У мить, сповиту тайною злиття,
Коли із тілом тіло поєднались
І стали як одне, тоді ми сподівались
Що є це сенсом нашого життя.

Та мить розтаяла, як хіть в гарячий піт,
Що з тіл стікав не надто естетично.
Ми розійшлися легко і етично,
Ілюзії любові витрусивши квіт…

Єднали не поєднане – молитви й секс,
Кохання неземне і меркантильний побут,
Як той аскет, що мріяв про добробут
Й очима тупо гриз священний текст.

Шукали чистоти, а падали в болото.
Так вірили у щирість, знаходили лиш фальш.
Константу сталості життя в аморфний шарж
Виводить нам, життя мов позолота…

У світі, де спочатку було Слово,
Ідею втіливши через постійність змін,
Лиш Вічний Дух, спинивши душ гін,
В колоїді реальності ступить тверду основу.

І вкаже брід як далі долі йти,
Щоб не зігнити в морі нечистот,
Що пристрасті людські на хвилях всіх частот
Несуть у світ, бо звабні їх плоди.

Й крізь наст самотності, серця в ній загартувались,
Прийдемо до нового буття
У мить сповиту тайною злиття,
Коли душа з душею поєднались.

2011