Бери її за руку і веди.
Крізь тихі айстри, десь поза городи,
Де пасмами лягають холоди
І памороззю дихають на воду.

Куди стежки – уже одна сльота,
Де я тогóріч загубила хустку.
А ви бредіть удвох собі отак
Повз очерети і тернові пустки.

Зі степом оніміло помовчіть.
О, як же скрушно він зітхає в зиму.
І облітає з голих верховіть
Грачиння чорна хмара на озимі.

Лише шипшина спомином палким
Ще догорає у красі запізній –
Та не зігріти змерзлої руки,
Ні гнізд пустих, а ні журливу пісню.

Усе на світі – тільки ця яса!
То ж відпускай. І я вже не тримаю.
Поглянь, як рясно плачуть небеса –
Це вже за пругом осінь відлітає.

Світ зародився. У лоні ще вишні сплять.
Непотревожено, мірно струмують соки.
Та крадькома, наче той опівнічний тать,
Березень губить спокій.

Йде у заплави, зрива з паколів човни.
В’язи кремезні, а руки червоні й дужі –
Вже як обіймуть! Збентежено вишня снить
Вельоном білим, мужем:

Як озоветься – птахами злетить луна,
Як у сопілки заграє – розгонить тишу,
Як засміється – розіллється далина,
Аж затріпоче вишня!

Буде тобі… Він уже заквітчав вербу,
Біля тополі впадав і марудив липу.
Навіть березу – прозору, аж голубу,
Залоскотав до схлипу.

Ти ж недотóркана! Що тобі пружний стан?
Дух його ярий, а усміх в очах привітний,
П’яно-медові, аж хижі його вуста…
Заміж підèш за квітня!


Вишня стареча, вже стільки було цвітінь.
Вже і не родить, та серцем затерплим чує
Марево тепле… Березень в мареві тім
Віти її цілує.

Ангèлику мій, пам’ятай яблуневу гойдалку,
І ночі пахучі під зорями в сіннику.
Де літо бузкове пливе і дрімоту гóйдає,
Стакато для скрипки з оркестром веде цвіркун –
Відомий скрипаль. І ошатні сади замріяно
Під це сюркотіння полинуть в медовий рай.
Метелики марень уже лоскотять під віями,
Тримайся, Ангелику, тільки не задрімай.
І ми не заснем. Нам шукати шляхи в незвідане,
Де стежку чатують дракони у чагарях.
І зорі у діда в леваді збирати відрами,
І місяць піймати, коли той сіда на дах…
На кожному кроці казок-чудасій розсипано.
А скільки у березі сховано ще скарбів!
Послухай, як серце щемить: і сміється, й схлипує,
Усе залишаючи, лагідний мій, тобі.


В старому дворі порядкують нові господарі.
За декілька весен зіпнуться нові сади…
І знову дівча золотаве лаштує гойдолку,
І янголи знову по щастя летять сюди.

Не виростай із просмалених сонцем шузів,
Не догравай на вінілі хмільні night-paty,
Хай іще будуть гротески, бурлески, ф’южн,
Музи у джинсах, і янголи ще крилаті,
Ще молоді. І у диво лунких поезій
Вірь. І блукай аж до ранку плетінням вулиць,
Кутайсь по вуха у місячний шовк і мерзни.
Знаєш, а всі ми – строкатий і теплий вулик
Зі сподівань і падінь, перехресних ліній,
Із фаталізму тих зустрічей, що не стались.
Ти залишайся для мене в дощах осінніх,
Я у відлунні полотен тобі лишаюсь,
У дежавю.
Де не гаснуть вогні night-paty,
Де бузтурботно до ранку танцюють музи,
Хрипне вініл, саксофони…, Давай тікать? І –
Схід розфарбовує обрій,
блукальців,
шузи…

у ягідний сік – схід веселкового реґґі :)

хлопчики мої
хлопчики
братики мої
братики…

як одягнуть сорочечки
хрестиками картатими
та як пройдуть берегом
річки небесної –
велети наші!
велеси!
лицарі наші
месники…

ненька-земля молиться:
сонячні мої
воїни
рани загояться…
рани незгоєні…

там для душі прóсторо
купіль любисткова
білі як пух постелі
янголи вам вистелять
в тиші густій миртовій…

болем серця гострені

вибачте що молитвою
не зупинили пострілів

Дихай на повні груди, слухай весняний стрим –
У золоті валторни грають тобі вітри!

Диких степів рулади, сонце і верболіз
На березневих крилах ранок уже приніс.

Вільністю зачарує, свіжістю оп’янить
Чиста і неосяжна юних небес блакить!

І розцвіте в буянні розкоші зваба вуст –
Променем оксамитним лагідно доторкнусь.

Хай же не буде спину весен твоїх і мрій!
Ти мій володар серця, демон і янгол мій!

Не руш його серця, печаленько, не пали.

А я збайдужіла,
в сорочці стою на вітрі.
Мені чи меди, чи трутизна –
усе полин…
бадилля сухе розплела
і сльози не витру.

Зима неминуча.
Сльотлива така зима.
А я здичавіла,
засмутком убрала скроні.

Усе віддала… уся відцвіла в розмай…

Візьми мене, сніже,
завій мене – не боронюсь!

Укрий мене, сніже…

… німіють стежки за ним.
І паморозь тиха на груди, вуста, рамена.
І степ на руках заколисує полини.

Не руш його серця, печаль,
вбережи від мене.

у місті дощі
безпричальні
бредуть забрьохані
у ночі холодні не гріє лахміття латане
а я тут зібрала – слив’янка
проміння вохрове останнього сонця
і айстри
і джемпер татовий
у ромби… святковий…
не прала
ще степ не вивітривсь…
убоге тепло
але все ж – передзим’я здужає
а місто пливе
а місто бажає втриматись
в останній надії
за гілочку небайдужості
за сповідь
за серце…
і тануть примхливі ламані
життєвих самотностей
сльози на очі просяться
дощі усміхнуться
вже рідні
сумирно-лагідні
і підуть
у татовім светрі
по той бік осені

над уламками величі
сонця по вінця повно
галасливого люду
мускатів
бекмесу динь
і гарячого вітру
що стелиться молитовно
на вівтар Херсонесу
нечутно
мов часоплин
уплітається в камінь
в архаїку
оберегом
деревієм засохлим
притихлим
і тільки спів
у далекому морі ундини
і тільки легіт
лазурової хвилі…

…блукала серед пісків
смокву стиглу збирала
у піфос носила воду
крізь вечірнє проміння
світився легкий хітон
полоскались вітрила
й збігали рожеві сходи
під античне склепіння небес
на плечах колон…

… як давно не була
а молитва тримає й досі
закарбовану вічність…

я тільки пуанти. і сукенку. крепдешинову.
і шаль-павутинку. зіткану вітрами східними.
і крильця прозорі. над вишнями, над ожиною
літала в них. над бузиною… – найнеобхідніше.

я тільки парфуми. тендітні, ефірні, вранішні.
легку парасольку. від сонця. і як захмариться.
й мелодію тиху. аdagio. флейта, клавіші…
і де Мопассан. – і ще тисяча літ до старості.

я тільки зітхання. безсонні, бузкові, в любощах.
і пашень осінніх самотність. і вітер мантрами.
і біль попід серцем. і сепію ніжну – юність ще.
і мрію рожеву – Парижем гуляти завтра нам.

я тільки пуанти. й до тебе спішу. метеликом.
хіба іще скриньку. різьблену: лелітки, плетива.
а ще косметичку. і два кришталевих келихи.
і шафку: спідниці, горжетки, манто, скелетики,

авітамінози, маленькі печалі, радощі,
коханці, колишні, покинуті, що покинули,
браслети, коралі… і, мабуть, усе. та… правда ще:
(пілоте, будь ласка, прошу вас літак затримати)

...................................................................

А десь,
за лісами-кручами,
отарами днів без ліку,
За ставом у цноті вранішній,
за стежкою в хащі дикі,
За садом грушевих пахощів,
за житом на видноколі,
І небом – таким незміряним,
і хмарами, що поволі
Пливуть у світи небачені… –
стемніє – вертайте дому.
І сон лелечат безперих ще
збентежить відлуння грому.
А мальви тихенько моляться
і туляться аж до вікон.

Десь там,
за горами-долами…
у серці моїм
довіку.

Він буде собі рости – кумедний кирпатий сонях,
Із ниви пахкої – міць, і врода – з води й роси.
А доля ще міцно спить стежиною на долоні
В козацькому кулачці, а що ж ви хотіли – син!

Ітимуть йому на стріч волхви у нічному полі,
Злітатимуться птахи до ліжка його у снах,
І перші п’янкі меди нестимуть весняні бджоли,
І маминих рук тепло, що й віхола не страшна.

Ще хтозна, як поверне, як ляжуть життя розвої,
Буває, що і дуби згинаються в бурелом.
Та тільки нехай одвік надія іде з тобою.
Сумління ясний кришталь. І янголи над чолом.

А поки ще у снігах котúгорошком, зернятком.
Спітнів, та не зупинить. Завзято торує слід!
І дідівським йде двором, і тягне важку лопату,
І хтось зауважить влучно: «Упертий, ну точно дід!»

Натрушу із рукавиці різнобарвних див:
У всевишші рій вогнів до рану,
Сніг, що біло закрайсвіту все запорошив.
І чиї ж це слід лишили сани?
Дух казковий, подарунки, сни у закутках,
Мандарини – сонцями повсюди.
Чуєш? – Шурхіт. – Херувими. Легкокрилий змах
Із «було» у мрійно-нове «буде…!»:
Карнавали, феєрверки, ночі для чудес,
І розмай садів, і буревії…
Чуєш? – Цокає годинник. І, щоби не змерз,
Ковдрою тебе тихенько вкрию.

Это не стычка.
Это уже война.
Завоевание! –
Ночь обнажает грани,
копья, рапиры. Но...
участь предрешена –
у подреберья лучом легкопёрым ранив
и разливаясь нежностью, как волна,
юный рассвет проникает огнем под кожу...

Ночь отомстит.
Непременно.
Воздаст сполна!
Просто она…
уже не прийти…
не может.

Мітять прицільно у груди осінні лучники:
Ніжністю серце зайдеться,
красою,
кригою…

Я вбороню.
Затулю,
заховаю.
Вигою!

Вітер за вигоном.

І кураї беззвучно так:
«Ти її вигадав....,
ти її вигадав…» -

Ти мене вигадав.

Ота її кров! Перепалена, перевіяна.
Пустельна ота, днопечерна, піщано-змієва.
Ота вулканічна, солоно-їдка, аортова.
Ота нещадна, некерована, неприборкана.
Ота опівнічна, містична ота, посріблена.
Купальської ночі під місячним сяйвом зібрана.
Ота забродила. Прогіркла ота. Оманлива.
Ота що на крилах. За вітром що. За туманами.
Ота одітліла. Під ноги опала вереснем.
Ота первородна. Сліпа, інстинктивно-пéрвісна,
Тужлива ота. Неприкаяна – степом-луками…
Ота нерозумна, самотня ота, заблукана…

І скільки не ріж, не випалюй, і не трави…

Вдавай, що до ранку снилися острови.
І мокрий пісок............
................І орхідеї білі.....

Зійшов мені сном неходженим,
Терпким, наче сік смородини,
І я, що не крок, падаю
У слів барвограй–прядиво.

Стежки твої густо-плутані
Повили зап’ястки путами,
І тіло уже спалене
Цим літом жарким, шаловим.

