Вокзали, вокзали, вокзали...
Ви так непривітно мене зустрічали,
без жалю і сліз у путь проводжали
і на перонах вітри лиш свистали.

Вагони, вагони, вагони...
Ваші путі, де лиш рейок прогони.
Шалено ненавидять вас вітрогони,
бо їхняя пристрасть - літаків ешелони.

Валізи, валізи, валізи...
У них, як і в голову, злодії лізли.
У чистій білизні бруду шукали
й бідаки по світу голі блукали.

Білети, білети, білети...
відрізають від дому ті паперові ланцети.
Кидають чужині в холодні лабети
й гостинно підносять до скронь пістолети.

29.01.18

Наша плоть така крихка,
сталеві нерви, але скляні серця.
поночі змиває злива сліз гірка
маски дерев"яні, що приростають до лиця.

на віях довгих зберуться намистинки
й блакить очей відчує туги глибину,
що ллється звуком престарої скрипки,
якій зоставили одну струну.

у тому стогоні сховалось біле світло,
яке минувши перепону возрожда веселку.
і в серце білим шумом враз проникло,
скарбів таємних поповня пуделко.
19.01.18

Самотня постать у картатому пальто,
був найголовнішим, а зараз Ви - ніхто.
Тепер Ви дощ, а може сніг, не знаю,
ненавиджу щоночі, а щоранку знов кохаю.
Я знала, що літак вкраде тебе у вирій,
надіюсь, повесні на серці не осяде іній.
Дозволь обмежитись в житті лиш гіркотою кави
і не дивися, Птаху, на світлини так лукаво.
Я не твоя. Вже сильна - слабкою бути не схотіла,
а ти і не помітив, як ту любов весна втопила.
Мій птаху, не журись, бо небо вільне.
Люби, життя ніколи не було повільним!
Літай, бо лиш земні тіла безкрилі -
в душі ми невагомі та всесильні.
06/08.12.18

У вільнім полі я у мрії порина
й долоні мої пестить м"якенька ковила.
умиюся росою, що життя дає траві
і сонце поцілує веснянки на моїм лиці

Я буду йти, проте нікуди не прийду,
адже спинюсь на хвилю, щоб відчуть межу.
А потім, неначе навіжена, я помчу щодуху,
щоби мене, бджолу, не прийняли за слабкодуху.

І до землі, що вкрита листям золотим
я тіло покладу із шелестом простим.
В обіймах Матері-Природи, яка мене зродила,
я зрозумію, що дурна, проте щаслива.

в цей час поллється сміх і сльози потечуть,
хоча мені так любо пісню лісовую чуть.
Узявши спокою природи і відновивши тишу
із вдячністю навіки тіло їй полишу.
16.09.17

Якби ти знав, як довго вона тебе чекала,
не так давно наснився сон - біду передчувала.
якби ти знав, як вона свої ламала руки
і божеволіла щораз від довгої розлуки.

якби ти знав, як світ померк, коли тебе не стало,
бо серце любляче від болю в грудях калатало.
Покинув, не промовивши ні слова -
тепер у вас німа розмова.

і на прощання ти злякав холодним поцілунком,
Невдячний ощасливив ти її таким дарунком.
Покинута на самоті потайки ревіла,
що і собака під вікном від смутку вила.

Біль у серці намагалася залити,
проте такими "ліками" рану не злічити.
Серед чужих людей тинялась, як сова
і навісніла, коли у спину кидали " Вдова"...

Але не лиш її настигла кара ,
бо й мати сива сина поховала.
і не питай чому від втрати коси стали сиві -
бо ж зі старої вишні зірвали ягоди незрілі

Якби ти знав, проте ніколи не дізнаєшся...
31.08.17

На золотому тлі стиглого колосся
у блакиті неба пухка хмарочка пливе.
Ти полюбив грайливість її курчавого волосся
і випадковий погляд, що схопився за живе.

вже літній вечір огорта її тендітні плечі
і захід сонця торкне, як мак, червонії вуста.
Ти подаруєш їй ключі від дому порожнечі,
бо там ніхто живий після роботи не чека.

Зірвеш полин в ромашковому полі,
пов"яжеш вельон на її чоло.
і вперше у житті зречешся волі,
бо почуття у серці запекло.

