
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2021.01.21
08:01
О, вража душе!
О, харцизо люта!
О, лиходійко з мармуровим серцем!
Різдвяна стужа
чорта в свято втрутить –
мій затишок шовковий роздереться,
труснеться пам’ять,
заімляться скроні,
О, харцизо люта!
О, лиходійко з мармуровим серцем!
Різдвяна стужа
чорта в свято втрутить –
мій затишок шовковий роздереться,
труснеться пам’ять,
заімляться скроні,
2021.01.21
07:25
Поцілунок замерз на щоці зі сльозою,
пізня осінь ворожить надвечір дощем…
Розстаємось навіки сьогодні з тобою
і на серці неспокій, тривога та щем.
Дай спокутаю душу тобі в тихім парку,
бо цих слів не почує ніхто все одно.
Але хтось нашептав: «Ти п
пізня осінь ворожить надвечір дощем…
Розстаємось навіки сьогодні з тобою
і на серці неспокій, тривога та щем.
Дай спокутаю душу тобі в тихім парку,
бо цих слів не почує ніхто все одно.
Але хтось нашептав: «Ти п
2021.01.20
14:25
Є такі періоди життя,
що здаються й досі головними
від Еллади до епохи Риму,
у які немає вороття,
поки не замінимо новими.
І втішає, і лякає нас
наша зміна – діти та онуки...
що здаються й досі головними
від Еллади до епохи Риму,
у які немає вороття,
поки не замінимо новими.
І втішає, і лякає нас
наша зміна – діти та онуки...
2021.01.20
12:58
Ти по воду ішла.
Спрага змучила тіло.
І знайшла. І пила.
Бо хотіла... Хотіла...
Я тебе напував,
Мов колодязь оази.
Пил пустелі, my love...
Я тоді перифразом
Спрага змучила тіло.
І знайшла. І пила.
Бо хотіла... Хотіла...
Я тебе напував,
Мов колодязь оази.
Пил пустелі, my love...
Я тоді перифразом
2021.01.20
12:46
Небо трусить сніг лапатий,
розсипає чисту вату
на дерева і дороги -
час подякувати Богу.
Я іду защедрувати
до кумів, близенько хата.
Зорі - казкою містерій.
Лунко стукаю у двері.
розсипає чисту вату
на дерева і дороги -
час подякувати Богу.
Я іду защедрувати
до кумів, близенько хата.
Зорі - казкою містерій.
Лунко стукаю у двері.
2021.01.20
11:11
Ой, отримав юний слон
У презент крутий айфон.
Ох і важко слоненяті
У айфоні розібратись.
Все кудись чомусь тікає,
Зависає і зникає.
У презент крутий айфон.
Ох і важко слоненяті
У айфоні розібратись.
Все кудись чомусь тікає,
Зависає і зникає.
2021.01.20
09:36
Птиці мерзнуть он там, у задвірку,
Ніби пси без господаря долі.
Це ж бо Всесвіту випала дірка
На район цей – сіренький і кволий
Боже, дай-но натхнення, цидулку,
Щоби гідно цей світ оцінити,
Не відчути: для декого мулько,
Ніби пси без господаря долі.
Це ж бо Всесвіту випала дірка
На район цей – сіренький і кволий
Боже, дай-но натхнення, цидулку,
Щоби гідно цей світ оцінити,
Не відчути: для декого мулько,
2021.01.20
08:56
«Рік ходила, два ходила, да усе намарне.
Той так смалить самосад, що аж квіти в’януть.
Той марусин поясок знає тільки в чарці.
Той не слухає нікого. Той щодня у сварці.
Той незграбний. Той малий.
А той голомозий...
Як дівчата заміж йдуть – второпать
Той так смалить самосад, що аж квіти в’януть.
Той марусин поясок знає тільки в чарці.
Той не слухає нікого. Той щодня у сварці.
Той незграбний. Той малий.
А той голомозий...
Як дівчата заміж йдуть – второпать
2021.01.20
08:02
Море і мрія.
Зима і мороз.
Сльози на віях.
Розлука й серйоз.
З кров’ю на лезах
долають глибінь
кілька поезій
Зима і мороз.