До серця торкався пальцями
Ти ночі тої купальської.
Обірвані рай-яблуні,
Куди ж ви думки праведні?

Шукаю рятунку-сутінку,
Та тільки туман попутником.
За небо п’янке, звивисте
І землю віддам з милістю.

Хоч звикла ногами босими…
Тримайте, рятуйте, осені!


У ночі холодні тішуся
Твоїми палкими віршами.

Не озираюся.
І на рахунок три!...

В срібному сяйві нелякані бродять олені.
З ловів космічних додому летять вітри.
Тихо колишуть самотність дороги зоряні.

За горизонт розкотились рясні дива:
Мрійно-рожеві, бузково-густі, смарагдові.
Й туго вискрипує місячна тятива,
Відра з дощами тримає – висять, не падають.

Прямо до раю на теплих руках води
Листя торішнє пливе, нерозквітлі китиці
Давніх любовей… І тільки мої сліди
У затуманність. А так би хотілось стрітися…

О, як він вірив –
Стиснувши вузлом,
Затаврувавши.
Любощами.
Злостю. –
Прирýчить, прирече…

Іду на злом…

«Вітри безхатченки!
Віт-ри без-дом….»

Й рвоне вітрила силою норд-осту!

Эту музыку дивную вместе прожить невозможно.
И с вершины ее притяжением - звон потери.
Мы в любви торжество бесконечно хотели верить,
Мы сражались с судьбою ломая мечи и ножны.

Нас от музыки этой снегами скрывали зимы,
От осколков ее заслоняли лучами звезды. –
Слишком хрупкая, слишком прозрачная, слишком поздно!
Но как воздух в груди, до безумья, необходима!

Только в музыку эту хрустальную нет возврата.
Равнодушная призрачность тихо по залу кружит
Разлетаясь на вечности брызги в холодных лужах,
Рассыпаясь неслышными звуками циферблатов.

Нам ее не прожить. Наша музыка только фатум.

Ну а позже приходит смирение. И дожди.
Над осенним безбрежьем последнее солнце выжнут.
Я рекою Oblivion… в ливни.
А ты дождись.
И быть может, что в будущей жизни… в будущей жизни… будущей жизни…

Все с тобой у нас, милый, разное –
берега.
Я вином свою грусть отпраздную –
дорога.
А ко мне от тебя без устали –
корабли.
А душа захлебнулась чувствами,
и болит.

Горько мечутся волны резвые,
мутят дно.
Мы с тобою скользим по лезвию –
не дано.
Так зачем же тогда нас случаем –
в эту сеть?
Мне на берег твой только б лучиком
долететь.

Дотянуться, доплыть, доплакаться,
добежать.
Я в любимом тобою платьице…
У ножа
Больно тонкая, больно острая,
злая сталь.
Ни до отмели, ни до острова
не достать.

Безысходностью, беспросветностью
глубина.
Нерушимы брега отвесные,
как стена.
Разбегаемся, разбиваемся…
Чаек крик.
Вновь встречаю под алым парусом
белый бриг.

Мне бы лучиком, мне бы солнечным….мне бы, мне…

Лишь любовь одна у нас,
глупая,
на двоих.

Така нудьга,
Міліє кров у венах.
Ой, зимо-зимо,
Де твоя погорда?!
Де вдача шала,
Мов юга скажена,
Де незалежність
З висотою фьордів?

Хіба ж це ти? –
Смиренна, спину хилиш,
Впокорена,
У бік ховаєш вічі.
Піди в танок,
Завій у повну силу! –
Хай іскри-зорі
Дзвінко креше січень.

Щоб аж гуло,
Стогнало, вило гнівно!
А ти танцюй,
танцюй розраду, сестро.
Тримай поставу.
І тобі у рівні
Лише той дуб,
Що підпирає всесвіт.

Недосяжнá,
нескорена, незборна,
У пристрасті снігів
палка й гаряча!
А ту сльозливу,
весняну безвольність… –
Такі жінки ми…
Я тобі пробачу.

Как он красив! Как слепяще-беспечно юн!
Плеч белизны моих робко коснется взором –
Шелк палантина, скользя меж горячих дюн,
Вдруг упадет – и прохлада укроет горы.

Где тот огонь, где тот дерзкий тот, денный зной?
Лавой остынет под бровью иссиня-черной.
Негой чарующей, пурпуром надо мной
Дивный закат золотые расплещет волны.

Как устоять, когда нежен лучей соблазн?
Как не поддаться умелому искушенью?
Лишь не раскрою загадку зеленых глаз –
Горькую грусть с пеленою дождей осенних.

Бриз неизбежно сорвет на губах ответ,
Вдаль улетая за гаснущий блик зарницы.
Рядом с тобою мне снова семнадцать лет,
Как же приятно опять без ума влюбиться!

Осінь люблю. Галасливі циганські вихори,
Золота дзвін! – Та червінці ніким не збирані.
Білі романси в задумі алеї тихої.
Душ тополиних "курли" – і сама б до вирію!

Осінь люблю. Серпанкове вологе плетиво.
Бані небесні на храмах важкі й приземлені.
Навіть земні. І, здається, дідусь в беретику –
Добрий Господь - голубів пригощає зернами.

Осінь люблю. Іронійно-гірчаву, вітряну.
Хай безрозсудна, нехай відчайдушна, зранена…!
В шибі вечірній ескізик дощів палітрою –
Ледве вловиме, і рідне, і, схоже,… мамине.

І чим далі від тебе,
То легше земне тяжіння.
Крижаним океаном
Ранково-прозорий соул.
Перестигле повітря,
Як опійний чад осінній.
Научуся палити,
Навчуся пускати кола.
І все глибше пече
Неймовірно-безжальна врода
Розвиднілих ланів
У самотньо застиглу вічність.
І гірчать недопито
Калини налиті грона –
От і я скуштувала
Непроханим смаком відчай.
На вітрів роздоріжжі
Танцюю фанданго, сукня
Закривавила обрій,
Порвалася. – Бути бурі.
Засльозило. То примха,
То просто дощі підступні.
Й сирота-промінець
У погасло-блідій лазурі.
Наче та прихожанка
Покірна, німа, слухняна.
Вже пропахла коса
Сухостоями, деревієм.
З кожним кроком у жовтень
Лікую вже давні рани.
З кожним кроком у осінь…
Все більше тебе волію.

Біла і пухнаста, як безе.
А солодка! Хочеш скуштувати?
Легко сукня шовкова сповзе:
Білі плечі, мов цукрова вата,
Білі перса, пінкою живіт,
Білі стегна – найніжніша згуба.
А коли внесеш у заповіт

Покажу свої біленькі… зуби. :)

І вже тепер раптові перехожі.
І янголи втішаються не нами,
І летимо, розвіяні вітрами,
Кудись… Лише моя зрадлива осінь
Виводить пальцем на вітрині кожній
Сакральних слів забуті анаграми
І гострий профіль, так до болю схожий…

Не знають ще ні клени, ні вільха,
Ні явори, ні верби довгокосі,
Як перший смак осіннього гріха
Медово-гірко обпікає розсуд,
Вогнем карбує, й золоту жагу
На листя ллє, окроплює смолою.
Сліди брунатні від чуттєвих губ
Вже ні дощі, а ні сльоза не гоїть.
Краса згорає, падає, летить –
Крилаті мрії, полохливі зграї…
Карміново душа палахкотить!

Про те, що осінь, вже каштани знають.

Садится солнце
белым мотыльком.
Прозрачной кистью –
плавно и легко –
небесный свод
вершинами расписан.
Шумит Кура.
Сокровища веков
со дна блестят,
не тронуты рукой,
лучом закатным
серебрятся сизо.

Отрадный вечер.
Песня высоко.
Густеет воздух,
льется молоком
под кронами
чинар и кипарисов.
И чуть тревожит
запах лепестков!
Нежнейших роз,
тех самых лепестков! –
Легенды дивной
старого Тифлиса…

Немного жаль,
что ты не тот Нико.
Немного жаль,
что я не та актриса.

Высади меня здесь!
Гремуче-взрывная смесь.
Можешь оставить себе эту ночь на сдачу.
Будет тебе облом.
Мешаю абсент со льдом.
Плачу? О нет, это осень, как дура, плачет.

Вот я сейчас возьму,
Одна, и в ночную тьму
Прямо под дождь. И с размаха ударю дверью!
Резко и хлестко "нет"
Брошу, как горсть монет.
И не проси, ни в какую любовь не верю.

Можешь себе визжа
Сжечь об асфальт тормоза,
Можешь беситься, я даже не двину бровью.
Гравий из-под колес!
А может нам лучше врозь?
И глупый динамик стертым до дыр: "ай лооо-о-о-ов ю".

Вот, болит голова…
И я, как всегда, права,
А ты от меня еще хочешь услышать "сори"?!
Чувства твои слепы,
И розы – одни шипы…
А знаешь, любимый, я давно не была на море.

Невже
Етюди в запалі вохри,
Прозорий щем цитринового спліну,
І тиха світломузика згори
На наші дві містично-довгі тіні
Самотні, рідні.
По бруківці снів,
Барвистою мозаїкою раю.
І диво срібнокриле з рукавів
У небо.
Я тебе кохаю…
І ти. Мене.
У теплих ріках сліз.
Цей блюз –
Імпровізацій білі ноти.

Осінній мій гіркий алкоголізм…

(Невже?!...
Ти кажеш, що ми так і не зустрілись.)

Нудота.

Залишились підказки – нечутні, легкі сліди
У весняних калюжах, на росах у конюшині,
В тополиному пусі обабіч шляху. Один
Ти пішов надвечір’ям в ясній сутінковій сині.

Дожену, перестріну! У мене ж стонадцять сил!
Розливається полем очей твоїх мудрий спокій.
За мовчання, байдужість, за осуд мене прости.
Бути поряд хотіла… – Завжди не ставало кроку.

Полетів… Невагомо. Розвіяв кульбабам чуб,
Як мене вчив – рожево – розвів аквареллю захід,
Вже за обрієм десь запалив межи зір свічу.
В мене крила лелечі...! – Завжди не ставало змаху.

Наче вузлик на згадку – шумить твій розлогий сад,
Вишні-шпанки у кронах, як жар, червоніють знову.
Ріки часу ніколи, на жаль, не течуть назад,
Та я спробую, тату, цю відстань здолати словом.

Прошвами, прошвами вулиці –
Знову весні свадьбується,
Ніжно-рясними вишнями
Сукня весільна вишита.

Гронами, гронами китиці,
Синь крізь мереживо світиться,
В піні білішій білого
Перша краса несмілива.

Хвилями, хвилями літепло –
Щастя у душу витекло,
У вишньоцвіті вінчана
Світ закружляла дівчина.

Режисуй мою втому, мій голос, мої коліна,
Мою ртутну зухвалість і слізно-тонку покору,
І графітовий профіль на крейдово-білі стіни,
І на холод постелі розгублено-голий сором.

У палкій вітроверті – сп’янілу, напіврозлиту.
Як одвічну, єдину, останню… Немов востаннє!
Недоторкано-чисту в задушливій змазі літа,
Відчайдушно-звабливу в осіннім сонцестоянні.

усміхаюся
рветься інтимно-шовковий газáр
боса, легкими кроками
руками ніжними, невловимими
обрій крається
ефекти бокé – надреальністю, поза фокусом
ти створив мене
я вже не опираюся

Опадають секунди. Лиш дихання поміж нами
Наче крила колібрі. А плівка карбує риси:
Обережно, міцніш, наполегливо, до нестями…
І на мить – спалах дійсності – жінка!... І знов актриса.

