ДІЙОВІ ОСОБИ:

Молоток (Валєра): Грубий, прямий, з відлущеною фарбою. Весь час хоче щось бити.

Викрутка (Жанна): Тонка натура, хромована, з вічним відчуттям, що її не докрутили.

Старий рівень (Степанович): Мудрий, але депресивний. Весь час намагається знайти баланс, але бульбашка повітря постійно втікає вбік.

Майстер: Неохайний мужлан у засмальцьованій робочій формі. Тхне перегаром, дешевим тютюном і взагалі не пам'ятає, коли востаннє мився.

ДІЯ ПЕРША
(Захаращене приміщення, яке більше нагадує старий склад, ніж кімнату. Вечір. Майстер пішов, залишивши на столі безлад. Інструменти лежать на купі тирси.)

Валєра: (гучно зітхає) Ну і день. Чуваки, ви бачили, як він мене тримав? За самий кінець руків'я! У мене досі болить голова. І заради чого? Гнилої дошки на паркані, яку завтра кішка зачепить і розвалить?

Жанна: (знервовано) Тобі хоч по голові б’ють, це зрозуміло. А я? Він мною сьогодні відкривав банку з фарбою. Банку! Я — елегантний інструмент, створена для тонкої роботи, для нюансів… а він просто запхав мене під кришку і натиснув. Я відчуваю, що втрачаю свою тонку натуру і стаю просто… залізякою.

Степанович: (лежачи горизонтально, заплющивши очі) Ти не залізяка, Жанно, а функція. Проблема в тому, що ми всі тут — чиїсь функції і існуємо тільки тоді, коли в когось щось зламалося. Без чужих проблем ми — лише сміття на полиці.

Валєра: (сердито) Та ну вас з вашою філософією! От думаю собі: а що, якби я не забивав цвях? Прикиньте — він б’є, а я такий: «Нє, братан, у мене сьогодні вихідний, я йду в парк дивитися на качок».

Жанна: (сміється) І що там робитимеш? Ти ж не вмієш дивитися на качок, а тільки плющити. Не здивуюся, якщо навіть качку сприйматимеш як цвях, який треба підправити.

Степанович: Ось вона — безпонтовість бутності інструментом. Ми настільки звикли жити для чиїхось ремонтів, що забули, хто ми без Майстра. Валера, ти — сталь і дерево. Жанна, ти — хромована сталь. Але ви думаєте про себе як про «забивача» і «відкручувачку». А насправді — заручники чужих дедлайнів.

Валєра: (сідає на рукоятку) Чекай, Степанович. А ти? Весь такий «рівний». Ти ж завжди кажеш правду: криво чи рівно. Це важливо!

Степанович: (сумно, але водночас відсторонено) Це важливо для стіни. А мені від того що? Я показую ідеальну горизонталь, а сам всередині відчуваю, що моя бульбашка задихається. Все життя присвятив тому, щоб у інших були рівні полиці. Але чи рівно мені самому? Ніхто ні разу не спитав: «Степановичу, а як ти почуваєшся? Може, тебе самого треба підрівняти?»

Жанна: Жах. Ми — просто додатки до рук, обслуговування чужих амбіцій. Я вчора бачила, як Майстер купив Шуруповерт. Новий. Весь такий запакований, з акумулятором. Він дивився на мене як на непотріб.

Валєра: (гордовито) Та той Шуруповерт — брязкальце! Сяде батарейка — і він труп. А я вічний!

Жанна: (обурено) При чому тут ти, невігласе?

Степанович: (звертаючись до Валєри) Вічний у своєму служінні? Наївний. Ми думаємо, що бути корисним — єдиний спосіб не потрапити в ящик з брухтом. Боїмося раптом стати некорисними. Але поки ми корисні — не належимо собі. Просто засоби досягнення чужої мети. Та найбільша трагедія в тому, що коли перестанемо бути корисними, зламаємося, намагаючись бути собою, нас викинуть і візьмуть собі такі ж інструменти, тільки нові.

Жанна: (здивовано) То що робити?

Степанович: Просто зрозуміти: ти — не те, що робиш, а те, ким є, коли нічого не робиш.

(Тиша. Чути тільки, як цокає годинник. Валєра раптом перекочується на інший бік і дивиться у вікно на місяць.)

Валєра: (натхненно) Знаєте що… Завтра, коли він мене візьме, я не старатимусь, а просто буду вагою. Нехай відчує, що я — не його рука. Я — це я. Маю право просто лежати.

Жанна: (радісно) А я просто буду блищати. Мені подобається, як від мене відбивається світло. Це гарно і я обираю себе.

Степанович: (повертаючись на інший бік, дещо іронічно) Нарешті. Рівновага.

ДІЯ ДРУГА

(Ранок. Різке світло люмінесцентної лампи. Важкі двері відчиняються з гуркотом. Входить Майстер. Він тхне перегаром, кашляє і чухає живіт.)

Майстер: (хрипло) Де воно все... Де цей клятий молоток?