Сльози на віях.
Розлука й серйоз.
З кров’ю на лезах
долають глибінь
кілька поезій
2021.01.20
04:41
О, Боже!
Даруй нам не понти, а розум
свою гординю побороти.
Дай возлюбити, хто напроти
й життєві пережити грози…
Бездушність нас зростила в світі.
Ми байстрюки соціалізму
через його криваву призму
Даруй нам не понти, а розум
свою гординю побороти.
Дай возлюбити, хто напроти
й життєві пережити грози…
Бездушність нас зростила в світі.
Ми байстрюки соціалізму
через його криваву призму
2021.01.19
20:51
Я питаю ввесь час
Який сенс у твого життя,
Вередую, гупаю ногами,
Аби не чути правдиву відповідь про те,
Що єдиний твій сенс це я.
Я слухаю ночами, як стукотить вода у крані
Я думаю, що в цьому є щось символічне:
Який сенс у твого життя,
Вередую, гупаю ногами,
Аби не чути правдиву відповідь про те,
Що єдиний твій сенс це я.
Я слухаю ночами, як стукотить вода у крані
Я думаю, що в цьому є щось символічне:
2021.01.19
20:09
Які хороші канули часи
до епідемій, і до карантину....
Якщо Ти, справді, Господи, єси,
скупай усіх у купелі роси
і відведи каральну гільйотину.
***
Воюємо. Я знаю, що залізно
до епідемій, і до карантину....
Якщо Ти, справді, Господи, єси,
скупай усіх у купелі роси
і відведи каральну гільйотину.
***
Воюємо. Я знаю, що залізно
2021.01.19
20:00
І за цикли, й за сонети
не чекай, – віват!
Неоцінені акценти...
приморожені поети...
осовілий сайт...
***
Караюся, але не каюсь
не чекай, – віват!
Неоцінені акценти...
приморожені поети...
осовілий сайт...
***
Караюся, але не каюсь
2021.01.19
19:38
Якось бігла по сніжку
Мишка-сіроспинка,
В полотняному мішку
Несла під ялинку
Десять макових зернят
І шматочок сала,
Для маленьких мишенят
Матінка поклала.
Мишка-сіроспинка,
В полотняному мішку
Несла під ялинку
Десять макових зернят
І шматочок сала,
Для маленьких мишенят
Матінка поклала.
2021.01.19
19:05
Віддавна в світі повелось,
Якщо ти лицар, а не лось,
Якщо не земляний хробак -
Чини ось так, а не інак.
Вирішуй, хто ти - троль, чи гном,
І на чиєму боці?
Добро залишиться добром,
Лайно залишиться лайном
Якщо ти лицар, а не лось,
Якщо не земляний хробак -
Чини ось так, а не інак.
Вирішуй, хто ти - троль, чи гном,
І на чиєму боці?
Добро залишиться добром,
Лайно залишиться лайном
2021.01.19
18:28
Втекли хвилини із мого життя,
Зібрались в купу, стали з них години.
В минуле відійшли, у забуття,
Не вернуться, накрила час лавина.
Оте, чим я усі роки жила,
Сплило кудись, втекло у різні боки…
А почалось давно з мого села,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Зібрались в купу, стали з них години.
В минуле відійшли, у забуття,
Не вернуться, накрила час лавина.
Оте, чим я усі роки жила,
Сплило кудись, втекло у різні боки…
А почалось давно з мого села,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2020.01.12
2019.11.07
2019.07.12
2019.07.07
2019.04.04
2018.09.05
2018.06.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Любов Бенедишин (1964) /
Поеми
/
Зі збірки "Віще, неповторне, головне"
Червоне пекло
ЧОРНА КНИГА ПАМ'ЯТІ
Втирає пам'ять сліз струмки солоні,
Аж вечір причаївся і - мовчок...
Лиш свічечка горить на підвіконні,
Мигтить у темінь, мовби маячок, -
Де місяць, мов надламана хлібина,
І зір осінніх щедрий урожай...
