"Поетичні майстерні" - конкурсна арена

Чому все саме так, а не інакше? Відповідь: "інакше" - це і є "саме так" для когось іншого. Наприклад, для мене. Відповідь не найрозумніша, але достатньо егоїстична, аби бути поетичною. Взагалі, складається враження, що доведений до паперового абсолюту егоцентризм і складає геніальність автора. Втім, це тільки на перший погляд так, бо ж на папері тільки відображення і досить таки суб'єктивне. А в нас і паперу немає, - одні електронно-магнітні поля, корпускулярно-хвилеві взаємодії і взаємовідносини. Чи не так? І що з цим робити?

___ Перше місце симпатій: Вероніка Арес.
Я запросив пані Вероніку до нашої віртуальної лабораторії. І для початку зачитаю вам, Вероніко, з папірчика вступну частину: "Щиро захоплююся енергетикою і поглядами нашої переможниці, хоча, маю сказати, що анонсована "Майстернями" творчість Вероніки Арес викликала різні оцінки. Одним подобається, інші знаходять причини для критики. Цікаво і те, що критикують, в першу чергу, чоловіки, і з досить таки нечіткою життєвою позицією, витончені, так би мовити, мужі. Не те, що інші, визрілі в різноманітних боях, - вони бачать у Вероніці бойового побратима, що, як на мене, даремно. Бо, по-перше, боги ніколи не були нам побратимами. А по-друге, - на відміну від сина Зевса й Гери, пана Ареса (відомого ще як Марс), бога бур і гроз, а потім воєн, пані Арес без сумніву жінка, і тому, швидше, богиня, що, зрозуміло, не полегшує ситуацію для будь-якої категорії "сильної" статі. Чому? Тому, що воюють проти нас. Надоїло їм, жінкам, у нашому світі, ось і змінюють вони його зараз, активно змінюють. До нас, зауважте, жодного жалю, і навіть в полон не братимуть. Виручає одне, кожній жінці дуже важко зрозуміти себе, об'єднати внутрішні сили:

"Ти є сама у себе, як війна.
Біліє у містах німа стіна..."

тож війна ще поки йде на їх території, але незабаром світ героїв зникне. І це буде світ героїнь?

Насправді, попри складне, а інколи враження, що і заскладне, змістове наповнення своїх віршів, Вероніка ще ніби знаходиться в оточенні вертикальних побудов неоготики, але гармонійно це не виглядає. Відчутна нерівновага, початок руху до складнішої мистецької системи ? Найближчі модернізм, необароко, неокласика. Судячи з усього, найімовірніше модернізм. Жаль. Та й знайти себе на "новому місці" теж не легко, особливо для тих, хто хоче і вміє виглядати вишукано... У відповідності до своєї і справді тоншої, і гармонійнішої натури.

"Оголені нерви
Пророслого серця
Далеко до стерви
Хоч голос продерся..."

Отож все так неоднозначно, але неймовірно цікаво і повчально, і привабливо. Можливо, це відгомін нових часів, коли вже ми, чоловіки, нічними метеликами летітимемо на світло полум'я, марячи сонячною галявиною.

"Мій німий, шовковистий, закоханий птах,
ти летів і у пам'яті моїй застиг. Ти застряг
і пропав. Я пригадую кожен момент,
твою сухість очей і відсутність цілунку в вустах,
густу темінь тіней і із тонкощів сплетені рухи,
стан омани й фігури істотно-глухий монумент,
марні вчинки й слова, що повінчані з знаком гадюки...

Цей пилок своїх слів я колись поміняю на мед.
Їх ціною щоденно намащую плечі і руки."

А може там і справді сонячна, сунична галявина? А загрозливе полум'я - тільки малюнок, і від нас очікують хоча би найменшої справжності, хоча би крізь малюнок перескочити?

"Прибий мене цим поглядом до стелі,
розмаж мене руками по підлозі...
Я хочу подиху холодного пустелі,
я стримать льоду полум'я не в змозі.

Розбий себе, мов скло, об тротуар,
збіси мене в замученій постелі...
Я хочу розчинитись в сірій скелі,
й людині, що захована у ній..

Приший мене собою до стіни,
розмаж мене, як масло, по хлібині.
Ми воїни осліплої війни -
сьогодні, завтра й назавжди віднині.

Між мною й небом струменіє дощ,
Між мною й сонцем простяглося небо -
Ти не осягнеш їх і не пройдеш,
складається все так, що і не треба..."

Dixi, себто я все сказав, на папірчику більше нічого не написано.
Отож, Вікторіє...

Вікторія Арес: Дякую за відзнаку. Дуже приємно. Свою коротку відповідь почну з вірша про зміни, які, як ти тут підмітив, зі мною і справді відбуваються:

Прощаюся з роками,
Прощаюся з теплом,
Прощаюся із птахом,
Що був мені послом.
Прощаюся з польотом,
Прощаюся з орлом,
І стану поворотом, -
Змахну своїм крилом...
Прощаюся з болотом -
Вітаю бурелом!

