Нічні міркування, підкріплені відпочинком, нагадали мені написати про українську бідність.

ЇЇ чудо дорівнює прибитому цвяхами до пристані човнику, який легенько похитує хвилями Чорного Моря. У судні сидить мужчина, черевце під майкою обвисає, і кусається думка-гризота: «як пальцями вибити цвяхи?».

Мужик схожий на автора, проте стріляє не красивими словами, а затяжним носиком.
Жорик принюхується до заробітків, створення помідорового бізнесу на базарі, продажу маминих панчіх на OLX…

Добре, дамо сердешному спокій. Чому, згідно з Держстатом, 70% громадян вважають себе бідними?

Після розвалу СРСР, дехто ще надіявся на державу.
Пенсіонерка, яку жаль, молодий інвалід, на якого країні відверто.., наші батьки. І Жора. Бандитом не став. Лотерею не виграв. І державна освіта подарувала герою протерті штанці.

Через простоту душевну повірив легкому успіху.
За школярських років вчителі називали його чесним малим, одначе перетворився на головокрута для розумних студенток. Мужичкова мрія вибитися в люди виросла від перегляду фільмів Marvel, тому Жорик абсурдний персонаж.

Ми ж не накладаємо на оладки, перемащені згущеним молоком, оселедець? Ми роками працюємо.

Скруту не виправдаєш, а втім, є поведінка, що до неї наштовхує.
Це безпорадність у зароблянні грошей. Хто не працював у 16 — тому важче з дивана вистрибнути у 30. Вирішує тупіший за корову життєвий досвід.

На що я покладаюся в освоєнні майстерності?
Вміння, самовдосконалення та спілкування з активними людьми. Що професіонал, що запалений ідеями волонтер: у них є чому повчитися. Мільйонер і двірник стоять поруч, й однаково корисно аналізувати їх помилки та прориви.

І коли провінційний українець хоче Олімпійське золото чи технологічний стартап, натомість доцільно робити щось зараз. Надіслати текст до онлайн-видання, попросити режисера оцінити короткометражний ролик чи зліпити гідний мем для улюбленої спільноти. Зроби послугу поки безоплатно. Тебе побачать, оцінять, і через три роки сам найматимеш їх у фірму. Або тебе, ги-ги.

Мораль байки:
відмиваймося від халепи з милом, краще господарським, і допомагаймо іншим. Та найперше: самому собі. Бідності — ні!

2020

Я виглядаю жахливо, стою у брудному одязі, і давно вже не робив нічого серйозного.
Привіт! До вас говорить карантинний Тарас. Я танцюю вальс невротика. Веселого і спонтанного юнака.. дух простив.

Переживаю страшні моменти, коли вночі хочеш набрати по допомогу, а не можеш, бо зсередини душать сльози.
Не спасає ні Юнг, ні Сартр, ні Ісус Христос. Друзі десь далеко, у тридесятих царствах, та чи вартує від відчаю обкладатися збірниками казок і смаженою картоплею?

Усе б'юся головою об стіни, повторюю старі помилки.
Відповідь-курва неначе лежить поряд: працювати треба не лише зі вміннями, працювати треба й зі своїм емоційним станом.

Містер Самокопання і місіс Депресія стукають у двері.
Поки скарби світу лежать десь назовні, і досліджуються технології VR, мені лишається простягнути кістляву руку. І включити.. Зум, знову намагаючись зробити дзвінок.

Хто я такий?
Нащо родився? Чи вдасться порятувати разом з іншими планету, якщо дотримуватимуся філософії zero waste і займатимуся ефективним альтруїзмом?

Головне зараз начепити до шолома пір'я павича, і кривлятися, ніби все добре.

Так шепочу собі під ніс, і кручуся на дивані.

Проте годі мені лицемірити перед вами, розумною шайкою dominasа.
Рефлексія в молодих людей зазвичай спричинена відсутністю грошей і хорошої роботи, а вічні питання успішно закриваються одним.. трахом дверима.