Таємниця богів – промовчать сутінкові тіні,
Тільки очі вологі ще зблискують, мов дзеркáла.
Ти митець, ти художник, ти мій Федеріко Фелліні!
Я тебе поцілую у вдячність за femme fatale.

Татку, хіба ж я плачу? То сонця вечірні промені,
То тихо сідає день на зоране поле стомлено,
То гріє твоя рука і теплі набігли спомини…
Рідненький, поки ти поряд, ще трішки побуду донею.

Квітневий день жеребчиком баским –
Пахнув у ніздрі гострий дух роздолля,
І мчить лоша, аж грива навдибки –
Переліски, діброви, байракú…
Чорнóземом і вітром дише воля!

Нуртує запал, б’є в його кровí
Буремна сила, зроджена весною:
Вже сонце розлилося в синяві,
Вже міцно-терпко пахне деревій,
Вже дибляться поля озиминою.

Квітневий день. Іще непоказний,
Ще приморозки ранні, а у стайні
Дріма лоша, в його молочні сни
Негнуздані ввірвались табуни
В рожево-яблуневому буянні.

Ще невагомо:
З півтонíв і тіней.
У трепеті,
Жаданні,
У томлінні.
Пробудженні і снах.
У міжсезонні.
В гармонії…
Із тиші й обертонів.
В одному подиху,
У відблиску,
У слові –
Народжую
Передчуття любові.

Ми будемо разом у цім лабіринті долі:
Поставим рояль у траві, заведем собаку,
Підкову на двері, на стіни – картини, якір.
І будемо грати солодкі сімейні ролі.

Рядки із Верлена, повільні сонати Брамса,
Чаї на осонні, легенький мережний зонтик…
А сонце пливтиме, пливтиме по горизонту
В обіймах у неба, немов у весільнім вальсі.

Пектиму канапки, гортатиму дні газетні,
Рожевий графин, а на сон по ковтку кагору.
І буде сльоза лоскітливо тремтіти в горлі,
І серце розчулять зворушливі знімки-ретро.

А хочеш, візьмéмо усі найтепліші фарби,
І так, як ти любиш – ідилія в літніх принтах?... –
Чарíвний Кларк Гейбл, захоплена Грета Гарбо…

Я вже застрелúла тебе в паралельному лабіринті!

Затаю-залелію.
А зоряний квіт ромену,
Сизі трави зім’яті
Та місяця срібний лик
Не розкажуть нікому,
Як душу мою зелену,
Виграє на сопілці
Закоханий чоловік.

Випива, як чар-зілля,
Вологих очей сум’яття.
Поцілунків жагою
Розпалює жар ланіт.
Мов тумани над лісом –
Знімаю прозоре плаття,
Огортаю серпанком
Ранковий безгрішний світ.

У вербовому листі
Роса, як сльоза іскриться,
Наче вітром гарячим
Обíймеш тендітний стан…
Чуєш, любий, у вітті
Пророчо кує зигзиця –
Нам у щасті й любові
Разóм іще літ до ста!

Залиши мені сонце в мереживі Ріволі,
Рясноцвіт парасоль під весняні барвисті грози,
Розпашілу квіткарку в усмішці від Мони Лі...,
І на теплих долонях легкий аромат мімози.

У ранковій імлі Єлисейські пусті Поля,
Розкуйовджені хмари на самій верхівці Башти.
Оксамитне кафе, де співав Азнаур, – і я
Загубила «сьогодні» й зустріла себе вчорашню.

Залиши рандеву під вогні авеню Монтень,
Неясне відчуття поцілунку – як незворотність.
Два бокали Шато О-Бріон і останній день,
Коли ми надпили чарівного смаку – самотність.

Сама розвівала важку неминучість неба,
Сама укривала туманами плечі міста,
І біль лікувала осіннім гірким плацебо,
Коли облітали берези під ноги листом.
Сама заливала нудні вечори дощами,
У сонячний обрій сама проводжала пісню,
І в тій самоті, що як море лягла між нами,
Шукала до тебе у сни найкоротшу відстань.
Сама – акварелі степів і калюж графíті,
Сама – і прозоро, і трепетно-еротично,
Сама… Обірвалась. Снігів би на голе віття.
Змахну рукавами… – і випурхнуть білі січні.

Свою любов присвячую тобі:
Розмитий степ і ґрунтові дороги,
Похилі верби в росяній журбі
І очі неба – сіро-голубі,
Чи то дощами, чи слізьми вологі.

Гіркий бур’ян – полин та бугила,
Німі поля, набряклі самотою,
Гусині зграї на краю села
І павутинка… В ірій провела,
Сама лишилася. І я. Постою.

Це стан душі – осіння пастораль –
Елегія, молитва і зізнання.
Підстав долоні. Й наче у грааль,
Проллється горобинова печаль
Її теплом - омріяним, останнім.

Серый набросив плащ
Дождь – виртуоз-скрипач
Пишет по нотам рыжую стерву-осень.
Вот ведь ирония – он
В краски ее влюблен.
Падают капли, бьются хрустально оземь.
Сладостных губ кармин,
Пылкая страсть рябин,
Разве к лицу ей муть и немая слякоть?
Осень коснется струн,
Бросит тепла костру,
Сядет у ног и станет тихонько плакать.
- Знаешь, а ты была…
- Знаю, ведь я ждала…
Нотной тетрадью струи расчертят окна.
Нежная льется грусть.
Холодно. – Ну и пусть!
Кажется, я уже до души промокла.

А осінь починається шафранно –
Латунь небес у сонячних афішах,
Кленові вальси під фортепіано,
Лелечий сум, як музика на вірші.

Аж поки згіркне, димом зíйде терпко,
Зцілована в півсвітлі ресторанів,
І вже на сцені осінь-шансоньєрка –
Рудоволоса муза Модильяні.

Дощі, дощі… зітруть строкаті шпальта.
Їй до лиця печаль – сивини ранні,
Холодних злив надірване контральто,
Останній виступ у кафешантані.

Душі торкнеться щастя нетривале –
Короткий спалах золотого лету.
Мадонною брунатного вокалу
Назвуть її закохані поети.

Перестигле кохання.
Терпке, наче дикі груші.
Не п’янить, не болить,
Тільки осад гіркий жалю.
Занімілі вуста.
Та все ж я сказати мушу:
Нам обом стане легше
Від байдужого «не люблю».

Пускають коріння у груди минулі ери,
Великим Шовкóвим шляхом течуть каравани,
Із смальти глибин скаменілі встають шумери,
Монгольськими бубнами важко гудуть кургани.

Послання від інків у руки вплелись вузлами,
Червоний татарський степ, і нога в стремено.
Неначе між вір і культур, між віків, на зламі,
Йдуть ефіопи в індигове небо крізь мене.

А пил від сторіч незламним стає монолітом:
Тут кельтська руда, тут бронза ацтеків і майя.
Тут всі племена, що вже встигли перегоріти
У кожному з нас, як у гумусі, проростають.

А кров стугонить! Вже громадами гори-таври,
Вже іскрою волі у ватру влились сармати.
Колись тут і я, щоб самій прорости у завтра,
Між скіфських кісток приляжу заночувати.

Спочатку повільно у магмі розплавляться довгі пальці,
Тонкою цівкою вирізьблять шрами-тату на сонці,
Кипляча ртуть потече у вогняно-пекельний стронцій –
Лишаю відбитки обіймів і сплав металевих фракцій.

А потім шматую зболілу землю до мантії плугом!
Я все розумію…, що ти далеко…, ніхто не винен….
І лави ріка тече по хребту в тектонічній спині,
І рветься потоком в твою недосяжність жагуча туга.

Ламаю ядро: скіпаю, мігрую, втрачаю свідомість.
Розірвано атоми – вибух! Хімічна реакція!
…дихати легше…, жива…. і небо, нарешті, хмариться.
Я вичахаю. Свіжо-озоновою стаю натомість.


Гроза залишає глибоке відлуння вібрації.
Дощ плаче віршами до тебе.
Сльозою плачу я.

Іди за мною… слід у слід… по пилу.
Пишу тобі тонку доріжку пряну
Медіною куркумового тіла,
Стежинами гарячого шафрану.

Читай мої таємні чари серцем:
Лише тобі розкрився ніжний лотос,
Лише тобі горить червоним перцем
Моїх цілунків полум’яний дотик.

Розплутуй в’язь… нехай письмо розкаже,
Як у вечірній розкоші пустелі,
На тканих шовком подушках оази
Скорю тебе легендами берберів.

Спою терпкúми пахощами шкіри,
Вже під чадрою не сховаю вроди,
І ти відчуєш в ароматах зíри
Як я всміхаюсь таїною сходу.

А вже як ніч проллє свої щедроти,
І сповістять про захід муедзини,
В собі не стримуй колір теракоту –
Нехай нуртує кров шаленим плином!

Тобі я стану пристрасті рікою.
Іди, коханий, слід у слід за мною.

[Пишу тобі магічні знаки... хною...]

Колись тут гойдалось море -
Пінисте, неприборкане!
Течіями-аортами
Передчуття невпинні.
Хиткі, колихливі, плинні…
В своєму безмежному «нині» –
Глибока жива вода.
І чутно, як біле сонце пульсує десь у рибині,
А зблиски її перлинні
Лишають в тріасовій глині
В минущій досвітній хвилині
Тоненький червоний слід…
А крила, то руки чаїні.
І труться об ноги дельфіни,
І водорості бурштинні
По стегнах, по грудях, спині…
І очі… Зелено-сині.
Невиплакані,
Глибинні.
Бездонні!
Як вічність, такі ж солоні,
І мудрістю мовчазні.
А мушлі – бліді долоні.
І щастя ранкове ще в лоні,
Ще зовсім дитинно-сонне.
Пірнає в безодню.
І котиться, котиться… Тоне.
Поволі на дні холоне,
А потім зринає – природне, справдешнє, чисте,
Ляга животом на пристань,
Збирає слова іскристі,
Годує горластих чайок…
І ніби не помічає…


Руками піски розгортаю.
І бути тут морю!

Гойдали ці трави сонні важку полудневу спеку,
Зомлілі лани пшеничні і густо-зелений шир.
Лилося живильне миро, неначе меди із глека,
Стікав у саме осердя їм сонячний еліксир.

Вбирало цупке коріння дощів первородну силу,
Ранкові пісні вівсянки зринали в летку блакить.
Плела Вероніка коси – і зорі аж ген по схилах
Розсипались синім цвітом, що й досі між трав зорить.

Здіймались мінливі хвилі, тяглося стебло угору,
Хитавсь неозоро простір без краю та берегів.
Несло свої теплі води п’янке суходільне море
І дух різнотрав’я стиглий з вітрами у наздогін.

Гучать у сараї коси, виблискують, як до свята,
Жене присмеркову сутінь мантачки веселий дзвін
Готуються буйні трави скарби всі свої віддати
І літу за щедру днину лягти у земний уклін.

(Твоє послання – «десь у позахмар’ї…»)

А тут, як зáвжди, дзвін розбитих слів,
Драйв-ритми джанглу, реґґі на гітарі,
Скрипучий сакс і хриплий афро-спів,
Обривки блюзу. Все, як ти хотів.
І навіть кантрі у хмільному барі.
Мости канатні в ілюзорний світ:
Піратські мітки, сни, горищні балки,
Чудний Боб Марлі і Чеширський Кіт,
А над усім і місяць, як софіт,
Блідить завіси кольору фіалки.
Запалюю свічки. Стираю пил.
Сміється Боб у милім діалозі…
Поміж афіш, лаштунків і світил
Все так яскраво! Але час застиг.
Монмартр, Мон-Сені. І я. На розі.

