ДІЙОВІ ОСОБИ:

Молоток (Валєра): Грубий, прямий, з відлущеною фарбою. Весь час хоче щось бити.

Викрутка (Жанна): Тонка натура, хромована, з вічним відчуттям, що її не докрутили.

Старий рівень (Степанович): Мудрий, але депресивний. Весь час намагається знайти баланс, але бульбашка повітря постійно втікає вбік.

Майстер: Неохайний мужлан у засмальцьованій робочій формі. Тхне перегаром, дешевим тютюном і взагалі не пам'ятає, коли востаннє мився.

ДІЯ ПЕРША
(Захаращене приміщення, яке більше нагадує старий склад, ніж кімнату. Вечір. Майстер пішов, залишивши на столі безлад. Інструменти лежать на купі тирси.)

Валєра: (гучно зітхає) Ну і день. Чуваки, ви бачили, як він мене тримав? За самий кінець руків'я! У мене досі болить голова. І заради чого? Гнилої дошки на паркані, яку завтра кішка зачепить і розвалить?

Жанна: (знервовано) Тобі хоч по голові б’ють, це зрозуміло. А я? Він мною сьогодні відкривав банку з фарбою. Банку! Я — елегантний інструмент, створена для тонкої роботи, для нюансів… а він просто запхав мене під кришку і натиснув. Я відчуваю, що втрачаю свою тонку натуру і стаю просто… залізякою.

Степанович: (лежачи горизонтально, заплющивши очі) Ти не залізяка, Жанно, а функція. Проблема в тому, що ми всі тут — чиїсь функції і існуємо тільки тоді, коли в когось щось зламалося. Без чужих проблем ми — лише сміття на полиці.

Валєра: (сердито) Та ну вас з вашою філософією! От думаю собі: а що, якби я не забивав цвях? Прикиньте — він б’є, а я такий: «Нє, братан, у мене сьогодні вихідний, я йду в парк дивитися на качок».

Жанна: (сміється) І що там робитимеш? Ти ж не вмієш дивитися на качок, а тільки плющити. Не здивуюся, якщо навіть качку сприйматимеш як цвях, який треба підправити.

Степанович: Ось вона — безпонтовість бутності інструментом. Ми настільки звикли жити для чиїхось ремонтів, що забули, хто ми без Майстра. Валера, ти — сталь і дерево. Жанна, ти — хромована сталь. Але ви думаєте про себе як про «забивача» і «відкручувачку». А насправді — заручники чужих дедлайнів.

Валєра: (сідає на рукоятку) Чекай, Степанович. А ти? Весь такий «рівний». Ти ж завжди кажеш правду: криво чи рівно. Це важливо!

Степанович: (сумно, але водночас відсторонено) Це важливо для стіни. А мені від того що? Я показую ідеальну горизонталь, а сам всередині відчуваю, що моя бульбашка задихається. Все життя присвятив тому, щоб у інших були рівні полиці. Але чи рівно мені самому? Ніхто ні разу не спитав: «Степановичу, а як ти почуваєшся? Може, тебе самого треба підрівняти?»

Жанна: Жах. Ми — просто додатки до рук, обслуговування чужих амбіцій. Я вчора бачила, як Майстер купив Шуруповерт. Новий. Весь такий запакований, з акумулятором. Він дивився на мене як на непотріб.

Валєра: (гордовито) Та той Шуруповерт — брязкальце! Сяде батарейка — і він труп. А я вічний!

Жанна: (обурено) При чому тут ти, невігласе?

Степанович: (звертаючись до Валєри) Вічний у своєму служінні? Наївний. Ми думаємо, що бути корисним — єдиний спосіб не потрапити в ящик з брухтом. Боїмося раптом стати некорисними. Але поки ми корисні — не належимо собі. Просто засоби досягнення чужої мети. Та найбільша трагедія в тому, що коли перестанемо бути корисними, зламаємося, намагаючись бути собою, нас викинуть і візьмуть собі такі ж інструменти, тільки нові.

Жанна: (здивовано) То що робити?

Степанович: Просто зрозуміти: ти — не те, що робиш, а те, ким є, коли нічого не робиш.

(Тиша. Чути тільки, як цокає годинник. Валєра раптом перекочується на інший бік і дивиться у вікно на місяць.)

Валєра: (натхненно) Знаєте що… Завтра, коли він мене візьме, я не старатимусь, а просто буду вагою. Нехай відчує, що я — не його рука. Я — це я. Маю право просто лежати.

Жанна: (радісно) А я просто буду блищати. Мені подобається, як від мене відбивається світло. Це гарно і я обираю себе.

Степанович: (повертаючись на інший бік, дещо іронічно) Нарешті. Рівновага.

ДІЯ ДРУГА

(Ранок. Різке світло люмінесцентної лампи. Важкі двері відчиняються з гуркотом. Входить Майстер. Він тхне перегаром, кашляє і чухає живіт.)

Майстер: (хрипло) Де воно все... Де цей клятий молоток?

(Він хапає Валєрy за ручку. Валєра намагається бути суто вагою, як і обіцяв, але для Майстра це просто означає, що інструмент важкий і надійний. Майстер розмахується і з усієї сили б’є Валєрою по іржавому штирю.)

Валєра: (кричить від болю) Степановичу! Жанно! Я не хочу! Я не давав згоди! Хочу до качок!

Степанович: (тихо, з кутка) Мовчи, дурню. Твій бунт тільки покращує його хват. Чим сильніше хочеш бути собою, тим міцніше він тебе стискає.

(Майстер оглядає Валєру. Його бойок сплющений, ручка тріснула. Тепер черга Жанни. Майстер використовує її як зубило — ставить під кутом і гатить по ній Валєрою, щоб відбити шмат штукатурки.)

Жанна: (її хромоване тіло здригається) Ні... я маю блищати... я світло... я бачу світло...

(Тріск. Жанна ламається навпіл. Майстер байдуже дивиться на уламки, спльовує на підлогу.)

Майстер: Тьху, китайське лайно! Ні на що не здатна.

(Він викидає уламки Жанни у відро зі сміттям. Там вже лежать порожні пачки від сигарет і брудні ганчірки. Потім він бере Степановича, щоб перевірити кладку. Степанович бачить, що стіна крива як логіка Майстра, але збирає останні сили, щоб виштовхнути бульбашку в центр. Він бреше і показує «ідеально», аби його тільки не кинули в смітник, як Жанну.)

Майстер: О, хоч ти працюєш.

(Майстер кладе Степановича на запилену полицю і виходить. У майстерні знову напівтемрява. Валєра лежить у тирсі, Жанни більше немає. Степанович дивиться на відро зі сміттям.)

Степанович: (шепотом) Ти права, Жанно і була дуже гарною, коли блищала, але Майстру від тебе потрібна тільки дірка в штукатурці.

Валєра: (ледь чутно) Степановичу, ти збрехав. Там криво. Як же правда?

Степанович: (зітхаючи) Правда — це розкіш для тих, у кого немає власника, Валєро.

(Зі сміттєвого відра виглядає уламок Жанни. Валєра, побитий лежить в тирсі. На стіні висить старенький календар, де великими літерами написано: «УСПІХ ЗАЛЕЖИТЬ ЛИШЕ ВІД ТЕБЕ».)

ЗАВІСА




13.01.2026