Чи не в нас сьогодні свято,
чи не в нас?
Йде сьогодні Катеринка
в перший клас!

А якщо я втечу,
і шукайте,
де хочете?
Не боюся тепер
ні пропасти,
ні збочити.
Я тікатиму
довго
від вас
до Країни
Варених
Ковбас!

Була таємниця у Льолі і Гриця,
та стала відома для Джері і Тома.
І вже через тиждень у Зіни і Наді
з’явилися дивні жучки у помаді.

Жили таємниці: одна – у копиці,
одна – в гарбузи́нні, одна – в жабуринні,
а друга – у торбі, а третя – у стрісі,
і всі призначались для тьоті Орисі.

Цілком таємно ставлять гриф
на справах тих і справах цих.

Була таємниця у Льоліка й Гриця
та стала відома для хитрого гнома.
І вже за годину у Ніни та Наді
з’явилися дивні сліди на помаді.

Цілком таємно ставлять гриф
на справах тих і справах цих.

Жили таємниці в забутій темниці…

Знову залишаю
мій маленький острів.
Знову вирушаю
у космічний простір.
Корабель – на старті.
Двигуни – в роботі.
Капітан – на варті.
Всі пілоти – в поті!

Десять, дев’ять, вісім, сім.
Пильнувати треба всім.
Сім, шість, п’ять, чотири, три –
як лічилку повтори.
Три – вже два, а два – один.
Нуль годин і нуль хвилин.
Крізь вогонь і землетрус
нам планета каже: Пуск!
Пуск!!!

Нерви відпустили.
Йде політ нормально.
Протестує тіло.
А душа – астральна.
Вже з-під влади світу
нам пора нато́мість
вийти на орбіту
через невагомість.

10, 9, 8, 7.
Слідкувати треба всім.
7, 6, 5, 4, 3.
Низ на нас повзе згори.
3 – вже 2, а 2 – 1.
Йде годинник без годин.
Де твоє – а де моє?
Невагомість настає.

Кожен з астронавтів –
трішечки психолог,
чи то бортмеханік,
чи мікробіолог.
В кості не зіграєш,
в шахи теж не зможеш.
Всьо́го, що і маєш –
досліди проводиш!

10, 9, 8, 7.
День чи ніч, а спати – всім.
7, 6, 5, 4, 3.
Не кусають комарі.
3 по 2, а я – один.
Земле, я – твій вірний син!
Знов на вахті, знов не сплю!
Не скажу, кого люблю!

Досліди проводжу,
найскладніші в світі:
скільки жити зможуть
бджілки на орбіті.
Можуть чи не зможуть,
але річ не в тому!
Сам, на бджілку схожий,
вже лечу додому!

10, 9, 8, 7.
Дома бочку меду з’їм!
Ще й 6, 5, 4, 3.
Ти мені борщу звари!
Нам за два йде рік один,
рік один без половин!
А Сергій – це я!
Здрастуй, матінко! Земля!
Земля-а-а!!!

7 серпня 2000 р., Богдани́

Братці! Є у нас сусіди –
дядько Вова й тьотя Ліда,
в них є трійко близнюків,
неслухняних хлопчаків.

Адже кожної суботи
у батьків свої турботи.
А вони в азарті ігор
по квартирі мчать, мов вихор.

Якось гралися в ялинку,
підпалили на хвилинку
всі гірлянди, всі вогні –
і великі, і малі.

Потім прилади вмикали,
та їм виявилось мало!
Саме газова мережа
розповсюдила пожежу.

Вибух стався, а вони,
вже без жодної вини,
утекли на двір й дивились,
як красиво розгорілось.

Раджу вам я, любі діти,
так ніколи не робити
і не з сірниками грати,
аби не спалити хати.

~ 2009 р.

Говорила, аж втомилась,
на пів слові зачепилась,
заїкається тепер…

15 липня 2009 р., Київ

"На галявині в діброві
сплять корови кольорові.
Біля кожного дубка
повний глечик молока". –

Цей малюнок від Тараса,
від Остапенка, з Донбасу.

