
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2022.07.07
06:22
Горобина ніч минула
І безсоння відійшло, –
Перед досвітом заснуле,
Снами тішиться село.
Лиш мені чомусь не спиться
На світанні з усіма,
Хоч вже й духу громовиці
Поміж хмарами нема.
І безсоння відійшло, –
Перед досвітом заснуле,
Снами тішиться село.
Лиш мені чомусь не спиться
На світанні з усіма,
Хоч вже й духу громовиці
Поміж хмарами нема.
2022.07.06
22:25
Ступає Цар Господь убогою землею,
скаравши всіх і всяк за первородний гріх…
Ятрять і кров, і плоть, і всі церкви з єлею…
Позаду розпач-плач. Тепер – самотній сміх!!!
Регоче Сам Творець над власними думками!
І Хто ще є над Ним? Бо звідки ж доля ця?.
скаравши всіх і всяк за первородний гріх…
Ятрять і кров, і плоть, і всі церкви з єлею…
Позаду розпач-плач. Тепер – самотній сміх!!!
Регоче Сам Творець над власними думками!
І Хто ще є над Ним? Бо звідки ж доля ця?.
2022.07.06
13:11
Я сина вчив мовчати біля моря.
Не говорив йому: “Дивись,
Он Кара-Даг напруживсь аж до тріщин,
Щоб море до плюскоту найтоншого вловить”.
Не говорив:
“Дивись, як зависа над морем Кара-Даг.
Мовби збирається забрати клаптик суші,
Колись так необачно да
Не говорив йому: “Дивись,
Он Кара-Даг напруживсь аж до тріщин,
Щоб море до плюскоту найтоншого вловить”.
Не говорив:
“Дивись, як зависа над морем Кара-Даг.
Мовби збирається забрати клаптик суші,
Колись так необачно да
2022.07.06
08:33
Переселю свій тенор у сопрано…
Від цього ж не закінчиться життя?
Приходить ніч, а слідом свіжий ранок
І кожен з нас вгрузяє в забуття…
Це якщо я, чи ви… чи зовсім інші…
Каприз на те й існує, що каприз…
Проціджуються вистраждані вірші
Від цього ж не закінчиться життя?
Приходить ніч, а слідом свіжий ранок
І кожен з нас вгрузяє в забуття…
Це якщо я, чи ви… чи зовсім інші…
Каприз на те й існує, що каприз…
Проціджуються вистраждані вірші
2022.07.06
07:31
Позолочений сонечком обрій
Розчиняється в сутінках синіх, –
Підкотилось під серце недобре
Щось таке невідоме донині.
Вечоріє небачено швидко
І минає в могильній мовчанці, –
Заяложена мухами шибка
Не вилискує весело глянцем.
Розчиняється в сутінках синіх, –
Підкотилось під серце недобре
Щось таке невідоме донині.
Вечоріє небачено швидко
І минає в могильній мовчанці, –
Заяложена мухами шибка
Не вилискує весело глянцем.
2022.07.06
06:31
Мовчать світанки, ніби оніміли.
І небо не розродиться дощем.
Вишукуючи уцілілі цілі,
летять ракети гаспида бичем.
Усе живе паде відразу мертвим.
Шматує плоть гартована шрапнель.
Людина все вигадує для смерті
та руйнування створених осель.
І небо не розродиться дощем.
Вишукуючи уцілілі цілі,
летять ракети гаспида бичем.
Усе живе паде відразу мертвим.
Шматує плоть гартована шрапнель.
Людина все вигадує для смерті
та руйнування створених осель.
