Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Любов Бенедишин (1964)

Рубрики


Поеми

  1. З хроніки Євромайдану
    ***
    Не ласкою - пелькою ласою.
    В ярмо - з гіменеєвих уз.
    Кремлем заарканену пасію
    не висватав Євросоюз.
    14.11.2013
    ***
    Вірмо у долю, щасливу по вінця.
    Бог благодаттю наш вибір окропить:
    бути Європі в серцях українців,
    а Україні - серцем Європи!
    25.11.2013
    ***
    Промови. Умови. І змови.
    Брехні інтегрована грація.
    Торгує біда безголова
    Скарбами скорботної нації.
    26.11.2013
    ***
    Псевдогерой... Він дограє цей акт.
    Спину зігне після бурі овацій.
    ...А революція - це ж не спектакль.
    Тут нема декорацій.
    02.12.2013
    ***
    Зловісна тінь перебирає козирі.
    А на Майдані - поруч: Гімн і мат.
    Ату! Ату! - "бульдоги" на бульдозері.
    І "беркути" докльовують пташат...
    03.12.2013
    ***
    Свободи й духу відчайдушний тан.
    Терпіння розхвильована волинка.
    На барикадах вищає Майдан.
    Не треба "йолки". Хай живе ялинка!
    04.12.2013
    ***
    Чорний намір сховавши під каптури,
    Провокатори бродять як раптори.
    І бульдозери - як бронтозаври -
    Під високими стінами Лаври.
    05.12.2013
    ***
    Ще промовисто й гучно словам.
    В тогах стягів - пілати й піїти.
    А душа вже летить на Майдан -
    І не може туди долетіти...
    05.12.2013
    ***
    Гряде! І навіть людолов,
    що мир кийком вимарює,
    підніме келих - за любов! -
    усупереч сценарію.
    06.12.2013
    ***
    Ті сльози... ті рани... Тирани.
    Задушлива звістка не здалеку:
    криваві сніги над Майданом -
    як чорні дими над Майданеком...
    22.01.2014
    ***
    Повторносте, ваша потворносте:
    століття між січнями лютими -
    та ж кривда у рясі Соборності
    і пекло, хоча й не під Крутами.
    22.01.2014
    ***
    Син-відчайдух, і у відчаю мати,
    і що не обличчя - то лик...
    Короткозорий примружиться: "Натовп..."
    А горній: - Народ цей велик!
    17.02.2014
    ***
    Палає Майдану освячене коло...
    І хто тут паломник? І де той палій?
    Орда упирів - розколошкане кодло.
    Спасенний Псалом... Сліпо_роджений Вій.
    19.02.2014
    ***
    Беззахисна мрія... і снайпер... і кров... і жахіття...
    За пострілом постріл - зриваються душі увись.
    ...Це ще Україна. Це вже двадцять перше століття.
    Шевченкові очі... Ти сильний, Кобзарю. Дивись!
    20.02.2014
    ..............



    Коментарі (2)
    Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

  2. Безсоння…
    1. …ОСІННЬОЇ НОЧІ

    Прокинулась…
    У хвилях темноти
    раптовим смутком знову захлинаюсь.
    І як тепер цю ніч перепливти,
    таку бездонну і таку безкраю?

    Як не розбитись плотику надій
    у розпачу підступній порожнечі?
    А ти мені, Поезіє, зорій
    над світом рифів і підводних течій.

    До Світла нелегкий і довгий шлях
    освячуй словом, тихим і натхненним.
    …Годинник електронний,
    мов маяк,
    червоним оком блимає у темінь.


    2. …ЗИМОВОЇ НОЧІ

    У всіх є сон
    (три нуль одна!),
    а мій – запропастився.
    Вже за зіницею вікна
    світанок причаївся.

    А сну нема. Ніяк не йде.
    Згубив мою адресу.
    Лиш тиша
    часу нить пряде
    без втоми й інтересу.

    Безладно в'яжуться думки
    в одну суцільну тугу,
    мов потойбічний хто
    страхи
    нашіптує на вухо.

    …О пів на шосту.
    На порі –
    надіям променіти.
    І сяють зорі й ліхтарі –
    кого хто пересвітить.



    3. …ВЕСНЯНОЇ НОЧІ

    Дивлюсь у вічі тузі неземній…
    Ловлю передчуттів слова пророчі…

    Не дорікну за витівку весні:
    Прийшла і розбудила серед ночі.
    Ще на раменах – жар її долонь,
    Ще стигне поцілунок біля скроні.

    О, як же згірк – мій найсолодший сон…
    Який солоний присмак – у безсоння…

    4. … ЛІТНЬОЇ НОЧІ

    Нічого душа не забула,
    Впізнала колишню біду...
    Я знов забрела у минуле
    І стежки назад не знайду.

    Та ж тиша, тривожна й бездонна,
    І та ж безнадій темнота.
    Гублюсь в лабіринті безсоння
    Між смутків і сумнівів. Та...

    Як ниточка – думка відрадна,
    Вхоплюся за неї міцніш:
    Любов твоя, мов Аріадна
    Всміхнеться над ранок мені.

    2008-2011



    Коментарі (8)
    Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

  3. Сонячному ідолу
    1.
    Ненавидиш і любиш...
    Як давньо це. Як дивно.
    Хіба таке можливе?
    Водночас. Повсякчас.
    А світ – цвіте і в’яне.
    То сонячно, то зимно.
    А світові все рівно –
    чи з нами, чи без нас.

