Божевілля

Ледь торкнувшись головою подушки, впала у провалля сну…
… Відчуття падіння набувало реальності, навколо мряка, вона летіла все швидше, швидше… напружені нерви пульсували в такт ритму серця, голова ставала дуже важкою, почуття скорого і неминучого кінця стисло її і раптом все обірвалося.
Вона стояла сама посеред чорної галявини у нетрях дикого лісу, хащі стежили за нею очима хижаків, щопричаїлися десь неподалік, серце стукало так голосно, що розбивало тишу, жах панував тут, жах стежив за нею: за кожним полохливим поглядом, за голосом, за рухом… варто тільки поворухнутись злякано – жар розірве її, роздере кігтями та зубами диких звірів, вона не тямила себе від переляку, стояла, мов із мармуру.
На чорному, мов циганські очі, небі, пробивалися зірки. Їхнє сяйво було холодним, від нього чіткіше вимальовувалися хащі, а там була смерть. Зорі не принесли їй полегшення. Вона любила дивитися на зоряне небо, але тепер почала ненавидіти його. Воно зрадило її, освітивши самотню постать серед галявини: вона почувала себе зовсім беззахисною.
Несподівано велика чорна хмара закрила отвір неба, налякані хижаки, ламаючи голови, кинулися врозтіч, жах, потираючи долоні, підступив ближче, вона підняла голову: прямо над нею кружляло щось, розкинувши великі крила, щось спускалось все нижче і нижче, набуваючи конкретних ознак, врешті прямо перед собою на галявині вона побачила велетенського дракона. Вона розгледіла тільки його обрис, контур, силует, на якому червоним вугіллям горіли очі, відчула, що втрачає свідому владу над тілом, падає.
Прокинулась від сильного удару, як від падіння. Це був тільки сон. Тільки сон! Немає нічого, вона у своїй квартирі, у безпеці.

– Знаєш, Марієчко, тобі просто треба відпочити, – порадила їй подруга, коли вона розповіла про нічні жахи, – поїдь де-небудь на море, наприклад, а краще на озера, бо з тією радіацією… А, знаєш, я навіть можу допомогти тобі з путівкою…

Вона їхала поїздом, колеса врівноважено заколисували, вистукуючи подорожню пісню, вона засинала.
…Натовп людей зі смолоскипами, вони ведуть її, у неї зв’язані руки, люди співають якусь пісню, здається, обрядову… Попереду йде жінка, жриця; жінка наказує натовпу зупинитися, жертву підводять до краю прірви, в останню мить перед падінням вона обертається до жриці і дивиться їй прямо в обличчя. Воно здається їй знайомим. Десь вона бачила цю жінку. Де? За яких обставин? Вона падає, летить у безодню, знову хащі дикого лісу, знову в небі з’являється дракон, так само стає перед нею: вона відчуває, як щось слизьке, холодне звивається довкола її тіла, починаючи з ніг, до самої шиї, схоже на гадюку, але потім, терпнучи від жаху, вона розуміє, що це хвіст дракону.
– Жіночко, жіночко, що з вами? – над нею схилився стурбований сусід по купе, – Ви так кричали…
– Дякую, що Ви мене розбудили, вибачте, сон приснився, вибачте!
– Нічого, буває…
Більше цієї ночі вона не зімкнула очей.
Пансіонат на озерах їй сподобався. Тут було затишно, комфортно. Першої ночі вона заснула спокійно і не бачила зовсім ніяких сновидінь. Після сніданку вирішила пройтися довколишнім лісом. Йшла спочатку великою дорогою, потім звернула на стежку, чомусь з’явилося занепокоєння. Вона дивувалася: серед мирних переспівів пташок, у тенетах сонця, сплетених листям дерев, здавалося, оселилася безпека… але їй було не по собі. Вона повернулася назад. Цієї ночі знову потрапила до пастки сновидіння.
… Звивши хвостом її тіло, дракон переможно скрикнув. Він нахилився до неї, зігнувши довгу шию, його маленькі очі-вуглики дивилися прямо в неї, всередину, виймаючи її душу. Вона не могла відвести погляд, хотіла, силилась, не могла… тепер вона була повністю підвладна йому: він випустив її з холодних обіймів, а вона стояла, не рухаючись, так само дивлячись йому в очі…
… Прокинулась несподівано. Дуже боліла голова… було ще зовсім рано. Сонце тільки-но сходило. Відкрила вікно назустріч сонцеві, відчувала велику любов і вдячність до нього: впевнена, що це воно відігнало нічне марення.