"Їжачок з голка́ми в лісі,
а всі інші звірі – лисі." –

Цей малюнок від Дмитра,
від Чужа́ із-за Дніпра.

~ 2005 р.

Та ж сама історія:
знову на морі я.
Ганяю за крабом і падаю в воду,
на́ сміх народу!

29 березня 2004 р., Київ

Ріс у лузі довгий дубчик.
Мав ще довші хвіст і чубчик.

Тільки хто його ламає –
той по попі гарно має!

18 серпня 2003 р., Богдани́

Ми пішли гуляти в ліс –
їжачок до нас приліз,
нас помітив і замовк,
заховався у клубок.

~ 2005 р.

Малесенька свіжа тендітна рослинка –
листочки ще менші на ній –
цвіте непомітно,
ледь біло-блакитно,
й корінчик пускає в глибінь.

Стеблинка – з пів голки, ще вітру не чула,
а квітка – не знала бджоли,
їй навіть мурашку
тримати заважко,
а з неї нектари текли.

Той цвіт, невиразний для нашого ока,
завбі́льшки з пшонинку просту,
був кожній комашці,
був кожній мурашці
відчутний уже за версту.

І навіть якщо та верста для комашок
складається з ліктів своїх,
то світ, що для нас є –
великим, ґіґантським,
ще більшим здається для них.

Вони попри все вип’ють дивного соку,
для них то цілюща трава,
як нас, тяжко хворих, –
женьшеневий корінь,
так їх – той нектар рятував.

Вони мають сили ще більші, ніж наші,
по краплі лікуючи світ,
а ми балансуєм,
псуємо все всує,
йдемо в надкосмічний політ.

Лиш той, хто помітив, як пурхає бабка,
долаючи власну версту,
прокреслить проєкти
польоту ракети
з цієї планети – на ту.

Лиш той, хто оцінить малесеньку квітку,
відчувши тонкий аромат,
спитає: чи варто
нарощувать атом?
і кине під прес автомат.

Нас квітка врятує, нам бджілка віддячить –
і меду на стіл принесе,
як щось хочеш мати –
навчись цінувати
й мале берегти над усе.

12–13 серпня 1995 р., Богдани́

А чому у баби Соні
ходять свині всі сторонні –
чорна, бура і руда.
Де ж рожеві? От, біда!

10 грудня 2008 р., Богдани́

Ме-ке-ке!
Ме-ке-ке!
Тепле шерстяне й м’яке.

Ме-ке-ке!
Ме-ке-ке!
Дітки! Хто воно таке?

(Козенятко)

13 лютого 2004 р., Київ

Ви вийшли вже в останнє із-за парти,
а далі – світ, який ще спробуй – взнай.
Знайти свою стежину кожен вартий,
і кожен з вас відбудеться нехай!

Ми ж, що могли, що наші душі мали,
які знання наверстані були –
щодня по крихті вам передавали,
щоб ви росли, міцніли й розцвіли.

Щоб решту років, світ складний, широкий
ані бентежив, ні лякав, ні злив,
прига́дуйте оті найперші кроки,
коли вас вчитель азбуці навчив.

Ви йшли малі, тримаючись за ручки,
а далі – самостійно з класу в клас,
і всюди вихователь влучно й гнучко
мав направляти вірним шля́хом вас.

Він вас учив любити і радіти,
виконуючи сотні побажань!
І ось тепер ви вже дорослі діти,
цей атестат – ваш перший урожай.

Ідіть в дорогу, вирушайте в люди!
Своїх батьків колосся золоте!
І буде хліб та ще й до хліба буде!
Й не забувайте: все святе – просте.

Де б не були – цінуйте Україну!
Вона є мати, школа і сім’я.
Ваш атестат – плекати Батьківщину
і пам’ятати вчительське ім’я!

18 серпня 2002 р., Богдани́

Іго-го! Іго-го!
"Злізьте з коника мого!" –
просить Ігор Гришу,
Галю та Оришу.

"Ми сміливі козачки!" –
аж стрибають кісточки́
в коника і в Гриші,
в Галі і в Ориші.

Іго-го! Іго-го!
"Не зламайте Ви його!"

~ 2006 р.