    Ненавидиш... А й справді,
    хіба свій біль хтось любить?
    Кохаєш... То зізнайся –
    ненавидиш чому?!
    А час пливе з нізвідки,
    а час пливе в нікуди –
    між берегів розлуки –
    і байдуже йому.

    Любов – не безнадія,
    що на краю безодні.
    Ненависть – тінь кохання,
    не вартого й жалЮ.
    А я тебе одвіку,
    а я тебе – й сьогодні,
    а я тебе назавжди –
    люблю, люблю, люблю!

    2.
    Зустріну колись і спитаю,
    як Долю спитаю саму:
    якщо стільки років кохаєш,
    тоді проклинаєш чому?

    А відповідь, Господи праведний! –
    проста, як прозріння сліпе:
    якщо за кохання – ненавидиш,
    то любиш ти тільки себе...

    3.
    Невже подолав_таки
    сумнів і втому?
    Невже воскресає надія моя?
    …Прийшов.
    І чекаєш мене біля дому
    з розкішним букетом
    вишневих троянд.
    Прийшов,
    щоб сказати оте несказанне
    і неповерненне –
    вернути й спасти.
    Спасибі, мій лагідний,
    мій довгожданий,
    за пізні зізнання і квіти.
    Що ти
    шукаєш в очах моїх
    власне безсоння
    і дивишся так,
    мов здаєшся в полон.
    …Як хороше –
    щастя тримати в долонях!
    …Як жаль, що це все –
    тільки сон.

    4.
    Мелодія смутку…
    Болючій струні
    ще довго бриніти у серці.
    Сьогодні
    ти знову наснився мені,
    такий недоступний і впертий.

    Непроханим гостем
    у сни золоті
    на хвильку прилинеш до мене,
    і мовчки зникаєш,
    такий, як в житті, –
    усміхнений і незбагненний.

    5.
    Пройшов так близько-близько…
    Хвилиночку постою,
    благословивши подумки твій шлях.
    І знов моя душа –
    за мріями, на волю! –
    мов одержимий
    висотою птах.

    І знов тобі услід
    німим благальним криком
    заб’ються у пориві два крила…
    Ще довго буде потім
    порожньо і тихо
    в Світлиці Духу,
    де душа жила.

    Я повернусь у дім,
    де злагода і спокій,
    мов опинюсь у смерті на межі.
    І втратить все навкруг
    і зміст, і сенс, допоки
    блукатиму, безкрила,
    без душі.

    Допоки не прилине,
    втомлена й покірна,
    байдужа – не байдужому – тобі.
    І як їй пояснити,
    що в тебе – благовірна,
    ота, єдина,
    в радості й журбі?

    Стриножу почуття.
    І не піддамся болю.
    Й до тями власну душу поверну –
    я все-таки щаслива!
    Дарма, що не з тобою.
    Чому ж ковтаю сльози?
    Не збагну…

    6.
    Сердець взаємна непокора
    (Програти – шанси рівні).
    …Люблю тебе не відучора
    І не до третіх півнів.

    Люблю давно. Люблю до краю.
    До німоти. До болю.
    …Комусь пече, що в снах літаю,
    Що душу не неволю.

    Усе стерплю: образ каміння,
    Зневагу і обмову.
    Пройду крізь смерть і воскресіння,
    Лише б з тобою знову.

    Сахнеться хтось: «Несамовита!
    Хіба так люблять люди?»
    …Люблю тебе з початку світу
    І до Страшного Суду.

    7.
    На стежці Долі
    перестріну інколи,
    а може, навіть
    інколи приснюсь…
    Чи ти хоч знаєш,
    сонячний мій ідоле,
    що до сих пір
    лише тобі молюсь?

    Здогадуєшся:
    скільки світла дав мені
    і скільки мрій натомість
    спопелив?
    …Відсутній погляд.
    І лице, мов з каменю.
    Який мій гріх
    ти й досі не простив?

    8. (Дві душі)
    Відвертаєм погляди
    (болить!)
    і картаєм кожну зустріч
    подумки.
    А вони,
    щоб нам, чудним, вгодить,
    лиш перезирнуться ніжно
    потайки.

    А для них
    у світі меж нема –
    не минають
    і не розминаються.
    І від нас, заснулих,
    тайкома
    у нічному небі
    зустрічаються.

    9.
    Проходять дні. Приходить осінь.
    А я живу тобою.
    Яку велику владу й досі
    ти маєш наді мною!

    Усе віддам. Усе покину:
    святе і найдорожче.
    Лиш помани – умить прилину.
    І щезну, як захочеш.

    Накажеш – утечу від себе.
    Кивнеш – зійду на плаху…
    Та байдуже тобі. Від тебе
    ні вісточки, ні знаку.

    …Пливу листком за течією,
    весняні дні пригадую
    і дякую, що ти своєю
    не скористався владою.

    10.
    Листям встелена алея…
    Осінь, сповнена жалЮ,
    задивилась вдаль.
    Але я
    з нею сум не розділю.

    Ні за чим не пошкодую.
    І надію відпущу.
    Переб’юсь.
    Перебідую.
    І прощу тебе, прощу…

    11.
    Турботи, стреси –
    все в порядку.
    Втомилась мріяти.
    Прости.
    …Не звав у сон свій
    на початку,
    хоч наостанку –
    відпусти.