Проте ввечері, по заході сонця, її охопило передчуття недоброго, боялася заснути. Годині об одинадцятій вийшла на вулицю, постояла кілька хвилин на свіжому повітрі й незчулася, коли вже йшла тією стежкою, що першого дня, йшла мимоволі, підкоряючись чиємусь бажанню. Зрештою вийшла на галявину, і серце її завмерло; вона вже була тут, була уві сні. Скроні її пульсували гарячою кров’ю, тукати вона не могла, вона не могла поворухнутись, вона не підвладна собі. Хтось керує нею. Але хто? Цієї миті ясно побачила дракона, що зазирає в її очі. Дракон! Дракон кликав її, вона прийшла сюди через нього! По цій думці марево зникло, вона стояла у полоні жаху. Відчула, що починає падати у безодню несвідомого, востаннє свідомість спалахнула на долю секунди від гострого болю, коли, падаючи, вона вдарилася скронею об щось тверде…
… Прокинулась у ліжку, сонце стояло високо, вона зраділа – це тільки сон! Вона ж була у лісі, а тепер тут. Вимушено посміхнулась і відразу відчула біль: шкіра на лівій скроні була розсічена…
– Галю, Галю, ти мене чуєш? Так, так, це я. приїдь негайно, я прошу тебе. Я не знаю, що робити. Я хочу їхати звідси, мені страшно. Коли? Добре, я зустріну тебе на станції.
Від залізниці до пансіонату було недалеко. Подруги йшли пішки.
– Розумієш, найголовніше те, що крім тебе я цього нікому не можу розповісти. Це схоже на божевілля.
– І не треба нікому розповідати.
– А що ж мені робити, Галочко? Це стає небезпечно для мене. Може, ч дійсно з глузду з’їхала? Піти до лікаря?
– Знаєш, що? Давай перевіримо вночі: коли тобі знову щось присниться, я буду поруч і розбуджу тебе. Або інакше… Підемо разом на ту галявину. Можливо, ти просто не пам’ятаєш, як прийшла назад. І якщо це дійсно так, тоді звернешся до лікаря. Добре?
– Так, так ти правильно вирішила
– Інакше твої галюцинації не залишать тебе. Ну, чого носа похнюпила?
– Ой, Галочко, що б я без тебе робила? Відтоді, як Валентин залишив мене, ти завжди мене підтримувала… Єдина ти. Я ніколи не забуду, що ти врятувала мені життя. Самогубство – це ж гріх. Так, Галочко?
– Ну, не згадуй! Що було – те було.
Ввечері подруги пішли до лісу, однак Марія не могла відшукати тієї стежки. Вони повернулися додому ні з чим.
– Бачиш, напевно, ти і не була в лісі. Постояла п’ять хвилин перед корпусом та й пішла спати.
– А скроня?
– Може, ти розбила її об ліжко?
– Не знаю…
… Обличчя жриці, очі… Такі знайомі очі! Вона ніяк не могла пригадати, де бачила їх! Знову її штовхають, вона падає… Галявина… Жах… Дракон… Очі! Драконові очі! Жриця і дракон мають одні і ті ж очі!
– Прокинься, Маріє, чуєш? – подруга вдарила її по обличчю, Марія розплющила очі й побачила Галю, яка схилилася над нею, – ти так кричала!
– Галю, я бачила очі!
– Що-що?
– Я бачила очі! Та жінка і дракон мають одні очі!
– Як це? Одні на двох?
– Не знаю. А може… може, вона і є дракон?
– Не кажи дурниць! Знаєш, я справді хвилююся за тебе. І краще тобі піти до лікаря, інакше ти зовсім збожеволієш!
– Але ж, Галочко, я не божевільна?!
– Звичайно, вірогідніше, у тебе невроз. Ну, я так вважаю. Завтра, вірніше сьогодні, купуємо квитки та їдемо додому найближчим поїздом. У мене є знайомий психіатр, хай він подивиться тебе.
Купити квитки виявилося неважко, хоча в касі, як звичайно, не було. Та на руках можна було навіщо вибирати. Мали їхати наступного дня о сьомій вечора. Повідомили адміністрації пансіонату про від’їзд. Марія поскладала всі свої речі, а Галя шуткувала, сміялася з Марії, говорила, що та, очевидно, збирається провести добу на вокзалі.
