В століття раз над Україною
Щаслива зірка пролітає.
В ту ніч Спасителем, дитиною,
За вірність Бог нас причащає.

Було… Богдана повивала,
ЇЇ від сну він розбудив,
Звільнив від польської навали
Та, впившись хмелем, в рабство вів.

Віддав він Матір-Україну
Чужинським варварським ордам.
Чому в народ свій втратив віру,
Московським вірячи царям?!

Пройшло століття поки знову
Родився в Неньки син Іван.
Й підняв булаву за віднову
Держави вільним козакам.

Та не судилось… Розділилась
Тоді Україна навпіл.
Слуги Москви – хохли з’явились,
Мов пси, що з кісткою під стіл.

А на кістках козаків вірних
Звели столицю на Неві.
Попи ж, пришельці, в церквах білих
Анафему – гетьманові.

Згубилась воля й рідна мова,
Забулась слава Січова.
Тоді лиш муза Тарасова
Козацьку шаблю піднесла.

Тарас вкраїнцям силу й честь
Натхненим словом відновив.
Пречистим Духом Малорось
Знов в Україну охрестив.

Хоч силу мали – не зібрали.
Хоч злість була – та на своїх.
І хоч державу вже заклали,
Не вберегли, забракло їх.

Ще гірша нашесть на Вкраїну
Зі сходу суне, смерть несе.
Комуни пошесть в Батьківщину
Москаль штиками приведе.

На заході чума нацистська,
Що пів-Європи повалила,
Нутро брехливе і расистське
В червні, тридцятого, відкрила.

І звірі два, що з пекла вийшли,
На лоні Матері зійшлись.
Св'ятую землю кров’ю вмили
Й з дітей невинних напились.

Здригнулась Мати з болі й жаху
Й Степана сина підвела.
- Не дай голівоньку під плаху!
Борись, щоб Вкраїна жила!

В нерівний бій благословила
Супроти нелюдів – катів,
Щоби без жалю відомстили!
Й зібрав Степан в УПА братів…

І німця били, - жаль, що мало.
Та й з москалем жорстокий бій.
Йому охота вже відпала
Всіх українців спхнуть в Сибір.

Нерівний бій… Та вічна слава!
І гідна відсіч ворогам.
Міцний підмурівок держави
Звела УПА, підняти ж нам.

Що полягло синів за Неї
Не знає матір. Без числа…
Степана ж берегла в надії,
Що звершить волю. Не спасла…

Ховала від чужих очей,
А свій же син, хохол триклятий,
Продавшись в жадобі грошей
Псам КаДеБе, застрілив брата.

Пройшли роки… Здається воля
І незалежність в Україні.
Хіба не вивела нас доля,
Чому сумуєш, Мамо, нині?

Так. Є вже в нас уряд і держава.
Нема лиш Духу України.
Хохляцька в нас керує влада,
Хоч прапори вже жовто-сині.

За гріш продали б рідну маму,
За долар землю і ліси.
І чи в Росію, чи в Панаму
Крадуть хохли її скарби.

Але століття вже минає.
Молімось, щоб родився днесь,
Той син Вкраїни, що втримає
Її добробут, волю й честь.