(Він хапає Валєрy за ручку. Валєра намагається бути суто вагою, як і обіцяв, але для Майстра це просто означає, що інструмент важкий і надійний. Майстер розмахується і з усієї сили б’є Валєрою по іржавому штирю.)

Валєра: (кричить від болю) Степановичу! Жанно! Я не хочу! Я не давав згоди! Хочу до качок!

Степанович: (тихо, з кутка) Мовчи, дурню. Твій бунт тільки покращує його хват. Чим сильніше хочеш бути собою, тим міцніше він тебе стискає.

(Майстер оглядає Валєру. Його бойок сплющений, ручка тріснула. Тепер черга Жанни. Майстер використовує її як зубило — ставить під кутом і гатить по ній Валєрою, щоб відбити шмат штукатурки.)

Жанна: (її хромоване тіло здригається) Ні... я маю блищати... я світло... я бачу світло...

(Тріск. Жанна ламається навпіл. Майстер байдуже дивиться на уламки, спльовує на підлогу.)

Майстер: Тьху, китайське лайно! Ні на що не здатна.

(Він викидає уламки Жанни у відро зі сміттям. Там вже лежать порожні пачки від сигарет і брудні ганчірки. Потім він бере Степановича, щоб перевірити кладку. Степанович бачить, що стіна крива як логіка Майстра, але збирає останні сили, щоб виштовхнути бульбашку в центр. Він бреше і показує «ідеально», аби його тільки не кинули в смітник, як Жанну.)

Майстер: О, хоч ти працюєш.

(Майстер кладе Степановича на запилену полицю і виходить. У майстерні знову напівтемрява. Валєра лежить у тирсі, Жанни більше немає. Степанович дивиться на відро зі сміттям.)

Степанович: (шепотом) Ти права, Жанно і була дуже гарною, коли блищала, але Майстру від тебе потрібна тільки дірка в штукатурці.

Валєра: (ледь чутно) Степановичу, ти збрехав. Там криво. Як же правда?

Степанович: (зітхаючи) Правда — це розкіш для тих, у кого немає власника, Валєро.

(Зі сміттєвого відра виглядає уламок Жанни. Валєра, побитий лежить в тирсі. На стіні висить старенький календар, де великими літерами написано: «УСПІХ ЗАЛЕЖИТЬ ЛИШЕ ВІД ТЕБЕ».)

ЗАВІСА




13.01.2026

ДІЙОВІ ОСОБИ:

ВІКТОР — чоловік із гострими рисами обличчя та скляним поглядом. Одягнений охайно, але без жодного натяку на моду. Його рухи економні, голос позбавлений модуляцій.

АННА — його дружина. Жінка з живою мімікою та нервовими рухами. Вона виглядає виснаженою від постійних спроб «достукатися».

ТИША — просто тиша.

ДІЯ І

Кімната в старому будинку. Велика кількість полиць із книгами, розставленими в ідеальному порядку. На столі — креслення, зафіксовані важкими металевими притискачами. Сутінки. Анна стоїть навколішки біля відчиненої валізи, складаючи в неї речі, але робить це повільно, ніби чекаючи, що її зупинять.

АННА: Знаєш, про що я думала сьогодні вранці, поки ти пив свій чай і дивився крізь стіну? Так ось, я думала про те, що за три роки жодного разу не бачила свого відображення в тобі. Люди — вони ж як дзеркала, Вікторе. Вони посміхаються у відповідь, хмуряться, відбивають біль. А ти… ти як чорна вода в колодязі. Я кидаю туди каміння, кричу, плачу — а вода лишається нерухомою. Жодного кола на поверхні.

ВІКТОР (не повертаючи голови; монотонним голосом): Каміння лише замулює дно. Воно не змінює природу води. Ти хочеш бурі там, де вона непотрібна.

АННА (підбігає до нього, хапає за плечі): Подивися на мене! Не крізь мене, не на книжкову шафу за моєю спиною — на мене! Я їду. Розумієш? Потяг за годину. Я більше не можу жити в цій стерильній тиші. Відчуваю, як моє серце стає таким само ритмічним і холодним, як твій метроном на фортепіано. Ти вбиваєш у мені все людське своєю безкінечною тишею!

ВІКТОР (повільно знімає її руки зі своїх плечей; його обличчя незворушне): Ти кажеш «вбиваю». Це гіпербола. Ти просто змінила амплітуду. Я ніколи не обіцяв тобі бути багаттям, біля якого можна грітися. Я — лише простір. Хіба простір винен у тому, що він не має температури?

АННА (сміючись крізь сльози): Простір! Ти чуєш себе? Розмовляєш категоріями фізики там, де потрібні слова любові! Я пам’ятаю, як пів року тому захворіла. У мене була лихоманка. Знаєш, що ти робив? Ти сидів поруч і записував графік моєї температури. Кожні п'ятнадцять хвилин. Не взяв мене за руку, не сказав, що хвилюєшся за мене. Ти просто… реєстрував дані.