«…у пошуках нових чарівних крил,
Нових театрів. На новій дорозі.»

А за дахами – цілий світ шатром!
І справжнє сонце в ніжно-синій рані.
І в Ріо-де-Жанейро йде паром…
(Лишу записку – «зникла у тумані…»)

Як я люблю цей карамельний ром!
І самбу! З негром. У Копакабані.

Весільно-біло розлились сади,
Вдяглась земля у пелюсткову повінь.
Вінчає світ однині й назавжди
Одвічний гімн відродження й любові.

А що роки?! – Лиш кола по воді.
Перебіжать. І знову юнь над плесом!
І ми з тобою знову молоді,
Як ця весна. Як всі наступні весни.

Крізь сьоме небо, тернове гілля й десяте коло.
Якби до болю, якби ж то стрімко!... А так, сповзала…
Несла у лоні нестерпне сонце – пусте, схололе.
Чому ж так прикро услід мовчали німі хорали?

То спи вже, сонце, то спи вже любе, сніги довкола.
Тут в’януть трави, і сіль на пальцях, і никнуть крила.
Душа, мов вишня – стара, без листя, холодна й гола.
А ніч – у неньки. І чорна хустка її накрила.

Пішла туманом, тонкі зап’ястки скували пута.
Зірвала вроду й роки-намисто скотились долі.
А що лишилось – усім на осуд топити смуток,
Самій тонути по самі вінця у власнім горі.

Іще б краплина, ще крок непевний, і все, пропаща.
А тут – лелеки, і квітка вишні у бруньці зріє…
Весна неюна колише віру в кирпате щастя.
То дай же, Боже, бо ще ж не осінь, ще є надія.

Впало небо на отави зоряним шатром,
Відпустив на пашу вітер коні.
Я босоніж в степ широкий поночі тайком
Утечу із шóвкових полонів.

Сипле злóті місяць-бубен, аж роса дзвенить,
Полином курúть жарке багаття.
Як піду веселим кругом! І сльоза на мить –
Тільки з вами я така багата.

Пий же, душе, щем найтонший у тремкій струні,
Пий вина міцного повну кварту!
А коли останні іскри згаснуть у вогні
Кинь, циганко, на удачу карти.

Ворожи на слід колісний пилом на траві,
На пахуче диким медом щастя,
На курай, що при дорозі, й думи кочові,
І на погляд пікової масті.

Ніч поправить хустку жваво, наче молода:
- Гей, ромале, вже в дорогу нині!
Повертай на тихий берег, там твоя вода.
Твоя доля, дочко, – очі сині.

Прекрасний, наче вранішній Палермо!
Я посміхаюся і п’ю солодкий вермут,
Хмелію почуттям своїм непроханим.
Мій хлопчику, мій сонячний, закоханий!
Співай цю ніч єсенінськими строфами,
Губи цілунків березневі перли.

Люби мене в цю сніжну мить останню,
Згуби в цю ніч! А завтра я розтану.

..................................

Із гілочок беріз сльозами скапує
Моя зима, що мріяла Неаполем.

Пробуди-буди
З талої води
Люба веснонько!
Заплети-плети
Березню мости
Перевеслами.
Із роси-краси
Квітом зарясним
Умий личенько.
Та здіймись-устань
У тендітний стан
Мов вербиченька.
І в кривий танок,
У веселий скок
Попід берегом,
Побіжи-біжи
Полем до межі
Юно-зелено.
Щедрі промінці
В овес-пшениці,
Рясне житечко,
Освяти світи
Сонцем золотим
Тепле літечко.
Зашуми-шуми
Листом у громи,
В лузі явором,
А як припече
Ми тобі спечем
З тіста жайвора.

За межею всесвіту – осінь,
Перехрестя галактик димних.
Нас поволі, мов листя, носять
Траєкторії павутинні.

На пожовклі кленові карти,
Впала синь від озер туманів.
Розмивають дощі на старті
Грона зір в стереоекрані.

Озирнешся ще раз у літо…
На міжзоряних магістралях
Заревуть двигуни боліду
В субтонованому вокалі.

Звабить блиском чужого світу
Загадкова сумна Нібіру.
На самотній її орбіті –
Білі карлики й чорні діри.

Та до неї – роками відстань,
Згаслі сонця й поля магнітні.
За мільйони парсеків звідси
Дивні очі ультраблакитні.

І не стрітись… Такий вже графік.
Все розкреслено по законах.
Нездоланний торує трафік
Космоліт у сріблястих скронях.

Осінь світлим дощем заплаче…
А уранці прямим ефіром
Сповістить астроном незрячий,
Що з орбіти зійшла Нібіру.

На кордоні космосу – осінь,
Барвить небо у сік калини.
А мене все до тебе зносить
Некеровано і нестримно.

Не сполохай весну. Ще таку недосвідчено-юну,
Тільки-тільки від сну, іще пóстіль тепліє в гаях,
Іще шкіра гірчить перепрілим листом і буркýном,
Ще студена блакить сизе небо до ніг застеля.

Ніжний вітер-баюн не торкав ще не чесані коси,
Між долин, як в раю, не розтали цнотливі сніги.
Тільки-тільки у сік наливаються груди і лози,
І в дівочій красі умивають лице береги.

Не сполохай весну, зачекай, хай одягне монисто,
На крапіль голосну, на нестримні дзвінкі ручаї,
А коли зацвіте, з-під снігів, первозданно і чисто,
У тепло золоте, у любов загорни плечі їй.

Завесніла так, аж до лету сад,
Закружляла квіт – вишень заметіль!
А в дарунок їй перли і смарагд
Сипав у траву юний березіль.

Цілувала так – маки на вустах,
Ніжність у очах, літо на крилі.
І будили день жайвори в полях,
Золотився хліб сонцем на столі.

Сизі голуби, білі сорочкú,
Купіль-череда, соняхи та льон.
І не спали ніч срібні голочкú,
У найтонший пух вишивали сон.

Освятили шлях нитки-путівці,
В горі – оберіг, у ночі – вогні,
У чужім краю – промінь на щоці,
В щасті і біді – мамині пісні.


Хрéщато стеливсь обрій за вікном,
Світлі образú охрестили путь…
Тут усе життя – вишитий альбом,
Рясно рушники маками цвітуть.

Як білий парус над Акрополем в Афінах,
Летить за вітром з мармуру хітон,
Піднявся в небо з попелу й руїни
Величний і незламний Парфенон!

Над пірамідами лягають візерунками,
Піском між пальцями – віки нечутно,
І міражем за згаслими лаштунками –
Минуле,
сьогодення,
і майбутнє.

Ночами чую, як бринять канати,
Як стогне щогла і рипить стерно,
Гудуть вітрила, споєні пасатом,
І руки пахнуть молодим вином.

Летить душа в безмежних синіх долах,
Вимірює вузли невтомний лаг.
І ріже вись дзвінкий чаїний сполох –
Моєї волі золотавий стяг.

І знову на губах солоний присмак,
Коли з потужним ревом ураган
Стає супроти, й непосильним тиском
Здіймає гнівно сивий океан.

Здригнеться кіль, і гул піде кормою,
Хитнеться палуба, гайне штурвал,
Згори, немов табун коней, стіною
Із піною впаде шалений вал!

А потім вщухне. І засяє простір,
Відновить курс і румби корабель.
Поманить вдаль ще невідкритий острів,
Тонкий туман незвіданих земель…

Ночами чую…
Колихає гавань,
Трима швартóвий на мілкій воді.
Міцні мотузки бережуть від плавань.
А як не втримають? То що ж тоді!?


…Пошерхлі губи обпікає сіллю,
Горить засмага на моїх плечах…

На полотні душі малює віхола,
А на твоїм вікні червоні кетяги,
І сни ромашкові, і дні горіхові.
Пробач, що довго так до тебе їхала!
Холодні потяги, блукальці-протяги…
А тут, як завжди все – обійме втіхою.
Старенька яблуня, скрипуча гойдалка,
І всі мої пісні в гнізді за стріхою…
Тепло по закутках, в обіймах солодко…
І я, розвіршена, вже знову дихаю.
Квітасті спогади, в наливці ягідки,
Дідусь всміхається, годинник бігає.
А десь за вікнами дороги віхами,
І щастя в пригоршнях, і горе в міхові…
Колеса міряють шляхи засніжені,
І я пишу портрет – де дід усміхнений.

Виводить місяць, наче сам Далі,
Гречані перса чарівної Гали.
Містичне срібло білої зорі
Стікає із долоней у бокали.

Зніма з плечей прозоре кімоно… –
Натурниця забудеться до ранку.
Проллється ніч рубіновим вином
На полотно до краплі, до останку.

Ми зустрілися із нею на межі.
Поміж нами – зимне завіконня.
На морознім білім вітражі
Разом креслили твої звабливі скроні.

Наче сестри – іній у очах,
Білі коси, охололі пальці…
Кригою тобі встеляли шлях,
Вишивали лють свою на п’яльцях.

Скаженіли, сипали пургу,
Голосили сніговицею по мештах.
Ти стогнав знесилений в снігу…
Хай на склі, та все ж ставало легше.

«Як ти смів!? Щоб Зиму…, на Весну…
Так, як я, вона любить не вміє!»
Пеленає в пісню навісну,
Стугонить над всесвітом завія.

Настіж вікна! Серце креше лід.
Вже тепер не жінка, вже – стихія!
Замету-у-у-у!!! І… – Твій гарячий слід! –
Тане крига на замерзлих віях.


Затихає люта заметіль.
Ти по сліду повертайся… звідусіль…

Софієнку Григорію Трохимовичу, діду і найкращому другу

Німий курган,
Берези-обеліски,
Тужливі думи, сива ковила…
Не стеляться хлібá під ноги низько,
Тут тільки пам'ять у снопи лягла.
Зійшов полин.
Та не гіркий, – солоний.
Напився крові, поту і сльозú…
Вклонилось небо у низькім поклоні
На стомлені гранітні образи.
Іван, Сергій, Максим,
Єгор, два Гнати…
І маки, маки, маки на руках…
Вітри притишують ходу крилату,
Дивуються – не старіють в роках?
Лягають долу
Волоокі зорі,
Здавалося б – на вéсну прорости!
Земля не родить, – забагато горя…
Лиш ковила: «…прости, прости, прости…»

Схилився дід.
Старий… Імла в зіницях.
Скорбота глибоко через усе чоло.
«Нічого, доню, відболить, заколоситься…
Тільки б війни ніколи не було!»

Де біла ніч.
Де плавиться залізо.
Де у розпечених пісках самум.
Де громовиці тишу ріжуть грізно.
Де навпіл небо, і по венах струм.

Де стогне лід.
Де сніг на квіт у травні.
Де на кориді плащ і кров – одне.
Де скелі й море у протистоянні.
Де миттю крок над прірвою майне.

Де перший раз,
Достоту, як останній.
Де мій надрив, і де політ його! –

Я вірила мелодії кохання,
Та це було лише п’янке тангó.

З піали неба ллю зелений чай:
Летять бажання – м’ятні метеори,
І крізь шафранові відкриті штори
Стікає в ніч жасминовий одчай.

Повільно тане пряний кардамон,
Чарує світ женьшенева туманність,
І ледь помітну мальвову реальність
Фарбує скоса місячний лимон.

