Мені вже набридло. Дійсно, набридло. Я — лікар-психіатр, який провів роки в університеті, вивчаючи неврологію, психіатрію, біохімію, анатомію, фармакологію, фізіологію. Мені вдається відрізнити генералізований тривожний розлад від ситуативної тривожності, мінливість настрою від біполярного афективного розладу, а велику депресію від депресивної реакції. Я — медик. Але кожного дня, коли сідаю навпроти нового пацієнта, мені доводиться робити те, чого не робить ані кардіолог, ані хірург, ані навіть венеролог — доводити, що я — не лиходій.
Мої колеги у світі "фізичної" медицини насолоджуються певною... презумпцією невинності. Якщо хірург каже, що треба оперувати апендицит, людина погоджується. Якщо гастроентеролог призначає ліки від виразки, пацієнт просто йде в аптеку. Їх діагнози — це об’єктивна реальність, підтверджена аналізами, знімками, іншими обстеженнями.
Мої ж діагнози... І тут ми впираємося в стіну.
"То що, я справді божевільний?" — це питання чую щодня. Воно лунає з такою панікою, ніби діагноз — не вектор лікування, а довічний вирок, за яким приїде каральний фургон. Моя робота, яка мала б починатися з обговорення симптомів та лікування, перетворюється на багатогодинний сеанс психоосвіти та руйнування стигми.
Я витрачаю купу часу на те, щоб пояснити, що тривожний розлад — не якась "погана звичка" чи "ти собі накручуєш", а реальний біохімічний збій у мозку, що гіпокамп і мигдалеподібне тіло працюють на підвищених обертах, і що це НЕ ваша провина, і що поняття "божевільний" в медицині не існує. Пояснюю, що лікую не тільки людей з гострими психозами, а й тих, хто не може заснути, бо боїться завтрашнього дня, тих, хто пережив травму чи втрату, тих, хто на межі вигорання або й вже вигорів. Я лікую страждання, а не "психів" у стереотипному розумінні.

А потім починається друга частина моєї щоденної боротьби: фармакофобія.

Призначаю антидепресант. І пацієнт — звичайний електрик чи сантехнік, який ще вчора, без жодних питань, прийняв жменю антибіотиків, протизапальних та гіпотензивних, що прописав терапевт, раптом стає нейрофізіологом-фармакологом. Він починає "під мікроскопом" вивчати інструкцію до мого препарату. Інструкцію, яка написана для юристів, а не для пацієнтів, — де перелічені всі можливі побічні ефекти, навіть ті, що трапляються в одного пацієнта з десяти тисяч і ті, які можуть трапитися суто теоретично.
Пацієнт повертається чи телефонує опівночі і гнівно запитує: "Тут написано, що може бути суїцидальна поведінка! Ви хочете мене вбити?!"
І мені знову доводиться витрачати час на те, щоб пояснити, що суїцидальні думки — часто симптом важкої депресії, а не побічний ефект препарату, бо жоден препарат не може запрограмувати певну поведінку чи навіть думку. Іноді на початку лікування, коли енергія повертається раніше, ніж настрій, ризик може тимчасово зрости, і саме тому МИ потрібні поряд. Ліки не викликають проблему, а лише висвітлюють ризик.
Чомусь же ніхто не читає газетне простирадло з інструкцією до ацетилсаліцилової кислоти, де чорним по білому написано про ризик шлунково-кишкових кровотеч (що є прямою загрозою життю), а також про те, що при тривалому застосуванні нестероїдних протизапальних засобів нирки і печінку можна викинути на смітник. Це люди приймають як даність. Але ризик зміни настрою від психотропного препарату сприймається як зрада або атака на душу.

Чому? Бо аспірин лікує тіло, а мої ліки лікують психіку.
Психіка досі вважається священною територією, недоторканною "сутністю", де живе наша особистість та душа. Впливати на неї хімією — суспільно сприймається як вторгнення, спроба перетворити людину на "овоч" чи "зомбі". Це ірраціональний страх перед втратою контролю і втратою себе. Досі від людей, особливо старшого покоління, можна почути "от в наш час ніхто до психіатра не ходив і всі були нормальними". Та тільки замовчується той факт, що дві третини чоловіків були запійними алкоголіками, близько половини жінок теж зловживали алкоголем, а ще велика їх частина снідала, обідала і вечеряла барбітуратами (всіма улюблений "Барбовал"), бо допомагало "від серця".

Я чомусь не можу просто виписати рецепт, а маю спочатку отримати довіру.

І справді мушу допомогти пацієнту усвідомити:

• Що психічний розлад— не слабкість чи вигадка, а реальна проблема.
• Що лікування — не покарання, а шлях до відновлення якості життя.
• Що я — не контролер, а провідник у складній подорожі до психічного балансу.

Моя робота, на відміну від багатьох інших спеціальностей, вимагає, щоб пацієнт був активним учасником лікування. Він повинен сам захотіти одужати, довіритися процесу і не кинути прийом ліків через першу ж страшилку з інтернету.
Ось чому я мушу бути не лише лікарем, а й педагогом, психологом-просвітником, і, на жаль, щодня — адвокатом своєї професії. Коли розмова починається зі слів пацієнта: "Я не думав/не думала, що моє життя докотиться до зустрічі з Вами" — мимоволі стає трохи прикро, бо я — лише той, хто намагається допомогти, коли мозок починає працювати проти свого власника.
І хоч як би це не було важко, продовжуватиму пояснювати, руйнувати міфи та доводити, що мої слова та мої знання мають таку ж саму вагу, як і слова будь-якого іншого спеціаліста.

Так, я — не монстр. Я — лікар!

