ДУША


Є люди - янголи , з відкритою Душею ,
Які дарують нам свою любов ,
І навіть після смерті , за ,,межею ,,
Про них , лиш згадка , зігріває кров .

Є люди- демони , що сіють зло між нас ,
У цих , чорніше -чорного Душа ,
,,Віщають,, трубно , ніби ,,божий глас ,, ,
Та слово їх не варте і гроша !

А є , такі собі - дволикі , і не мало ...
Пролізе в серце , ніби Древній Вуж
І мастить нам по пиках нашим салом ...
Ці , мають при собі , по кілька Душ !

Та , що для друзів , щира...скільки можна ,
Перед народом ( хай би він осліп ),
ДругА Душа , смиренна і набОжна -
Ну , чисто вам , перед приходом ПіП !

Є ще одна , що на англійській ,,шпарить,,...
А там , хто знає , може й не одна ,
Бо інколи говорить , ніби марить -
То ... Душі вивертає Сатана...

Любов



Напишу я тобі про любов,
З надією, що зрозумієш ти моє бажання
звертаюся до теми знов і знов,
та бачу марність я свого старання.

Як людство із’явилося на світ-
Любов постала таємниць безкраєм.
Злетіли миттю сотні тисяч літ,
Але розгадки досі ще не має.

Одної правди не бува для всіх,
загальне не завжди для нас потреба.
Так і любов - то праведне чи гріх -
конкретно кожен визнача для себе.

Одна проблема ятрить суть мою
І закипає гнівом благородним:
чого це Бог, створивши нам сім`ю,
зробив любов страшним гріхом господнім?

Чому Адам із Євою в раю
по волі Бога мусили би жити,
забувши про сполученість свою,
яку спровокував Змій-Спокуситель?

Чому у рай немає вороття,
а людство все - то є гріховні діти?
Не Бог, а гріх чому дає життя
І визначає все на білім світі?

На пошуки до мудрості пішов –
я Біблію читав з начал і до краю,
бальзаму для душі я тут знайшов,
а відповідь ще й досі десь блукає.

Здавна поети наламали дров -
для них любов - то почуття й зітхання,
любов я ж поділяю на любов,
і зовсім протилежне - на кохання.

Шукаю власний погляд на оте,
що змушує людей родитись знову,
про звичне, так жадано-золоте
я спробую сказати новим словом.

Кохання є нестерпний гіркий мед,
солодка сіль, насипана на рани.
То вічний зов, який веде вперед
в нестерпні муки, довгі до нестями.

Кохання є незнані біль і шок,
нечутна смерть всебажаної муки,
то повінь почуттів бурхливих вод
І дикий страх майбутньої розлуки.

Кохання то є буйство всіх бажань,
то синтеза небесного й земного,
то інтеграл, що переходить грань,
нестерпні жорна таїнства людського.

Кохання є природний крик душі,
Жаданий біль, що каторгою зветься.
Наркотик насолоди і гріхів
Ланцюг яких ніколи не порветься.

Кохання є цілюче джерело
свята вода із чистої криниці,
то згусток небуття, яке прийшло
з самих глибин зпресованої миті.

Кохання є вулкани почуттів
То повінь і апофеоз бажання.
Нектар одвічних мук і елексір,
цикути нелюдського поривання.

Нектар кохання п'ємо знов і знов,
як сік берези із лісів, без краю.
спитай мене - "А що ж таке любов?"
І я скажу: їй-Богу, я не знаю".

Два птаха

..Два сніжних птаха, мов би хмарки з плоті,
Пливуть по темнім дзеркалу води,
Стомились в дальнім і важкім польоті,
Та раді, що уникнули біди.

Сплелися ніжно шиями у танці
Кохання й вірності, що людям, за взірець,
Дав перед творенням Адама, наостанці,
Любові прикладом всевидящий Творець.

Бо знав, що ми уклонимось із шляху
Прямого й світлого, й підем на хибну путь,
Тож дав нам для нагадування птахів,
Які що мають – свято бережуть.

Благословенні безліччю турбот,
Повінчані у кільцях дальніх летів,
Освячені поборенням незгод,
Записані в сонетах у поетів

Вони свою не кинуть пару в мить,
Коли прийде біда в червоних плямах,
Коханому останню, щоби жить
Він міг, дарують їжу. І за замах

На спокій милого вони готові стать,
Не важачи на смертну небезпеку,
Грудьми до бою. І оберігать
Своє гніздо і пташенят у спеку,

І дощ, і вітер. А коли вже смерть
Життя комусь обірве нитку з пари,
То інший – там лишається чекать
В самотності, де милий спить товариш…

Свої гріхи ти сам спокутать мусиш,
та сумнів, наче звір, мене гризе:
О Господи, за що ти нас не любиш?
О Боже правидний, чого нам не везе?

Любов Господня – без кінця і краю,
та не дається всяким далебі
бо Бог завжди тому допомагає,
хто є не ворог і йому, й собі.

Коли я бачу нації руїну,
то відповідь влаштовує на всіх,
що Бог не любить нашу Україну
за неспокутий історічний гріх.

Карає Бог десницею своєю
і тим усяким сущим воздає
за те, що ми зневажили ідею
яка основу нації дає.

За те, що ми забули Боже слово
і волю всім гріхам дали,
за те, що ми плюндруємо рідну мову
й чужу до вжитку, як свою взяли.

За те, що тільки молимось з нагоди,
стежки забули всі у Божий храм,
за те, що ми цуралися злагоди,
яку найбільше бракувало нам.

За те ви всі терпіли супостата,
і тим самим призріли Божий гнів,
за те, що йшли з сокирою на брата
натомість разом йти і бити ворогів.

За те, що церкву зрадили екзарки
свою зреклися, а чужу дали,
за те, що всі провідники-єрархи
не тими нас дорогами вели.

За те, що до чужих вождів хилились
і їм на поміч посилали рать,
за те, що ближнім хлібом не ділились,
а прагнули як більше обідрать.

За те, що ми трималися чужинців,
а не шукали власний шлях життя
і через те мільйони українців
пішли від нас в одвічне небуття.

Не невезіння Україну губить,
а ми самі. Ми всі, до одного.
То ж не грішіть, що Бог наш
нас не любить, -
Це ми не любим Господа свого!

Ти починаєшся з очей –
Із двох джерел першопочатку
Із зародку святих речей,
В яких нетлінності печатка.

Ти починаєшся в собі,
Тікаєш в голосі від себе.
Луною поверну тобі
Твій подих із блакиті неба.

Ти починаєшся з тенет
Що їх твої сплітають руки,
Разом звиваючи сюжет
Від зустрічі аж до розлуки.