Комети гасне чебрецевий слід,
Заснуло диво в зоряній каплиці…
Чай випито. На дні смаки кориці,
А ще ця ніч. І василькóвий квіт.


Мій Білий Кролику, лиши собі мигдаль,
Мені – солодкі згадки про мелісу…

Додому кличуть: «Де ж ти там, Алісо!»
Я виросла.
Пробач.
Прощай.
Нажаль.

Над сонним лісом холодним ранком
Пташина зграя.
В осінній ірій їх дощ світанком
Випроводжає.
Кружляють низько, перо над плесом,
Як світло з раю.
Журлива пісня болючим лезом
По серцю крає.

«Куди ж ви сестри, куди ж ви милі?
Гірка розлука!
А я лишаюсь! На небосхилі
Німіють звуки.
Каблучка тисне – цупка неволя,
Нестримна мука.
І не злетіти. Така вже доля –
Не крила. Руки.

А я ж, сестриці, рожеві весни
Із вами снила!
Та розірвати це перевесло
Уже несила…»
Пливе поволі солона квітка,
Щоку зросила.
Всі по пір’їнці – зліта лебідка!
Не руки. Крила!

Захопив сивий сум у магічний полон,
Час виборює вічне право.
У шовки туманý наш тремкий Вавилон,
Огортають роки величаво.

Заболіло в душі, забіліло в полях…
І на чорну стерню несміло –
Перший сніг… Чистота! Срібні дзвони здаля!
І на серці – криштально-біло!

Студеніють вітри, заметілі жбурляє небо,
А у неї в очах захмелілий, співочий розмай,
І заквітчаний сад, і вона – зовсім юна Геба,
І летять журавлі у її світлоокий край.

В тім краю зорецвіт, і наяди в озерній гладі,
І вальсує над ним чарівний яблуневий квіт,
І щаслива весна в сніжно-білім легкім наряді
Лебединим крилом обійма заряснілий світ.

Заблукала у снах, заросилася в зелен-травах,
Розлетілась на пісню - відлуння дзвінке в гаю.
Відпустила вінок. І на зимних тих переправах,
Загубила сльозою тернову любов свою.

Ти її не буди, не тривож її мрій, не треба.
Ні доріг, ні стежок, все барвінками, навпрошки.
Запізнілий розмай… Та вона – вічно юна Геба.
Десь на березі Гангу заснули її роки.

Холодний ранок. Заспані авто.
Самотня тиша у пустому парку.
Погаслий Жовтень з маскою «ніхто»,
Допалює каштанову цигарку.
Роль зіграно. Летить останній лист.
Ні глядачів, ні квітів, ні овацій.
І йде зі сцени втомлений артист,
У сіру мряку невідомих станцій.
А осінь кутається у діряву шаль,
Пішов… І знову ні про що не здогадався…
Останній лист кружля гірку печаль
У незабутньому прощальнім вальсі.

З пучини морської, із піни я вийшла до тебе,
Босóніж ступила на срібний пісок узбережжя,
Втонула холодна зоря у ранковій очей голубіні,
І п’янко у косах розлився дурман золотої лілеї.

Упали сирійські шовки й оголилося небо,
У тінь під бровою сховався, блідніючи, місяць,
По мармуру шкіри скотились солоні краплини,
Розсипались перли рожеві під ноги росою.

Закохане сонце розкинуло тепле проміння,
Несміло торкнулося тіла стрункого багрянцем,
Я вмить розчинилась, і стала прозора, мов пісня,
І криком чаїним злетіла над сонною гладдю.

Світало…

І обрій палав незбагненно коштовним камінням…

Я берегом мокрим пішла у свої володіння.

А юнці-осені наснився Notre Dame…
Повільним кроком, загадковим шлейфом…
І пошепки, звабливо так, вітрам:
«Зустрінемося на полях… На Єлисейських….»

Де в ріках струменіє молоко,
Земля у папороті і ліани низько,
На пальмі по цей день під холодком
Висить цивілізації колиска.

Свідок людської жорстокості,
Свідок кривавих драм.
Ще й досі у снах здригається
Сумний італійський храм.

Руїни величі, відбитки слави,
Затерті сходи прямо в піднебесне…
Все у кленовій вогняній заграві
Воскресло.

Алеями блукала пізня осінь
І не повірила очам – невже здалося!

На голому трояндовому тілі
Життя маленьким пуп’янком тремтіло.

«Куди ж ти, квіточко, красуне, схаменися!
Уже сніги дзвенять в небесній висі.

Уже вітри женуть сюди північні,
І мріють все скувать в льоди навічно!»

І бабця-осінь на безлисті віти
Теплом дмухнула, щоб красу зігріти.
……………………………………….

Вже в ранках відкружляли падолисти,
Лишились тільки спогади барвисті.

Та раптом! В листопаді?! Справжнє диво!
Цвіла красуня. Горда і смілива!

В тендітних пелюстках несла у зиму
Палку надію, світлу й негасиму.

А трохи далі, на старенькій лавці
Сидів мороз. Не дихав. Милувався.

ЖИЛЕТ
Останні спалахи прозорої блакиті
Й тягуче щастя в стужавілих гронах
Сплету, щоб зберегти солодкі миті,
Що зимну кров вином п’янким розгоне.

Кладу рядок, де в шибку плаче злива,
Де ніч зірками шле землі цілунки,
Де на дзвінку ранкову лунь лякливу
Найперші заморозки стелять візерунки.

Вплітаю степу заряснілі в росах далі,
Жагучу пристрасть калинової пожежі,
Розбиті в небі журавлині магістралі,
Кленове буйство в позолоченім кортежі.

РУКАВА
Зшиваю полотно важкими хмарами,
А ті спішать і все куйовдять гривами,
Женуть тумани по німих полях отарами,
Вкривають землі скрізь димами сивими.

КОМІР
Й понад країною стрімкого вітровію,
Летять стрічки на мріях бабиного літа.
В холодні дні нехай тебе завжди зігріє
Тепло осіннє, що в моїх словах розлите.

Заколисана, заголублена,
Щоб ні вітру, а ні патлатого.
На постільні шовки розгублена.
В дві коси заплетена нáтуго.
А хотілося, щоб по краєчку,
Над безоднею, над падучою.
Як по лезу. Босоніж. Граючись.
Та у прірву! Горою-кручею.
І гіркі слова, і солодкий біль,
І втонуло сонце багряним заревом!
Продає себе, а купує хміль.
Чи любов, чи гріх? Тільки марево.
І вже в тій душі стільки змішано!
Перетліло все, мов у кратері.
Тільки плаче ніч її віршами,
Тихо молиться Божій Матері…
І ні затишку, і ні спокою,
Знов нарéчена, знов засватана…
Захлинулась струною високою,
Наче скрипка. Анна Ахматова.

Атланте мій, ти все тримаєш небо!
Мов брама Риму ці могутні плечі,
А руки – молоти гартовані у печі,
І світ героїв пише саме з тебе.

Ти не змінився, весь – залізна мужність,
І випробовуєш себе у силі вперто,
Палає правда в погляді відверто.
Лише в волоссі додалася мудрість.

…А пам’ятаєш, як тонув у косах,
Здіймав мене аж до зірок в долоні.
А я цілунками квітчала білі скроні,
Губила сльози у рясних покосах.

Покинув варту, мир не захитався.
Ти був щасливим у моїх обіймах,
І вище хмар злітав на крилах мрійних.
П’яніло сонце, коли ти всміхався.

Але ж геройство – вічне ідіотство!
А він твій друг! І я... Ти знов зі сталі.
Видзвонюють на кітелі медалі –
Виводять славну оду благородству.

Лягає струмом небо поміж нами,
Відлунням спогадів бринить повітря,
Ми розвіваємо печаль свою по вітру,
Всіваєм степ рясними полинами.

Торкнуся вуст твоїх сухих незримо,
Хай промайне в очах на мить дитяче,
Атланте мій, я вже давно не плачу…
Тримаєш небо, а мене не втримав!

Сонце-Місяцю

Набовтано, наплетено, намарено,
Завішено, зарізьблено, захмарено,
Увікнено, уквітчано, увінчано,
Гранат, лимон, і світла крапля відчаю.

Захмелено, задихано, закружено,
Приборкано, притемнено, примружено,
Зціловано, заласкано, зів’янено,
Нуар, тангó і звуки фортеп’янові.

Розвітрено, розсипано, розвіяно,
Посріблено, посвячено, посіяно,
Осяяно, оздоблено, омріяно,
Дахи, стежки, і роси поміж віями.

Букет зі снів, текіли, віскі, рому,
Магічних кіл, пісків, ночей, і грому,
Розбитих днів, вітрил із хмар і жесті…
Я б’ю бокал. Лишився кодекс честі.

У саду чарівнім,
Поміж квіту-щастя
Дарував царівні
Перше гріх-причастя.

Ніжною лозою,
Блиском-зорепадом,
Теплою сльозою,
Соком-виноградом.

……………………

В місячнім серпанку,
В сонячнім світанні
Цілував коханку,
А зустрів… кохання.

Моя осінь бешкетує знову,
І ганяє з хлопчаками м’яч,
У сережки-глід рядить діброву,
В мак і мед присмачує калач.

І майструє дах з вітрів крилатих,
Із бадилля соняхів – курінь.
Вечорами в гарбузах пузатих
Оживляє неземних створінь.

Ловить павуків на пластиліни,
У калюжі запускає флот,
Бродить у туманах по коліна,
І збирає терен на компот.

І сміється журавлиним сміхом,
І фарбує верби у бурштин,
І малим дівчаткам на потіху,
Випліта віночки із жоржин.

Пальці у горіховім лушпинні,
Аж по лікті кавуновий сік…
Знов стрічає ранок на калині.
Тільки підросла іще на рік.

Купляю тобі квиток у вітророзвійному напрямку,
Цілую в щоку, кладу до валізи тепло і «Моршинську»,
Ну все. Не сумуй. Ще до когось у світі пригорнешся.
А я?... – Відбулась пластиром, на душі лиш подряпинка.

Навіщо мені багаж земний з мичкуватим коренем,
Із теплою ковдрою, геранню в вазоні і кавою в ліжечко?
Ходитиму в капцях, змарнію… та раптом об кригу поріжуся,
Зроблю крок з вікна, полечу і дім залишу розореним.

Ти любиш светри під горло і Клімта полотна в золоті,
Збираєш кульбабове сонце, а стіни фарбуєш в затишок,
Зі мною ж ти тільки простір і небо пустельне матимеш,
Холоднокровність, безсмертя і пальці морозом сколоті.

Я те, що сьогодні цілую – завтра розмию зливою,
Годую лиш горобиною мерзлою і найкислішим тереном,
Порожня, аж дзвін, і дорога склом гострим постелена,
Міцна, як алмаз, і вже кілька століть не була вразливою.

Рятую тебе від цинізму, зневір'я, життєвого затінку,
Любов – це свобода й довіра, а в мене одна кріпаччина…
Праматір не злість, просто колись вже і кимось навчена.
Та від’їжджай скоріш! Бо серце колише крапельку.

Сонечка маленькі на шкільнім подвір’ї,
Посмішки гарячі – осінь навтьоки!
І зоріють айстри, мов рясні сузір’я,
І солоне щастя зронюють батьки.

Постели їм, доле, стежку споришами,
Поведи їх класами в неозорий світ,
Зачаруй їх піснею, словом і віршами,
Сторінками книжними у життя політ.

