Чарівний подих місяця на трави
І степ заснув в сріблястім сні.
Самотній вовк лиш не втамує спраги.
Очей голодних не згасяться вогні.

В духмяних заростях безшумно
Несеться його постать спритно.
Керуючись інстинктом, не бездумно
Хижак полює жертву скритно.

Чому ж він сам, де зграя дружня
Вовків об’єднаних в одну сім’ю?
Про них лиш часом згадка журна
Бринить в душі мелодію сумну.

Вже зими три як одиноко
В степу безкрайнім вовк живе.
Колись за зграю він би й око
Віддав без жалю, знав – св’яте.

Був молодим і нерозважним,
Без страху рвався першим в бій.
Біді здавався недосяжним,
Та все ж спіймав дробинок рій.

В ту зимну ніч – голодну пору
В зимівник зграєю прийшли.
Собаки з жаху втекли з двору.
Запах телят, приплив слюни.

Не було страху тільки голод
Їх вів до крові і їди.
Та гримнув постріл і крізь морок
У степ назад ведуть сліди.

Далеко зграя. Він позаду,
Кров’ю стікаючи бреде.
На щастя доля снігопаду
Принесла досить. Хто знайде?


Як вижив він ніхто не взнає.
Життя любив понад усе.
Кохана ж самка й рідна зграя
Лишили здохнути… Пусте!

На них він зла вже не тримає
Самотнім в світі жити звик.
Їх територію минає
Інстинкт до стадності вже зник.

Хоча не є він і самотнім.
Безмежний степ, місяць в горі,
Чи вітру спів, як плач скорботний,
Чи усміх ранньої зорі…

В єднанні з світом вовк відраду
Знайде, без сварок і інтриг,
Кривавої гризні за владу.
В самотності гордині голос стих.

Лиш інколи, коли згадає самку,
Кохання запах спомином війне,
То пісню туги витиме до ранку
Аж поки місяць з неба не зійде…