастрасть квіти ці змела
В пелюсток дощ твого весілля.

Розсіявся туман –
Спраглих бажань обман,
Зійшла дрібна роса.
Любовний наш роман
Пройшов немов дурман
З очей скупа сльоза.

А мріялось повік
Крила твоїх повік
Нестимуть щастя в дні.
Та скінчився їх лік
І вже шукаєш лік –
Забутися б хоч в сні.

На серці не печаль,
А тільки тихий жаль:
Не вічне все в житті.
Полинути б у даль,
Підкувши серце в сталь,
Й, мов степом, в самоті

Як радісно у цей весняний день,
Коли струмить, дзюркоче, тає!
В обличчя сонце “зайчики” пускає,
В застиглу землю бурульками – Дзелень!

Як весело на горобця дивитись.
Що очманілий від раптового тепла,
Спросоння спурхнувши з промерзлого кубла,
В калюжі, чубиться, щоб першим вмитись.

Як любо йти з коханою під руку,
Весни хмільним повітрям упиватись,
І безпричинно голосно сміятись,
В зимі лишивши зраду і розлуку.

Як віриться, що щастя є досяжним
Що сум і біль зійдуть як сніг.
І кроком цим ти ступиш за поріг
Невдач, де успіх морем неосяжним…

Чарівний подих місяця на трави
І степ заснув в сріблястім сні.
Самотній вовк лиш не втамує спраги.
Очей голодних не згасяться вогні.

В духмяних заростях безшумно
Несеться його постать спритно.
Керуючись інстинктом, не бездумно
Хижак полює жертву скритно.

Чому ж він сам, де зграя дружня
Вовків об’єднаних в одну сім’ю?
Про них лиш часом згадка журна
Бринить в душі мелодію сумну.

Вже зими три як одиноко
В степу безкрайнім вовк живе.
Колись за зграю він би й око
Віддав без жалю, знав – св’яте.

Був молодим і нерозважним,
Без страху рвався першим в бій.
Біді здавався недосяжним,
Та все ж спіймав дробинок рій.

В ту зимну ніч – голодну пору
В зимівник зграєю прийшли.
Собаки з жаху втекли з двору.
Запах телят, приплив слюни.

Не було страху тільки голод
Їх вів до крові і їди.
Та гримнув постріл і крізь морок
У степ назад ведуть сліди.

Далеко зграя. Він позаду,
Кров’ю стікаючи бреде.
На щастя доля снігопаду
Принесла досить. Хто знайде?


Як вижив він ніхто не взнає.
Життя любив понад усе.
Кохана ж самка й рідна зграя
Лишили здохнути… Пусте!

На них він зла вже не тримає
Самотнім в світі жити звик.
Їх територію минає
Інстинкт до стадності вже зник.

Хоча не є він і самотнім.
Безмежний степ, місяць в горі,
Чи вітру спів, як плач скорботний,
Чи усміх ранньої зорі…

В єднанні з світом вовк відраду
Знайде, без сварок і інтриг,
Кривавої гризні за владу.
В самотності гордині голос стих.

Лиш інколи, коли згадає самку,
Кохання запах спомином війне,
То пісню туги витиме до ранку
Аж поки місяць з неба не зійде…

За горами іде війна.
Прислухайся в її відгомін.
Дитина плаче в нім сумна,
Зойк матерів, солдатський стогін.

Там знову ллється кров невинна,
Там Каїн ніж підняв на брата.
А в жертви лиш одна провина –
Що проживає поруч ката.

Хоч хто є жертва, а хто – кат?
Усі ж бо Каїна нащадки
Щоб зберегти себе від втрат
Сусіда горем більшать статки.

І правда в кожного своя.
Гординею – не розділити.
Та щоб зійшла миру зоря
Її слід в злагоді зродити

Двом сторонам, у добрій волі…
Та запах крові одурманив,
Вже бог війни веде їх долі
Під стягом доблесті – омани.

Адреналіном б’ють литаври
Шовіністичного екстазу.
І стелять переможні лаври
Галюцинацій хвилі сказу.

Пальне війни – це кров людська.
Вогнем-рікою розлилась.
В ній обпеклась Божа рука,
Що прагне захистити нас!

Ти вийди з теплої оселі!
Поглянь! Край неба світ горить.
Спини на мить свій сміх веселий
Від вибухів дитя не спить…