Замість геніального висновку лупну себе по щоках і виблюю залишки ниття.
Я визнаю крах. Емоції перевершили розумну здатність діяти й приймати рішення. Що ж пішло не так? Що ще слід втратити, щоби відродитися знову?

Карантин зламав автора есею.
Та він неодмінно буде порою підкорення Евересту для тебе. Страх, тупість і лінь всесильні, читайте. Депресія знищила Сильвію Плат, читайте. Не піддавайтеся їм, не будьте такими, як я. І чужому научайтесь, і лиха поцурайтесь.

2020

Багато молодих людей, і я серед них, обтяжені непосильною ношею: знайти себе. Заголовки інтернет-видань та лекції для студентів перевантажені модними лозунгами про призначення, місію на Землі та подолання наслідків глобального потепління. Під напором і тиском із боку інформаційно-істеричного суспільства не хочеться вже нікуди длубати, а тільки втекти в Карпатську глубинку й стати псилоцибіновим королем із вусиками.

Що сьогодні жахає в масовій епопеї навколо вирішення життєво-обов'язкових питань (ні, чесно ж!), так це їх зведення до якогось популізму, загальноприйнятості, з однієї сторони, та нав'язування вирішених кимось вічних цінностей із другого корита. Правда для людини десь посередині, якщо дідусь-Аристотель був правим і поважним малим. Цю плідну тему по т. зв. "розвитку особистості" й "самореалізації" швиденько підхопила злісна грошопожиральна індустрія психології та психотерапії. Зараз розкажи другу чи батькам про свої негаразди чи вилий свою біль, так надзвичайно розумні й люблячі тут же відправлять куди подалі до спеціаліста (або, щонайкраще, в еротичну подорож). Але..

Ехх, ще Е. Фромм писав і кепкував із "чудодійних помічників" (і все в лапках, саме так), оскільки такий модус поведінки й напрямок стопорять людину, її творчі сили та природну спонтанність і зв'язок зі світом. Так, в одне речення можна вмістити всю благородну мету терапії та психоаналізу, і тільки коли він допомагає якомусь суб'єкту досягнути цього, то лише тоді має якийсь сенс та вагу.

Хоча, знаєте, краще йти самому, йти до справжнього себе й відчайдушно помилятися й падати. Щодо цілей, щодо планів і мудрих розписувань психотехнік на кілька аркушів паперу в клітинку? Життя відбувається тут і зараз, ось так от. І в наших головах, мізках, нейронах, і в нашому тілі, у будь-якій хаотичній ідеї та порухові з.. дивану на крісло. І як би трагедійно престарілі хлопчики-курці в рамках екзистенційної кризи не жалілися на життя, а ви заберіть у них профіль в Instagram, і вони просто полізуть на стіну :)

Наше снування важливе уже з народження, саме по собі. Попри вибори, попри стиль життя, попри кумедні страхи й разом із найсолодшими оргазмами, найдобрішими людьми, найгучнішим веселим вечором у п'ятницю.. Так, більшість деталей і дрібних радостей чи нещасть і складають пазл наших автобіографій, і часом вартує заспокоїтися, що ми ще не стали новими Стівами Джобсами, Елвісами Преслі чи Хемінгуеями.

Бо коли ми чомусь стоїмо на місці, то може нам уже добре? Або нав'язали як жити? Стремитися треба до свободи. До свободи від тата й мами, до свободи від свого минулого, до свободи від очікувань друзів і знайомих.. Там, за небокраєм, жевріє проміння нового часу, твого дорогого й унікального часу, твого єдино даного життя, і хай нас спинять тільки власні міркування. Вперед, до саме того!

2019

У житті буває, що ми зближуємося з такими ж нормальними, чи.. що цікавіше, ненормальними людьми, як ми самі. При тому говорю я відсторонено, не в рамках клінічної психіатрії, а на площині побутово-житейській та професійно-навчальній. Так, ваші рідні також у чомусь схожі на вас, як і ви на них, мої любі юні бунтарі.