2022.07.06
01:05
А знаєш, Всесвіт нагадує яблуко,
Що висіло на гілці дерева-порожнечі,
І полетіло-зірвалось:
Летить досі з минулого в майбутнє,
А я слухаю тупіт копит
Коли пишу кострубаті верлібри
Та фіалкові елегії про кімерійців-блукальців,
Що як зорі – ні дому,
Що висіло на гілці дерева-порожнечі,
І полетіло-зірвалось:
Летить досі з минулого в майбутнє,
А я слухаю тупіт копит
Коли пишу кострубаті верлібри
Та фіалкові елегії про кімерійців-блукальців,
Що як зорі – ні дому,
2022.07.05
11:55
Тримаюсь, не чіпай… А ти забудь. До себе:
Та боронь Боже, край… та скільки того неба
А хто-небудь зітре? Cлова вам не розсада
Не голосом арен… ой не сміши досада
Встарілий стиль, хіба, шматочками осилим
Іржа, забув? труба… усе своє під килим…
Таке ж
Та боронь Боже, край… та скільки того неба
А хто-небудь зітре? Cлова вам не розсада
Не голосом арен… ой не сміши досада
Встарілий стиль, хіба, шматочками осилим
Іржа, забув? труба… усе своє під килим…
Таке ж
2022.07.05
11:10
Якщо захворію,
лікарям докучати не стану,
звертаюсь до друзів
(не вважайте, що, може, звихнувсь):
постеліть мені степ, завісьте вікна туманом,
в узголів’ї поставте
зорю осяйну.
Я ходив напролом.
лікарям докучати не стану,
звертаюсь до друзів
(не вважайте, що, може, звихнувсь):
постеліть мені степ, завісьте вікна туманом,
в узголів’ї поставте
зорю осяйну.
Я ходив напролом.
2022.07.05
09:03
Допоки мізки промивала клізма
дядьки сурйозні, певно, із обкома
на трьох ділили благо комунізма
і піонерку, що завжди готова.
Вона була підкована ідейно,
у комсомол чекаючи посвяти
уся наука цінностей сімейних –
вождям комуни треба догоджати.
дядьки сурйозні, певно, із обкома
на трьох ділили благо комунізма
і піонерку, що завжди готова.
Вона була підкована ідейно,
у комсомол чекаючи посвяти
уся наука цінностей сімейних –
вождям комуни треба догоджати.
2022.07.05
08:40
Миті щастя в яві знов є --
Висі золотавий шлях.
Все наповнено любов’ю
У моїм, твоїм життях.
Ніби з рання до смеркання,
Мов троянда чарівна,
Усміхається кохання,
Висі золотавий шлях.
Все наповнено любов’ю
У моїм, твоїм життях.
Ніби з рання до смеркання,
Мов троянда чарівна,
Усміхається кохання,
2022.07.05
05:20
Затоплює сонячне сяйво
Опівдні навколишній світ, –
Над жовтими нивами жайвір
Здійнявся в співучий політ.
Засліплений світлом, вглядаюсь
В обпечену ніжно блакить, –
Лиш синь невимовно безкрая
На обширах неба лежить.
Опівдні навколишній світ, –
Над жовтими нивами жайвір
Здійнявся в співучий політ.
Засліплений світлом, вглядаюсь
В обпечену ніжно блакить, –
Лиш синь невимовно безкрая
На обширах неба лежить.
2022.07.04
23:13
У місті тиша, як в селі,
Та не літають журавлі
І солов'я не чути.
Вишневі зорі вдалині,
Чомусь нагадують мені,
Сюїти незабутні.
Вертає думка повсякчас,
Та не літають журавлі
І солов'я не чути.
Вишневі зорі вдалині,
Чомусь нагадують мені,
Сюїти незабутні.
Вертає думка повсякчас,
2022.07.04
16:20
Зайнялася трава,
Спалахнули дров
І згоріла москва.
Здичавілий шойгу
Дременув у тайгу
І замерз у снігу.
Спалахнули дров
І згоріла москва.
Здичавілий шойгу
Дременув у тайгу
І замерз у снігу.
2022.07.04
14:15
Поранені, нескорені, побиті
І зрадою, й підступністю русні.
Що танками по зеленавім житі
Й смертями в цій неназваній війні.
Отій, де плаче нині кожна мати,
Яка чекає вісточки синів.
Міста розбиті і згорілі хати,
І зрадою, й підступністю русні.
Що танками по зеленавім житі
Й смертями в цій неназваній війні.
Отій, де плаче нині кожна мати,
Яка чекає вісточки синів.
Міста розбиті і згорілі хати,
2022.07.04
13:49
Війна – це не лише коли «Ура!»,
але й коли і рани, й руйнування,
і, втративши душевну рівновагу,
плетешся ночувати до метра.
А там навколо мармур і граніт.
І трохи менше чути,
як гримить.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...але й коли і рани, й руйнування,
і, втративши душевну рівновагу,
плетешся ночувати до метра.