Довгі роки Олеся жила, відчуваючи, що її життя є своєрідною постійною репетицією. Протягом більше десяти років кожен день починався з ритуалу перевірки: чи замкнені двері, чи вимкнена плита, чи рівно лежать речі. Це займало години. Вона розуміла, що справа не в надмірній охайності. Їй ставало лячно до відчуття катастрофи, коли не могла провести перевірку, яка так і не приносила жодного задоволення, а лише трохи зменшувала страждання.
Але щоразу, коли думка про похід до психіатра виникала в свідомості, вона відмахувалася: "Я ж не лежу в ліжку місяцями. Я ходжу на роботу, функціоную. Я недостатньо хвора для "справжньої" психіатрії." Це була її перша стигма — знецінення проблеми.
Крім того, Олена вважала, що відвідування приватних фахівців — недозволена розкіш. Лікування здавалося їй привілеєм багатих, а не життєвою необхідністю. Вона працювала, віддавала борги, а свої страждання списувала на "особливості характеру". Допомога прийшла, коли її ОКР став нестерпним. Вона наважилася звернутися до психіатра, їй провели адекватну діагностику і підібрали правильне лікування. Її стан покращився: вона нарешті почала жити, "перевірки" перестали бути основною частиною життя, у неї з'явився простір для саморозуміння і саморозвитку. Але діагноз, нарешті отриманий, відкрив двері до іншого світу упереджень.

Одного разу Олеся отруїлася ананасом. З відчуттям нудоти та болю в животі звернулася до сімейного лікаря. Той після зізнання, що пацієнтка відвідує психіатра і лікується від "ОКР", різко змінив тон.
"Ви приймаєте СІЗЗС (антидепресанти), так? Нудота, швидше за все, — це маска тривоги або побічна дія ліків. Спробуйте заспокійливі трави, і більше займайтеся медитацією. Це у вас, знаєте, нервове", — відрізав лікар.
Олеся відчула, як її щойно знизили до набору психосоматичних симптомів. Її скарги на реальний, гострий фізичний біль та нудоту було знецінено через один діагностичний ярлик. Вона знала, що тривога може спричиняти нудоту, біль, загальну слабкість, але вимагала повного обстеження. Лікар не став сперечатися, але його байдужий, швидкий огляд став живим прикладом міжмедичної стигми, коли соматичні лікарі відмовляються сприймати фізичні проблеми пацієнта з психіатричним діагнозом серйозно.

Найнестерпнішою стигма була вдома, де вона мала знайти підтримку.
Мати і сестра сприймали її ОКР як чудернацький характер або брак сили волі. "Ну чого ти знову перевіряєш ту шафу? Просто візьми й не перевіряй!" — кричала сестра. Мати, з найкращих спонукань, постійно казала: "Зберися, ти завжди була така розумна! Це все в твоїй голові, ти сама себе накручуєш". Це була стигма тривіалізації: її важку, виснажливу хворобу зводили до простої поганої звички, яку можна "взяти і припинити".

Її коханий хлопець Петро був уважним і люблячим. Але його спроби допомогти часто переростали у патерналізм — одну з найбільш підступних форм стигми. Він почав сам перевіряти двері за неї, сам вимикати світло, аби вона не хвилювалася. "Я про все подбаю, моя хороша, ти тільки не думай", — казав він.
Петро хотів полегшити їй життя, але насправді позбавляв її суб'єктності та можливості вчитися протистояти ритуалам. Він бачив у ній не свою рівну партнерку, а крихку істоту, яку треба постійно захищати від її ж власного розуму.

Якось Олеся спробувала пояснити подругам, що таке нав’язливі думки, її найкраща подруга, сміючись, промовила: "Ой, а я тоді трохи шизофренік, бо теж люблю, коли книжки стоять за кольором! Це ж усім подобається, ти просто занадто переймаєшся!" Це була стигма мови, яка перетворювала її медичний термін на звичайну, навіть милу, побутову рису, стираючи справжній біль і страждання.

Так було на початку лікування. Далі життя повинно би складатися краще, але...

Після кількох місяців успішної терапії, коли Олеся почувалася краще, Петро почав постійно очікувати від неї "позитиву". Одного разу Олеся втомлена прийшла додому і просто заплакала від виснаження. Він стривожився: "Що трапилося? Ти ж була така стабільна! Ти знову погано почуваєшся? Може, ліки не діють?" Це нове упередження не дозволяло Олесі мати звичайні негативні емоції (сум, злість, розчарування), оскільки будь-яка її сльоза сприймалася як рецидив хвороби. Так само було тоді, коли Олеся, вже розуміючи свої потреби та бажання пробувала поговорити з хлопцем про проблеми в їх взаєминах. Її діагноз став зручною "індульгенцією" і способом газлайтингу для Петра. Він у таких випадках говорив: "Все нормально. Це лише у тебе в голові. Загострення пройде і все налагодиться. Ти знову почнеш думати правильно".
Коли Олеся вирішила змінити роботу на менш оплачувану, але цікавішу, її мати вибухнула: "Ти зараз у нестабільному стані! Я думаю, ти не можеш сама прийняти таке відповідальне рішення. Я подзвоню твоєму лікарю, хай він порадить, як краще".

Так, перед візитом до психіатра Олесі не давав жити ОКР. Після — суспільство і, що найболючіше, близькі люди. Вона зрозуміла, що боротьба з ОКР — лише половина битви. Друга половина — це боротьба за право бути хворою, але водночас дорослою, відповідальною і спроможною людиною. Боротьба за те, щоб її не лише лікували, а й уважно слухали — чи то в кабінеті лікаря, чи то у себе вдома.
Боротьба за право просто бути.

P.S. Персонажі та події цього оповідання є вигаданими, а збіг з реальністю невипадковий...



03.11.2025