    Без мрій крилатих
    якось легше
    дивитись
    в небеса зими.
    …Не пригортав мене
    уперше, –
    хоча б востаннє
    обійми.

    2010



    Коментарі (16)
    Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

  4. Шлях до Воскресіння


    ***
    Нічого. Нечисте сумління
    відмиємо в Чистий Четвер.
    Очікуємо Воскресіння
    Того, Хто за нас помер…

    А шлях до Голгофи – не ближній,
    а смерть на хресті – страшна!
    …У нас по сім п’ятниць на тижні,
    а в Нього одна – страсна.

    1. НА СВЯТІЙ ЗЕМЛІ

    Ще все уперше… Десь наприкінці –
    і хрест важкий, і страдницька корона…
    Щаслива Мати. Радісні Вітці:
    Отець Небесний і отець законний.

    Росте Дитя. Вже й прагне щось казать.
    І мліє серце в Йосифа старого:
    «Оце і є найвища благодать –
    в особі Сина поклонятись Богу».

    Ще чаша гіркоти ледь надпилась…
    І дума Бог у ніжності хвилини:
    «Оце і є оте найбільше з щасть –
    руками теслі обіймати Сина».

    2. У ХРАМІ

    Воно би слід вклонитися батькам –
    у праведності виховали сина.
    Здалось: аж просвітлів раптово храм,
    коли вуста отверзла ця дитина.
    Він говорив, як вголос мислив. Він
    принишклі душі пропікав словами.
    Уже Пророка впізнавали в нім, –
    ловили кожну фразу бездоганну.
    Та я не довіряв його вустам –
    хлоп’я ж іще, безвусе і зелене!
    Я в очі зазирнув йому, а там –
    таке щось… надвисоке й незбагненне.
    І я завмер, мудрець (чи фарисей?),
    неначе задививсь у вічну Лету…
    А хтось його спинив біля дверей:
    – Ти звідки будеш, синку?
    – З Назарету…


    3. ХРЕЩЕННЯ ВІД ІВАНА

    Вода в Йордані – світла!
    Аж світа
    у душах, що схилились
    покаянно…
    А ця –
    така пречиста і свята,
    з зачаття
    не забруднена гріхами.

    Смиренний погляд…
    Голуба крило…
    І Голос –
    як знамення – над юрмою…
    …Окроплюю, мов смертному,
    чоло,
    хоч знаю –
    сам Господь переді мною.

    4. ВЕРБНА НЕДІЛЯ

    ...В’їжджав Ісус Христос в Єрусалим.
    Юрба стрічала Господа привітно:
    «Осанна!»
    Хресний шлях був перед Ним.
    І сходженням була Неділя Квітна
    до нездоланних, осяйних висот:
    страждання, кров пролита, Воскресіння…
    Цвіла весна. Торжествував народ.
    Ішов Ісус на смерть задля Спасіння.

    …У день такий хвилюється верба
    в передчутті таїн благословення.
    І вись – на диво світла й голуба.
    Й душа в пориві Божого натхнення,
    прозріла й тиха, проситься у Храм
    надії, віри й вічної любові,
    щоб істинного славити царя.
    «Осанна!» –
    над землею лине знову.

    5. ПРИЧАСТЯ

    И нет в мирах страшнее доли
    Того, кто выпил боль до дна,
    Кто предпочел причастье соли
    Причастью хлеба и вина.
    М.Волошин


    …Усі дванадцять передчасно –
    хто стане обраним – не знали.
    Святе приймаючи причастя,
    «Не я?» – у Господа питали…
    Одному – смерть через розп'яття
    і Воскресіння слава горда**,
    другОму – злочину прокляття,
    живих презирство і погорда,
    щоб все Призначене збулося.
    І розійшлися дві дороги…
    А світові – тавром і досі –
    довічне покарання тОго,
    хто причастився солі трунком,
    «посвяти знак» збагнувши вірно;
    хто, попрощавшись поцілунком,
    в безчестя тьму ступив покірно…
    ____
    **тут в значенні велична, царственна

    6. НА ОЛИВНІЙ ГОРІ

    Ще можна спохватитись
    і спастись.
    І відвернути
    Хресну ту дорогу.
    І Чаші, що наповнена,
    зректись.
    І легшу ношу
    випросити в Бога.

    Він зрозуміє.
    Бо таки ж Отець! –
    Простить людину
    в Синові Єдинім.
    …Тривожна тиша.
    Тьми і Світла герць.
    Смиренна постать
    у гаю Оливнім…

    7. ХРЕСНИЙ ШЛЯХ ДІВИ МАРІЇ

    Почати світ Спочатку.
    Накінець
    віддати Сина
    Смерті на поталу
    задля Життя –
    так вирішив Отець.
    А Матір що?
    У неї не питали.

    … І проколов їй серце
    кожен цвях –
    там, на Голгофі,
    на тім Лобнім місці.
    Бо прийняла сама
    свій Хресний Шлях –
    шлях до Розп'яття
    від Благої Вісті.

    8. ОДКРОВЕННЯ ВІД ПЕТРА.
    ПОСЛАННЯ ЮДІ

    Тебе – клясти? Я сам себе прокляв.
    О Юдо, Юдо! Брате мій пропащий –
    За тридцять срібняків Христа продав!
    А я – аж тричі зрікся. Чим я кращий?