Після земного пекла днів полинних,
Їм все позаземне, напевно, - рай,
Невинним душам, що у Вічність канули,
Де вже ніякий голод ні по чім;
Хто до сих пір, немов блукальці-ангели,
Летять крізь ніч на полум'я свічі.
...І здасться раптом - хтось присів на покуті,
Хитнувши тінь невидимим крилом.
Гортає пам'ять Чорну Книгу спогадів
І сльози витирає рукавом.
ГОЛОДОМОР. ЗАМІСТЬ ПРОЛОГУ
Голодомор... Налякана зозулька
Нікому більше літ не роздає...
А кат сидить в Кремлі і смокче люльку,
І кров людську з вином грузинським п'є.
Гарячу кров, солону, українську -
Колись уп'ється... А тепер, тепер?!
Хто перемеле мУку материнську,
Чужинців спинить, клятих ненажер?
Скрізь - пустка й стогін. Смерть - і та голодна.
Стернею, з жаху, дибляться поля.
О горе, горе! Горе всенародне!
Сльозами й болем давиться земля.
Блокада. Пекло. Ні туди, ні звідтам.
Хати померлим "хрестяться" услід...
А кат не спить, йому, як в горлі кістка -
Вся Україна: дія, слово й рід.
ПЛАЧ УКРАЇНСЬКОЇ МАДОННИ
Пам'ятаєш, дощику,
як на страву в горщику
дмухав вітерець?
...Вже поля - тернинками -
чорними обжинками.
Смерть - тепер тут жнець.
Скільки люду вимерло!
Душі, й ті, щось вижерло.
Кажуть - недорід.
Серпень. Серп із молотом.
Морять, морять голодом
український рід.
Все до крихти вигребли,
до пилинки вимели
нелюди-кати.
Чи й серця їм стрУпіли?
Віз трамбують трупами!
Господи, прости...
Дощику із пісеньки,
дітки просять їстоньки
все тихіш... тихіш...
Ноженята - трісочки.
В хаті ж ані рісочки,
хоч лягай під ніж!
Заколишу мученьку,
та й заломлю рученьки
з розпачу-біди.
...Іди-іди, дощику,
зварю тобі борщику
з сліз і лободи.
АСОЦІАЦІЇ. КОРОТКО
Кремль.
Серп-молот.
Сатана.
Горе.
Поле.
Сарана.
Голод.
Трупи.
Без війни!
Доля.
Воля.
Де вони?
РОЗДУМИ КОЛИШНЬОГО ГОСПОДАРЯ
Виспівують підручники й посібники
Про щастя в колективному труді...
Ми всі тепер в селі - одноосібники,
Замкнувся кожен у своїй біді.
Ми всі тепер - здрібнілі й дріб'язкові,
Хоч страшно це звучить, та далебі,
Перед очима смерті, як в любові, -
За себе кожен, кожен по собі.
Лише дверей ніхто не замикає -
Нема потреби, та й бракує сил...
І спільна яма десь в яру ковтає
Стеблини тіл, що голод накосив.
І вижити - як витягнути козиря...
Ще є вода і жменя лободи.
І є хати, що мають ще господаря,
Та вже ніде немає господИ.
ЧЕРВОНЕ ПЕКЛО.
ОЧИМА ПРОЗРІЛОГО "АКТИВІСТА"
Ковтає душі паща комунізму.
Край сліз і горя - нас сюди й вели.
Тікати ніде. І вертатись пізно.
Безвихідь. Ось і все. Ось і прийшли.
Надію вбито. Віра - напівмертва.
Любов - уже сама нас обмина:
Ми - Господа! - дали прогнати з церкви,
Тепер у ній господар - сатана.
Червоне пекло - по усій сторонці.
І мука - божевільна та німа.
Були ж в людей крилаті охоронці!
Здається, більше жодного нема.
Якщо ж і залишивсь, котрий упертий, -
Сам зрікся крил, повісив на стіні.
...Для нас покара - жити, а не вмерти.
Невже немає прощення мені?!
ЗИМА. ДИТЯЧИМИ ОЧИМА
Дядьки забрали батечка.
І ледве ходять матінка.
Сестричка вмерла. Братик - весь опух.
В віконці - неба латочка.