Міцнішого у світі ти не знайдеш хмелю,
ніж запах тіла, що очистила ріка.
Для неї ти зірками розмалюєш стелю,
щоби оселя із роками не була тісна.

І як соловейко затьохкає під ранок
ти піднесеш кохані пальчики до губ.
і вас Коханців обвінча серпанок
обручці поручивши цноту ваших рук
21.08.17

Всього відразу у людині не помітиш,
бо деяким чеснотам необхіден час.
Людські цікаві апетити ніколи не наситиш,
вони залізуть в душу - не спитають нас.

Одні захочуть, щоб ти по-іншому звучала,
проте в тобі луна дарк-джаз.
Другі, щоби своє тіло за їхнім планом збудувала,
але природа на нього щедро насипала прикрас.

А хтось дозволить плакати й кричати,
в пориві нищити крихкий кришталь.
і стане душу зранену бинтами сповивати,
щоби наповнить твій Грааль

про сокровенне не кричать,
його найдійно від чужого ока зберігають.
про сокровенне навіть поночі мовчать,
його знайшовши - іншим побажають.

Ми всі прийшли, щоб дарувать добро,
проте на терезах і досі ще зеро...
адже хтось вигадав, що треба тільки брати,
навже, звелієш золоті монети до труни покласти?

Хтось вигадав - незнаючий повірив,
і душу, як овечка, вовкові довірив.
І тут біда у тім, що ще душа шукає,
тому у пошуках вогню у мороці блукає.

Але куди і з ким би ми не йшли,
своєї точки спокою в погоні не знайшли.
лиш припинивши бігти від себе самого,
зумієш відшукати паростки чудного.

Бо у тобі приховано мільйон талантів
і де засяяти без ліку варіантів.
Та варто лиш знайти своєпризвання,
щоби в людському серці заслужить визнання.

І щастя справжнє, мабуть, тільки в тому,
аби створити затишок і вічно не шукати дому.
То ніби кожен континент приймé тебе гостинно,
однак почути рідну мову кортітиме нестримно.
20/21.08.17

Серпневий смуток падає на плечі,
скоро перший дзвонитк продзвенить малечі.
із пам"яті зринають спогади про школу,
де нам Всезнайкам чути слізную промову.

щоранку Ненька в"яже бантики на коси
і на очах її дорослих сльози, ніби роси.
я ще не знала в чім ота печаль глибока,
бо вирости скоріше -найголовнішая турбота.

проте із року в рік години швидше пролітали,
але і ми у мудрих вчителів поради не питали.
.завжди здавалось, що пора навчатись не настала,
тепер вже я прозріла - на дурниці час свій розтрачала.
тому із покаянням у свої двадцять літ
несуся стрімголов пізнати незнайомий світ.

а поки під ногами вузенька стежка серед поля,
усвідомленість по ній нести звеліла доля.
По ній колись я мчала на уроки
тепер вона лиш мріє про дитячі кроки.

Ми розлетілись із гнізда, зібрати нас не сила,
когось в живих уже нема, аінших туга не накрила.
У рідних стінах класу мене чекає моя Люба,
бо часто згадую урок літератури й наступає туга...

Та краще запізнитися туди, де тебе чекають,
ніж заявитися до тих, звідки проганяють.
9.08.17

Навколо стіни та зруйновані мости,
моя рука не пише вже палкі листи.
Так, краще ув"язнить себе у клітку самоти,
тоді скитання з боку в бік не сотворить біди.

в дорогу довгу, що триває все земне життя,
хотіла взять тебе, але ти пав у насолод буття.
Схопив оману щодо нескінченних насолод -
лиш Всесвіт безкінечний, а ми - в котлі турбот.

Гадаєш побут, діти, це не те за чим прийшов у світ?
Гаразд, однак збирати мудрість будеш сотню літ.
між нами є різниця в багажі високих знань,
я ними щиро поділюся під струменем зізнань.

Стіну зневіри в серці постараюсь зрушить
та ігор розуму твого ні на секунду не порушить.
Бо розум той не винен, він лиш виконує наказ,
який лунав прокляттям у сварках щораз.