Теплими долонями вчительки найпершої,
Огорни їх, доленько, білими крильми,
Вірою у кожного надихни на звершення,
І навчи їх бути справжніми людьми.

Сонечка маленькі – щирі оченята,
На шкільній стежині їх найперший крок.
І цвіте бантами урочисте свято,
І в серцях лунає радісний дзвінок!

Кінь виграє копитами, летить каміння.
Ти чорним поглядом вдивляєшся у далі,
Тонкі вуста, орлиний зір, чоло зі сталі,
Могутній тавр! Історія внесе в скрижалі
Твої сліди із часу сотворіння.

І зникне страх. Тут велич непоборна!
Вся сила каменю у жили переллється,
Набатом в грудях лунко б’ється серце,
Душа Землі в твоїй душі озветься,
Зітруться часу споконвічні жорна.

Торкаюсь стиха залишків стіни-фортеці
І відчуття твого – як подолати втому,
Знайти шляхи із нині в невідоме -
І ти упевнений, бо саме тут ти вдома.
І гори дихають із ритмікою терцій.

Дурман розіллє ялівець в розлогім вітті,
Все той же вітер гне-не зігне сосни,
В підніжжі хвилі грають віртуозно,
Прадавнє небо ковдру стелить млосно.
Твоє й моє. І снігом з гір тисячоліття.

Спадає тихо день. Нотує спеку,
В тугий клубок сплітає млосну синь
І пісню степу, мрійну і далеку,
І груші стиглу, видовжалу тінь.

Перекотилось сонце небокраєм,
Солодким соком окропило клени,
Розплескалося в лісі водограєм,
Яскравим щастям, золотом зеленим.

Вже череда збирається додому,
Лишає млосну, випасену луку,
Рогами хилита серпневу втому
У повні вим’я - радості онукам.

І ластівка стрекоче на гвіздечку,
Свою малечу вивела на зліт,
«Запам’ятайте – мальви у садочку –
Бо прилітати вам до цих воріт».

На пальчики зіпнулася квасоля,
Ось-ось, ще трішки – дотягнуся тину!
І мріє - вже вона струнка тополя,
І зверхньо поглядає на калину.

У стільниках липке пахуче свято,
Бджолине літо сотиться на зиму,
Течуть крізь вулики меди завзято
В мою барвисто-соняхову риму.

Духмяне літо ще володарює,
В теплі викохує яскраву днину,
І тільки вранішній туман віщує -
Дощі гаптують срібну павутину.

Спада поволі день. І ніч поважно
Ступає босими ногами в роси.
Здобутки дня і я у свій мурашник
Стеблинкою маленькою заношу.

2009

Ти – Рамзес в тридцятім поколінні –
Клафт, урей, коштовний жезл, тіара,
І Рамштайном на твоїм коліні:
Все продумано – розхристаний, і в піні
Плаче і сміється рок-гітара.

Погляд зверхній, як приціл оптичний,
Б’є доцільно, схибить – ні на йоту,
Злет брови, рух мускулів класичний,
І дівоче серце – в ноги, звично.
Відшліфована, довершена робота!

Нігті – щедрий розсип діамантів,
Німб виблискує над змащеним волоссям.
Сам прихильник всіх своїх талантів,
Бо над образом, блискучим і галантним,
Довго працювати довелося.

Ти актор, ти майстер перевтілень,
Вчора – лиск, а завтра – з поля бою,
З потом, порохом, слізьми і без окрилень…!
І ніяких від сценарію відхилень:
Справу зроблено, вона іде з тобою.

І улюблене – поет-самітник – зрада,
Плаче серце в шрамах від кохання,
Всі жінки підступні, всі Паллади,
Далі – варта Оскара бравада ,
Згіркла пісня, лебедина і остання.

Щирість, справжнє?! Ха! – Конкретні цілі!
Шлюбні ігри, вдалі полювання.
І як доказ – на твоїм засмаглім тілі
Рисочки – цнотливі, вперті, зрілі… –
Кожен день нове татуювання.

А для мене – мандрівник. Як грав майстерно!
Навіть Ричард Гір відпочиває.
Стропи, альпеншток, Ельбрус екстерном,
Та в однім прорахувався, стерво, –
Альпіністів з манікюром не буває.

Боюсь накликати біду,
І рим не хочу,
Вони зозулею в саду
Одне пророчать.

Лягає горе на папір
Важким гранітом,
Зриває каменем із гір
І котить світом.

Вростають сльози у вірші,
В серцеву магму,
Та шрамів на живій душі
І я не прагну.

Безсмертям повниться роман
Лише у тýзі,
Залишу осені талан -
Своїй подрузі.

Вона сама сплете есе
Усім на заздрість,
І золото віддасть усе,
Строкату радість.

Поплаче за людські жалі,
За сум і зраду,
Крилом напишуть журавлі
Слова-розраду.

Нехай моя чуднá любов
Лиш акварелі -
Одна вода, та небо знов
Пишу на стелі.

Веселка в крапельці дощу,
Поволі згасне,
Та холод в літо не пущу,
Зима завчасно.

А що родилась не взірцем,
Пробачте, люди,
Раз є поеткою - митцем
Уже не буду.

2009

Гай-гай,
За небокрай
Утікає мій розмай.

Ген-ген,
За журавлем,
Тягне сутінки дощем.

Гой-гойя,
За рікою
Ще цвітуть мої левкої.

Ах, і я
іще з тобою,
Жду чогось, як та левкоя.

Ю.Бережко-Камінській

Її слова неначе гостре лезо,
На свіжі рани наче сни солоні…
Та скрипкою лунає intermezzo,
Живильні рими краплять у долоні.

Її душа – загублена у хмарах,
Розвіяна віршами в міжпланетті,
На полинових споєна нектарах,
Така самотня на гучнім бенкеті.

Час – це ненажерливе велетенське чудовисько,
Що ковтає все дороге і безцінне.
Він забрав мого маленького зеленого велика.
А він був прудкішим за столичний експрес!
Ковтнув вишню, разом з корою і кісточками,
Яка іще з часів древності росла біля хати,
І присмак у ягід був якийсь «мезозойський».
Зжер навіть зеленку, якою мама мені мазала коліна!
Ось так, не розжовуючи. І не вдавився, і не обпікся…
В його череві загубився мій шкільний чемоданчик,
Який щодня намагався переночувати під прилавком,
Там цукерки, халва… І заночував би, якби не класичне: «а портфель?»
І Юрка з’їв, а через деякий час виплюнув, але вже іншого,
Перетравленого, чи що, серйозного, з колами під очима.
Боляче, ми ж п’ять років за однією партою синусо-косинусували.
Людожер! Канібал! Людей же навіщо!?
Нічим не перебирає, забрав і мамині модні блакитні туфлі,
І касети з піснями «Gipsy Kings», і сніжні зими.
Безжальний час…. Я навіть бачила його обличчя,
Він притаївся у дзеркалі за моєю спиною,
Пузатий такий, самовдоволений, нічого не цінує…

Але ж він подарував мені маленьке крикливе щастя,
Рожевеньке, перев’язане червоною стрічкою.
І коханого чоловіка. Надійного, відвертого, доброго.
І вірші, і справжню подругу, і захопливі подорожі,
І батьківську повагу вже як до дорослої, зрілої людини…

А може це дві різні істоти – час у минулому, і час у майбутньому?
Один все поглинає, а інший народжує,
Один злий, а другий добрий?

Ну що ж, доброму я вдячна, а вічно голодного не боюсь!
Будемо боротися: знайду в сараї стару раму,
Нові колеса – не проблема, змащу дзвоника, підфарбую.
Сідай, донечко, лети з вітром, співай разом з ним,
А впадеш, то не бійся, обробимо коліна зеленкою, заживе.
І вишню посадимо! За кілька років вродить пахучим соком!
Цієї осені наш новенький портфелик до школи,
Обов’язково дамо йому можливість заснути в магазині,
Там цукерки, халва…. Нехай здійсниться його мрія.

Юрчику, чекаю тебе завтра в гості, з дружиною, з усмішкою,
Зіграємо в наше традиційне «країни-столиці».
На всяк випадок зазирни у атлас, пригодиться.

Ну все, бувай, час! Ми їдемо сім’єю до мами і тата,
Зараз ось тільки знайду свої модні блакитні босоніжки….

Кому літо до снаги –
То з вишнями пироги.

Хто чекає нічки –
То тому чорничка.

Уранці охмелить –
Напечу із хмелем.

Зіграли весілля –
То беріть із сіллю.

Сахариться серце –
Пригощайтесь, з перцем!

Задощило стріху –
Випечу зі сміхом.

Навпаки, засуха –
То з громом, понюхай.

Полестили дзвоном –
Спробуйте з лимоном.

Занудило душу –
Клопотів підтрушу.

Як самі проблеми –
Із вершковим кремом.

Діточок багато –
Вам з одвічним святом.

Для заздрісних ворогів
Не зосталось пирогів.

Лиш собі лишила
Улюблені, з сиром,

З хрусткою скоринкою.
Рецепт із хитринкою!

Сонце поволі спадає в замріяний обрій,
Вечір накинув на зморений берег вуаль,
З пахощів хвойних лягає на плечі шаль.
Сум у словах –
Я допиваю жаль.

Срібна мелодія м’яко стікає росою,
Голос з тридцятих, і ноти забуті давно,
Мій капелюх, як із кадрів старого кіно.
Дзвін кришталю –
Трохи гірчить вино.

Ніжні обійми і наше останнє танго,
Пальці мої по твоєму ковзнуть волоссі,
Все відбулось, але щось таки не збулося.
Сіль на очах? –
Вибач, мені здалося.

Може я була колись вітрилами?
Ніс мене ти далями безмежними,
Випробовував мене своїми зливами,
Сіллю й сонцем випалив в мереживо.
Пестив так, що навіть чайки плакали,
Потім враз – здирав, і рвав на клаптики.
А я знову, й знову бурю кликала,
Щоб разóм летіть украй галактики.

Може птахом я літала поміж скелями?
Ми змагалися з тобою в швидкості,
І сягали понад неба стелями,
Шаленіли від такої близькості.
Ти тримав моє крило - скоряла вись,
Але лють росла – гніздо до урвища.
Ближче б до землі… І я підводилась,
На крутій горі житло звивала ще.

Може в небо я росла тополею?
Ти блукав між листя гірко-трýнкого,
Шепотів «...моя…» і кликав долею,
Покидав, і я бриніла стрункою.
Повертався наче звіром загнаним,
Буревієм рвав красу до коренів.
Я ж пускала знов зелені пагони,
Ніжні і тонкі, але не скорені.

Я була дружиною, коханкою,
День і ніч тебе чекала віддано,
Ти влітав відкритою фіранкою,
Цілував, і знов шукав незвідане.
Я зросла твоєю міццю-зрадою,
Сни і впевненість мої злились в одне.
Перший власний крок…… І я не падаю!
Нині вітер – я!
Спини тепер мене!

2009

Як легко нам образити людину,
Одне лиш слово – і у груди камінь,
Не менш, аніж холодна зброя ранить,
А ми доб’ємо насміхом у спину.

Необережно, необдумано, без схеми,
І йдемо далі – світ не обернеться!
А те, що поряд плаче чиєсь серце,
Так тож не наші, а чужі проблеми.

Ми сильні, самовпевненість зростає,
Нам підкоряється і слово, і задачі,
І якщо дехто має ніжну вдачу,
Нехай твердішають, сучасність вимагає.