І світ - порожня маківка.
І сніг - важкий, а був колись як пух.
І смерть знов жертв шукатиме...
Тихенько... ша... мій хлопчику,
Не плач, ще політай в своєму сні.
А поки ти літатимеш,
Я зварю нам окропчику
І юшечки з торішньої стерні.
Я підведусь поволеньки...
Я сильна, я ж бо - старшенька...
Я зараз... Тільки мовчки помолюсь:
"Ти є ще, добрий Боженьку?!
Врятуй мене і братика!"
...Де ж ненька забарились?
Я боюсь...
ПО ДОРОЗІ. ОЧИМА МАТЕРІ
...Який жахливий звук! -
шкребе по серцю.
...Як поріділи скрізь
чуприни стріх...
Не зупиняйсь!
Впадеш -
то напівмертву
на воза вкинуть,
десь зариють в сніг.
А близько серця -
крихітний зарібок
за всі гіркі
колгоспні трудодні -
безцінний скарб -
шматок глевкого хліба.
І кволий сором -
в серці,
десь на дні.
Безсиле тіло.
І душа - каліцтво.
І всюди - горе й біль.
Куди вже гірш?!
...А звук росте,
так наче по -сусідству
хтось божевільний
точить,
точить ніж...
ЛЮДОЛОВ. ОЧИМА СВІДКІВ
Здаля обходять лігво людолова.
Де перестріне - там і пропадеш.
...Була й у нього донька чорноброва.
І син Іванко. І дружина теж.
Він ще живий. Та він вже не людина.
Він на вечерю власну душу з'їв.
Господь йому суддя! Його провина,
Як не крути, на совісті катів.
Бо й сам уже не чує, що белькоче,
І не збагне, що коїться із ним.
...І все щось в казані його булькоче,
І з комина щодня - солодкий дим.
ВЕСНА. ОЧИМА САМОВИДЦЯ
Сніги зійшли. Дощами вмилась хата.
Поля парують, пусткою ячать.
А нОвого врожаю не зачати,
Бо нікому і нічим зачинать.
Господар вмер. Обійстя світить ребрами.
А тій вдовиці - хоч у пЕтлю лізь!
Вона - ще мати. І благала й жебрала.
Кати - глухі. А голод - він же скрізь.
Всі запічки село повивертало:
Де яке зерня чи сліди окрушин.
А зграям посіпак - все мало й мало!
Все відняли. Тепер виймають душі.
Від смерті вже нічим не відкупитися.
Страшна й голодна. І приходить натще.
...Лиш в очі діток боляче дивитися,
Й на сонечко дивитися все важче.
СОН УКРАЇНСЬКОЇ МАДОННИ.
ОЧИМА СМЕРТІ
У хаті - ні краплиночки, ні дрібочки.
А в неї - ні квилінь, ні голосінь.
Дитя колише... А сама - мов скіпочка.
Всміхається кудись у далечінь:
Де рік молочних береги медові,
Поля духмяні і Козацький Луг.
Де всі щасливі і живі-здорові,
І пісня в небі, й благодать навкруг.
Де цвіт в саду, як вишита сорочка,
І стежечка - весела та в'юнка.
...Колише мати мертвого синочка, -
До тріснутого серця притиска.
СКОРБОТНИЙ ШЛЯХ.
ОЧИМА ЗБИРАЧА ТРУПІВ
Скорботний шлях... О, доле осоружна!
Нема ні краю в нього, ні межі.
Збирає смерть своє страшне подушне,
А тут - уже нікого, ні душі.
Ця хата за всіма вже відмолилась,
Всіх до гарби очима провела...
У ній - три дні, як пустка поселилась,
Ще й протяги з собою привела.
Проходжу - наче хтось зітхає скрушно
І довго-довго дивиться услід...
Збирає смерть своє страшне подушне.
Коли б уже скоріше на той світ!
ГЕНОЦИД. ОЧИМА ПРИРЕЧЕНОГО
П'ємо більш року чашу цю полинну,
А світові - немов зашили рот.
Було: ламали голодом людину,
Але щоб так ламати весь народ?!