Та кожна дія зáвжди має протидію -
на чорне зло любові біле зерно сію.
і лиш воно мене хранить такою,
що не дає розпутству і журбі спокою
7.08.17

Під струни ніжності в нічному переході,
я віддалась музиці та його спокійній вроді.
І гралась, і вертілась, як нескорена струна,
бо враз наповнилась душа смаком життя.

якщо не зараз і не в цю безсонну ніч,
коли ж тоді збагнути незбагненну річ?
А річ утім, що я осуди не боюсь,
тому радіти, як дитина, щохвилини вчусь.

я мрію всесвіт Особливих надихати
і сонних воїнів до бою пробуждати.
Ходім зі мною, гостю, у тобі сіяє сонце,
в тобі, як і в мені, відкрите доброті віконце
28.07.17

Я винна знов, тоді у чім моя вина?
бо ти течеш в мені, немов ріка вина.
Мій ніжний погляд важко звать ясним
у цьому зараз це притаманно всім живим.

Ми божества, яких зречуться найрідніші,
проте від їх зневіри ми не станемо бідніші.
У нас є Щось чого вовік не відібрати,
а власними руками те Щось так жаль вбивати.

Однак під серця владою розум завжди млосний,
та він, бідака строгий, жаль, не многоголосний.
Він твердо б"є по кожному нейтрино тіла
і щодо болю в серці йому немає діла.
06.17

А хто для Тебе Жінка :
Богиня, що зійшла з небес
чи може так, дрібна простолюдинка?
Чому ж очікуєш тоді чудес?

Назвеш Богинею, Ти- Богом станеш,
поставиш на коліна - начувайсь, тиране..
Зрони сльозу, Мужчиною від цього буть не перестанеш
і зі свого квітучого гарему полюби Одну, Султане..

Жінка - кішка, від слів ласкавих палко муркотіти буде,
однак подобу дику збудить приховане і непочуте,
Тоді побачиш, Милий, пазурі в м"якеньких лапках,
Бо ж загубили єдність у численних крапках..

Стихія в Жінці враз руйнує і життя рождає,
Здивуйся, в Ній ІНЬ твій рідний ЯНЬ ховає.
Виходить, пошук Жінки - ключ віднайти в собі Мужчину,
де Сила й Слабкість прямують воєдино!

Який художник недолугий намалював між нас межу?
О, Сонце, я за тобою тінню скрізь біжу.
А хто з поетів Вічних чи зі смертних
волів тікать від почуттів інертних?
12.01.18

Скажи мені ти тіло чи душа,
Якщо ти тіло, то яка твоя ціна?
А тихо мовиш Я-Душа, оголивши разючу відмінність :
Ти переросла ціну, бо зрозуміла власну цінність.

Про очевидне із дурним вовік не сперечайся,
Й наставника слова послухай, не пручайся.
Бо яблуко упало вниз, то все земне тяжіння,
Котитись до зірок, то надлюдське везіння.

Бува тендітне тіло ховає непідйомний камінь,
Тоді як пишна форма - виявиться ланню.
Та все ж про рівновагу не варто забувати -
Духовна легкість із болота здатна підіймати.

Однак скажи ти душа чи тіло?
І чим похвалишся на старість, коли форма стліла?
І чи зумієш передати свій життєвий досвід,
А може не здобув його через постійний поспіх?
30.08.17

Я щиро помолюся твоєму Богу
Нехай він забере наш неспокій і тривогу.
Я відаю, що почуття ці безпідставні,
Однак не проявляють їх лиш люди бездоганні.

Але ця правильність під управлінням світу форм,
який не взмозі витримать, навіть легкий шторм.
Бо Ви в його основу заклали звичайнісіньку плотську утіху,
таку брудну, що нізащо не породить дитячого сміху.

Проте твій Бог, на щастя, живе не в тому світі,
Але на сповіді своїми вчинками ми будемо облиті...
Як пощастить, то понесеш легку спокуту,
Якщо навчить, то обминеш спокусу.
13.07.17

Широкий шлях збігає у тоненьку стрічку,
Він полюбив життя в останню літню нічку.
Фатального фіналу серце не хотіло бачить,
Та мудре серце буйну молодість пробачить.