    Тепер стікає кров'ю на хресті.
    Страждає через нас і нас заради.
    Він на Голгофі. Він – на висоті.
    А ми з тобою – два осколки зради.

    Не встояв ти. І я Його не спас.
    Злякався. Привселюдно відхрестився.
    Мене, либонь, не виправдає й час.
    І ти, нещасний, краще б не родився!

    …Змужніє дуб і для мого хреста.
    І вже тремтить твоя осика в тузі…
    Це, Юдо, ми – Апостоли Христа?!
    Хай обидвом воздасться по заслузі.

    9. СМУТОК ВАРАВВИ

    Врятований!
    Не вірю сам собі…
    Розбійників
    уже не розпинають?
    За вибір
    мав би дякувать юрбі,
    а я, натомість,
    сам себе втішаю.

    Зітри, Варавво,
    смуток із лиця.
    Твоя сльоза
    страждань Його не гідна.
    Радій
    із дна нікчемного життя,
    що й смерть твоя –
    нікому не потрібна.


    10. ПИЛАТ. ВІКИ ПОТОМУ…

    На безмір –
    ані крапельки води…
    Лише покути
    відчуття безкрає
    і сорому пекельного сліди,
    що кров’ю
    на долонях проступає.

    Яка ж вона гаряча і густа!
    Ятрять провину
    монотонні рухи…
    За віком вік
    повз мене проліта.
    А я і досі –
    «відмиваю» руки.

    11. СПОВІДЬ ЧЕСНОГО ХРЕСТА

    …Він спотикавсь. І я з Ним падав теж.
    Він ніс мене смиренно на Голгофу.
    А я – таки найважчий в світі хрест!
    Якби ж я міг полегшати хоч трохи
    На тім Його шляху. Якби ж я міг
    Не так вгризатись у стражденну спину.
    Та де там! Навіть Бог не допоміг
    Єдиному улюбленому Сину.
    Принизили Його. Й мене звели.
    Ще й цвяхами з’єднали наші руки –
    Це ж на мені Христа розіп’яли!
    Я й досі відчуваю ту розпуку.
    І досі огорта мене імла, –
    Кляну свої кінцівки задубілі.
    І кров свята, що цівками текла,
    Навіки запеклась в моєму тілі.
    Я від гіркої правди не біжу.
    Я з дерева. Я вільний від спокуси.
    Я – Чесний. Я нікому не скажу,
    Що всім єством підтримував Ісуса,
    Допоки неживого не зняли,
    Не одірвали від мойого лона.
    І гусла темінь кольору смоли.
    І тиша опускалася бездонна.
    …Якби ж я міг піднятись до небес
    Чи відвести обійми розпростерті!
    Якби ж я міг… А Він таки воскрес.
    Як обіцяв, на третій день по смерті.

    12. МОЛИТВА ДО МАРІЇ-МАГДАЛИНИ

    Возрадуйся, свята Маріє-Магдалино,
    Гріха й розпусти позашлюбна дочко!
    Господь з тобою – ти
    любила Бога-Сина.
    А ця любов – трудна і непорочна.
    Христос… Чи Він те знав? Було Йому до того?
    Усім провини відпускав із миром…
    Якими ж ти очима дивилася на Нього,
    Коли втирала в мертве тіло миро?
    Що думала тоді? Чи хоч поцілувала
    Востаннє, як у мріях сокровенних?
    А під хрестом? Боліла, що Чашею не стала,
    В яку стікала б кров благословенна?
    …Ти йшла в тіні Христа – ні діва, ні дружина.
    Творцеві – ні невіста, ні невістка,
    Ти просто, як ніхто, любила Бога-Сина.
    І, може, про взаємність снила зрідка.
    Це, може, ти Христа у Смерті й відмолила,
    І вимолила в Неба Воскресіння…
    Апостоли, ті так: поплакали й змирились.
    А ти чекала: Спаса – не спасіння.
    Не всім жінкам щастить зустрітися з Любов'ю.
    А ти зустріла – Вічну і Єдину.
    Обранице Христа! Блага! Господь з тобою.
    Возрадуйся, Маріє-Магдалино!


    13. ПИСАНКА

    Орнаменти Душі. Творця рука.
    Краси й любові незбагненний Космос.
    Свіча. Яйце. Стікають з писачка
    Живі пейзажі золотистим воском.

    Птахи і квіти. Небо і земля.
    Думок і ліній плетиво безкрає…
    …Планета, в барвах скупана, сія
    І писанка на ниточці кружляє.

    Майстерності неосягненний дар.
    Буття земного символи і міти.
    І Бог, як геніальний писанкар,
    Милується довершеністю світу.

    О, таїна Господньої яси
    У вічній часопростору безодні:
    Далеких предків віщі голоси
    І благовісні дзвони Великодні.

    …Краплина Світла. Згусточок тепла.
    Свяченого Яйця світобудова…
    Воістину, було спочатку Слово.
    Та після нього – Писанка була.

    14. ВЕЛИКДЕНЬ

    …Темінь.
    Янгол – охоронцем.
    Брила.
    Гріб Господній.

    …Сходить в діжі,
    наче сонце,
    паска Великодня.
    Сходить Пасха…
    На обрусі –
    писанка розквітла…

    Гріб відкритий.
    Кров Ісуса.
    Плащаниця.
    Світло!..