Отак одразу всіх і поголовно -
На ешафот страждань заволокти!
А смерть катюгам служить безвідмовно,
Їй головне - терпінням запастись.
Гарба простора, шкапа сухоребра,
"Чистильники" і трупів штабелі -
Оце й усе, що Костомасі треба.
І, звісно, трохи вільної землі.
Бо й так уже - могила на могилі,
Мов рани, що розкриються колись:
Де мертві - наче янголи безкрилі,
Де смертні - у Безсмерті - обнялись.
НЕПРИКАЯНА ДУША. ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГУ
Намучилась... Наговорилась з болем...
І наковталась сліз, як м'якуша.
Усе, що пам'ятаю: голод, голод...
Усе, що залишилося: душа.
Все інше - відпалало і відпало,
Прорісши житом у чужім житті.
Була би з тілом, - досі б ще смоктало
Під ложечкою, десь у животі.
А так - терпИмо. Тиха і прозора,
Лечу до Бога - вдалечінь і вглиб.
Усе, що відчуваю: чорне горе...
Усе, що й досі сниться: білий хліб...
Та головне - вона таки воскресла.
Моя свята змордована земля.
...Лечу собі, легка і безтілесна.
А навкруги - рої таких як я.
P.S. ОЧИМА СУЧАСНИКА
РокИ пройшли... А й досі - зло безкарне,
Клює собі наш смуток на обід:
То про посуху щось ліниво каркне,
То про якийсь примарний недорід.
А ми, помірно ситі й терпеливі,
Заручники своєї доброти, -
Лиш одвертаєм погляди цнотливі
Від спухлих ликів мучеників тих.
Якби хоч хтось з них встав з могили, він би
Нам вклав у гени слово "геноцид"!
...Мовчать святі, в руках тереблять німби, -
Їм за нащадків перед Богом - стид.
16.11.-26.11.2007
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Червоне пекло
До річниці Голодомору в Україні

Втирає пам'ять сліз струмки солоні,
Аж вечір причаївся і - мовчок...
Лиш свічечка горить на підвіконні,
Мигтить у темінь, мовби маячок, -
Де місяць, мов надламана хлібина,
І зір осінніх щедрий урожай...
Після земного пекла днів полинних,
Їм все позаземне, напевно, - рай,
Невинним душам, що у Вічність канули,
Де вже ніякий голод ні по чім;
Хто до сих пір, немов блукальці-ангели,
Летять крізь ніч на полум'я свічі.
...І здасться раптом - хтось присів на покуті,
Хитнувши тінь невидимим крилом.
Гортає пам'ять Чорну Книгу спогадів
І сльози витирає рукавом.
ГОЛОДОМОР. ЗАМІСТЬ ПРОЛОГУ
Голодомор... Налякана зозулька
Нікому більше літ не роздає...
А кат сидить в Кремлі і смокче люльку,
І кров людську з вином грузинським п'є.
Гарячу кров, солону, українську -
Колись уп'ється... А тепер, тепер?!
Хто перемеле мУку материнську,
Чужинців спинить, клятих ненажер?
Скрізь - пустка й стогін. Смерть - і та голодна.
Стернею, з жаху, дибляться поля.
О горе, горе! Горе всенародне!
Сльозами й болем давиться земля.
Блокада. Пекло. Ні туди, ні звідтам.
Хати померлим "хрестяться" услід...
А кат не спить, йому, як в горлі кістка -
Вся Україна: дія, слово й рід.
ПЛАЧ УКРАЇНСЬКОЇ МАДОННИ
Пам'ятаєш, дощику,
як на страву в горщику
дмухав вітерець?
...Вже поля - тернинками -
чорними обжинками.
Смерть - тепер тут жнець.
Скільки люду вимерло!
Душі, й ті, щось вижерло.
Кажуть - недорід.
Серпень. Серп із молотом.
Морять, морять голодом
український рід.
Все до крихти вигребли,
до пилинки вимели
нелюди-кати.
Чи й серця їм стрУпіли?
Віз трамбують трупами!
Господи, прости...
Дощику із пісеньки,
дітки просять їстоньки
все тихіш... тихіш...