ВІКТОР: Це була найвища форма моєї турботи. Я хотів контролювати процес, щоб ти не зникла. Якщо я не виявляю емоцій, які ти вважаєш правильними, це не означає, що процесу не існує. Просто моя любов — відсутність хаосу поруч із тобою.

АННА: Мені не треба відсутності хаосу! Мені потрібен сам хаос! Сварки, сміх, розбиті тарілки, обійми до хрускоту в ребрах! Ти дав мені ідеальний вакуум, Вікторе. Але у вакуумі неможливо дихати. (Вона закриває валізу. Різкий звук замка розрізає тишу). Я йду. І цього разу остаточно.

ВІКТОР (мовчить тривалий час. Його погляд прикутий до порожньої чашки на столі): Коли двері зачиняться, геометрія у цій кімнаті зміниться. Я відчую це.

АННА (відчайдушно): Тоді скажи це! Скажи «залишайся». Одне слово, Вікторе. Лише одне, але відкрий свій клятий панцир!

ВІКТОР (майже шепотом): Я не можу. Якщо скажу «залишайся», то збрешу обом. Бо я не зможу стати іншим. Ти знову почнеш шукати вогонь у льоду, а я знову буду дивитися, як ти обморожуєш об мене пальці. Іди, Анно. Будь із тими, хто вміє палати. Я ж залишуся берегти тишу. Вона — єдине, що я справді вмію (його обличчя, як і раніше, не відображає жодних емоцій).

Анна дивиться на Віктора. У її погляді щире співчуття, наче вона бачить людину, замкнену в одиночній камері без вікон. Анна виходить. Чути важкий звук вхідних дверей. Віктор залишається нерухомим. Поступово в кімнаті стає зовсім темно. Він повільно простягає руку до того місця, де щойно стояла Анна, проводить пальцями по повітрю, ніби намагаючись вловити тепло її присутності, що ще не встигло розвіятися. В кімнаті повна тиша.

ВІКТОР (пошепки): Тепер геометрія порушена.

Завіса

Не те, щоб я був палким фанатом драматургії, але саме такий варіант опису кризи відносин "живої" середньостатистичної жінки з чоловіком-шизоїдом (мова про розлад особистості) видався мені найбільш привабливим.
Перед нами розгорнулася драма, яка часто буває невидимою і незрозумілою для зовнішнього світу — трагедія несумісності психотипів.

Анна — уособлення живого емоційного зв'язку. Для неї любов — обмін енергією, валідація її почуттів іншою людиною. Її страждання зумовлені емоційним голодом. Вона намагалася «олюднити» Віктора, не розуміючи, що його холодність — це структура особистості.

Віктор — класичний шизоїд. Його відстороненість — захисний механізм. Він сприймає світ через інтелект, а емоції здаються йому непередбачуваною стихією, яка може його зруйнувати. Трагедія Віктора в тому, що він спроможний бути прив'язаним, але абсолютно неспроможний якось це проявити у зрозумілий для інших спосіб.

Стосунки з шизоїдною людиною часто перетворюються на «гру в одні ворота». Партнер в такому союзі рано чи пізно стикається з відчуттям повної самотності вдвох. Фінал п'єси залишається відкритим у своїй гіркоті: Віктор усвідомлює втрату (його "геометрія" порушена), але не має сили змінити себе, щоб повернути кохану. Це драма про те, як двоє людей, перебуваючи в одній кімнаті, можуть жити в різних світах.



20.12.2025

Олеся сиділа на балконі пізно ввечері, обгорнута пледом. Вона тримала в руках горнятко з чаєм, яке вже охололо, і стомленим поглядом дивилася на мерехтливі вогні міста.
У голові постійно звучав гучний хор: слова матері, глузування сестри, знецінення лікаря, зауваження Петра. ОКР, який раніше був її єдиним ворогом, тепер розмножився на десятки відлунь стигми, наче ртутна кулька при ударі об підлогу, які вимагали від неї бути зручною і стабільною. Вона зрозуміла, що час починати битву.

Потрібно почати говорити "ні".

Перший, але багато в чому вирішальний бій за суб'єктність Олесі розгорнувся з мамою, коли вона оголосила про намір змінити ненависну роботу.
Коли Олеся повідомила про своє рішення, її мати різко грюкнула каструлею, так що гучний металевий звук розірвав тишу кухні. — Ти що робиш? Ти в нестабільному стані! Я думаю, ти не можеш сама прийняти таке відповідальне рішення. Я подзвоню твоєму лікарю, хай він порадить, як краще, — мати майже кричала. Олеся сиділа за кухонним столом. — Не треба дзвонити лікарю, мамо. Це моя робота, моє життя, — її голос був на диво стійким. — А я хвилююся! Ми всі хвилюємося! — Ви просто хвилюєтеся. А я лікуюся. Це різні речі, мамо. І я сама ухвалюю рішення, — відповіла Олеся.