Ми пішли гуляти в ліс –
їжачок до нас приліз,
нас помітив і замовк,
заховався у клубок.

~ 2006 р.

Ти – поте́ря.
Ти – тетеря.
Ти не тямиш.
Прешся в двері.
Набридаєш вічно
зично і мімічно.
Лізеш, наче крокодил,
на маленький мій поді́л.

13 квітня 2004 р., Київ

Золотко моє заснуло в люлі,
яблучко затиснуло в руці,
долі спочиває шлем з каструлі,
скрізь пасуться коники-стільці.

Бовкає годинник – і зозуля
на́ніч вилітає із гнізда
і рахує в запиналах люлі
іграшки, розкидані по снах.

24 грудня 1994 р., Київ

Спи і сопи.
Це та ідилія моя,
коли снага у сні твоєму
має сенс.
Бо ти є син мій.
Мій дорослий син,
чий сон охороняю я
казками
про спокій ми́ровий,
про всю любов до тебе.
Сопи спокійно.
Вся любов до тебе.

2 липня 1994 р., Київ

Гей, ти моя сопілонько!
Я не вмію грати.
Вже й кричала на мене серед ночі мати.

Гей, ти моя сопілонько!
вирізана з клена,
ще не почорніла, ще майже зелена!

Гей, ти моя сопілонько,
на горищі сухо –
дмись, свищись до ранку – нікого не слухай!

Грати я не вмію – все одно навчуся!
Будуть танцювати тато і матуся.
Все село, вся область, місто і держава!
Грай, моя сопілонько!
Нас чекає слава.

16, 22 жовтня 1995 р., Київ

Ми звернулися до мами,
щоб і нас навчила гами,
щоб співали ми усі –
до - ре - мі - фа - соль - ля - сі!

Наша мама – найгарніша.
Наша мама – наймаміша.
Навіть ноти знає всі –
до - ре - мі - фа - соль - ля - сі!

Що не робить, де не ходить –
всюди пісеньку заводить:
до - ре - мі - фа - соль - ля - сі!
До - ре - мі - фа - соль - ля - сі!

22 липня 2001 р., Богдани́

– А чому Оленчин пупс
завжди смокче чупа-чупс?
Он, наприклад, у Наташі
Барбі їсть супи і каші.

Відізвалася Оленка:
– Це тому, що він маленький.
Ще немає в нього зубок,
а у каші повно бубок.

Заперечила Наташа:
– Пупсикам корисна каша.
Він не робить жодних кроків,
а йому ж уже п’ять років!
Ще ж до ясел ми ходили,
як його тобі купили.

І заплакала Оленка:
– Ні! Для мене – він маленький!

18 серпня 2003 р., Богдани́

Наш Чуба́нь такий чубатий!
Ну, такий уже чубатий!!
Ну, такий-такий чубатий!!!
Що, бувало, буде спати –
а в цей час з його кімнати
від кімнати до кімнати,
від кімнати до кімнати,
через двері просто з хати
виповзає чуб гуляти –
і подвір’я підмітати!

Ви не вірите, малята?
То хіба не ваша хата?

18 серпня 2003 р., Богдани

Загубився ремінець –
і знайшовся на кінець.

– Що ж і зараз без кінця
ходиш ти без ремінця?

Швидше, Ромцю, одягни,
з тебе ж падають штани!

Може, в тебе їх немає?
– Ні, я зараз пошукаю.

І шукає кілька днів
з ремінцем – а без штанів.

2 серпня 2001 р., Богдани́

З хліба коники ліпив.
На одно́го наступив.
Мама каже: – Що це, Во́во?
Що ти плачеш, як корова?
– Та я ж коники ліпив,
на одного наступив.
Я хотів його спіймати,
він давай мене брикати!
Мамо, дай мені батон,
я ліпитиму ворон!
– Гріх так, синку, хліб глумити.
Годі, Во́во, ґав ловити…
Мама – враз до магазину,
накупляла пластиліну.
Потім каже: "От пустун!
На, зліпи собі табун."

