❗ДИСКЛЕЙМЕР❗
Текст містить доволі значну концентрацію правди, тому деяким вразливим колегам раджу читати виключно із заплющеними очима.

Ви коли-небудь чули про "доказового авіаконструктора"? Або, можливо, бачили оголошення: "Шукаю доказового електрика"? Звучить абсурдно. В популяції точних наук нікому не спадає на думку додавати приставку "доказовий", бо дроти, з'єднані інтуїтивно призведуть до замикання чи пожежі, а літак, сконструйований за авторською методикою, навіть не злетить. Проте медицина, а особливо психіатрія, змушена виборювати своє право називатися наукою. Зараз термін "доказовий лікар" звучить як почесний титул, хоча насправді є лише ввічливою формою сказати: "Я не буду лікувати вашу депресію святою водою чи вітамінами для пам'яті".

Погоджуюся, що, як і будь-яка інша розпопуляризована новинка, термін "доказовий лікар" став своєрідним мемом, однак потреба у ньому виникла через тривалий період медичного хаосу. Десятиліттями психіатрія в наших широтах (або довготах — хай географи мене поправлять) нагадувала алхімію. Пацієнтів з тривожними розладами лікували "судинними препаратами", що не мають жодного стосунку до нейромедіаторів, а депресію пробували "розігнати" болючими і не менш ароматними уколами вітамінів групи B. Безконтрольні призначення бензодіазепінових транквілізаторів там, де потрібна була лише психотерапія, та ігнорування міжнародних протоколів створили величезну прірву між реальністю та наукою. Доказова медицина стала спробою повернути психіатрію в лоно біології та логіки.

Але тут ми стикаємося з черговим викликом — бути доказовим у суспільстві, яке хоче магії.

Для психіатра один з таких викликів — культурний запит на "чарівну крапельницю". У нас і досі панує переконання, що психіка — це щось, що можна "промити" або "підгодувати" через вену.

Приклад №1: Пацієнт з тривожним розладом приходить за курсом армадину чи актовегіну. Коли ми пояснюємо, що його проблема, наприклад, в токсичних стосунках та хибних інтерпретаціях, а не в поганому кровообігу, автоматично стаємо ворогами. "Судини — це зрозуміло, а ваша психоедукація чи серотонінова теорія — якась фігня" — думає він.

Приклад №2: Ідея, що тяжку депресію можна вилікувати «вітамінчиками для енергії» внутрішньовенно. Доказовий психіатр знає про неефективність такого лікування. Але пацієнт, пролежавши сорок хвилин з голкою у вені й відчувши холодну рідину, вірить, що зараз полегшає.

Приклад №3: Запит на препарати, які покращують пам'ять і мислення без зусиль. Коли ми кажемо, що більшість ноотропів мають доведену ефективність лише на рівні плацебо, пацієнт іде до іншого лікаря, який не жадібний на ліки.

Найважче для доказового психіатра — бути "поганим лікарем", який не виправдовує очікувань на швидке і спрощене диво. Ми витрачаємо годину на те, щоб пояснити, як працюють антидепресанти, чому ефект прийде лише через місяць і чому терапія — це складна робота, що вимагатиме від пацієнта зусиль та готовності до змін. У відповідь часто отримуємо: "Ну от сусідці в стаціонарі прокапали якусь суміш і вона на другий день літала!".

Тепер уявіть розчарований погляд пацієнта, коли лікар каже, що у плановій психіатрії немає жодного препарату (жодного!!!), який призначений суто для внутрішньовенного введення, вітаміни ефективні лише при гіповітамінозі, а велику частину "хвороб" можна вилікувати нормалізацією режиму сну й відпочинку, правильним харчуванням, прогулянками свіжим повітрям та видаленням зі свого кола спілкування токсичних людей.

Для пацієнта такий лікар несправжній. Він нудний, бо не дає надії на швидке чудо в крапельниці. В цей момент лікар опиняється перед вибором: витратити купу часу на пояснення того, чому "нічого не робити" чи в крайньому випадку обійтися курсом прийому однієї таблетки вранці — це найкраща стратегія, ризикуючи втратити пацієнта, або ж здатися і призначити нешкідливе плацебо внутрішньовенно, щоб зберегти його лояльність.

Бути доказовим — означає вибрати роль просвітника замість ролі мага, а також терпіти розчарування в очах людей, яким ми не обіцяємо зцілення за один курс "вітамінних уколів", розуміти, що наш головний інструмент — критичне мислення. І хоча, особливо серед молоді, вже відмічається прихильність до розмовної, а не інфузійної терапії, шукати баланс між "хочу" і "треба" доведеться ще дуже довго.

P.S. Окремої згадки заслуговує аромат нашої медицини. Кожен, хто хоч раз проходив курс "підтримки нервової системи", впізнає цей різкий, трохи солодкуватий запах тіаміну (вітаміну В1), що просочує стіни стаціонарів. Для пацієнта специфічний запах та біль від пекучого уколу — найкращі докази ефективності лікування.

Але з погляду здорового глузду, ці відчуття — не більше ніж ефект заземлення або навіювання. Коли пацієнт відчуває запах та біль, його тривога тимчасово вщухає, бо він отримує фізичне підтвердження того, що ним займаються, а мислення та увага зосереджені на максимально конкретних відчуттях. Насправді ж більшість цих вітамінів покине організм з першим візитом до вбиральні, залишивши пацієнту лише ілюзію зцілення та специфічний шлейф аптечного парфуму.

Що стосується "магії чарівної крапельниці" — тут теж все дуже просто. Пацієнт на 10 днів ізольований від токсичних колег та родичів, позбавлений рутини, дедлайнів, оточений турботою (хоч і в межах стаціонарного відділення). В цьому контексті крапельниця виступає лише ритуалом, а відчуття "світлої голови" настає саме від відпочинку, а не якогось там "очищення судин".

Бережіть себе і свій душевний спокій!
До нових зустрічей!



08.01.2026