А там навколо мармур і граніт.
І трохи менше чути,
як гримить.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2022.05.10
2022.04.25
2022.03.20
2020.02.03
2020.01.12
2019.11.07
2019.07.12
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Любов Бенедишин (1964) /
Поеми
/
Зі збірки "Віще, неповторне, головне"
Червоне пекло
ЧОРНА КНИГА ПАМ'ЯТІ
Втирає пам'ять сліз струмки солоні,
Аж вечір причаївся і - мовчок...
Лиш свічечка горить на підвіконні,
Мигтить у темінь, мовби маячок, -
Де місяць, мов надламана хлібина,
І зір осінніх щедрий урожай...
Після земного пекла днів полинних,
Їм все позаземне, напевно, - рай,
Невинним душам, що у Вічність канули,
Де вже ніякий голод ні по чім;
Хто до сих пір, немов блукальці-ангели,
Летять крізь ніч на полум'я свічі.
...І здасться раптом - хтось присів на покуті,
Хитнувши тінь невидимим крилом.
Гортає пам'ять Чорну Книгу спогадів
І сльози витирає рукавом.
ГОЛОДОМОР. ЗАМІСТЬ ПРОЛОГУ
Голодомор... Налякана зозулька
Нікому більше літ не роздає...
А кат сидить в Кремлі і смокче люльку,
І кров людську з вином грузинським п'є.
Гарячу кров, солону, українську -
Колись уп'ється... А тепер, тепер?!
Хто перемеле мУку материнську,
Чужинців спинить, клятих ненажер?
Скрізь - пустка й стогін. Смерть - і та голодна.
Стернею, з жаху, дибляться поля.
О горе, горе! Горе всенародне!
Сльозами й болем давиться земля.
Блокада. Пекло. Ні туди, ні звідтам.
Хати померлим "хрестяться" услід...
А кат не спить, йому, як в горлі кістка -
Вся Україна: дія, слово й рід.
ПЛАЧ УКРАЇНСЬКОЇ МАДОННИ
Пам'ятаєш, дощику,
як на страву в горщику
дмухав вітерець?
...Вже поля - тернинками -
чорними обжинками.
Смерть - тепер тут жнець.
Скільки люду вимерло!
Душі, й ті, щось вижерло.
Кажуть - недорід.
Серпень. Серп із молотом.
Морять, морять голодом
український рід.
Все до крихти вигребли,
до пилинки вимели
нелюди-кати.
Чи й серця їм стрУпіли?
Віз трамбують трупами!
Господи, прости...
Дощику із пісеньки,
дітки просять їстоньки
все тихіш... тихіш...
Ноженята - трісочки.
В хаті ж ані рісочки,
хоч лягай під ніж!
Заколишу мученьку,
та й заломлю рученьки
з розпачу-біди.
...Іди-іди, дощику,
зварю тобі борщику
з сліз і лободи.
АСОЦІАЦІЇ. КОРОТКО
Кремль.
Серп-молот.
Сатана.
Горе.
Поле.
Сарана.
Голод.
Трупи.
Без війни!
Доля.
Воля.
Де вони?
РОЗДУМИ КОЛИШНЬОГО ГОСПОДАРЯ
Виспівують підручники й посібники
Про щастя в колективному труді...
Ми всі тепер в селі - одноосібники,
Замкнувся кожен у своїй біді.
Ми всі тепер - здрібнілі й дріб'язкові,
Хоч страшно це звучить, та далебі,
Перед очима смерті, як в любові, -
За себе кожен, кожен по собі.
Лише дверей ніхто не замикає -
Нема потреби, та й бракує сил...
І спільна яма десь в яру ковтає
Стеблини тіл, що голод накосив.
І вижити - як витягнути козиря...
Ще є вода і жменя лободи.
І є хати, що мають ще господаря,
Та вже ніде немає господИ.
ЧЕРВОНЕ ПЕКЛО.
ОЧИМА ПРОЗРІЛОГО "АКТИВІСТА"
Ковтає душі паща комунізму.
Край сліз і горя - нас сюди й вели.
Тікати ніде. І вертатись пізно.
Безвихідь. Ось і все. Ось і прийшли.
Надію вбито. Віра - напівмертва.
Любов - уже сама нас обмина:
Ми - Господа! - дали прогнати з церкви,
Тепер у ній господар - сатана.