Криза з Петром настала невдовзі. Олеся готувалася до співбесіди, відчуваючи хвилювання. Петро вже навіть не старався якось поцікавитися в чому справа, а простягнув їй таблетку гідазепаму. — Ось, випий. Ти знову напружена. Не треба нам зривів. Олеся відсунула його руку. — Серйозно? Це просто стрес перед співбесідою. Ти що, вважаєш мене недієздатною? — Не починай. Я просто хочу, щоб ти почувалася краще. — Ти хочеш, щоб я була зручною, і бачиш у мені лише діагноз! Твоя "турбота" — це контроль! — її голос зірвався. — Не вигадуй. Це в тебе загострення. Але все пройде, і ти зрозумієш, — Петро відкинувся на диван. Олеся встала. — Більше так не можу. Я йду від тебе! — Куди? Знову ображаєшся через дурниці! Ти пошкодуєш! Вона зняла з ключниці його ключ і обережно, але твердо поклала його на дерев'яний столик. — Я не шкодуватиму. Я нарешті обираю себе.

Минуло кілька тижнів. Одного дощового осіннього вечора Олеся зустріла свою подругу Аліну, яка гірко плакала через несправедливе приниження від нового керівника. Олеся запросила її додому.
У квартирі пахло мандаринами та свіжозвареною кавою. Аліна сиділа на дивані, закутавшись у плед. Олеся мовчки підсунула їй додаткову подушку і сіла поряд. Аліна витерла сльози. — Я знаю, ти зараз почнеш мені щось радити. Як мені побороти це почуття... Як не зважати... Олеся, не замислюючись, похитала головою. Вона доторкнулася до плеча подруги. — Я не буду нічого радити. Це була несправедливість. Тобі зараз боляче. Хочеш, я просто посиджу тут мовчки? Аліна подивилася на неї, і в її очах з'явилося здивоване полегшення. Олеся зрозуміла: вона навчилася давати іншій людині те, чого найбільше потребувала сама — право на емоцію без діагностики, без порад і осуду.

П'ять років потому...

Книжкова презентація.
Великий, яскраво освітлений зал книгарні. Гучний гомін десятків голосів та спалахи фотокамер заповнювали простір. Запах нового паперу стояв у повітрі. Олеся, зібрана і спокійна, випромінює впевненість і внутрішню силу. Її руки вільно лежать на столі. Вона нічого не перевіряє, а лише мило усміхається людям, що підходять до неї. Перед нею — стопка її щойно виданої книги "ЦІНА ДІАГНОЗУ" у мінімалістичній, але елегантній синій палітурці. До столу мовчки підходить чоловік, простягаючи свій примірник. Олеся бере ручку, робить глибокий, повільний вдих, і на білосніжному папері чітким, впевненим почерком з'являється напис: "З найкращими побажаннями від авторки..."
Олеся піднімає очі, тепло усміхаючись, і на мить у її погляді проблискує приємний подив.
— Лікарю?..

КІНЕЦЬ.



12.11.2025

I. Вступ: Стигма як бар'єр

Кілька днів тому я опублікував допис "І чому я не хірург?", де у формі монологу психіатра від першої особи, описав, як виглядає і відчувається стигма психіатрії "зсередини", наскільки болючою вона є не лише для пацієнта, а й для лікаря. Несподівано він викликав доволі бурхливу дискусію. Цей резонанс, посилений як словами підтримки, так і засудження ("Автор нічого не розуміє! Перекваліфікуйтеся!"), лише підтвердив масштаб проблеми. Сьогодні, спираючись на отриманий досвід, хочеться пофантазувати: "а що було б, якби?"

Стигматизація у психіатрії — прокляття, яке переслідує нашу професію. Ми боремося з ним рекламою, освітою та статистикою, а також великою кількістю публікацій, що вже й виглядає підозріло, мовляв, щось таки не те, якщо про це так багато говориться. Аргументи щодо причин стигми відомі, але недостатні:

• Відлуння "каральної психіатрії совка"? Ця епоха вже давно минула, і сучасне суспільство керується іншими страхами.
• Некомпетентні лікарі, що "заколюють" пацієнтів? Медичні помилки та некомпетентність трапляються у всіх спеціальностях — від хірургії до терапії. Чому ж у нашому випадку вони набувають статусу суспільної стигми?
• Недостатність комунікації? Так, пацієнт, заходячи в кабінет, часто відчуває страх і підозру. Часом його неможливо переконати жодними аргументами. Проте це відчуття є наслідком суспільного міфу, а не його першопричиною.

Список можна продовжувати до нескінченності, але вона (стигма) залишається, закорінена у фундаментальному взаємонерозумінні в суспільстві через страх перед тим, що ми не можемо відчути. Засудження виникає там, де закінчується емпатія. Коли пацієнт стикається з відторгненням, його боротьба подвоюється: до "хвороби" додається соціальна ізоляція. Але що якби ми могли ліквідувати цю прогалину?
Моя гіпотеза: уявимо технологію — Нейросинхронізатор (НС). Це нейро-лінза або чіп, що здатен транслювати чужі нейронні імпульси та емоційні стани безпосередньо у свідомість. НС обіцяє завершити еру стигми, зробивши біль спільним відчуттям, оскільки він забезпечує пряму нейронну синхронізацію. В цьому есе я пропоную поміркувати, як НС, усуваючи стигму завдяки абсолютному розумінню, водночас породжує нові екзистенційні, клінічні та соціальні виклики.