2 серпня 2001 р., Богдани́

Їдьмо, мамо, туди, на той бік –
я собі там коня пристеріг…

Там, на тій стороні,
за туманом,
ходять коні сумні,
як в омані,
білі коні, як дим,
як сметана,
виїдають дірки
із туману,
щоб вовки їх вночі
не задрали,
щоб побачили ї́х ми
й забрали!..

Їдьмо, тату, туди, на той бік –
я собі там коня пристеріг.
В нього грива хвиляста й м’яка,
ніби вилив хто ківш молока.
В нього хвіст, наче хмара пливе…
Тату, їдьмо! Я чую: він зве!

16 жовтня 1988 р., Київ

Осінні дива́ злива змива,
барви плутає вітер.
Давай, іди – зривай плоди,
розписані золотом літер.

А. Апельсин. Сонця син.
Сік з вогняного чарунку.
Ллється в уста правда густа –
перша з Господніх дарунків.

Бе. Барвінок аж до сніжинок.
Зелена ковдра під білою.
Віночок розплівся, поплив, покотився
з-під білого вельону хвилею.

Ве. Виноград. Божественний сад.
Ґрона рясні у вересні.
Темне вино – на полотно
з ока красного селезня.

Ге. Гриби. Де. Дуби.
Еге-ге-ге-ей! Ґа-аздо-о!
Він заблукав, добра шукав –
з дуба на гриб упасти.

Є – це вже́ плід. Є вічний світ.
Євангеліє, Єва.
Же – жито, і все прожите
жовтим лягло під дерева.

Зе. Земля. Озимі поля.
Зерно загартують морози.
И?! Індик. Клювати звик,
як зерна, мої сльози.

Ї. Їжак не носить рюкзак,
бо на голка́х його їжа.
Йосип йоржем – мов гострим ножем!..
Йой! Йодом на рану свіжу!..

Ка. Калина у лузі достигла.
Терпко, гірко і со́лодко.
Кетяг зриваю, тебе визиваю.
Одпий цеї крові, золотко!

Льон на те́рниці треться, терниться.
Полотняне волосся чеши.
Ге-ен, лелека, остання*, далека.
Ой, виший її, лиши.

Мак у сту́пі, мов зорі вкупі.
У тісто, в макітру – і в піч!
Небо осіннє ще трішечки синє
й смолисте у зоряну ніч.

О! Огірочки. Солоні з бочки,
під чарочку гарно йдуть!
Пе. Перцівку, козацьку горілку,
пани́ на Покрову п’ють!

Ер. Русалку кохаю палко.
Для того й рибалкою став.
Лише під осінь її за коси,
в любов потонувши, – спіймав.

Соняшник сірий тулився без міри
все літо до сонця – і всох.
Звихнулася шийка, його насінинки
дід з бабою лускають вдвох.

Те. Трактор трахкає трактом,
розгублюючи запчастини.
Везе на спині добро чи злидні?
Увесь урожай України…

Фарби розводжу, мов скарб віднаходжу.
Хліб для художника – осінь.
Натуру, пейзажі, ліси-вернісажі
я зберігаю назовсім.

Цибуля. Часник. – І вірус зник,
бо запах надходив з малюнку.
Шпинат. Щавель. – І борщ пливе
зеленою річкою в шлунку.

Юнак розквітав і вірші складав,
і осінь – не на заваді.
"Я, – він признавсь. – У рай прокравсь
і яблук нарвав для Наді."

І Бог сказав: "Ти дав, що мав.
Отримай за це здачі."
І був м’який знак – одна із ознак,
що осінь не любить ледачих.

Осінні дива́ злива змива,
барви плутає вітер.
Давай, іди – збирай плоди,
розсипане золото літер.

1–2 лютого 1995 р., Київ

________________________________
* в одному з варіантів автора: «послідня»

У хлопчика Чухмарика
ми бачили ліхтарика.
Він чомусь вночі не спить,
щось під носа гомонить,
лиш з-під ковдри крадькома
блимне світло – і нема.
Заспокоїться на мить –
й знову чимось шарудить.
Може, в нього хворі вуха?
Чи його кусає муха?
Зранку сонний по надвірку
ходить, чухає голівку.
– Знов, Чухмарику, не спав?
– Я вже спав, оце ж я встав.
Тут, напевне, справи темні,
бо й ліхтарик у кишені.