    ***

    Що ж... змий гріхи Ісусовою кров’ю
    І припади до Чесного Хреста:
    Невіглаством, недбальством, нелюбов’ю
    Не розпинай в душі своїй Христа.

    Шукай в молитві істину й розраду,
    Радій, коли знайде мудріший хтось.
    Од влади зла звільняйся, мов од чаду,
    Щоб і в твоїй душі воскрес Христос.

    2002 – 2011




    Коментарі (36)
    Народний рейтинг: 5.75 | Рейтинг "Майстерень": 6

  1. Народження
    ***
    І досі кровоточить пуповина,
    Важкі у Революції пологи.
    Така ще безпорадна Перемога,
    Немов новонароджена дитина.

    Ще правосуддя кліпає невинно
    І правда ледь зіп'ялася на ноги.
    ...Тікала геть новітня Катерина,
    Свій згорток залишивши край дороги.

    На люднім місці. Може, хто наткнеться.
    Хтось небайдужий. Як не раз бувало.
    Чого воно у світі так ведеться?

    Казав, що любить... Та й вона кохала.
    Нехай та ніч у невідь западеться,
    Що мить щасливу з горем пов'язала.

    ***
    Що мить щасливу з горем пов'язала, -
    Хай не проститься ночі тій пекучій.
    Рої сніжинок, мов дроти колючі,
    Під ноги слались, руки обвивали.

    Чи ще сирітських доль у світі мало?
    Ніж множити страждання, краще - з кручі.
    Любові серце битись перестало,
    А сироти на цій землі - живучі.

    Заручниця причини? Чи причинна?
    На ковдру снігу згорток свій поклала...
    А може, просто мріяла про сина?

    І Віктором в думках вже називала?
    ...Вітала перемогу Україна.
    Народження дівчатко святкувало.

    ***
    Народження дівчатко святкувало.
    Уперше. Просто неба. На узбіччі.
    Дивилась вічність крихітці у вічі -
    І ще ні дивувала, ні лякала.

    Зима їй біле крижмо дарувала,
    Пророчили вік довгий зорі віщі.
    ...А тій, що свого щастя відцуралась,
    Зреклась, немов Христа (хоч і не тричі), -

    Чи їй колись кольне у серці, тенькне?
    Навіє тугу видиво предивне? -
    На теплім лоні лагідної неньки,

    Явившись світу, в перший сон порине
    Дитя жадане... А воно, бідненьке, -
    Мов з пуп'янка, з'явившись із ряднини.

    ***
    Мов з пуп'янка, з'явившись із ряднини,
    Тендітне тільце за життя боролось.
    Одне-однісіньке. Лиш ніч навколо.
    І час лічив небайдуже хвилини.

    І місяць хмарки підбивав перину,
    Він звик не перейматись людським болем.
    І поміж зір котилось без упину -
    Чумацьким Шляхом - снів фатальне коло.

    І небо, наче перемерзла квітка,
    Ронило долу білі пелюстини.
    І до замерзлих рученят сирітки

    Стурбовано хилилась горобина:
    "Де ж матінка? Щось матінки не видко!"
    ...За матінку їй стала хуртовина.

    ***
    За матінку їй стала хуртовина.
    Захоче - то й навіки приголубить.
    Як рідна ненька донечку не любить,
    То що ж тут вдієш? Совість - не світлина.

    А в хуртовин - любов не половинна,
    Обійми ніжні і душа - не груба:
    "Чия ж ти будеш, дівчинко-перлино,
    Загублена печаль чи долі згуба?

    Злочинниця - твоя нещасна мати,
    Вона тебе сама у себе вкрала.
    А я тобі дам все: скарби і шати.

    І затишок, якого ти не знала", -
    Голубила маленькі ноженята.
    Снігами пеленала. Цілувала.

    ***
    Снігами пеленала. Цілувала.
    І пестила покинуте дівчатко,
    Так ніби починалася спочатку,
    Від власної любові завмирала.

    Мов зводила усі кінці й начала
    І знов тонула в милім безпорядку:
    То колискову місячну співала,
    То десь почуту зоряну колядку.

    - Не дам тобі загинути даремно.
    Ти виростеш. І станеш, мов царівна.
    Світ в тебе закохається шалено.

    Прийде весна в твій дім на уродини.
    І пригадає разом люд хрещений -
    Була їй за хрещену Україна.

    ***
    Була їй за хрещену Україна.
    Ім'я подарувала і надію.
    ...А я тобі ще й на добро засію,
    Покличу Перемогу на хрестини.

    (Ви з нею - діти світлої години).
    Планету в біле приберу, як вмію,
    Спокутую усі чужі провини, -
    Пробач свою матусеньку-завію.

    Судилося тобі ім'я красиве,
    Воно, немов саме тебе обрало.
    Рости мерщій на радість і на диво.

    Тебе дбайливі руки підібрали.
    ... Дівчатком милувалась чорнобривим,
    До серця пригортала, колихала.

    ***
    До серця пригортала, колихала
    На мозолястих лагідних долонях.
    Майдану помаранчеве осоння
    Стрічками і надіями квітчала.

    Весни, як вітру свіжого чекала.
    Як сонечка перед світанком - сонях.
    В колиску мрії спатоньки вкладала
    Не падчерку чужу, а рідну доню:

    - Хай нескінченним буде твій початок.
    І помста зроду спогадам не муляє.
    ...Солодкі снива линуть до дівчаток.