Якщо вже випити стопку крайнощів, подивіться ток-шоу про сімейні трагедії, казуси чи ще якийсь треш на території пострадянщини: по-перше, відчуття шок-ефекту від тупості та обмеженості деяких верств населення, по-друге, неймовірна сила, з якою дебілів притягує до дурнів. Це на одному кінці континууму, в той час як на другому геніальні і всіма улюблені Бонні та Клайд із США. Зараз мова не йде про моральні оцінки їх вчинків, цікава більше притягальна сила у цих парах. Кримінальний світ, який ми всі так чудово знаємо із на 100% достовірних серіалів Нетфліксу, надзвичайно цікаво спостерігати з цієї перспективи, або ж комусь пощастило вписатися в 90-і і він зараз точно не читає цей текст, але знає істину також.

Друзі чи романтичні пари, на диво, є в обох випадках, людській природі властиво будь-яким відростком тягтися до ближнього. Часом смішно, коли люди вважають, що якщо людина (умовно) погана чи займається чимось протиправним, то вона обов'язково самотня. Візьмімо на хвилинку тюремну ієрархію: серед мужиків чи найнижчої касти ви там точно знайдете споріднену душу :)

Узагалі навести приклади хороших союзів і піти з гордо піднятою голову в офлайн буде надто легко, тому постає ще одне запитання до цих усіх диких, знедолених, божевільних, щасливих і люблячих людей? Чи можуть вони зійтися з кимось звичайним, із кимось нормальним? Що це взагалі за такий міфічний персонаж?

І відповідь трішки занудна: це люди з мінімумом неврозів, тяжких випадків із життя та з хороших сімей, які вже давно й заслужено живуть у достатку, а їх діти радісно сміються в рекламах "Кока-Коли" в період зимових свят. Звісно, що спілкування між відбитими та нормальними людьми можливо, воно відбувається навіть прямо зараз, секунди дві назад і три після слова "слово". Просто то буде лише формалізм, а справжню глибину, розуміння, відчуття та емоційну безпосередність вартує шукати в подібних на вас самих людях.

Ні, ну звісно можна змінюватися, навіть і ламати характер до повного нещастя і скочування у бочку дьогтю, але чи воно взагалі комусь потрібно? Напевне, найбільша помилка, яку можна допустити, навіть будучи обтяженим розумом, це бажання себе змінити заради іншої людини чи кількох. Чи цілого людства. І в кінці постає питання, чи потрібне воно конкретно цій людині. Хай вирішує вона сама.

2019

У житті є такі речі, які не забути. Які й пробачати буде низько, підло й іноді некультурно по ставленню до самого себе та до зрадника. Так, одна з таких речей це зрада.

Зрада насправді не залежить ні від розуму людини (хоча більший інтелект нівелює моральні комплекси на раз-два), ні від вашого досвіду спілкування і скільки там було щирого і світлого, ні від поглядів на світ. Вона прямо пропорційна вмінню іншого приймати тебе таким, як ти є, та його стосункам зі страхом. Перед чим? Перед тим, що світ неоднозначний і люди в ньому не добрі, і не погані. А просто різні, з цілими плеядами патернів, думок, звичок, виборів та зовнішніх порухів світу, які з нами стаються. Ну, ніхто поки не вибирає в якому місті йому народитися чи смерть від нещасного випадку.

Проблема ця в свою чергу торкається самотності, екзистенційної одинокості у світі. Але то вже другий ярус фактору, оскільки попри сучасні тенденції до депресивності чи навіть попри виділення самотності в окрему нішу й соціально гостру реальність дуже рідко людина є морально самотньою, а фізично тим паче. Це й через певні об'єктивні обмеження та функціонал світу неможливо, хоча б кур'єр вам потрібен. У наркоманів, наприклад, і то є друзі-наркомани (ні :), у них є своя пристрасть. Я лише підводжу до того, що абсолютна самотність є чимось із розряду міфу і новою легендою для багатьох недопитливих молодих людей, які мучаться від несправедливості світу та вдягаються в личинку відлюдника для привертання уваги, демонстрації своїх обов'язково важливих переживань чи виправдання тих же залежностей.

