Ми на Півдні були анархістами, а в тилу - пацифістами
Революції щеплення нас тримало в полоні ідей
І готові б почати нову святу Реконкісту ми
Тільки сковує зламаність. Тьмяне світло - вічний трофей

Фуга смерті як фурія мчить землею і зносить хрести
Цвинтар вічних ілюзій - розстріляний, як пише майстер
В стрічках crimіnal news, як не дивно, знову не ми
А настигне вендетта - принеси на могилу айстри

Ми боролись з собою, розтинаючи морок мечем
Наші мертві в Аїді зачекались на чаювання
Як Чеширські коти з Борхесом-наглядачем
Дивокрай - завжди виклик. Чужих привидів темне снування

Провалитись у пастку, піддатись на виклик мистецтвом
Ця країна - в'язниця сирих і надламаних мрій
Заблукати в театрах забороня самолюбство
Моя сцена - життя, і хтось на ній - лицедій

Перетнути межу і знайти неповернення точку
Повернутись до себе оновленого і спасти
Ніжну вбивцю як Богову блудну дочку
Бог - це ти. Тому відпусти гріхи

Ми блукали книжками і формували свій спокій
Постмайданні загубленці на кордонах чужої тюрми
Де знайти своє завтра? В якій із розбитих утопій?
Ми живі. Але знову в обіймах чуми

Коронавані вірусом, обезчещені вірою в Бога
Нам земля розповість тиху казку про тканий рай
Там за обрієм світу плаче темна бездомна ікона
Але варто ще жити, тому не помирай

тепличні умови
проблеми глобальні
усі ми давно
заховалися в спальні
навколо сценарій
навколо проблема
з замкненого кола як вийти
дилема

злам траєкторії
втеча із матриці
навпіл ідеологію
мозкоправство навпіл
ламати
ламати
ламати
ламати
коли не умовність
мовчання ягняти

за ловами цькування
за цькуванням лови
хто сітку розкинув
не завжди той ловить
зміни-ти сценарій
приреченість кресли
нехай над акторами крига не скресне

Годинник цей тікає, мабуть, з півсотні років
Радейко щотижня в неділю до Бога зове,
Недавно з'явивсь ритуал їй закрапати очі.
На ніч. Щоб не висохли так, як життя твоє.

Гармонію часу, що крізь вікна тікає, не витчеш
Із слів, що незайвими були, але...
Згущеною тишею в кімнаті безмовно зависли,
на нитки розмови не перекроївшись іще.

Тут простір заповнений книжками, сукнями, медом
І чаєм з імбиром в горнятку вцілілому ще.
А вечір спадає улітку повільно, як равлик
Але не у січні. У січні спадає конем.

Піонії білі тут точно колись зацвітуть.
Контрасту і тіней добавиш на знимці постфактум.
І поки під вікнами яблука темні гниють,
зів'ялі пелюстки піонів сприймеш вже як фатум.

Симетрія стін відбиває симетрію вікон.
Геометрія побуту бавиться навіть дощем.
(Я)кубізм парасольок поламаних в тому столітті,
збайдужілий до того, що мокне твій плющ під дощем.

В підземеллі півничному, освітленім свічкою,
на полицях запилених - янтарного кольору джем.
У маленькому місті-провінції тихо,
тільки падають яблука: пробуджують інколи щем.

Дощ тут омиває дороги, лавки і парки.
Плющ по древніх будівлявлях строкато в'є
Роками, роками, роками руками зранку
двірничка в відерко змітає буття сліди.

Із церкви лунає промова отця невміла.
Німіють при слові тім діти і навіть баби.
Знадвору тихенько старець підпирає стіни
і милості просить. Так місто живе вже віки.

Ідеш біля костьолу і чуєш органу ноти.
Минаєш музшколу: діти клавіші piano товчуть.
Бруківку нова іномарка колесом зносить.
І каркають круки. Скрізь хмари повільно пливуть.

Прибулі чіпляють у паркак місцевих Жеже.
Тутешніх божевільних знаєш як родичів дальніх.
Впізнавані люди вітаються подумки вже.
Однак не у голос. Лишають на вічно тайну.
Ворони з гілляк злітають, Шульца даво немає.
Місце, де куля вершила долю – давно кам'яне.
Десятками ніг втрамбовує в землю видих.
Останній. Останній. Останній. Тіло тліннé.

Стежки перехрещуються мізансценно хіба що у парку.
Хрестяться прохожі минаючи церкву-собор.
Діти верещать. Ти купи їм ось ту он ляльку.
Коти у дворах стережуть стабільний мінор.

темні полоси світла залишки
чи зійдемося у реальності
перемелюють жорна історії
наші припущення наші теорії

маленька людина велика історія
життя не скінчилося женемо по колу ми
дитячі будинки втеча зі школи
складні підлітки жито й полова

на стику світів свобода і рабство
у зіткненні фобій гнучке мозкоправство
приреченість кресли захланність гати
тікай зі спецшколи в обійми юрби

Смерть на сусідній вулиці
Бачить вже віщі сни
Твоя підозра чи збудеться
Для неї ми - пішаки

Кожного ранку хурделиця
З холодних  думок в голові
Наша розмова не клеїться
Кожен на своєму дні

Відчуваю себе даремною
Ніщо, нуль на нуль, пробіл
Заганяю себе в теорему я
Де відсутність множать на біль

Кожен поклик не моїх речень
Перемелює дні на журбу
Ми всі зіткані із суперечень
Всі для кожного ми - табу

Людина трапляється людині
Як ворог трапляється ворогу
Форматує ідеї плинні
Та ніхто не тримається нового

бачення.
"Зламався - і до побачення".

Мораль знову відносна
Мораль - право того, хто вижив
Як яблуня не плодоносна
Як кров, що її змила злива

вогненна.
Ми всі попадемо в Геєну.

Дорослими бути неважко
Дорослі - вони як діти
Питання - де тобі тяжко
А де - починати радіти

над трупом чужого солдата.
Солдата без депмандата.

Ми вкинуті в світ недаремно
Ми вкинуті в світ для чогось
У когось життя - теорема
У когось життя - повість

словесна.
Чому б не втонути в мистецтві?

Камінь лежить на камені
Картина - це сіть у пітьмі
Колекцію каменю й статуї
З собою не візьмеш в труні

Якщо зібрався вмирати -
не забуть наточити лопати.

Інфекція величі шириться
На місто моє і твоє
Смерть - вона не помилиться
Обираючи з тих, хто ще є

у книзі буття.
Нашу ніч розіллєш на моря.

Прийняти свою приреченість
Зникнути - це не боляче
Внутрішня недоречність
Зовнішнього áбсурду

Забудь назавждú всі тлумачення
Ось зерно. Воно має значення.

Чому "ось зерно" проростає
Таким, а не інакшим?
Чому його колихає
Між нашими і не нашими?

Земля для нього - мати
А батько його - хто?

Живу в королівстві дивному
Де кожен кожному - ворог
Але мине три століття
І я вже тобі - психолог

Повертайся у мир
Міняй Орієнтир.

Ти!
Хто на барикадах Майдану знайшов себе щоб
Вкинути все своє тіло у терикони Сходу
Ти не повинен кидати хай безнадійних спроб
Знову стати світилом свого народу.

Всі Ви зламані вибором одурених і приспáних
Всі ми спробуємо Вас спокоєм огорнути
Кожен з Вас не забуде хай: час гоїть рани
Колихнуло в морок - може і в світло хитнути.

Зайвий пафос пробач, слово досі занадто гучне
Шепотіти постами - це лише тихі мрії
Тільки ти пам'ятай і ніколи не забувай
В нас єдина, і тільки на Вас надія.

Друг!

Якщо б нас занесло у спекотий серпень 1941го на Галичину
Коли Гітлер прийшов сюди зі своєю євгенічною хворою доктриною
Я не знаю які дилеми ламали б нашу і без того слабку броню
Коли друзі - євреї, а треба лишатись Людиною

Якщо б нас вкинуло у зимовий Київ 1918го
Твій товариш, з яким в ЗСУ ти пройшов нинішній фронт Донбасу
Зважаючи на кров, міг бути як булгаківський Степанов
Людина у пошуках втраченого часу

Коли ти мчиш крізь травневу Одесу
Українське місто. Як Дніпро чи Донецьк
Вогненні спогади геть чужого конгресу
Накривають. Зламалась. Більше я не боєць

Коли виборча кампанія 2019го
Заземлила, плюнувши на виборювані ідеали
Схоже, до мене чи не вперше дійшло
Ворог більш достойний ніж ті, хто "навибирали"

Тож коли зараз ти дивишся крізь приціл свого автомата
На загубленця з республіки розбитих надій
Бажаю тобі бачити на мушці депутата
Який вмив руки і не пішов у бій