– Мені так моторошно. Справді, я б краще провела цю ніч на станції. Чомусь, у мене недобре передчуття, – відповіла на це Марія.
Вона довго боролася зі сном, боялася заснути, сиділа на ліжку, підібгавши ноги. Галі довелося вкладати її, наче малу дитину, вкрила ковдрою, погладила по голові і сказала: «Спи».
… Знову натовп людей. І пісня. І жриця. Знову над проваллям вона зводить над Марією руку, щоб штовхнути її, але Марія знає наперед все, що буде. Вона вирішила будь-що розглядіти обличчя цієї жінки, була впевнена, що впізнає. Жриця зводить руку, Марія ухиляється, червоне світло смолоскипів вихоплює з темряви обличчя жриці. Марія вражено скрикує: «Галю, не роби цього» – і враз прокидається. Над нею стоїть Галя.
– Галю, я бачила…
– Я знаю. І скажу тобі. Я спочатку не знала. Я боялась, що ти пізнаєш мене раніше, ніж можна буде, але тепер – можна. Тобі ніхто не повірить, ти – божевільна. Ти думаєш, чого мені тут дозволили залишитися з тобою? Я розмовляла з головним лікарем і попередила його про стан твого здоров’я.
– Галю, це неможливо. Що я тобі зробила? Скажи, це неправда?
– Це правда. Все реально. Чи, може, тобі слід зовсім розбити голову, щоб ти повірила? Я ж попереджала тебе – не крутися біля Валентина! Він мій! Одначе, тобі виявилося недостатньо твоїх кавалерів, ти відібрала його в мене. Я змогла розлучити вас. І хоча він не повернувся до мене, та й з тобою більше не буде. Але мені цього замало! І я чекала, щоб помститися, проте, навіть страждаючи, ти лишалася недосяжною для мене, я не мала сили над тобою. Але врешті ти зробила помилку – коли наїлася таблеток, щоб отруїтися. Відтоді твоя душа втратила ореол недосяжності, стала відкритою для мене. Пригадай, коли вперше прийшов твій дракон? Тієї ж ночі, як ти відкрилася гріхові. Тепер моя влада над тобою повна. Я вип’ю твої очі, я заберу твій голос, твоє дихання… Твоїми очима заворожу Валентина, твоїм голосом заговорю його серце, твоїм диханням заколишу його волю. Він буде мій!
– Ти – відьма?!
– Відьма, ну то й що?
Марія кинулась до дверей, але вони були зачинені, вона кликала на допомогу, вона билася, заламуючи руки, хотіла вискочити у вікно, та на першому поверсі на вікнах стояли грати – проти злодіїв. І тепер вона почувалася у пастці. Вона стояла посеред галявини у нетрях дикого лісу, чорний дракон кружляв над нею в чорному небі…
…До кімнати увійшла Галя з лікарем, за ними – кілька чоловіків…
…Жриця звела над Марією руку…
..Марія впала на підлогу і голосно закричала: «Не роби цього!» Чоловіки швидко скрутили її.
– Ви вчасно встигли нас попередити, Галино Василівно. Дякуємо.
– Немає за що. Я все-таки сподівалася, що ми зможемо повернутися до міста, а там я поведу її до психіатра, але так сталося…
– І так навіть краще. Їй нададуть кваліфіковану допомогу. Ви побудьте з нею, я повідомлю, куди слід.
Всі вийшли з кімнати.
… Чорний дракон скрутив її своїм хвостом, нахилив до неї свою голову…
…Галя схилилася над Марією…
– Дивися, дивися на мене. Це останнє, що бачать твої очі!
… Зірки ставали все меншими, меншими… розпечені очі-вугілля драконові зникали. Темно…
– Твій голос!
… Марія трясонула головою, противлячись. Хотіла щось крикнути, та повітря вилетіло з неї німе…
– Це був останній твій подих, Маріє…
… Ввійшов лікар, за ним – бригада швидкої допомоги.
– Лікарю, це так жахливо! – кинулась до нього Галя. – Вона так пручалася, я нічого не могла вдіяти, я не могла її втримати, вона вдарилась головою об підлогу. Здається, вона мертва…
– Ой, лихо! Я повинен був передбачити це. Треба було залишити кілька чоловіків біля неї…
… Пізніше по дорозі на станцію лікар втішав:
– Галино Василівно, не картайте себе, ви не винні! Ви самі на грані зриву. Від шоку у вас навіть голос змінився.
– Ви вважаєте?