    І ніч повіки стомлено вже стулює,
    А ти ще не зімкнула оченяток.
    Засни, сирітко, люлі-люлі, Юліє...

    ***
    Засни, сирітко, люлі-люлі, Юліє...
    Твій рідний дім - гостинний сиротинець.
    А від порога - довгий шлях-гостинець
    В майбутнє, де і недруги, і друзі є.

    Під вікнами сад сонно іній струшує,
    Ждучи морозний ранок на гостину.
    Й ніщо застиглу тишу не порушує.
    І ти засни, засни, моя дитино.

    Хай буде сном всі чорні вроки змовлено,
    Прийде в притулок казочка запрошена.
    Їх стільки у цих стінах перемовлено,

    Скількох стрічала стежка запорошена.
    ...А може, твоїй матінці пороблено?
    Десь тужить твоя мати, заворожена?

    ***
    Десь тужить твоя мати, заворожена,
    Навіки перекинувшись зозулею.
    Любується здаля своєю Юлею,
    Спокутою і відстанню знеможена.

    Душа її до болю приморожена,
    А може, і до втіхи - злою долею.
    Живе собі нічим не потривожена
    І любить борщ чи сало із цибулею.

    Хто знає, чи за доньку Богу молиться,
    Чи грішні мрії у думках вигулюює?
    Покинута небес її околиця.

    Підкинуте дитя в гніздечку люляє.
    ...Руйнуються світи і знову творяться.
    Десь батько-вітер по світах розгулює.

    ***
    Десь батько-вітер по світах розгулює.
    Гуляй-душа. Весь світ - як гуляй-поле.
    Стерня сумління мертві сни не коле
    І тогорішній спогад - не розчулює.

    Ріка життя... Такого в ній намулу є,
    До дна вже не розчистити ніколи.
    Крутне з розгону час земною кулею...
    Не татко поведе тебе до школи.

    І перейматись буде не тобою -
    Твоя матуся. На роки помножений
    Не стихне біль під сумнівів лузгою.

    Душевна сліпота - як вада вроджена.
    Та рану в серці співчуття загоїть.
    Не плач, рідненька, плакати не гоже нам.

    ***
    Не плач, рідненька, плакати не гоже нам.
    Такі відкрились далі перед нами,
    Ясними помережані стежками.
    Між них - одна твоя, ніким неходжена.

    Для вічних почуттів ти Богом створена,
    Дарма, що недолюблена батьками.
    Ще будуть в тебе: мрій трава нескошена
    І спогади, порослі споришами.

    Роки біжать, мов коні буйногриві.
    Ми разом, тож незгоди всі подужаєм.
    Ще будуть в нас з тобою дні щасливі.

    Хай зустріч з нелюбов'ю не засмучує,
    В житті, як на безмежній щедрій ниві -
    Є люди темні, але й світлі й чулі є.

    ***
    Є люди темні, але й світлі, й чулі є.
    Є влада темноти - і світло Влади.
    Зійшло вже незагасне сонце Правди,
    Хоч ранок сніжні брови ще нахмурює.

    Свободи пісня у серцях відлунює, -
    Прийдешньої весни й любові ради:
    Щоб ти росла на втіху світу, Юліє,
    Щоб світ не знав ні підлості, ні зради.

    Майбутнє нам з тобою будувати.
    Вродила рясно нація відроджена
    І незнищенні - добрих справ загати.

    А хлЮпне відчай в душі, не дай, Боже, нам -
    Собі й тобі наважусь нагадати:
    Ти - Переможна. Тож - не переможена.

    ***
    Ти - Переможна. Тож - не переможена.
    Повік-віків не буде переводу
    Твоєму неподоланому роду.
    І віра не знесилиться, здорожена.

    Надія, мов зоря новонароджена,
    Зове увись доньку свого народу.
    Різдво любові над Майданом, отже нам
    Зійде з небес ще й Мудрість - в нагороду.

    Всі покручі пощезнуть й поторочі.
    І будеш ти. І буде Батьківщина.
    І будуть Кобзаря рядки пророчі.

    Одна мета і доля в нас - єдина.
    ...А правди слово й досі кровоточить.
    І досі кровоточить пуповина.

    ***
    І досі кровоточить пуповина,
    Що мить щасливу з горем пов'язала.
    Народження дівчатко святкувало,
    Мов з пуп'янка, з'явившись із ряднини.

    За матінку їй стала хуртовина, -
    Снігами пеленала, цілувала.
    Була їй за хрещену - Україна,
    До серця пригортала, колихала:

    - Засни, сирітко, люлі-люлі, Юліє...
    Десь тужить твоя мати, заворожена,
    Десь батько-вітер по світах розгулює.

    Не плач, рідненька, плакати не гоже нам.
    Є люди темні, але й світлі, й чулі є.
    Ти - Переможна. Тож - не переможена.

    25.02.-09.03.2005







    Коментарі (14)
    Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

  2. Червоне пекло
    ЧОРНА КНИГА ПАМ'ЯТІ

    Втирає пам'ять сліз струмки солоні,
    Аж вечір причаївся і - мовчок...
    Лиш свічечка горить на підвіконні,
    Мигтить у темінь, мовби маячок, -
    Де місяць, мов надламана хлібина,
    І зір осінніх щедрий урожай...
    Після земного пекла днів полинних,
    Їм все позаземне, напевно, - рай,
    Невинним душам, що у Вічність канули,
    Де вже ніякий голод ні по чім;
    Хто до сих пір, немов блукальці-ангели,
    Летять крізь ніч на полум'я свічі.
    ...І здасться раптом - хтось присів на покуті,
    Хитнувши тінь невидимим крилом.
    Гортає пам'ять Чорну Книгу спогадів
    І сльози витирає рукавом.