На перший погляд також здається, що дружба може зарадити людині, витягти її зі схожого стану чи якось збагатити особу. Але по факту теж ні, бо дружба завжди передбачає не те щоби зрілість та дорослість, а випадковий дотик кількох орієнтирів, приблизно однаковий рівень поглядів та цінностей (хоча є і винятки) та довіру. І дуже часто підривання саме останнього пункту, довіри, по праву зариває дружбу в пісок. Так, буде боляче, може й боляче-боляче. Тільки-от біль з часом знижується, якщо припинити спілкування.

Є певна ймовірність, що до тієї людини захочеться повернутися, і тоді вартує згадати зраду в стосунках інакших, у стосунках романтичних чи партнерських. Хто прощає зраду, той себе зневажає. Рівняння максимально просте. Надіюся, хтось прочитав до цього місця, і виникає логічне питання: чому така назва, якщо й патетики майже нуль? Та лише хотів передати привіт людині, яку колись вважав другом, от і все :)

2019

Модних термінів багато: і прокрастинація, і недостатня мотивація, і ще сюди низьку самооцінку та комплекси, які "заважають самореалізуватися". Бла-бла-бла-бла... Знайти виправдання власній бездіяльності, пасивності та слабкості можна всюди.

Справді, нащо вирішувати гострі життєві питання, переїжджати кудись, шукати кращу віддалену роботу чи почати робити те, що й так умієш (наприклад, публічно виступати чи бути талановитим аніматором)? Так, усе це зайве і таке небажане, коли десь у куточку лежить солодкавий і м'якенький диванчик. М-м-м, облизуєш губи і плюхаєшся з диким гедоністичним причмокуванням.

Можна сміло казати, що наразі культура навпаки робить нас більш лінивими. Бо буду новатором і вкажу на знак: ходити до психолога й у теплично-ванільних умовах кабінетної етики обговорювати, який ти страдник і незрозуміла душа, банально набагато легше!

Найбільше бракує навичок. Бо в ліні є ще така тильна, підступна сторона обходу: часом лінь робить із нас теоретиків. При тому якість наших умоглядних пошуків може бути доволі сумнівною і базуватися на кількості недотичаних книжок. Будь-які навички здобуваються в режимі якщо не бий-біжи, то нервового напруження, стресу. Звісно, кому як пощастить із реакціями в генетичному більярді. На постійній основі стрес до біса і шкодить, але при розумі та правильних діях втрати можна мінімізувати й виконувати свою посильну долю, достатню для ваших цілей чи результатів. Тим більше, що коли із багатством і місцем проживання не пощастило, то взагалі опустимо коментарі: шлях є один, через працю. Вікно залишимо іншим ;)

Одначе-одначе трапляються подекуди ситуації, за яких суб'єкт б'ється головою об стовп. Дійсно не здатен щось зробити, чи в нього депресія, чи ще не мастак ладнати із тривогою. І в цьому контексті правильно буде теж почати певний супротив чи гру, найперше з собою, об'єктивно оцінити своє становище й не соромитися попросити допомоги.

Ага, ну й ми також уже, як і всі молоді й амбітні з самих пелюшок, врешті-решт самі вибираємо, який стиль життя провадити та чим маятися. Зону комфорту створюємо також самі, байдуже що не всім це помітно і в когось під диваном давить твердий кінець пульта (ваша вина). Тому є і щасливі ліниві люди, і їм необхідно дати спокій. Хто би що не говорив і якби голосно не закликав мотиваційними цитуваннями в Інстаграм-профілях, але зізнатися у любові до власних ліжкових миттєвостей зими є прикладом сміливості, відваги й відчайдушності! :)

2019

Перед очима кавардак. Переживаєш багато стресів, але й багацько файних епізодів, і в результаті сам не знаєш, чого хочеш: комфорту чи відірвиголову-пригод. І я щиріше зізнаюся, насамперед собі: ясно що останнього.