Скоро айстри розцвіли,
діти в перший клас пішли.
Аж тоді зізнавсь Чухмарик,
що у нього є букварик
і з ліхтариком вночі
він тихенько букви вчив.
Ну, а ми ж того́ не знали –
стільки букв і слів проспали!
То ж, тепер, немов на сміх,
він читає краще всіх!

2 липня 2001 р., Богдани́

У каштанових гаях,
понасаджуваних ді́тьми,
оселився синій птах,
вірний ворог злої відьми.

Ми з деревами росли
під блакитним пильним оком
і, мов бджоли – мед, несли
день за днем та й рік за роком.

Ми так звикли до птахів,
мов самі були пташками!
По гілках, поміж дахів
ми літали зі смішками!

Нам гойдались небеса,
і земля з-під ніг тікала!
Всюди дихала краса –
та, яку вже відьма вкрала!

Невідомо де й жила
та чи краля, чи почвара…
Чорним горем звідти йшла
вся сповна́ чорнюща хмара!

Затулила небосхил,
всі хати́ переховала,
тільки входи до могил
настіж нам повідкривала!

Загубився білий світ
під дощем з грязюки й сажі!
Забруднився кожен плід,
позлягали люди наші.

Так приклигала й сюди
з полино́м у кігтях відьма
і насіяла біди –
і постала довга пі́тьма.

Жах і розпач, і прокльон,
і зневірена молитва
погасили синій льон,
сині очі й шлях на битву.

Тільки в мріях і піснях,
та дитячих снах останніх
майорів ще синій птах,
ніби стяг небес безкрайніх!..

Діти йшли в усохлий гай
під похилені каштани,
з сумом згадуючи рай
та шукаючи омани.

Та й знайшло котресь із нас
між пожухлого барвінку
не помітну довгий час
голубесеньку пір’їнку.

Скільки ж радості було!
Спала вмить з очей полуда!
Кожне з нас тоді змогло
доторкнутися до чуда!

Став щасливим гай для всіх
так миттєво, так одразу!
Люди йшли на дивний сміх,
мов у сонячну оазу!

Десь насіяно хвороб,
чорнодушшя й білокрів’я,
гультяїв, пияк, нероб,
а в гаю – мов Божа крівля!

Видно небо і зірки,
розцвіли каштани махом!..
А довкіл – полин гіркий,
тужить світ за синім птахом.

Скочиш з гаю – грім гуде,
і земля сама тупцює!
То далеко смерть іде,
з відьмою гопак танцює!..

Ми всі чули, що колись
щось подібне вже бувало,
що пришестя синіх птиць
ціле людство врятувало.

Кажуть, то ж легенда, міф –
з нашим днем не співвідносні!
Ні, неправда! Гине сміх!
Мрії – куці! Мислі – тоскні!..

І надумалися ми
натулити гнізд повсюдно,
щоб усе, що є з крильми,
оселялося прилюдно.

Щоб хоч де, хоч тут, хоч там,
а з’являлася причина
огніздитися птахам –
хоч би з синіми очима!

Назбивали шпаківниць,
навистругували дупел,
начіпляли годівниць,
назгортали гнізд і кубел.

Лаштували доладу,
готувались, мов до свята,
всі, забувши про біду,
стали пташку виглядати.

Першим, чистий, мов побіл,
прилетів старий лелека
і обрав гніздо собі
на стовпі, ген-ген далеко.

Далі сокіл з висоти
поманив крилом тривожно
й осідлав курган святий,
там йому селитись можна.

Жайвір-пташечко, озвись!
Розбуди наш сон зимовий!
Над полями десь, колись
ти співав аж до Покрови!..

Хтось постукався в наш гай.
Завітайте-залітайте!
Ви – великий помагай,
наш шановний друже, дятле!

А за ним і одуди́
гребінці порозкривали
і сховалися туди,
де ми дупла збудували.

Зграя витівок чудних
крізь веселий гай промчала!
Ластівки, то ви? Без них
вся природа ще мовчала!..