    ГОЛОДОМОР. ЗАМІСТЬ ПРОЛОГУ

    Голодомор... Налякана зозулька
    Нікому більше літ не роздає...
    А кат сидить в Кремлі і смокче люльку,
    І кров людську з вином грузинським п'є.

    Гарячу кров, солону, українську -
    Колись уп'ється... А тепер, тепер?!
    Хто перемеле мУку материнську,
    Чужинців спинить, клятих ненажер?

    Скрізь - пустка й стогін. Смерть - і та голодна.
    Стернею, з жаху, дибляться поля.
    О горе, горе! Горе всенародне!
    Сльозами й болем давиться земля.

    Блокада. Пекло. Ні туди, ні звідтам.
    Хати померлим "хрестяться" услід...
    А кат не спить, йому, як в горлі кістка -
    Вся Україна: дія, слово й рід.

    ПЛАЧ УКРАЇНСЬКОЇ МАДОННИ

    Пам'ятаєш, дощику,
    як на страву в горщику
    дмухав вітерець?
    ...Вже поля - тернинками -
    чорними обжинками.
    Смерть - тепер тут жнець.

    Скільки люду вимерло!
    Душі, й ті, щось вижерло.
    Кажуть - недорід.
    Серпень. Серп із молотом.
    Морять, морять голодом
    український рід.

    Все до крихти вигребли,
    до пилинки вимели
    нелюди-кати.
    Чи й серця їм стрУпіли?
    Віз трамбують трупами!
    Господи, прости...

    Дощику із пісеньки,
    дітки просять їстоньки
    все тихіш... тихіш...
    Ноженята - трісочки.
    В хаті ж ані рісочки,
    хоч лягай під ніж!

    Заколишу мученьку,
    та й заломлю рученьки
    з розпачу-біди.
    ...Іди-іди, дощику,
    зварю тобі борщику
    з сліз і лободи.

    АСОЦІАЦІЇ. КОРОТКО

    Кремль.
    Серп-молот.
    Сатана.

    Горе.
    Поле.
    Сарана.

    Голод.
    Трупи.
    Без війни!

    Доля.
    Воля.
    Де вони?

    РОЗДУМИ КОЛИШНЬОГО ГОСПОДАРЯ

    Виспівують підручники й посібники
    Про щастя в колективному труді...
    Ми всі тепер в селі - одноосібники,
    Замкнувся кожен у своїй біді.

    Ми всі тепер - здрібнілі й дріб'язкові,
    Хоч страшно це звучить, та далебі,
    Перед очима смерті, як в любові, -
    За себе кожен, кожен по собі.

    Лише дверей ніхто не замикає -
    Нема потреби, та й бракує сил...
    І спільна яма десь в яру ковтає
    Стеблини тіл, що голод накосив.

    І вижити - як витягнути козиря...
    Ще є вода і жменя лободи.
    І є хати, що мають ще господаря,
    Та вже ніде немає господИ.

    ЧЕРВОНЕ ПЕКЛО.
    ОЧИМА ПРОЗРІЛОГО "АКТИВІСТА"

    Ковтає душі паща комунізму.
    Край сліз і горя - нас сюди й вели.
    Тікати ніде. І вертатись пізно.
    Безвихідь. Ось і все. Ось і прийшли.

    Надію вбито. Віра - напівмертва.
    Любов - уже сама нас обмина:
    Ми - Господа! - дали прогнати з церкви,
    Тепер у ній господар - сатана.

    Червоне пекло - по усій сторонці.
    І мука - божевільна та німа.
    Були ж в людей крилаті охоронці!
    Здається, більше жодного нема.

    Якщо ж і залишивсь, котрий упертий, -
    Сам зрікся крил, повісив на стіні.
    ...Для нас покара - жити, а не вмерти.
    Невже немає прощення мені?!

    ЗИМА. ДИТЯЧИМИ ОЧИМА

    Дядьки забрали батечка.
    І ледве ходять матінка.
    Сестричка вмерла. Братик - весь опух.
    В віконці - неба латочка.
    І світ - порожня маківка.
    І сніг - важкий, а був колись як пух.

    І смерть знов жертв шукатиме...
    Тихенько... ша... мій хлопчику,
    Не плач, ще політай в своєму сні.
    А поки ти літатимеш,
    Я зварю нам окропчику
    І юшечки з торішньої стерні.

    Я підведусь поволеньки...
    Я сильна, я ж бо - старшенька...
    Я зараз... Тільки мовчки помолюсь:
    "Ти є ще, добрий Боженьку?!
    Врятуй мене і братика!"
    ...Де ж ненька забарились?
    Я боюсь...

    ПО ДОРОЗІ. ОЧИМА МАТЕРІ

    ...Який жахливий звук! -
    шкребе по серцю.
    ...Як поріділи скрізь
    чуприни стріх...
    Не зупиняйсь!
    Впадеш -
    то напівмертву
    на воза вкинуть,
    десь зариють в сніг.

    А близько серця -
    крихітний зарібок
    за всі гіркі
    колгоспні трудодні -
    безцінний скарб -
    шматок глевкого хліба.
    І кволий сором -
    в серці,
    десь на дні.