Ноженята - трісочки.
В хаті ж ані рісочки,
хоч лягай під ніж!
Заколишу мученьку,
та й заломлю рученьки
з розпачу-біди.
...Іди-іди, дощику,
зварю тобі борщику
з сліз і лободи.
АСОЦІАЦІЇ. КОРОТКО
Кремль.
Серп-молот.
Сатана.
Горе.
Поле.
Сарана.
Голод.
Трупи.
Без війни!
Доля.
Воля.
Де вони?
РОЗДУМИ КОЛИШНЬОГО ГОСПОДАРЯ
Виспівують підручники й посібники
Про щастя в колективному труді...
Ми всі тепер в селі - одноосібники,
Замкнувся кожен у своїй біді.
Ми всі тепер - здрібнілі й дріб'язкові,
Хоч страшно це звучить, та далебі,
Перед очима смерті, як в любові, -
За себе кожен, кожен по собі.
Лише дверей ніхто не замикає -
Нема потреби, та й бракує сил...
І спільна яма десь в яру ковтає
Стеблини тіл, що голод накосив.
І вижити - як витягнути козиря...
Ще є вода і жменя лободи.
І є хати, що мають ще господаря,
Та вже ніде немає господИ.
ЧЕРВОНЕ ПЕКЛО.
ОЧИМА ПРОЗРІЛОГО "АКТИВІСТА"
Ковтає душі паща комунізму.
Край сліз і горя - нас сюди й вели.
Тікати ніде. І вертатись пізно.
Безвихідь. Ось і все. Ось і прийшли.
Надію вбито. Віра - напівмертва.
Любов - уже сама нас обмина:
Ми - Господа! - дали прогнати з церкви,
Тепер у ній господар - сатана.
Червоне пекло - по усій сторонці.
І мука - божевільна та німа.
Були ж в людей крилаті охоронці!
Здається, більше жодного нема.
Якщо ж і залишивсь, котрий упертий, -
Сам зрікся крил, повісив на стіні.
...Для нас покара - жити, а не вмерти.
Невже немає прощення мені?!
ЗИМА. ДИТЯЧИМИ ОЧИМА
Дядьки забрали батечка.
І ледве ходять матінка.
Сестричка вмерла. Братик - весь опух.
В віконці - неба латочка.
І світ - порожня маківка.
І сніг - важкий, а був колись як пух.
І смерть знов жертв шукатиме...
Тихенько... ша... мій хлопчику,
Не плач, ще політай в своєму сні.
А поки ти літатимеш,
Я зварю нам окропчику
І юшечки з торішньої стерні.
Я підведусь поволеньки...
Я сильна, я ж бо - старшенька...
Я зараз... Тільки мовчки помолюсь:
"Ти є ще, добрий Боженьку?!
Врятуй мене і братика!"
...Де ж ненька забарились?
Я боюсь...
ПО ДОРОЗІ. ОЧИМА МАТЕРІ
...Який жахливий звук! -
шкребе по серцю.
...Як поріділи скрізь
чуприни стріх...
Не зупиняйсь!
Впадеш -
то напівмертву
на воза вкинуть,
десь зариють в сніг.
А близько серця -
крихітний зарібок
за всі гіркі
колгоспні трудодні -
безцінний скарб -
шматок глевкого хліба.
І кволий сором -
в серці,
десь на дні.
Безсиле тіло.
І душа - каліцтво.
І всюди - горе й біль.
Куди вже гірш?!
...А звук росте,
так наче по -сусідству
хтось божевільний
точить,
точить ніж...
ЛЮДОЛОВ. ОЧИМА СВІДКІВ
Здаля обходять лігво людолова.
Де перестріне - там і пропадеш.
...Була й у нього донька чорноброва.
І син Іванко. І дружина теж.
Він ще живий. Та він вже не людина.
Він на вечерю власну душу з'їв.
Господь йому суддя! Його провина,
Як не крути, на совісті катів.
Бо й сам уже не чує, що белькоче,
І не збагне, що коїться із ним.
...І все щось в казані його булькоче,
І з комина щодня - солодкий дим.