Почуття вимученості чи нагромадження комплексів часом закривають спроможність дивитися на світ ясними дитячими очима, і тікаєш-тікаєш у самісіньку яму, де чекає смуток, розпач і виходить невдача. Невдача найчастіше всього на совісті жертви: десь собі набрехав, десь іншим наплів беліберду й надуті дурниці, а в кінці дня лягаєш спати о десятій вечора під закос на ЗСШника та мучишся від чогось смутного і кусючого.

Страх визнати найтяжче, особливо коли певну частину доби чуєшся молодим і задорним, а потім забирають землю із-під ніг. Сталося спонтанне й насичене знайомство, міг навіть погодитися кудись піти, а потім прийшов внутрішній мудак і наказав тобі голосом минулих спогадів, що твоя безпека та порцеляновість нібито щось важать.

Дурня.

Мають вагу срібняків хіба смілі рішення та їх втілення в життя до кінця, довершення до вершків на ранковому лате.

Надумані ж обіцянки невидимим батькам, виправдання себе через інтроверсію та інтелектуальні заняття й невміння комунікувати: от де гніздиться підкірочка справжнього "Я" і з чим зась як треба працювати. Фіксувати свої затримки, аналізувати їх і бути добрим не наступати на ті ж самі граблі вкотре.

Так легше, але наглі й з атрибутикою Атланта в серці мають щастя, а ти сидиш на кухні та споживаєш молочну чоколядку (правда, тільки єдну в день).

Визнаємо зміни й ходімо далі, до маленьких перемог та розкриття скарбів Босха всередині нас.

2020

Всередині людини сидить ядро, безумовне, і світиться. Ім'я йому Гідність. Стрижень, який закладений у серце й душу кожного.

Спробуйте уявити становище людини "без нічого". Деруть нерви, лізуть історичні приклади звірства в концтаборах, і якщо переносити себе на те місце й час, то біль вщухатиме повільніше звичайного. Найпекельніше, що можна забрати від людини та її духу: гідність, ім'я, зародок здорової особистості.

Нашу гідність ламають травмами, наше світле єство копають соціальними умовностями й вірність ідеалам з чавканням поїдає агресивна тяга до грошей. Потребує швидкої допомоги той, для кого відчуття самоповаги-поваги до інших анульоване. Зробімо йому укол прозріння й подаруймо теплі людські обійми. Так, так хотілося би зробити.

А якийсь там я інколи спілкуюся маскарадом та втікаю від звільнення й відпущення самого себе. Хтось так, а хтось водночас політичний діяч, і рівносильно-всесильно бував поваленим приступами дикої агорафобії.

Джузеппе Пардо Рокес очолював єврейську громаду в Пізі в 1940-х рр., і основним каменем спотикання його життя був страх перед собаками та їх іклами. Коли ж із приходом нацистських загарбників до міста більшість жителів покидали рідні домівки, ексцентричний Рокес залишився супроти бомбардувань і нашестя. Вороги спитали Пардо, чи боїться чоловік смерті, і той щиро заперечив це, оскільки жахали єврея тільки собаки. Згідно з історичною хронікою, Джузеппе парадоксальним чином через свою фобію проявив героїзм і прихистив у домі ще кількох соратників, яким удалося вижити. Рівночасно інший городянин Пізи, молодик на ім'я П'єтро, також агорафоб, покидав свої чотири стіни лише задля пробіжок до руїн будівель та порятунку поранених. Його визнали героєм.

Ти спроможний стати зрячим щодо своєї та чужої обов'язкової гідности після проникнення чиїмись вчинками, або ж коли ти відчуваєш провину за образу дівчини. І точно в танці пригадування, наскільки все-таки вкорінені та гніздові ідеї служіння Високому. Пригадуєш та ростеш.

Просто по-дитячому заграється цікавість: а якщо ти рефлексуєш над своїм "Я" зараз, то наскільки близько чи далеко ти перебуваєш у ньому? Де твоя гідність у цю секунду часу?

Піднятися над собою, порівнятися з минулими ментальними атмосферами та ворухнути устами в такт музиці життя "Я виграю!". Я виграю, бо я з народження гідний. Так і кажу собі, і кажу вам із самого ранку, навіть швидше, уночі.

2020