    Безсиле тіло.
    І душа - каліцтво.
    І всюди - горе й біль.
    Куди вже гірш?!
    ...А звук росте,
    так наче по -сусідству
    хтось божевільний
    точить,
    точить ніж...


    ЛЮДОЛОВ. ОЧИМА СВІДКІВ

    Здаля обходять лігво людолова.
    Де перестріне - там і пропадеш.
    ...Була й у нього донька чорноброва.
    І син Іванко. І дружина теж.

    Він ще живий. Та він вже не людина.
    Він на вечерю власну душу з'їв.
    Господь йому суддя! Його провина,
    Як не крути, на совісті катів.

    Бо й сам уже не чує, що белькоче,
    І не збагне, що коїться із ним.
    ...І все щось в казані його булькоче,
    І з комина щодня - солодкий дим.

    ВЕСНА. ОЧИМА САМОВИДЦЯ

    Сніги зійшли. Дощами вмилась хата.
    Поля парують, пусткою ячать.
    А нОвого врожаю не зачати,
    Бо нікому і нічим зачинать.

    Господар вмер. Обійстя світить ребрами.
    А тій вдовиці - хоч у пЕтлю лізь!
    Вона - ще мати. І благала й жебрала.
    Кати - глухі. А голод - він же скрізь.

    Всі запічки село повивертало:
    Де яке зерня чи сліди окрушин.
    А зграям посіпак - все мало й мало!
    Все відняли. Тепер виймають душі.

    Від смерті вже нічим не відкупитися.
    Страшна й голодна. І приходить натще.
    ...Лиш в очі діток боляче дивитися,
    Й на сонечко дивитися все важче.

    СОН УКРАЇНСЬКОЇ МАДОННИ.
    ОЧИМА СМЕРТІ

    У хаті - ні краплиночки, ні дрібочки.
    А в неї - ні квилінь, ні голосінь.
    Дитя колише... А сама - мов скіпочка.
    Всміхається кудись у далечінь:

    Де рік молочних береги медові,
    Поля духмяні і Козацький Луг.
    Де всі щасливі і живі-здорові,
    І пісня в небі, й благодать навкруг.

    Де цвіт в саду, як вишита сорочка,
    І стежечка - весела та в'юнка.
    ...Колише мати мертвого синочка, -
    До тріснутого серця притиска.

    СКОРБОТНИЙ ШЛЯХ.
    ОЧИМА ЗБИРАЧА ТРУПІВ

    Скорботний шлях... О, доле осоружна!
    Нема ні краю в нього, ні межі.
    Збирає смерть своє страшне подушне,
    А тут - уже нікого, ні душі.

    Ця хата за всіма вже відмолилась,
    Всіх до гарби очима провела...
    У ній - три дні, як пустка поселилась,
    Ще й протяги з собою привела.

    Проходжу - наче хтось зітхає скрушно
    І довго-довго дивиться услід...
    Збирає смерть своє страшне подушне.
    Коли б уже скоріше на той світ!

    ГЕНОЦИД. ОЧИМА ПРИРЕЧЕНОГО

    П'ємо більш року чашу цю полинну,
    А світові - немов зашили рот.
    Було: ламали голодом людину,
    Але щоб так ламати весь народ?!

    Отак одразу всіх і поголовно -
    На ешафот страждань заволокти!
    А смерть катюгам служить безвідмовно,
    Їй головне - терпінням запастись.

    Гарба простора, шкапа сухоребра,
    "Чистильники" і трупів штабелі -
    Оце й усе, що Костомасі треба.
    І, звісно, трохи вільної землі.

    Бо й так уже - могила на могилі,
    Мов рани, що розкриються колись:
    Де мертві - наче янголи безкрилі,
    Де смертні - у Безсмерті - обнялись.

    НЕПРИКАЯНА ДУША. ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГУ

    Намучилась... Наговорилась з болем...
    І наковталась сліз, як м'якуша.
    Усе, що пам'ятаю: голод, голод...
    Усе, що залишилося: душа.

    Все інше - відпалало і відпало,
    Прорісши житом у чужім житті.
    Була би з тілом, - досі б ще смоктало
    Під ложечкою, десь у животі.

    А так - терпИмо. Тиха і прозора,
    Лечу до Бога - вдалечінь і вглиб.
    Усе, що відчуваю: чорне горе...
    Усе, що й досі сниться: білий хліб...

    Та головне - вона таки воскресла.
    Моя свята змордована земля.
    ...Лечу собі, легка і безтілесна.
    А навкруги - рої таких як я.

    P.S. ОЧИМА СУЧАСНИКА

    РокИ пройшли... А й досі - зло безкарне,
    Клює собі наш смуток на обід:
    То про посуху щось ліниво каркне,
    То про якийсь примарний недорід.

    А ми, помірно ситі й терпеливі,
    Заручники своєї доброти, -
    Лиш одвертаєм погляди цнотливі
    Від спухлих ликів мучеників тих.

    Якби хоч хтось з них встав з могили, він би
    Нам вклав у гени слово "геноцид"!
    ...Мовчать святі, в руках тереблять німби, -
    Їм за нащадків перед Богом - стид.

    16.11.-26.11.2007



    Коментарі (38)
    Народний рейтинг: 6 | Рейтинг "Майстерень": 6