Розбита Довіра. Казка.
Довіра була витонченим бокалом на довгій ніжці. Дуже крихким, з тонкого кришталю. Поруч з ним жили його друзі - келихи, такі ж гарні і вразливі. Віра, Надія, Щирість, Любов, Розуміння. Вони стояли мирно на поличці у господаря. Чисті, доглянуті.
Промені сонця відбивалися в кришталі, переливаючись відтінками радості. Іноді їх діставали і ставили на святковий стіл життя. Терпке ароматне вино розливалося, наповнюючи келихи до краю, надавало життю ілюзорну красу, оманливу чуттєвість. Брали їх різні руки. Одні - жирні від неземних страв, ситі. Для таких звичним було це свято - повсякденність. Другі - байдужі. Все одно їм, що пити, з чого. Були руки боязкі, трепетні, вперше стискали вони тоненьку ніжку і щиро вірили у вимовлені гостьові слова тостів. Тоненька ніжка Довіри найчастіше виявлялася в таких наївних руках.Ніжні губи торкалися краєчка, випивши ковток вмісту, завмирали.
Слова ... Ах, яких тільки слів не чули келихи на своєму довгому віку цих застіль. Про кохання, вірність, борг, честь ... До здравниць руки спочатку прислухалися, потім страви на столі життя ставали для них важливіше слів, далі ніхто вже не вникав в їх суть. Тонули вони в шумі застілля. Що були слова в порівнянні з п'янкою вологою графина ... Істина потопала на дні його ... Чарівним ставав світ для всіх хто навколо нього сидять. Все здавалося благостним, прекрасним, нескінченним
Одного разу придумав господар романтичний вечір. Особлива подія. Чекав кохану свою. Зняв з полиці два келиха - Любов і Довіра. Чекали вони на столі свого часу. Горіли свічки, відбиваючись в кришталі, мерехтіли. Тихо музика забирала закоханих на крилах придуманої мрії ... Все залишилося б таємничо і загадково, якби не традиція - пити цю чаклунську ілюзію благородної вологи на брудершафт. Та не келихи придумали - підкорятися волі людей - така іноді доля Надії, Віри або Любові. Солодкий був поцілунок закоханих, терпке вино кружляло голови.Потрапили вони в полон до пристрасті. Так щоб бажанням дано було збутися, потрібна жертва - розбите, ні в чому не винне скло. Полетіли Довіра і Любов на затоптану підлогу, розбилися вщенть, блиснувши в останній раз осколками мрії. Горіли скорботно свічки на столі на тризні цій сумній. Полеглі осколки лежали в тіні під ногами закоханих. Мрія збулася у цих двох, впевнені були - бо ж принесена жертва.
Ранковий промінь, заглянувши у вікно, здригнувся від цієї картини скорботної. Свічки вмерли, оплившии гіркими сльозами. Порожнім оком дивився графин на цю реальність. Зникла таємничість ночі. Розтанув казковий дурман ... Головний біль прийшов на зміну пристрасті ... Промінь сонця схилився над осколками. В останній раз блиснув на розбитих гранях ...
Байдужа рука господаря колишніх цінностей вимела осколки - стали вони непоказним склом. Дістала рука його з полиці колишніх побратимів кришталевих за непотрібністю кинувши теж у сміття: загубилася їх Єдність, що з них вже взяти ... Тепер всі разом лежали вони на землі, викинуті з дому. Ще цілі були лише Надія і Віра. Тріснуте Порозуміння їх зігрівало, а Щирість ще також сяяла, відбиваючи сонячне світло золотою обгорткою. Оберігали побратими по нещастю розбиту Довіру. Любові осколків між ними не виявилося. Зникли вони, канули в небуття, як тут і не були. Спорожнів будинок. Пішло Свято, покинувши закоханих, які розбили своїми руками головне, навіть не помітивши цього. Залишив їм ілюзію п'янкого щастя, головний біль і Абсурд, в якому відтепер вони будуть жити. Чи довго витримають?