II. Основна Частина A: Механізм усунення стигми

Нейросинхронізатор (НС) функціонує як міст між світами. Він перетворює розповідь про психоз на колективний досвід. Коли раніше пацієнт говорив про відчуття тотального контролю чи переслідування ззовні, суспільство чуло лише "маячню". З НС ж реципієнт миттєво відчуває неймовірний, паралізуючий страх, спричинений гормональним сплеском і спотвореною обробкою інформації у префронтальній корі. Стигма — це механізм захисту від незрозумілого. У світі НС неможливо не зрозуміти, а лише співпереживати.
Через п’ять років після впровадження НС термін "стигма" зникає з професійного лексикону. Засудження стає логічною помилкою: неможливо засудити людину за її хімічний дисбаланс, який ти тепер відчуваєш як власний. Суспільство переходить до радикальної толерантності, адже кожна "девіантна" поведінка тепер має чітку, відчутну, біологічну причину. НС робить психічне здоров’я видимим, перетворюючи його з абстрактного діагнозу на спільну, універсальну реальність.

III. Основна Частина Б: Нова патологія – тягар емпатії

1. Емпатичне аиснаження та розмивання ідентичності

Парадоксально, але розв'язавши проблему стигми, НС створив кризу функціональності як у пацієнтів, так і у фахівців. Абсолютна емпатія, забезпечена синхронізацією, виявилася нестерпно інтенсивною. Психіатр, підключений до НС, більше не є окремим спостерігачем чи аналітиком. Він стає резонатором страждання. Щоденне відчуття сукупного страху, відчаю та хімічного дисбалансу всіх пацієнтів призвело до масового емпатичного вигорання, яке набуло статусу нової клінічної нозології — "Синдром надмірної пропускної здатності".
Особистісний кордон між "Я" фахівця та "Я" пацієнта розмився до критичного рівня. Якщо я відчуваю вашу депресію так само, як ви, де закінчується моя свідомість і починається ваша? Цей збій у диференціації ідентичності призвів до зниження здатності до об'єктивного судження. Ми почали лікувати не пацієнта, а власне відчуття його болю, підмінюючи клінічну мету самозахистом від емоційного перевантаження.

2. Дилема детермінізму та зникнення волі

Найбільший виклик виник у філософському просторі терапевтичного процесу. Нейросинхронізатор дає повну картину причинно-наслідкових зв'язків: ось травма, ось нейрофізіологія, ось гормональний сплеск, ось думки та почуття. Навіщо пацієнту боротися, якщо він знає, що терапевт абсолютно розуміє його біль і знає біологічні корені проблеми?
НС, представляючи суб'єктивний досвід як науково обґрунтований процес, створює відчуття детермінізму: "Я так почуваюся, бо я змушений так почуватися". Це призвело до паралічу волі (абулії) у багатьох пацієнтів. Терапія перетворилася з процесу активної роботи над собою на управління симптомними відчуттями, які ми обоє бачимо і повністю розуміємо. Абсолютне, біологічно обґрунтоване розуміння, забезпечене НС, стало новою формою пасивності.

3. Падіння цінності слова та емоційної праці

До НС терапія була мовою. Це був процес, де пацієнт, підбираючи слова, аналізуючи свої почуття та пояснюючи свій світ, змінював свою реальність. Тепер, коли НС транслював усі емоційні нюанси миттєво, цінність мовного вираження впала. Зникла боротьба за те, щоб бути почутим і зрозумілим. А саме ця боротьба і була рушійною силою для усвідомлення та особистісного зростання. Коли розуміння є гарантованим, зникла і потреба у самопізнанні через комунікацію.

4. Соціальний параліч та "емпатійний глухий кут"

НС радикально змінив не тільки кабінет психіатра, а й усю структуру суспільства. Зникли багато форм конфлікту, заснованих на нерозумінні — більше неможливо просто відмахнутися від опонента, адже ти відчуваєш його тривогу, його потребу, його біль. Проте це не призвело до "золотої ери" гармонії, а викликало соціальний параліч.

- Дипломатичні й політичні процеси зайшли в глухий кут. Переговори, де раніше стикалися лише позиції, тепер перетворилися на зіткнення сирих емоційних станів. Як можна вести переговори про бюджет чи розподіл ресурсів, коли ти фізично відчуваєш страх і відчай сторони, що програє? Жодне рішення, що спричиняє біль, неможливо ухвалити без одночасного емоційного саморуйнування тих, хто його ухвалює.

- Правова система звалилася. Як судити злочинця, коли НС транслює його травми, його відсутність вибору, його біологічну обумовленість до агресії? Суспільство, відчуваючи причину злочину, втратило здатність до об'єктивного покарання, яке сприймалося б як справедливе.