І двічі в рік – обов’язково влітку,
Бо не такі вже й ми холоднокровні,
До лісу – із метою оздоровлення,
Помилуватись на тендітну квітку.

«Довершеність, краса, сама невинність!»
Співаємо, про скоєне забувши,
А те, що розчавили ніжну душу…
«Та що ви, мабуть сплутали із кимось!»

Нехай же пам'ять нагадає болем-криками,
І нервами відкритими оголиться –
На небесах за нас завжди помоляться,
Добро і людяність нам завше будуть ліками.

Хоч кажуть – в одну річку не війти,
Не повернути течію завзяту,
Та я сьогодні обійду мости,
Крізь час і простір, через всі світи,
Піду тоненьку кладочку шукати.

Піду туди, де тільки-но струмок
Бере початок у зеленому чар-зіллі,
Де з чебрецю, із сонця і думок,
Під ноги стелиться барвистий килимок,
Любисток у ранковому похміллі.

І жовті іриси милуються в росі,
І комашня у шлюбнім танці грає,
Й чарівність солов’їних голосів
Виводить оду вранішній красі,
Що навіть серце в грудях завмирає.

Я знову згадую, дивлюсь на схід,
А ось і кладка, що колись мій витязь…
Це ж треба, ні дощі, ні лід….
О, Господи! Чи води повернули хід,
Щоб знову ми змогли отут зустрітись!?

«Це ти? Невже?..» «А ти як залетів?!»
«Та літо ж…анітрохи не змінилась..»
«І ти… усміхнений, неначе з моїх снів…»
«…Та, кладочку підправити хотів...»
«А я по іриси…». Й ріка на мить спинилась.

На мить. І знову течія, стрімкий потік
Жене вперед, по колу бродить,
Та ми щасливі, знаємо – повік,
Ця кладка простоїть іще не рік.
«Прощай…» І далі кожен храм свій зводить.

У ритмі, у ритмі, у ритмі,
У поступі сьогодення:
В проектах, кредитах, молитві,
В змаганнях, вагонах, натхненні.

У темпі, у темпі, у темпі,
Як по секундній стрілці:
У кризах, похміллях, штампі
В полеміках, стресах, горілці.

Згораємо….


От зараз піщинкою б стати
В безмежній лаві пустелі,
Яка свої древні шати
Верблюдам під ноги стелить.

Згубитись в одвічнім пейзажі…
Згоріть, переплавитись в спокій…
І в тій безіменній сажі
Знайти сенс буття високий.

І потім Маленького Принца
Зустріти над небесами,
Сміється, в волоссі сонце:
«А море людське – не те ж саме?»


Згоріть, перетліти на вічність….

Всі просять чогось, то і я попрошу:
Не слави, не сили, не долі.
Дай, Боже, для спраглих ковтнути дощу,
Щоб колос налився в полі!

Щоб рясно умитий піднявся сад,
Щоб сонях споїла злива.
І соком у лозах окріп виноград,
І в батька вродила нива.

Тоді оживе майже всохлий лист,
Тоді саме літо розквітне!
І дітки маленькі підуть у зріст,
І став стане ніжно-блакитним.

Я, наче в дитинстві, варю знову борщ,
Хоч – в горщик, а хоч – у відерце.
Нехай на Вкраїну проллється дощ!
У землю, у душу, у серце!

У старому-старезному лісі,
Де ховаються вдень кажани,
Там де морозно сонцю-гульвісі,
Ніч в іранській чадрі-завісі,
Там для нас вигадують сни.

Там припнуті вітри, як коні,
Там гойдаються трави сонні,
Місяць зорі цілує в скроні,
Відьми долю ворожать з долоні.

Там тумани народжують ранки,
Там гаптує павук вишиванки,
А озера – підземні фіранки,
З яких плачуть русалки-бранки.

Там думки, як дубове коріння,
Там повір’я зростають з насіння,
І забуті в століттях творіння
Все витають, живі і нетлінні.

Там Сирин з Алконостом на свята,
Перелесник там звів собі хату,
Сивий джин пише махабхарату,
Про богів та давнішність патлату.

Ляжу спати – ковтну того трунку,
Припливуть кольори-візерунки,
І насняться палкі поцілунки,
І натхнення для мого малюнку.

У старому-старезному лісі,
Там де терен заплів стежки,
Де дірки у небесній стрісі,
На густому настої-замісі
Варить літо свої казки.

Автор – моя доня Катруся.


У бабусинім дворі
Двоє кроленяток.
Живуть собі у норі,
Веселять маляток.

А в високім споришу
Жовті колобочки.
Біга квочка, репетує:
«Де сини, де дочки?»

На вовняному кожусі
Лимони пухнасті.
Це до кучки збились гуси –
Сонця зеленасті.

Візьму сонечко у жменьку,
Яке ж ти гарненьке!

Ще й до щічки тулиться,
В носика цілується.

Принесу я вам водички,
В обідній годині,
Нарву свіжої травички,
Бо я – господиня.

Потім піду у садочок,
Я ж бо не боюся,
Наберу смачних суничок,
Пригощу бабусю.

(Хозяйка – волшебнику)

Куда-то пропали мысли,
А следом ушли мечты.
И солнце не там, где раньше -
Ни с неба, ни с пустоты.

И дождики суше стали,
И небыль уже не быль.
И там, где с тобой летали,
Сребрится безмолвно пыль.

И в ней затерялась рифма,
Рассыпался звонкий слог.
Отчаянно безыскусный,
В вазоне завял Ван Гог.

Но лето - совсем не жарко,
Как будто вот так - зимой,
И зыбко, все очень зыбко,
Как голос в ответ - не твой.

Как будто не стало моря,
Не сложится сено в стог.
Ты отнял, все это отнял.
Не отняв - оставить не мог?

А в сущности – что б изменилось?!
Бежать не устанет Земля.
Везде, ведь, где ты бессмертен,
С тобою жива и я.

Стихи написать на камне,
Где струнами ветры звенят.
Ведь ты же когда-то шептал мне,
Что рукописи не горят.

Душа у стані прострації,
І протяги для вентиляції,
Вдихаю духмяні акації.
П’ю тишу, як каву-глясе.
Ріка без порогів і повені,
Пливу в некерованім човені,
Думки в почуття не заковані.
Чекаю, куди занесе.

Ковтаю розведений вакуум,
І кличу зозулю-оракулом,
Малюю по небу каракулі,
Віршую, вигадую сни.
З морозива злизую шоколад,
Стриптизи танцюю на власний лад,
Збираю до кошика зорепад.
Я вільна, а все – восени.

Накотить нестримними силами,
І човен потопить з вітрилами,
На камені кине знесилену.
Підніме, і знову жбурне.
Окропить гіркою калиною,
І круговертю невпинною –
Чи грішною, чи безвинною….
Кохання не обмине.

Та тільки сьогодні – прострація,
Лиш вітер в бурхливих оваціях
Цілує тонку мою грацію.
На вухо шепоче gracias…

Збирає мама роки-намистини –
Прикрасу, яскравішу від зірок.
Нанизує на ниточку перлини:
Дитячий щебет і найперший крок.

І «…донечки, та ви ж не лобуряки!»,
Й закоханості перший бурелом.
І рідні очі, сповнені подяки,
За допомогу словом і крилом.

Є намистинки радощі-надії,
Є прикрощі, печалі та жалі.
Оці рожеві – то здійснились мрії,
А ці солоні – зійдуть у ріллі.

Так дні за днями – доля в перевеслах.
Який яскравий і тугий разок!
І сонце на твоїх щоках стрічає весни,
І у твоїх очах цвіте бузок.

Вдягни, рідненька. Ти така красива!
Як ранок в росах – молода і світла.
А те, що є вже й намистинка сива,
То ж, мамо, айстра у саду розквітла.

І сум з душі тепер куди й подівся,
Бо обіймають знов дитячі ручки.
Поглянь, і скарб твій знадобився -
Намисто-щастя одягли онучки!

Ти хочеш зігріватись моїм сонцем?
Ну спробуй, але знай - воно холодне.
І скуштувати мрієш мого хліба?
Він пліснявий, залишишся голодним.

Ти вчишся танцювати моє танго?
А я покину тебе прямо серед зали.
Приспати, міцно обійнявши, хочеш?
Та сни мої давно вже ночі вкрали.

Тонути прагнеш у моєму морі?
Воно ж бо мертве, роз'їдає очі.
А ти своєї – світ без мене темний,
Й на сліпоту погодишся охоче.

Малюєш фарбами руде моє волосся –
Відріжу косу, пофарбуюсь в чорний.
Порівнюєш із яблуневим цвітом –
А я осінній лист сухий, мінорний.

О не солодкий чай з гіллям малини
Моя душа – а жмих гіркої кави…
Чого стоїш у мене за дверима.
Не вийду я! З тобою не цікаво!

P.S.
Життя – ріка, - у повінь розлилося….
Благаю, намалюй моє волосся…

Горіла яскраво та гірко
Найперша красуня ночі,
Закрила звабливі очі…
І падала з неба зірка.

Здавалось летіла в безодню,
А впала в рожевих росах,
В латаття зелених косах…
Ой, річки гірські холодні!

А там дівки чорноброві,
Там хлопці на вроду багаті,
Купальські палають багаття…
Та засумувала знову.

Шукала кохання в луках,
У мавок в лісі питала.
Зустріла Івана-купала…
І випила щастя в маках.

Опівночі знову гірко
Лилося із неба світло.
І папороть вже розквітла!
Чи будеш моєю, зірко?

Куда ж Ты смотрел, Господь,
Коль знал, что в моей судьбе
Когда-то случится он
И я обращусь к Тебе?!

Ну взял хотя б подмигнул,
Хотя бы слово сказал,
Что это не мой перрон
И это не мой вокзал.

Что это не мой вагон
И это не мой билет,
Что мне здесь не выходить,
Моя остановка – “семь лет”.

Что где-то моя весна
Меня уже ждет давно,
Хотя бы рукой показал,
Как в старом немом кино.

Ведь я бы тогда к нему
В окно залетела пургой,
Снежинкой легла на ладонь
И знала бы – вот он – мой.

Я мягкой зеленой травой
Стелила б его пути,
Дорожки плела канвой,
Чтоб мог он ко мне прийти.

Ну что ж Ты не подсказал?!
Ведь сам же чертил маршрут.
И выбрал такой вокзал -
Вокзал, где меня не ждут.

Вагон, где глухой народ
Лишь пьяные песни орет.
Попутчиков, что безвольны,
Лишь ногти грызут и довольны.

И я, как в чужих гостях,
Безверье в душе и страх.
Весна! И так хочется жить!
А поезд не остановить.

У двери открытой стою,
Лишь шаг – и под колею.
И душу уже не спасти.
Но ты ведь чертил пути!!!

Запутался видно сам Бог,
Из нитей-дорог клубок.
Мне вниз по глухому пути,
По дерну, но нужно ползти.

Устал Ты старик, отдохни,
И я отдохну – вот чертог…
Лишь в рваной холстине небес
Меня Мой рисует бог…

У неділю батько дітям роздавав дарунки:
Кому вроду, кому долю, кому поцілунки.

Тому руки золотії, а тому он – хвацькі,
Отим – розум до науки, тим – сили козацькі.

А тій – голос солов’їний, а цій – тільки пір’я,
Комусь хутра соболині, а комусь ганчір’я.

Роздавав точені пера і слова крилаті.
А циганам – свіжий вітер й кучері патлаті.

Цим мозолі, піт солоний, ячмені без краю.
Іншим – ті ж самі дарунки, та нема врожаю.

