Мене досить часто запитують, чому в моїх дописах майже немає теми війни. Як психіатр і психотерапевт, я повинен би мати що сказати, але свідомо мовчу. І справа не в тому, що сказати немає чого, а більше в тому, кому ці слова призначені.

У моєму кабінеті і відділенні, де я працюю, немає «сторін». Там є лише людина і її страждання. Сьогодні я консультую військового з важким ПТСР, а завтра — чоловіка, якого накриває панічна атака від одного вигляду повістки чи посту ТЦК. Я допомагаю жінці, яка втратила чоловіка на фронті і жінці, чий чоловік поїхав за кордон, де завів собі коханку. До мене звертаються ті, хто втратив дім, і ті, хто намагається впоратися з соромом за власний добробут під час війни. Когось війна повністю знищила і забрала все, а хтось, маючи все, плаче через романтичні невдачі. При чому ці люди часто разом стоять під дверима кабінету.

Суспільство зараз настільки поляризоване, що будь-яке публічне висловлювання про війну неминуче стає каменем у чийсь город. Напишеш про одних — мимоволі знеціниш досвід інших. А в моїй роботі не існує ієрархії болю. Панічна атака не стає менш болючою від того, що хтось інший зараз у гірших обставинах. Біль — зовсім не те, що можна порівнювати.

Я бачу, як легко будь-яка дискусія в мережі перетворюється на агресію. Як фахівець, розумію, що це лише виплеск непереробленої травми, але не хочу бути тим, хто підкидає дров у багаття. Моє завдання — контейнувати емоції, а не провокувати їх.

Я пишу про психологічні феномени, про механізми роботи психіки і про те, що залишається незмінним навіть у хаосі. Це такий спосіб зберегти професійну нейтральність. Мій кабінет має залишатися безпечним для кожного, незалежно від того, який досвід людина отримала під час війни.

Сьогодні бути мовчазним у публічному полі — теж частина терапії. Це спосіб не нашкодити й не множити розкол там, де його і так забагато.



14.01.2026