- Творчість та інновації сповільнилися. Емпатія, яка стала обов'язковою і тотальною, придушила здорову конкуренцію, критику та ризик. Навіщо створювати те, що може викликати дискомфорт чи заздрість у інших, якщо ти негайно відчуєш їхній негатив? Суспільство зависло у стані колективного уникання фрустрації.

Абсолютне розуміння, поширюючись на макрорівень, призвело до того, що люди навчилися функціонувати, лише максимально уникаючи "вразливих" емоцій, що призвело до нової, більш тонкої форми соціальної ізоляції — "емпатійного глухого кута", коли всі все розуміють, але ніхто не може діяти.

IV. Висновок: Пошук балансу

Нейросинхронізатор (НС) успішно знищив стигму, але ціна виявилася непідйомною: колективне емоційне виснаження та зникнення простору для особистісної відповідальності. Ця фантазія наштовхує на висновок: ефективна емпатія — не абсолютне злиття (як пропонує НС), а свідоме, дозоване і цілеспрямоване прагнення зрозуміти, залишаючись при цьому окремою і функціональною одиницею.

У реальному світі в нас немає нейросинхронізатора. Наша боротьба зі стигмою вимагає постійного вибору на користь емпатії. Ми повинні прагнути дозованого розуміння, яке дозволяє нам співчувати, не втрачаючи себе і визнавати біологічну причину страждання, не відкидаючи можливості волі до змін. Не варто чекати на технологічне диво. Подолання стигми починається з рішення слухати, залишаючи простір для надії. Ми маємо пам'ятати, що саме у прогалині між абсолютним розумінням НС та необхідністю пошуку слів народжується справжній сенс людської комунікації й справжнє, важко здобуте, зцілення.
І це стосується не лише розмови у кабінеті психіатра, бо стигма починається не там. Вона починається ще вдома на кухні, де дитина вперше чує від батьків: "Що ти таке говориш? Ти — ненормальна?"



29.10.2025

Місто пахло стерильністю та озоном. У 2045 році ніхто не будував хмарочосів — вони були надто агресивними. Будівлі зберігали свої величезні розміри, однак втратили шпилі та будь-які гострі кути. Архітектуру тепер створювали алгоритми «Комфорт-Плюс», що м’яко огинали простір, перетворюючи світ на ергономічний підстаканник для людства.

Макс сидів у вагоні маглева, спостерігаючи за пасажирами. Вони були спокійними та абсолютно однаковими у своєму мовчанні. Це був переважно колишній середній клас — менеджери, юристи, копірайтери, аналітики. Колись вони служили хребтом економіки, були людьми, що вирішували питання. Тепер же стали споживачами.

Все почалося з «м’якої автоматизації», яка стартувала у двадцятих роках. Спочатку ШІ навчився писати листи, потім — приймати середньозважені рішення, а згодом — відчувати за людей. Інтелектуальний середній клас повністю зник. Не через голод чи повстання машин, як колись передбачалося, а через відсутність потреби. Навіщо вчити мову, якщо нейролінк перекладає в реальному часі? Відпала потреба вчити логіку, коли ШІ видає оптимальну стратегію життя ще до сніданку. Чи філософію з її вічними екзистенційними дилемами.
Мозок цих людей став подібним до античної гальки, про яку писав Макс у своєму таємному щоденнику. Без звивин та шорсткості. Біомаса, що живилася швидкими, практично ідеальними відповідями на запитання, які навіть не встигала формулювати.

На іншому кінці міста, у районі «Старих Майстерень», жила еліта.

Це не були багатії у звичному розумінні. Справжня соціальна нерівність тепер пролягала по когнітивних здібностях. Елітою стали творці — ті, хто зберіг право на помилку і власне "Я". Вони свідомо відмовлялися від нейролінків, читали паперові книги, де кожна сторінка була своєрідним супротивом. Також вони писали коди вручну, які ставали основою нових, небачених алгоритмами сенсів.

Макс вийшов на зупинці й попрямував до одного з таких творців — немолодого психіатра, який ще пам’ятав часи, коли депресію лікували розмовами, а не дистанційною корекцією гормонального фону через браслет. Він здавався дивакуватим, але Макс ніколи не пропускав нагоди поспілкуватися з ним просто так віч-на-віч. Зрештою, ця людина багато чого його навчила.

— Вони перестали ставити запитання, — прошепотів Макс, сідаючи у скрипуче крісло. — Сьогодні в кав’ярні я бачив, як жінка п'ять хвилин дивилася на термінал, бо той не запропонував їй напій за настроєм. Вона просто не знала, чого хоче, поки алгоритм не підказав.
Старий лікар усміхнувся, виймаючи стару чорнильну ручку. — Це називається атрофія волі, мій хлопче. Коли ти не тренуєш здатність вибору, вона перетворюється на кисіль. ШІ не знищив нас фізично, зате забрав здатність мислити.