Червоне пекло - по усій сторонці.
І мука - божевільна та німа.
Були ж в людей крилаті охоронці!
Здається, більше жодного нема.
Якщо ж і залишивсь, котрий упертий, -
Сам зрікся крил, повісив на стіні.
...Для нас покара - жити, а не вмерти.
Невже немає прощення мені?!
ЗИМА. ДИТЯЧИМИ ОЧИМА
Дядьки забрали батечка.
І ледве ходять матінка.
Сестричка вмерла. Братик - весь опух.
В віконці - неба латочка.
І світ - порожня маківка.
І сніг - важкий, а був колись як пух.
І смерть знов жертв шукатиме...
Тихенько... ша... мій хлопчику,
Не плач, ще політай в своєму сні.
А поки ти літатимеш,
Я зварю нам окропчику
І юшечки з торішньої стерні.
Я підведусь поволеньки...
Я сильна, я ж бо - старшенька...
Я зараз... Тільки мовчки помолюсь:
"Ти є ще, добрий Боженьку?!
Врятуй мене і братика!"
...Де ж ненька забарились?
Я боюсь...
ПО ДОРОЗІ. ОЧИМА МАТЕРІ
...Який жахливий звук! -
шкребе по серцю.
...Як поріділи скрізь
чуприни стріх...
Не зупиняйсь!
Впадеш -
то напівмертву
на воза вкинуть,
десь зариють в сніг.
А близько серця -
крихітний зарібок
за всі гіркі
колгоспні трудодні -
безцінний скарб -
шматок глевкого хліба.
І кволий сором -
в серці,
десь на дні.
Безсиле тіло.
І душа - каліцтво.
І всюди - горе й біль.
Куди вже гірш?!
...А звук росте,
так наче по -сусідству
хтось божевільний
точить,
точить ніж...
ЛЮДОЛОВ. ОЧИМА СВІДКІВ
Здаля обходять лігво людолова.
Де перестріне - там і пропадеш.
...Була й у нього донька чорноброва.
І син Іванко. І дружина теж.
Він ще живий. Та він вже не людина.
Він на вечерю власну душу з'їв.
Господь йому суддя! Його провина,
Як не крути, на совісті катів.
Бо й сам уже не чує, що белькоче,
І не збагне, що коїться із ним.
...І все щось в казані його булькоче,
І з комина щодня - солодкий дим.
ВЕСНА. ОЧИМА САМОВИДЦЯ
Сніги зійшли. Дощами вмилась хата.
Поля парують, пусткою ячать.
А нОвого врожаю не зачати,
Бо нікому і нічим зачинать.
Господар вмер. Обійстя світить ребрами.
А тій вдовиці - хоч у пЕтлю лізь!
Вона - ще мати. І благала й жебрала.
Кати - глухі. А голод - він же скрізь.
Всі запічки село повивертало:
Де яке зерня чи сліди окрушин.
А зграям посіпак - все мало й мало!
Все відняли. Тепер виймають душі.
Від смерті вже нічим не відкупитися.
Страшна й голодна. І приходить натще.
...Лиш в очі діток боляче дивитися,
Й на сонечко дивитися все важче.
СОН УКРАЇНСЬКОЇ МАДОННИ.
ОЧИМА СМЕРТІ
У хаті - ні краплиночки, ні дрібочки.
А в неї - ні квилінь, ні голосінь.
Дитя колише... А сама - мов скіпочка.
Всміхається кудись у далечінь:
Де рік молочних береги медові,
Поля духмяні і Козацький Луг.
Де всі щасливі і живі-здорові,
І пісня в небі, й благодать навкруг.
Де цвіт в саду, як вишита сорочка,
І стежечка - весела та в'юнка.
...Колише мати мертвого синочка, -
До тріснутого серця притиска.
СКОРБОТНИЙ ШЛЯХ.
ОЧИМА ЗБИРАЧА ТРУПІВ
Скорботний шлях... О, доле осоружна!
Нема ні краю в нього, ні межі.
Збирає смерть своє страшне подушне,
А тут - уже нікого, ні душі.
Ця хата за всіма вже відмолилась,
Всіх до гарби очима провела...
У ній - три дні, як пустка поселилась,
Ще й протяги з собою привела.
