ДІЙОВІ ОСОБИ:

ВІКТОР — чоловік із гострими рисами обличчя та скляним поглядом. Одягнений охайно, але без жодного натяку на моду. Його рухи економні, голос позбавлений модуляцій.

АННА — його дружина. Жінка з живою мімікою та нервовими рухами. Вона виглядає виснаженою від постійних спроб «достукатися».

ТИША — просто тиша.

ДІЯ І

Кімната в старому будинку. Велика кількість полиць із книгами, розставленими в ідеальному порядку. На столі — креслення, зафіксовані важкими металевими притискачами. Сутінки. Анна стоїть навколішки біля відчиненої валізи, складаючи в неї речі, але робить це повільно, ніби чекаючи, що її зупинять.

АННА: Знаєш, про що я думала сьогодні вранці, поки ти пив свій чай і дивився крізь стіну? Так ось, я думала про те, що за три роки жодного разу не бачила свого відображення в тобі. Люди — вони ж як дзеркала, Вікторе. Вони посміхаються у відповідь, хмуряться, відбивають біль. А ти… ти як чорна вода в колодязі. Я кидаю туди каміння, кричу, плачу — а вода лишається нерухомою. Жодного кола на поверхні.

ВІКТОР (не повертаючи голови; монотонним голосом): Каміння лише замулює дно. Воно не змінює природу води. Ти хочеш бурі там, де вона непотрібна.

АННА (підбігає до нього, хапає за плечі): Подивися на мене! Не крізь мене, не на книжкову шафу за моєю спиною — на мене! Я їду. Розумієш? Потяг за годину. Я більше не можу жити в цій стерильній тиші. Відчуваю, як моє серце стає таким само ритмічним і холодним, як твій метроном на фортепіано. Ти вбиваєш у мені все людське своєю безкінечною тишею!

ВІКТОР (повільно знімає її руки зі своїх плечей; його обличчя незворушне): Ти кажеш «вбиваю». Це гіпербола. Ти просто змінила амплітуду. Я ніколи не обіцяв тобі бути багаттям, біля якого можна грітися. Я — лише простір. Хіба простір винен у тому, що він не має температури?

АННА (сміючись крізь сльози): Простір! Ти чуєш себе? Розмовляєш категоріями фізики там, де потрібні слова любові! Я пам’ятаю, як пів року тому захворіла. У мене була лихоманка. Знаєш, що ти робив? Ти сидів поруч і записував графік моєї температури. Кожні п'ятнадцять хвилин. Не взяв мене за руку, не сказав, що хвилюєшся за мене. Ти просто… реєстрував дані.

ВІКТОР: Це була найвища форма моєї турботи. Я хотів контролювати процес, щоб ти не зникла. Якщо я не виявляю емоцій, які ти вважаєш правильними, це не означає, що процесу не існує. Просто моя любов — відсутність хаосу поруч із тобою.

АННА: Мені не треба відсутності хаосу! Мені потрібен сам хаос! Сварки, сміх, розбиті тарілки, обійми до хрускоту в ребрах! Ти дав мені ідеальний вакуум, Вікторе. Але у вакуумі неможливо дихати. (Вона закриває валізу. Різкий звук замка розрізає тишу). Я йду. І цього разу остаточно.

ВІКТОР (мовчить тривалий час. Його погляд прикутий до порожньої чашки на столі): Коли двері зачиняться, геометрія у цій кімнаті зміниться. Я відчую це.

АННА (відчайдушно): Тоді скажи це! Скажи «залишайся». Одне слово, Вікторе. Лише одне, але відкрий свій клятий панцир!

ВІКТОР (майже шепотом): Я не можу. Якщо скажу «залишайся», то збрешу обом. Бо я не зможу стати іншим. Ти знову почнеш шукати вогонь у льоду, а я знову буду дивитися, як ти обморожуєш об мене пальці. Іди, Анно. Будь із тими, хто вміє палати. Я ж залишуся берегти тишу. Вона — єдине, що я справді вмію (його обличчя, як і раніше, не відображає жодних емоцій).

Анна дивиться на Віктора. У її погляді щире співчуття, наче вона бачить людину, замкнену в одиночній камері без вікон. Анна виходить. Чути важкий звук вхідних дверей. Віктор залишається нерухомим. Поступово в кімнаті стає зовсім темно. Він повільно простягає руку до того місця, де щойно стояла Анна, проводить пальцями по повітрю, ніби намагаючись вловити тепло її присутності, що ще не встигло розвіятися. В кімнаті повна тиша.

ВІКТОР (пошепки): Тепер геометрія порушена.

Завіса

Не те, щоб я був палким фанатом драматургії, але саме такий варіант опису кризи відносин "живої" середньостатистичної жінки з чоловіком-шизоїдом (мова про розлад особистості) видався мені найбільш привабливим.
Перед нами розгорнулася драма, яка часто буває невидимою і незрозумілою для зовнішнього світу — трагедія несумісності психотипів.

Анна — уособлення живого емоційного зв'язку. Для неї любов — обмін енергією, валідація її почуттів іншою людиною. Її страждання зумовлені емоційним голодом. Вона намагалася «олюднити» Віктора, не розуміючи, що його холодність — це структура особистості.

Віктор — класичний шизоїд. Його відстороненість — захисний механізм. Він сприймає світ через інтелект, а емоції здаються йому непередбачуваною стихією, яка може його зруйнувати. Трагедія Віктора в тому, що він спроможний бути прив'язаним, але абсолютно неспроможний якось це проявити у зрозумілий для інших спосіб.

Стосунки з шизоїдною людиною часто перетворюються на «гру в одні ворота». Партнер в такому союзі рано чи пізно стикається з відчуттям повної самотності вдвох. Фінал п'єси залишається відкритим у своїй гіркоті: Віктор усвідомлює втрату (його "геометрія" порушена), але не має сили змінити себе, щоб повернути кохану. Це драма про те, як двоє людей, перебуваючи в одній кімнаті, можуть жити в різних світах.



20.12.2025