Старий психіатр, якого називали просто Док, не вмикав розумне освітлення. У його кабінеті горіла справжня антикварна настільна лампа, яка ледь чутно гуділа — звук, що дратував би будь-яку людину, але для Макса він був якорем у реальності.
— Вип'єш чогось? — ввічливо запропонував Док.
— Мені ще на роботу повертатися. Я оце на 5 хвилин забіг, щоб привітатися. Доку, я бачив сьогодні вісник Центру ментального добробуту, — продовжив Макс, розглядаючи старі книги на полицях, серед яких якось недбало, ніби покладена поспіхом, виділялася "Ціна діагнозу"— Вони офіційно визнали «сумнів» психічним розладом. Кажуть, що це ознака неефективної обробки даних суб’єктом.
Док тихо засміявся, і цей звук був схожий на хрускіт сухого листя.
— Звісно, Максе. У світі, де алгоритм знає твою відповідь ще до того, як ти відкрив рота, сумнів — це поломка, затримка в системі споживання, так би мовити. Але знаєш, у чому іронія? Саме в цій затримці колись народжувалася особистість.
Він підсунув Максу склянку з водою — не іонізованою, а простою, зі скляної пляшки.
— Колись ми лікували депресію, — вів далі Док. — Знаєш, що це було? Бунт організму проти невідповідності внутрішнього світу зовнішньому. Це було боляче, однак сигналізувало: "Ти живеш не так! Пора щось змінювати!". А тепер, якщо твій браслет фіксує падіння серотоніну на 0,2%, він миттєво коригує твою дієту, музику в навушниках і навіть тон голосу твого цифрового асистента. Люди більше не сумують. Вони просто... вирівнюються. Тепер людина не може бути в депресії, бо в неї немає глибини, куди можна впасти.
— Але креатори... вони ж теж використовують інструменти? — запитав Макс.
— Використовувати молоток і бути молотком — різні речі, — Док подався вперед, його очі блиснули. — Креативна еліта сьогодні — це ті, хто зберіг здатність до фрустрації. Здатність витримати стан «я не знаю». Ти розумієш, як живуть середньостатистичні споживачі? Вони не знають порожнечі. Кожна їхня секунда заповнена ідеальним контентом. Тільки ми, старі психи, плекаємо порожнечу. Бо саме з порожнечі, з хвилин очікування біля чистого аркуша, може вийти щось справді нове. ШІ не творить, а тільки комбінує. Він — ехо минулого, доведене до ідеалу.
Макс згадав обличчя людей у маглеві. Вони здавалися блаженими в своєму спокої.
— Вони виглядають щасливими, Доку.
— Це щастя морської капусти, синку. Її не турбує шторм, вона просто бездумно коливається в потоці. Але люди втратили суб’єктність. Раніше психіатрія прагнула повернути людині владу над її життям. Тепер завдання системної терапії — забрати цю владу, щоб людина навіть не відчувала легкого протягу свободи. Бо свобода — це завжди зусилля, ризик помилитися та отримати на горіхи від життя.
Док взяв свою ручку і закреслив щось у блокноті. Жирний чорний слід перекреслив рівний рядок.
— Бачиш оце? — він показав на закреслення. — Це помилка, яку я визнав і виправив сам. ШІ ніколи не помиляється так красиво. Він просто видає іншу версію. А ми живемо в скрипі пера.
Макс підвівся.
— Тож, якщо я почну радити лікувати депресію за допомогою додатка, Ви знаєте, що робити. — Сумно посміхнувся Макс.
— Знаю, — кивнув Док. — Я вимкну твій автопілот, змусивши тебе написати від руки тисячу разів одну фразу: "Я маю право на помилку". Повір, для сучасної людини це найважча кара.

Попрощавшись із Доком — своїм давнім другом і вчителем, Макс повільним кроком попрямував до потяга. Через кілька хвилин він вже сидів у ергономічному кріслі і мрійливо поглядав у вікно, за яким миготіло місто. Чисте, охайне і зручне, але до нудоти безлике. Інші пасажири в маглеві продовжувала свою подорож у повній тиші. Вони були щасливі тією порожньою радістю, яку відчуває людина, що ніколи не знала болю пошуку слова та потреби бути почутим. Вони стали продуктом досконалої оптимізації.

А Макс відчував, як у нього розболілася голова. Це було чудове відчуття...



28.12.2025

Довгі роки Олеся жила, відчуваючи, що її життя є своєрідною постійною репетицією. Протягом більше десяти років кожен день починався з ритуалу перевірки: чи замкнені двері, чи вимкнена плита, чи рівно лежать речі. Це займало години. Вона розуміла, що справа не в надмірній охайності. Їй ставало лячно до відчуття катастрофи, коли не могла провести перевірку, яка так і не приносила жодного задоволення, а лише трохи зменшувала страждання.
Але щоразу, коли думка про похід до психіатра виникала в свідомості, вона відмахувалася: "Я ж не лежу в ліжку місяцями. Я ходжу на роботу, функціоную. Я недостатньо хвора для "справжньої" психіатрії." Це була її перша стигма — знецінення проблеми.
Крім того, Олена вважала, що відвідування приватних фахівців — недозволена розкіш. Лікування здавалося їй привілеєм багатих, а не життєвою необхідністю. Вона працювала, віддавала борги, а свої страждання списувала на "особливості характеру". Допомога прийшла, коли її ОКР став нестерпним. Вона наважилася звернутися до психіатра, їй провели адекватну діагностику і підібрали правильне лікування. Її стан покращився: вона нарешті почала жити, "перевірки" перестали бути основною частиною життя, у неї з'явився простір для саморозуміння і саморозвитку. Але діагноз, нарешті отриманий, відкрив двері до іншого світу упереджень.