Проходжу - наче хтось зітхає скрушно
І довго-довго дивиться услід...
Збирає смерть своє страшне подушне.
Коли б уже скоріше на той світ!
ГЕНОЦИД. ОЧИМА ПРИРЕЧЕНОГО
П'ємо більш року чашу цю полинну,
А світові - немов зашили рот.
Було: ламали голодом людину,
Але щоб так ламати весь народ?!
Отак одразу всіх і поголовно -
На ешафот страждань заволокти!
А смерть катюгам служить безвідмовно,
Їй головне - терпінням запастись.
Гарба простора, шкапа сухоребра,
"Чистильники" і трупів штабелі -
Оце й усе, що Костомасі треба.
І, звісно, трохи вільної землі.
Бо й так уже - могила на могилі,
Мов рани, що розкриються колись:
Де мертві - наче янголи безкрилі,
Де смертні - у Безсмерті - обнялись.
НЕПРИКАЯНА ДУША. ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГУ
Намучилась... Наговорилась з болем...
І наковталась сліз, як м'якуша.
Усе, що пам'ятаю: голод, голод...
Усе, що залишилося: душа.
Все інше - відпалало і відпало,
Прорісши житом у чужім житті.
Була би з тілом, - досі б ще смоктало
Під ложечкою, десь у животі.
А так - терпИмо. Тиха і прозора,
Лечу до Бога - вдалечінь і вглиб.
Усе, що відчуваю: чорне горе...
Усе, що й досі сниться: білий хліб...
Та головне - вона таки воскресла.
Моя свята змордована земля.
...Лечу собі, легка і безтілесна.
А навкруги - рої таких як я.
P.S. ОЧИМА СУЧАСНИКА
РокИ пройшли... А й досі - зло безкарне,
Клює собі наш смуток на обід:
То про посуху щось ліниво каркне,
То про якийсь примарний недорід.
А ми, помірно ситі й терпеливі,
Заручники своєї доброти, -
Лиш одвертаєм погляди цнотливі
Від спухлих ликів мучеників тих.
Якби хоч хтось з них встав з могили, він би
Нам вклав у гени слово "геноцид"!
...Мовчать святі, в руках тереблять німби, -
Їм за нащадків перед Богом - стид.
16.11.-26.11.2007
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Червоне пекло
До річниці Голодомору в Україні

Втирає пам'ять сліз струмки солоні,
Аж вечір причаївся і - мовчок...
Лиш свічечка горить на підвіконні,
Мигтить у темінь, мовби маячок, -
Де місяць, мов надламана хлібина,
І зір осінніх щедрий урожай...
Після земного пекла днів полинних,
Їм все позаземне, напевно, - рай,
Невинним душам, що у Вічність канули,
Де вже ніякий голод ні по чім;
Хто до сих пір, немов блукальці-ангели,
Летять крізь ніч на полум'я свічі.
...І здасться раптом - хтось присів на покуті,
Хитнувши тінь невидимим крилом.
Гортає пам'ять Чорну Книгу спогадів
І сльози витирає рукавом.
ГОЛОДОМОР. ЗАМІСТЬ ПРОЛОГУ
Голодомор... Налякана зозулька
Нікому більше літ не роздає...
А кат сидить в Кремлі і смокче люльку,
І кров людську з вином грузинським п'є.
Гарячу кров, солону, українську -
Колись уп'ється... А тепер, тепер?!
Хто перемеле мУку материнську,
Чужинців спинить, клятих ненажер?
Скрізь - пустка й стогін. Смерть - і та голодна.
Стернею, з жаху, дибляться поля.
О горе, горе! Горе всенародне!
Сльозами й болем давиться земля.
Блокада. Пекло. Ні туди, ні звідтам.
Хати померлим "хрестяться" услід...
А кат не спить, йому, як в горлі кістка -
Вся Україна: дія, слово й рід.
ПЛАЧ УКРАЇНСЬКОЇ МАДОННИ
Пам'ятаєш, дощику,
як на страву в горщику
дмухав вітерець?
...Вже поля - тернинками -
чорними обжинками.
Смерть - тепер тут жнець.
Скільки люду вимерло!
Душі, й ті, щось вижерло.
Кажуть - недорід.
Серпень. Серп із молотом.
Морять, морять голодом
український рід.
Все до крихти вигребли,
до пилинки вимели
нелюди-кати.
Чи й серця їм стрУпіли?
Віз трамбують трупами!
Господи, прости...
Дощику із пісеньки,
дітки просять їстоньки
все тихіш... тихіш...
Ноженята - трісочки.
В хаті ж ані рісочки,
хоч лягай під ніж!
Заколишу мученьку,
та й заломлю рученьки
з розпачу-біди.
...Іди-іди, дощику,
зварю тобі борщику
з сліз і лободи.
АСОЦІАЦІЇ. КОРОТКО
Кремль.
Серп-молот.
Сатана.
Горе.
Поле.
Сарана.
Голод.
Трупи.
Без війни!
Доля.
Воля.
Де вони?
РОЗДУМИ КОЛИШНЬОГО ГОСПОДАРЯ
Виспівують підручники й посібники
Про щастя в колективному труді...
Ми всі тепер в селі - одноосібники,
Замкнувся кожен у своїй біді.
Ми всі тепер - здрібнілі й дріб'язкові,
Хоч страшно це звучить, та далебі,
Перед очима смерті, як в любові, -
За себе кожен, кожен по собі.
Лише дверей ніхто не замикає -
Нема потреби, та й бракує сил...
І спільна яма десь в яру ковтає
Стеблини тіл, що голод накосив.
І вижити - як витягнути козиря...
Ще є вода і жменя лободи.
І є хати, що мають ще господаря,
Та вже ніде немає господИ.
ЧЕРВОНЕ ПЕКЛО.
ОЧИМА ПРОЗРІЛОГО "АКТИВІСТА"
Ковтає душі паща комунізму.
Край сліз і горя - нас сюди й вели.
Тікати ніде. І вертатись пізно.
Безвихідь. Ось і все. Ось і прийшли.
Надію вбито. Віра - напівмертва.
Любов - уже сама нас обмина:
Ми - Господа! - дали прогнати з церкви,
Тепер у ній господар - сатана.
Червоне пекло - по усій сторонці.
І мука - божевільна та німа.
Були ж в людей крилаті охоронці!
Здається, більше жодного нема.
Якщо ж і залишивсь, котрий упертий, -
Сам зрікся крил, повісив на стіні.
...Для нас покара - жити, а не вмерти.
Невже немає прощення мені?!
ЗИМА. ДИТЯЧИМИ ОЧИМА
Дядьки забрали батечка.
І ледве ходять матінка.
Сестричка вмерла. Братик - весь опух.
В віконці - неба латочка.
І світ - порожня маківка.
І сніг - важкий, а був колись як пух.
І смерть знов жертв шукатиме...
Тихенько... ша... мій хлопчику,
Не плач, ще політай в своєму сні.
А поки ти літатимеш,
Я зварю нам окропчику
І юшечки з торішньої стерні.
Я підведусь поволеньки...
Я сильна, я ж бо - старшенька...
Я зараз... Тільки мовчки помолюсь:
"Ти є ще, добрий Боженьку?!
Врятуй мене і братика!"
...Де ж ненька забарились?
Я боюсь...
ПО ДОРОЗІ. ОЧИМА МАТЕРІ
...Який жахливий звук! -
шкребе по серцю.
...Як поріділи скрізь
чуприни стріх...
Не зупиняйсь!
Впадеш -
то напівмертву
на воза вкинуть,
десь зариють в сніг.
А близько серця -
крихітний зарібок
за всі гіркі
колгоспні трудодні -
безцінний скарб -
шматок глевкого хліба.
І кволий сором -
в серці,
десь на дні.
Безсиле тіло.
І душа - каліцтво.
І всюди - горе й біль.
Куди вже гірш?!
...А звук росте,
так наче по -сусідству
хтось божевільний
точить,
точить ніж...
ЛЮДОЛОВ. ОЧИМА СВІДКІВ
Здаля обходять лігво людолова.
Де перестріне - там і пропадеш.
...Була й у нього донька чорноброва.
І син Іванко. І дружина теж.
Він ще живий. Та він вже не людина.
Він на вечерю власну душу з'їв.
Господь йому суддя! Його провина,
Як не крути, на совісті катів.
Бо й сам уже не чує, що белькоче,
І не збагне, що коїться із ним.
...І все щось в казані його булькоче,
І з комина щодня - солодкий дим.
ВЕСНА. ОЧИМА САМОВИДЦЯ
Сніги зійшли. Дощами вмилась хата.
Поля парують, пусткою ячать.
А нОвого врожаю не зачати,
Бо нікому і нічим зачинать.
Господар вмер. Обійстя світить ребрами.
А тій вдовиці - хоч у пЕтлю лізь!
Вона - ще мати. І благала й жебрала.
Кати - глухі. А голод - він же скрізь.
Всі запічки село повивертало:
Де яке зерня чи сліди окрушин.
А зграям посіпак - все мало й мало!
Все відняли. Тепер виймають душі.
Від смерті вже нічим не відкупитися.
Страшна й голодна. І приходить натще.
...Лиш в очі діток боляче дивитися,
Й на сонечко дивитися все важче.
СОН УКРАЇНСЬКОЇ МАДОННИ.
ОЧИМА СМЕРТІ
У хаті - ні краплиночки, ні дрібочки.
А в неї - ні квилінь, ні голосінь.
Дитя колише... А сама - мов скіпочка.
Всміхається кудись у далечінь:
Де рік молочних береги медові,
Поля духмяні і Козацький Луг.
Де всі щасливі і живі-здорові,
І пісня в небі, й благодать навкруг.
Де цвіт в саду, як вишита сорочка,
І стежечка - весела та в'юнка.
...Колише мати мертвого синочка, -
До тріснутого серця притиска.
СКОРБОТНИЙ ШЛЯХ.
ОЧИМА ЗБИРАЧА ТРУПІВ
Скорботний шлях... О, доле осоружна!
Нема ні краю в нього, ні межі.
Збирає смерть своє страшне подушне,
А тут - уже нікого, ні душі.
Ця хата за всіма вже відмолилась,
Всіх до гарби очима провела...
У ній - три дні, як пустка поселилась,
Ще й протяги з собою привела.
Проходжу - наче хтось зітхає скрушно
І довго-довго дивиться услід...
Збирає смерть своє страшне подушне.
Коли б уже скоріше на той світ!
ГЕНОЦИД. ОЧИМА ПРИРЕЧЕНОГО
П'ємо більш року чашу цю полинну,
А світові - немов зашили рот.
Було: ламали голодом людину,
Але щоб так ламати весь народ?!
Отак одразу всіх і поголовно -
На ешафот страждань заволокти!
А смерть катюгам служить безвідмовно,
Їй головне - терпінням запастись.
Гарба простора, шкапа сухоребра,
"Чистильники" і трупів штабелі -
Оце й усе, що Костомасі треба.
І, звісно, трохи вільної землі.
Бо й так уже - могила на могилі,
Мов рани, що розкриються колись:
Де мертві - наче янголи безкрилі,
Де смертні - у Безсмерті - обнялись.
НЕПРИКАЯНА ДУША. ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГУ
Намучилась... Наговорилась з болем...
І наковталась сліз, як м'якуша.
Усе, що пам'ятаю: голод, голод...
Усе, що залишилося: душа.
Все інше - відпалало і відпало,
Прорісши житом у чужім житті.
Була би з тілом, - досі б ще смоктало
Під ложечкою, десь у животі.
А так - терпИмо. Тиха і прозора,
Лечу до Бога - вдалечінь і вглиб.
Усе, що відчуваю: чорне горе...
Усе, що й досі сниться: білий хліб...
Та головне - вона таки воскресла.
Моя свята змордована земля.
...Лечу собі, легка і безтілесна.
А навкруги - рої таких як я.
P.S. ОЧИМА СУЧАСНИКА
РокИ пройшли... А й досі - зло безкарне,
Клює собі наш смуток на обід:
То про посуху щось ліниво каркне,
То про якийсь примарний недорід.
А ми, помірно ситі й терпеливі,
Заручники своєї доброти, -
Лиш одвертаєм погляди цнотливі
Від спухлих ликів мучеників тих.
Якби хоч хтось з них встав з могили, він би
Нам вклав у гени слово "геноцид"!
...Мовчать святі, в руках тереблять німби, -
Їм за нащадків перед Богом - стид.
16.11.-26.11.2007
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію