Серпневий смуток падає на плечі,
скоро перший дзвонитк продзвенить малечі.
із пам"яті зринають спогади про школу,
де нам Всезнайкам чути слізную промову.

щоранку Ненька в"яже бантики на коси
і на очах її дорослих сльози, ніби роси.
я ще не знала в чім ота печаль глибока,
бо вирости скоріше -найголовнішая турбота.

проте із року в рік години швидше пролітали,
але і ми у мудрих вчителів поради не питали.
.завжди здавалось, що пора навчатись не настала,
тепер вже я прозріла - на дурниці час свій розтрачала.
тому із покаянням у свої двадцять літ
несуся стрімголов пізнати незнайомий світ.

а поки під ногами вузенька стежка серед поля,
усвідомленість по ній нести звеліла доля.
По ній колись я мчала на уроки
тепер вона лиш мріє про дитячі кроки.

Ми розлетілись із гнізда, зібрати нас не сила,
когось в живих уже нема, аінших туга не накрила.
У рідних стінах класу мене чекає моя Люба,
бо часто згадую урок літератури й наступає туга...

Та краще запізнитися туди, де тебе чекають,
ніж заявитися до тих, звідки проганяють.
9.08.17