ВЕСНА. ОЧИМА САМОВИДЦЯ
Сніги зійшли. Дощами вмилась хата.
Поля парують, пусткою ячать.
А нОвого врожаю не зачати,
Бо нікому і нічим зачинать.
Господар вмер. Обійстя світить ребрами.
А тій вдовиці - хоч у пЕтлю лізь!
Вона - ще мати. І благала й жебрала.
Кати - глухі. А голод - він же скрізь.
Всі запічки село повивертало:
Де яке зерня чи сліди окрушин.
А зграям посіпак - все мало й мало!
Все відняли. Тепер виймають душі.
Від смерті вже нічим не відкупитися.
Страшна й голодна. І приходить натще.
...Лиш в очі діток боляче дивитися,
Й на сонечко дивитися все важче.
СОН УКРАЇНСЬКОЇ МАДОННИ.
ОЧИМА СМЕРТІ
У хаті - ні краплиночки, ні дрібочки.
А в неї - ні квилінь, ні голосінь.
Дитя колише... А сама - мов скіпочка.
Всміхається кудись у далечінь:
Де рік молочних береги медові,
Поля духмяні і Козацький Луг.
Де всі щасливі і живі-здорові,
І пісня в небі, й благодать навкруг.
Де цвіт в саду, як вишита сорочка,
І стежечка - весела та в'юнка.
...Колише мати мертвого синочка, -
До тріснутого серця притиска.
СКОРБОТНИЙ ШЛЯХ.
ОЧИМА ЗБИРАЧА ТРУПІВ
Скорботний шлях... О, доле осоружна!
Нема ні краю в нього, ні межі.
Збирає смерть своє страшне подушне,
А тут - уже нікого, ні душі.
Ця хата за всіма вже відмолилась,
Всіх до гарби очима провела...
У ній - три дні, як пустка поселилась,
Ще й протяги з собою привела.
Проходжу - наче хтось зітхає скрушно
І довго-довго дивиться услід...
Збирає смерть своє страшне подушне.
Коли б уже скоріше на той світ!
ГЕНОЦИД. ОЧИМА ПРИРЕЧЕНОГО
П'ємо більш року чашу цю полинну,
А світові - немов зашили рот.
Було: ламали голодом людину,
Але щоб так ламати весь народ?!
Отак одразу всіх і поголовно -
На ешафот страждань заволокти!
А смерть катюгам служить безвідмовно,
Їй головне - терпінням запастись.
Гарба простора, шкапа сухоребра,
"Чистильники" і трупів штабелі -
Оце й усе, що Костомасі треба.
І, звісно, трохи вільної землі.
Бо й так уже - могила на могилі,
Мов рани, що розкриються колись:
Де мертві - наче янголи безкрилі,
Де смертні - у Безсмерті - обнялись.
НЕПРИКАЯНА ДУША. ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГУ
Намучилась... Наговорилась з болем...
І наковталась сліз, як м'якуша.
Усе, що пам'ятаю: голод, голод...
Усе, що залишилося: душа.
Все інше - відпалало і відпало,
Прорісши житом у чужім житті.
Була би з тілом, - досі б ще смоктало
Під ложечкою, десь у животі.
А так - терпИмо. Тиха і прозора,
Лечу до Бога - вдалечінь і вглиб.
Усе, що відчуваю: чорне горе...
Усе, що й досі сниться: білий хліб...
Та головне - вона таки воскресла.
Моя свята змордована земля.
...Лечу собі, легка і безтілесна.
А навкруги - рої таких як я.
P.S. ОЧИМА СУЧАСНИКА
РокИ пройшли... А й досі - зло безкарне,
Клює собі наш смуток на обід:
То про посуху щось ліниво каркне,
То про якийсь примарний недорід.
А ми, помірно ситі й терпеливі,
Заручники своєї доброти, -
Лиш одвертаєм погляди цнотливі
Від спухлих ликів мучеників тих.
Якби хоч хтось з них встав з могили, він би
Нам вклав у гени слово "геноцид"!
...Мовчать святі, в руках тереблять німби, -
Їм за нащадків перед Богом - стид.
16.11.-26.11.2007
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію