Дощ тут омиває дороги, лавки і парки.
Плющ по древніх будівлявлях строкато в'є
Роками, роками, роками руками зранку
двірничка в відерко змітає буття сліди.

Із церкви лунає промова отця невміла.
Німіють при слові тім діти і навіть баби.
Знадвору тихенько старець підпирає стіни
і милості просить. Так місто живе вже віки.

Ідеш біля костьолу і чуєш органу ноти.
Минаєш музшколу: діти клавіші piano товчуть.
Бруківку нова іномарка колесом зносить.
І каркають круки. Скрізь хмари повільно пливуть.

Прибулі чіпляють у паркак місцевих Жеже.
Тутешніх божевільних знаєш як родичів дальніх.
Впізнавані люди вітаються подумки вже.
Однак не у голос. Лишають на вічно тайну.
Ворони з гілляк злітають, Шульца даво немає.
Місце, де куля вершила долю – давно кам'яне.
Десятками ніг втрамбовує в землю видих.
Останній. Останній. Останній. Тіло тліннé.

Стежки перехрещуються мізансценно хіба що у парку.
Хрестяться прохожі минаючи церкву-собор.
Діти верещать. Ти купи їм ось ту он ляльку.
Коти у дворах стережуть стабільний мінор.

мова йде про рідне місто авторки - Дрогобич (Галичина)