Не те що б я деморалізую чи закликаю "Не вбий"
У мене нема мандата на копирсання в моралі
Просто там є ті, хто мені не чужий
У тебе також є, але ти цього ще не знаєш

Дистрикт "Галичина" зникнув в вічності і воно добре
Геттизація страхів - суб'єктивно внутрішній біль
Я не знаю хто і  для кого тепер Булгаков
Вісімнадцятий рік - час виганяти чортів

Міністерство любові в цій країні пішло у відставку
Вірус черствості шириться по обидва боки Дніпра
Вже не знаю на кого робити у битвах ставку
Знов чужою стає навіть рідна Галичина

Ми є плетивом крові переможців і переможених
Твоя нація губиться у утробі жінок
Сестра Хтонь засипає землею знеможених
Кров для неї - екстракт із троянди, вино

Будували руїни, руйнували камінні стіни
На окраїні світу загубились приречені ми
Твої погляди й вічні змагання - нетлінні
Ви творили історію. Та прийшла диктатура Журби.

Утробний радіометр
Зашкалив на позначці "морок"
Всередині тліє райцентр
В'язниця під номером 40

Сплелись воєдино імперії
Королівства та їх руїни
У лоні міських рафінерій
Загубився початок країни

Галіція - вухо Атани
Богині війни і гніву
Забавка в руках Антанти
Збруч завжди леліє прірву

Земля - то шматочок ґрунту
З кістками, червами і пам'яттю
В ній смерть обнуляє рахунки
Між пошестю зла і совістю

Земля береже своїх мертвих
У книги штовхає їх душі
Розфасовує медалі конвертами
Народжує хліб наш насущний

Тут камінь пропитаний згадками
Про відьом і чарівників
Лабіринти вулиць - загадками
карбуються з тих, хто зотлів

"Навіщо тебе носило, -
Питаєш себе кволо, -
Туди, де вже несила
Закликати до гарту і волі?"

Навчитися відпускати -
Мистецтво не із простих
Боротьбу переткати у спокій
Смирення - важливий штрих

Вкінці - все одно домовина
Обірветься кожного строк
І ось ти пливеш як рибина
У надгробної плити вінок

Землі доведеться приймати
Тебе і твої гріхи
Вона - розчахнута мати
Ми - зародки їй, плоди

Ми зіткані із суперечностей
Ми - бовтанка різної крові
Залишилось мало коштовностей
У місиві з нафти і солі

Галіція - вухо Атани
Богині війни і гніву
Забавка в руках Антанти
Збруч знову леліє прірву

У час пандемії почуваєш себе як герой роману Камю
Захоплюєшся спокоєм тих, хто виконує свою роботу
У лікарів в захисних костюмах зовсім немає жалю
До себе. Вони стережуть скорботу.

Світом крокує чума корони з печаттю
Таємного знаку для всіх, хто згубив орієнтир
Мадонна в руках тримає плід Бога, зачаття
На східних кордонах - вулиці й далі - тир.

Ікони не плачуть, театри чекають сезону
Alma Mater загубленців стрічає республіку мрій
Розгортається битва на тлі сирого кордону
Розмитість ідентичності. Вічний внутрішній бій.

Хто ти? Для чого і ким вкинутий в світ?
Де твоє завтра? В загонах старої піхоти?
Земля неозора й сира, вона прийме всіх
Всіх, хто ще вчора питав себе "Хто ти?"

Зламані мрії падають із висоти
Розбиваються чайкою об сіру і мокру буденність
Край твій - зіткнення двох паралельних світів.
Землі й каменю, диму і квітів. Суцільна непевність.

"Вічність тримає кордони", - пише Целан
Кожен камінь твого кордону - це спільна прірва
У Чорнобилі більше немає зон
Відчуження - внутрішня програна битва.

Засипають землею твоїх і моїх бійців
Епопея вогненна, на щастя, давно скінчилась
Ми програли кожен свій внутрішній бій

А для чого він був?
Змирилась.

Знаєш, сенс життя вимірюється не одкровеннями, ні
Він вимірюється готовністю їх приймати. Можливо
І поки ми ще не заслужили на Божий гнів -
Варто, мабуть, трохи відкласти звичку вмирати

Смерть стереже кожного на дні
Кожного, хто готовий стрибати. Вниз головою
Навіщо? Не треба, ні
Справа лише в умінні чекати

Плинність смутку і світла таки загоїть рани
Ми усі загубили координати. Визнай
Кожен пошук - наближення до нірвани
Кожен крок твій у прірву - просто криза