Одного разу Олеся отруїлася ананасом. З відчуттям нудоти та болю в животі звернулася до сімейного лікаря. Той після зізнання, що пацієнтка відвідує психіатра і лікується від "ОКР", різко змінив тон.
"Ви приймаєте СІЗЗС (антидепресанти), так? Нудота, швидше за все, — це маска тривоги або побічна дія ліків. Спробуйте заспокійливі трави, і більше займайтеся медитацією. Це у вас, знаєте, нервове", — відрізав лікар.
Олеся відчула, як її щойно знизили до набору психосоматичних симптомів. Її скарги на реальний, гострий фізичний біль та нудоту було знецінено через один діагностичний ярлик. Вона знала, що тривога може спричиняти нудоту, біль, загальну слабкість, але вимагала повного обстеження. Лікар не став сперечатися, але його байдужий, швидкий огляд став живим прикладом міжмедичної стигми, коли соматичні лікарі відмовляються сприймати фізичні проблеми пацієнта з психіатричним діагнозом серйозно.

Найнестерпнішою стигма була вдома, де вона мала знайти підтримку.
Мати і сестра сприймали її ОКР як чудернацький характер або брак сили волі. "Ну чого ти знову перевіряєш ту шафу? Просто візьми й не перевіряй!" — кричала сестра. Мати, з найкращих спонукань, постійно казала: "Зберися, ти завжди була така розумна! Це все в твоїй голові, ти сама себе накручуєш". Це була стигма тривіалізації: її важку, виснажливу хворобу зводили до простої поганої звички, яку можна "взяти і припинити".

Її коханий хлопець Петро був уважним і люблячим. Але його спроби допомогти часто переростали у патерналізм — одну з найбільш підступних форм стигми. Він почав сам перевіряти двері за неї, сам вимикати світло, аби вона не хвилювалася. "Я про все подбаю, моя хороша, ти тільки не думай", — казав він.
Петро хотів полегшити їй життя, але насправді позбавляв її суб'єктності та можливості вчитися протистояти ритуалам. Він бачив у ній не свою рівну партнерку, а крихку істоту, яку треба постійно захищати від її ж власного розуму.

Якось Олеся спробувала пояснити подругам, що таке нав’язливі думки, її найкраща подруга, сміючись, промовила: "Ой, а я тоді трохи шизофренік, бо теж люблю, коли книжки стоять за кольором! Це ж усім подобається, ти просто занадто переймаєшся!" Це була стигма мови, яка перетворювала її медичний термін на звичайну, навіть милу, побутову рису, стираючи справжній біль і страждання.

Так було на початку лікування. Далі життя повинно би складатися краще, але...

Після кількох місяців успішної терапії, коли Олеся почувалася краще, Петро почав постійно очікувати від неї "позитиву". Одного разу Олеся втомлена прийшла додому і просто заплакала від виснаження. Він стривожився: "Що трапилося? Ти ж була така стабільна! Ти знову погано почуваєшся? Може, ліки не діють?" Це нове упередження не дозволяло Олесі мати звичайні негативні емоції (сум, злість, розчарування), оскільки будь-яка її сльоза сприймалася як рецидив хвороби. Так само було тоді, коли Олеся, вже розуміючи свої потреби та бажання пробувала поговорити з хлопцем про проблеми в їх взаєминах. Її діагноз став зручною "індульгенцією" і способом газлайтингу для Петра. Він у таких випадках говорив: "Все нормально. Це лише у тебе в голові. Загострення пройде і все налагодиться. Ти знову почнеш думати правильно".
Коли Олеся вирішила змінити роботу на менш оплачувану, але цікавішу, її мати вибухнула: "Ти зараз у нестабільному стані! Я думаю, ти не можеш сама прийняти таке відповідальне рішення. Я подзвоню твоєму лікарю, хай він порадить, як краще".

Так, перед візитом до психіатра Олесі не давав жити ОКР. Після — суспільство і, що найболючіше, близькі люди. Вона зрозуміла, що боротьба з ОКР — лише половина битви. Друга половина — це боротьба за право бути хворою, але водночас дорослою, відповідальною і спроможною людиною. Боротьба за те, щоб її не лише лікували, а й уважно слухали — чи то в кабінеті лікаря, чи то у себе вдома.
Боротьба за право просто бути.

P.S. Персонажі та події цього оповідання є вигаданими, а збіг з реальністю невипадковий...



03.11.2025