Бурелом уже відбувся. Це певний період, який , як і будь-який життєвий етап, був корисним для самопізнання. Таке враження, що "Арес" перестає існувати постійно, хоча є відчуття, що він (Арес ред.) у будь-який момент може повернутись. Мої війни - це крик пораненого звіра. Картинка, яку, насправді, дійсно варто перескочити, виникла як відповідь на щось. Далася взнаки і пристрасна натура. Черговий раз переконуюся у певних особливостях людської натури. Дуже багато навіяно стереотипами, дуже багато від неусвідомлюваних страхів, які властиві саме витонченим мужам із невизначеною, хиткою життєвою позицією, які мені так подобаються і які мені болю якраз завдали і відповідь на це, якраз у моїй поезії, яка знову ж таки їм і не до вподоби.
А на рахунок полону у коментарі: - братимуть, але не всіх і не одразу. Жінка-воїн нікому не подобається на відміну від чоловіка-воїна. Чому? Вони б могли добре співпрацювати, об"єднавши свої зусилля. Але чомусь її сприймають як конкурента. Навіщо?"

В.Л. Ось так, залишивши запитання, вона пішла, а ми з вами продовжимо наш огляд далі..

___ Друге місце симпатій отримала Олена Чайка. В порівнянні з Веронікою Арес вона виглядає традиційніше, спокійніше й миліше, музикою простих і добре зрозумілих відносин, які закінчуються, звичайно, так же трагічно, як і всі інші відносини, але ініціатива в чоловічих руках. І що поганого - бути в чиїхось добрих, непоспішливо ніжних і дужих руках? А якщо й не бути, то намріяти, що такі існують.

"Скажи, скажи мені, чому я знову
Тебе зустріла у цьому житті?

Чому мені до відчаю знайомий
І обрис рук, і профіль твій?
Як сталося, що погляд бірюзовий,
Відбився небом у душі моїй?

Лунає спів... Так дзвінко тане вечір...
Казки минають, як прекрасні сни...
Спасибі Богу, що в віках далеких,
Ми, мабуть, друзями давно були..."

А може й існують? Нехай існують. Тим більше, коли є така музика про це існування.

"...Вересень...і знову пожовтілим листям,
Падає, кружляє у своїй красі
Листопад осінній, небом променистим
У долоні тихо падає мені,

Падає і тане, як моя Надія,
Що колись, як зірка, сяяла вночі.
Лиш для тебе, любий,
Лиш для тебе, милий,
Зажурився вечір, Дзвоне золотий...

П'яно пахнуть айстри...
Сяду на коліна...
Пригорну до серця, пригадаю знов...
Очі, милі очі, що мене любили,
Поцілунки ніжні, вечір за вікном...

Вірю і не вірю...
Розділила доля,
Тільки лиш побачу - обійму немов..."

___ Третє місце симпатій. І знову одні жінки! Що робиться... Між тим, все на краще? Вікторія Шульга і Скуба Ірина . Вікторія - містерійніша і туманніша, Іринка - послідовніша, логічніша і відкрита. Удвох вони - на всі смаки. І простір - від Києва аж до Праги. Які обійми... Від обіймів Ірина Скуба і не ховається:

"...Чомусь без липкості
твоїх обіймів
я не сплю.
І не вмираю.
Тільки завмираю,
очима вогко сутенію
й ніч солю.
Сльозами.
Боже! Я – банальна?!
як жінка, бачиш -

плачу...
Ніч солю..."

Геніально, як на мене, прихильника справжніх штучок.

Але чи можна не зауважити схожого у Вікторії?

"...(вигадки греків,
що натхнення — окрема сила,
непідвладна людині)
віднині
буде в чорному тілі
аскетки,
у тугому корсеті.
Шнурівку
власноруч затягатиму, поки
не придушу язичницьку дівку

волооку.
Віділлються мені її сльози,
зцементують мовчання тижні.
Хижі
пазурі після смерті
відростатимуть, та недовго
в плоті лишаться —
загартуюсь,
загрубію..."

Ну, ну, подивимося, подивимося... Знаємо ми навіщо жінки гарні одежі одягають, тугі корсети носять!
Та найприємніше те, що і Вікторія, і Ірина ще не цікавляться війною, переворотами, революцією, - вони ще сама ідилія, віра.

Ірина Скуба.

"Ну і що, що я тебе не знала,
скільки їх - твоїх чужих облич?
Притулюсь до того, що впізнала,
і злякаюсь нових протиріч...

........................
........................

...Ну і що, що я тебе не знала.
Мрії мить мені пробачить час,
я хотіла, але не спіймала
вогник, що допоки ще не згас..."

Вікторія Шульга.

"...Я -- твій переклад -- з кожного рядка
каліграфічно виписана рима --
добачена в між-бережжі картина:
тонкий туман, парк, осінь, /ти-/ріка..."

Але все минає? Чого не умаляє вічність? Ні, не все. Направду, дівчатка, залишайтеся такими і далі...

Прикро, що "Віртуальні вірші", погано завантажуються, не можливо в повному обсязі переглянути осінні та літні публікації. Але ми це зробимо, і долучимо кращих авторів до конкурсу, наприклад того ж Гната Рузвого.