Як у плавному потоці танцю рухи вільні,
Так дні нескорені летять, неначе птиці мимовільні.
Вони на крилах приносять часу марнотратство,
Укравши юних чистих аркушів багатство…
06.2017

Чуєш, мамо, не обрізай мені крила
Я маю іти, на моїм кораблі вже напнуті вітрила.
Не плач, відпускай свою дорослу дитину,
Жаль, та ви не зуміли збудувати родину…

Не плач, відпусти свої тяжкі подружнії роки,
Бо з них Я-Мати винесла цінні уроки.
Хтозна чи зумієш мій голос почути ,
Одначе серце на хвилю все зможе відчути.

Не плач, бо ж я не остання світла надія -
Твій хлопчик з тобою – він твій Месія.
Матусю,я певна, він більше віддячить
і навіть мене, бунтарку, із часом пробачить.

Одначе мій бунт – дитина шукання,
Це плід боротьби і мрій про визнання
Мій голос – він твій, що наповнений болем
І ти напуваєш мене переповненим морем.
Благаю, очисти його, відпустивши притоку –
Так ти нарешті змиєш гіркоту.

То чуєш, мамо, не обрізай мені крила,
Я маю іти на моїм кораблі вже напнуті вітрила

15.07.17

Грішнику, ти вкрав у жінки посмішку
І враз у цілому світі наступила пітьма.
Грішнику, ти ненароком посіяв ядовиту домішку,
Яка отруїть тебе – життя в ній нема.

Ти скучив за голосом – стиснуті міцно вуста,
Хоч говорúть, а не чують, та то ж неспроста!
Ти скучив за лагідним поглядом – вогонь у зіницях потух,
його не розпалиш, не трать даремно слізних потуг.

Мученице, зачім ти світло своє віддала?
Воно розплескалось за край – і наступила пітьма.
Мученице, почім так задарма свій цвіт продала?
Хочеш розквітнуть – весна не приходить – життя в ній нема.

Ти мрієш про пишті, ошатні, яскраві вбрання,
Люба, глядь на дарунок –звичайне дрантя!
Ти мрієш про замки, карети і принців
Невже переїла ти долі рожевих гостинців?

Грішнику, Мученице, скидайте кайдани ролей,
Пора відшукати за масками справжніх Людей…

24-25.07.17

О вітре мій, ти як і я живеш в моменті,
Ти сам звучиш – нема в тобі потреби в диригенті.
Вільний друже, швидко ти кружляєш у світі,
Тому летиш, боїшся втратити владарювання миті.

О, твоя легкість і нестримність мене щораз чарує,
Я вірю, сподіваюсь, Любов Моя, мені це подарує,
і не біда, що він зовсім інакшая стихія
бо є закон – баланс, то різних полюсів взаємодія.

Проте увечері на рендеву ми будемо зовсім інакші,
Свідомість, відчуття уже нові, тіла ще наші.
Я буду спалювать, неначе жар, а ти накинеш прохолоду,
і в пристрасті Земля зачне вогненну насолоду.

О вітре, у твоїм шепоті лунає істина гучна,
Ти зрозумів її, прийняв, тепер вона ручна….
«Лиш там ти будь, куди тебе душа несе!
Не бійся, серце, той новий досвід тебе не обпече»

О вітре змін, ти так давно в мені кохаєшся
І всім страхам , тривогам мужньо посміхаєшся.
У цьому ми з тобою дикі і стрімкі,
неначе гірських рік нестримні потічки.

О вітре, у своїх обіймах ти напуваєш волею,
даєш натхнення позмагатися із сильною долею.
Проте за виграш в битві ти даруєш невагомість,
а зброя в боротьбі – безкомпромісна та ясна свідомість…

25.07.17.

Повір, життя не ділиться на "До" і "Після",
Ти сам вбиваєш в плинність часу вістря.
Скажи, навіщо тобі спокою момент,
коли в твоїй душі живе заядлий інсургент?
Ти ніби тут, але в думках уже відправився у путь,
І марні твої спроби підмінити правди суть!
Я не суддя - руки на своїм серці не тримай,
А краще власних Суддів на парад скликай!
Поглянь, чи не порушив власноруч написаний закон...
О, помітні сумніви - здригнувся вірності канон...
Бринить сльоза, тремтить рука і занімів мій голос,
Але в душі живе кохання відчайдушний колос.
Його плекаю, бо потрібно ще життєвій ниві те зерно ,
Адже мільйонам посмішок світитись суджено.
27.07.2017