Свої гріхи ти сам спокутать мусиш,
та сумнів, наче звір, мене гризе:
О Господи, за що ти нас не любиш?
О Боже правидний, чого нам не везе?

Любов Господня – без кінця і краю,
та не дається всяким далебі
бо Бог завжди тому допомагає,
хто є не ворог і йому, й собі.

Коли я бачу нації руїну,
то відповідь влаштовує на всіх,
що Бог не любить нашу Україну
за неспокутий історічний гріх.

Карає Бог десницею своєю
і тим усяким сущим воздає
за те, що ми зневажили ідею
яка основу нації дає.

За те, що ми забули Боже слово
і волю всім гріхам дали,
за те, що ми плюндруємо рідну мову
й чужу до вжитку, як свою взяли.

За те, що тільки молимось з нагоди,
стежки забули всі у Божий храм,
за те, що ми цуралися злагоди,
яку найбільше бракувало нам.

За те ви всі терпіли супостата,
і тим самим призріли Божий гнів,
за те, що йшли з сокирою на брата
натомість разом йти і бити ворогів.

За те, що церкву зрадили екзарки
свою зреклися, а чужу дали,
за те, що всі провідники-єрархи
не тими нас дорогами вели.

За те, що до чужих вождів хилились
і їм на поміч посилали рать,
за те, що ближнім хлібом не ділились,
а прагнули як більше обідрать.

За те, що ми трималися чужинців,
а не шукали власний шлях життя
і через те мільйони українців
пішли від нас в одвічне небуття.

Не невезіння Україну губить,
а ми самі. Ми всі, до одного.
То ж не грішіть, що Бог наш
нас не любить, -
Це ми не любим Господа свого!