Ось воркують голуби
ми їм сиплемо насіння.
Так до нас дійшов з глибин
світлий покій воскресіння.

Як затьохкав соловей,
щастя сонцем покотилось!
Гей! Стрибає серце, гей!
Трохи-трохи не розбилось!

Пурхають чижі й стрижі,
горобці і пташенята!
Навіть півень на межі
кукурікає завзято.

І куди не подивись –
море птаства голосного
славить співом світ ускрізь
проти злого й навісного!

Серед барв і кольорів
до само́го надвечір’я
так ніхто і не зустрів
пташки з дійсно синім пір’ям.

А коли влягла́сь трава
й сонце між м’яких укутань –
на міцних плеча́х сова
принесла принишклу сутінь.

Ось тоді, коли все спить
у гаю і на долині,
нам, натомленим, – на мить
кожен птах здавався синім!..

Більше ми не знали зла
і про відьму вже не чули.
Як прийшла – так і пішла,
бо про неї всі забули!..

Час летить, а синій птах
огніздився в наших мріях
і в казках, щоб згинув страх,
і в очах, небесно-синіх.

16–17 серпня 2002 р., Богдани

Швендя швендяла швиденько.
Скрізь справлялася хутенько.

Хоч годинник час не гає –
а за нею не встигає.

Робить стрілка кілька кроків –
Швендя вже біжить з уроків.

Тут – портфелик! Там – сандалик!
Десь у ротику рогалик!

Он подвір’я й огорожа!
Ось Володя і Серьожа!

Ось якісь нове́нькі діти –
треба всіх оповістити!

Треба всім їм розказати –
як і в що сьогодні грати!

8 квітня 2004 р., Київ

Довго з ложкою в руці
Ніна їла голубці.

Їх усіх за щоки пхає,
все жує, а не ковтає.

Ми дивуємося з Ніни –
а вона сидить без зміни.

Потім ледве проковтнула
і полегшено зітхнула:

– Хух! У мене сто очок!
Я ж сьогодні – хом’ячок.

2001 р., Богдани

Як у мене, так і в мами
день народження – той самий.
І тому для нас обох
подарунки всі – на двох.

Маму всі розцілували
й пилосос подарували,
а мені – в свої шість літ –
іграшковий вертоліт.

Я подякував усім –
і до кухні разом з ним.
Там завів його, як треба,
і підкинув прямо – в небо!

Він злетів, але дарма,
адже неба там нема!
Протаранився і луснув,
бо ударився об люстро!

Ось пропелер, ось багаж,
ось кермо і фюзеляж,
ось проґрама, ось система –
вкупі все, але окремо!

Мама каже: "Не журись!
Сльози витри й посміхнись.
Клей, крути, працюй, як слід –
буде з нього "крутоліт"!
Ти ж за нього не платив?
А погрався – і скрутив!"

А на завтра мама встала,
довго прала й прасувала
і, завершуючи крос,
увімкнула пилосос.

Він одразу затріщав,
весь затрясся й загарчав,
раптом вибухнув щосили,
навіть не вковтнувши пилу!

Я – до мами: "Не журись!
Витри сльози й посміхнись.
Клей, паяй, хоч до дірок –
буде з нього "пилосмокт"!"

Ось такі у нас стосунки.
Не везе на подарунки.
Вже в ремонті кілька літ
пилосмокт і крутоліт.

2002 р., Богдани

У гамаку чи в кріслі
на дачі чи у місті
ще не одну новелу
напише Ізабелла…

Летить юрба дитяча,
а Ізабелла плаче
в бурштиновім намисті:
нема Агати Крісті.

Вона вже все читала,
але всього так мало,
що пише Ізабелла
новелу про омелу.

Летить пташина зграя,
дівча і з нею грає,
сковзнувши на папері
перо в казкові двері.

Давно пташки на півдні,
але одна і нині
мрійливій Ізабеллі
плете гніздо в омелі.

Вона про це напише,
можливо, навіть віршем
і на важкій колясці
умчить по щастя в казці.

7 серпня 1994 р., Богдани́