Одним наділяв здоров’я, а іншим безсилля.
Першим – щастя, другим – горе, а третім – весілля.

Дарував всім статуетки, наче зерно сіяв –
Комусь Будда, комусь Аллах, а комусь Месія.

Стоять діти перед батьком, вже й повні кармани:
Є багатші, є бідніші, а є й безталанні.

«Не гребуйте, мої милі, батька заповітом,
Візьміть кожен свою ношу, ідіть собі світом.

Може комусь буде важко, то ви помагайте,
А до обрію дійдете – додому вертайте.

Не позаздріть, кому легше, не гордіться кращим.
Тим, що босі, дайте взутись, підсобіть ледащим.

Як хто у багні спіткнеться – не бійтеся бруду,
Води чистої подайте, вмийте душі люду.

А як зберемось на свято, будемо радіти –
Нема гірших, нема кращих, всі ви мої діти».

Розлетілись сини й дочки, хто збивсь, хто блукає,
Сивий батько ж біля хати ще й досі чекає.


А ми все блукаємо –
Сенсу шукаємо.

Малюю день, малюю ніч,
Все в кольорі, все барвами!
Ось я – і щастя, віч-на-віч…..
Та не своїми фарбами.

“Навчися, доню, поважать людей, –
Так говорив дідусь колись мені, –
Чи ворогів чекаєш, чи гостей,
Із щирим серцем двері відчини.

Всміхайся сонцю і радій дощу,
Дивись, який широкий небокрай!
Пий чисту воду й рідну мову досхочу.
Лиш зло і тугу в душу не пускай.

Стежки дитячі й весни молоді
Не загуби у пам’яті своїй –
Це те, що завжди сил додасть в житті,
Які б не віяли навкруг вітри подій.

Шануйся, дочко, і шануй все те,
Що батько й мати віддали тобі:
І пісню, й казку, й слово золоте,
Вслухайсь до нього і в густій юрбі.

Цінуй і думку, й діло, й почуття,
Не розміняйся ні на який гріш.
Мої слова – тобі на майбуття,
Мої знання – тобі поради ківш”.

Життя стрімке, і все у вічнім русі,
Час поспішає, ми летим за ним,
Й все більше хочеться посидіти, дідусю,
В твоїй леваді, з досвідом твоїм.

Уже і в мене донька підростає,
Все найдорожче хочу дати їй,
Святі слова – і я напевно знаю –
Що передам, як скарб, весь спадок твій.

Не розумію, чи то до влади лізуть тільки нахаби, крадії та брехуни, чи саме влада робить хороших людей такими… І чому це мене турбує?

На подвір’ї баби Оксани
Виросли на груші банани…

- Брехуха!

А у річці в сітку шовкову
Рибалки заятрили корову…

- Брехуха!

Ілля хтів піймати ворону,
А вловив літак Пентагону…

- Брехухааааа!

Наша сіра гуска уранці
Замість яєць знесла помаранчі…

- Бре-ху-ха!

А в театрі на прем’єрі балету
Дегустували курячі котлети…

- Гм……. Брехуха!

У Києві хлопці глямурні
Натягли панчохи ажурні…

- ……. Брешеш?

В Україні вже немає сала
І бюджет до дірки обікрали…
Із трибуни світу на потіху
Всім беззубим частують горіхи…
А чесним, що не вміють брехати
Наша влада ще й урок може дати…

- ………….

На старому горищі, де прядка, коноплі та гребені,
Залишились казки мої золоті-посеребрені.

Час тихенько в макітрі підходив із дріжджами,
А вродивсь пампушками духмяними, теплими, свіжими.

І півні на лежанці, мальовані фарбою синьою,
Сонцю гарних співали пісень теплою дниною.

З образів сам Господь поглядав і слухав із ранку,
Як по радіо Возний все сватав Наталку Полтавку.

Покотилися сльози дитячі із очок по носику, щічках –
Опинились курчатком маленьким, чорненьким у ситечці.

Повела мати-квочка дітей своїх в ліс кукурудзяний,
Аж туди де гарбуз – як планета, і в сонце замурзаний.

Одягли байбариси на святки червоні сережки,
А порічки – й собі, як паняночки біля стежки.

Під повіткою вудки струнко шикуються зранку –
Будуть, ой будуть смажені карасі до сніданку!

А у роті присмак чорносливу – груші печені,
Буде, ой буде узвар з пирогами у нас на вечерю!

Роси холодні вмивають шпориш біля брами,
Сосни цілуються з небом, танцюють з вітрами.

Дивляться верби до ставу на вроду дівочу,
Долю ворожить їм нічка – та щоб не наврочить.

Місяць замерз і в причинені двері просовує носа,
Йому б десь у сіни до теплого лантуха з просом.

Вже на горі у колгоспі поснули потомлені коні,
Котик наївся сметани, заснув на ослоні.

І обережно голівок торкаються струджені бабині руки,
Хай білі лебеді сняться сьогодні онукам.

А завтра на ранок, як тільки прокинеться літо,
Візьмемо серп, підем жати жито.

Хочу подарить тебе тайны своей души,
О которых сама не знаю.
Хочу подарить все свои снега,
Что от дыхания твоего тают.
Подарить хочу все дни и минуты свои,
Все радости и все дали,
Высоты и впадины, все мечты,
Все звезды, дожди и печали.
Пологие берега и скалы,
Вершины далекие,
Красивые города и реки,
Озера лесные, глубокие.
Дурманящие луга – ковылем-чебрецом устелены,
Девичьи мечты, как поля – ромашкой да маком засеяны.
Хочу подарить все слова,
Улыбки, закаты, рассветы…
Взамен прошу одного –
Подари ты мне это лето…

Венчают нас пусть соловьи,
А губы – малина, как в сказке.
Все грезы исполню твои,
Утонешь во мне от ласки…

Лишь лето мне подари…

Я зичу Вам на майбуття – життя
Життя у веснах, посмішках, світанках,
В осінній щедрості і зоряних серпанках,
У літніх довгих теплих вечорах.

Життя у мріях, що летять на крилах,
Життя у вітрі, що здійма вітрила,
У силі дуба й висоті тополі,
У ніжності роси, посіяної в полі.

У мудрості віків, що йшли нам від нащадків,
В дитинства райдугах – найкращих згадках.
В любові до землі – як пісня журавля,
Із вірою в добро - бо віра окриля.

Життя, як плесо озера спокійне,
І наче океана шторм – буремне, сильне!
Життя – багате на хороші люди,
На радощі душі, хай буде їх і буде.

Нехай здоров’я Бог наллє добрячу кварту,
Бо Ви така людина, того варті.
Бо Ваша мудрість, як вогонь палає,
Ваш розум й сила – молодь надихає!

Ви добрих справ і слів залишили багато
І Вас завжди я буду пам’ятати!

Закралося в душу безсоння
І вона уже не літає.
На палючому літнім осонні
Догорає душа, догорає.

Ні тумаів на коси немає,
Ні дощів на змарнілі повіки.
Вечір тихо на землю ступає,
Але сну вже не буде, навіки.

І в пітьмі, у пекельній задусі,
Розпластавши як ширше долоні,
Я спорхну у крилатому русі!
Та залишусь на тому ж осонні.

І почую в глухому беззвуччі
Хтось чи плаче, а чи благає.
Це натхнення моє на кручі,
Десь там долю свою шукає.

Наче вітер у вирії кряче,
Наче сон заснув в домовині,
Наче сонце за обрієм плаче,
Наче всохлися крила на спині…

Пада листя із верби у річку
Не несе течія, не кружляє,
Не колише блакитну стрічку….
Ти пробач, та вже й річки немає.

Ніч стара, на старім підвіконні
Не жалійте її, не треба.
Раптом що це?! На мої скроні
Пада дощ, світлий дощ із неба!

І хоч сну знаю вже не буде,
Заколишу свої примари,
Може знов заструмоче річка,
Бо долину вже вкрили хмари.

Ми поїдемо з тобою до Японії,
Де будинки в небо повростали,
Де вітри вплелись в стрічки драконові,
Диво-сакури в садах порозквітали.

Помандруємо разóм в країни Півночі,
Де льоди приховують історію,
Там де сяйво креслить небо Гринвічем
А весна несе життя теорію.

Заблукаємо тоді в пісках єгипетських,
Там де час заснув під пірамідою,
А вночі по стежках скарабеївських
Йде Осіріс разом із Ізідою.

Босоніж пробіжимось собі по Африці
І тамтамів стук розгонить кров,
Шкіра кольору і присмаку кориці…
(Ще не спиться, ну ніяк не спиться).
А на нас бананові спідниці,
І круг вогнища – агов, агов, агов!

Може ще гайнемо в Аргентину
Де лунає танго на весь світ….
- Мамонько, давай на Україну,
Там тополі і вишневий цвіт.

Там старенька дідова криниця,
Там весняна радість-туга журавля,
А під ставом достига суниця…
Мамо, там мої пісні, моя земля!

Світ на безліч кольорів розлився,
Дивних місць, людей, культур, подій…
Найдорожче ж там, де народився.
Спи, маленька, спи, мандруй і мрій.

Пуста, як прірва,
Змучена до краплі,
Об душу відбивається луна.
Дурманом-полином наскрізь прогіркла,
Ображена, занедбана, сумна.

Стоїть Вкраїна,
Похилила голову.
Страшні думки – куди ж бо вас подіти?
Немає в світі тяжчого для неньки,
Аніж безвольні, нерадиві діти.

Вона ж для них
Засіяла дубрави,
Воздвигла гори й море постелила!
І навіть в мареві страшному не гадала,
Щоб діти на шматки її ділили.

Щоби стидилися
Старенької хустини
І мови, Богом даної, цурались.
Не встояти – до верби прихилилася,
Втомилася, за всі віки втомилася!
І квіту вже в волоссі не зосталось.

Згадала, як колись,
В голодомор,
Синів і дочок на руках несла.
І вірила, що буде жить народ!
Бо в тілі його кров свята текла.

А що тепер?
Аж болісно подумати.
Змарнілі руки притулила до грудей…
Не визнають, катів шанують… Людоньки!
Неначе ніж у груди – від дітей.

Та легше в світі
Відшукать розраду,
Чужих країн отримать співчуття!
Вона ж, старенька, горнеться до мене,
Бо я ж її, я ж теж її дитя.

І я пишу.
Прошу тебе, народе,
Згадай про цінності, про віру, про святе!
І хай ще сотні літ червоні маки й ружі,
Безсмертники і першоцвіт в її вінках цвіте!

Сміється дівчинка. Промінчики в волоссі,
В кучериках сховалася весна.
Дитя радіє й ноженятком босим
В калюжі теплій сонце розганя.

Усе для неї: і тепло, і квіти,
Й крилатий піднебесний змій.
Летить між хмари, заграє із вітром...
А поруч татко, теж радіє їй.

І змій летить, дитинством розфарбований,
На райдугу приліг собі, спочив.
А дівчинка щаслива і схвильована, -
Їй тато керувати доручив.

Так зосереджено, серйозно і упевнено
Мотузочку тримає у руках.
І сині очі в світ чимдуж відчинені –
Ій підкорився дивовижний птах!

В житті не все так легко підкоряється,
Й буває важко стримать буревій,
Та він підтримає – і крила не зламаються,
Він буде завжди поруч – батько твій.

Тож усміхайся, світле, ясне сонечко!
Весна щаслива теж, на твій манер.
Тримай міцніш кермо, маленька донечко,
Ти учишся літати відтепер.