НОША БІЛИХ ЛЮДЕЙ

Прийми Людей Білих ношу
Й синів своїх пошли
В вигнання, щоб твоїм же
Служити бранцям могли;
Щоб з дикунів, тобою
Підкорених, людей
Виховували: з напів-
Чортів – напівдітей.

Бери ж Людей Білих ношу,
З терпінням її неси,
Й глухий будь до зневаги,
І почестей не проси;
І не лінуйсь повторити,
Хай навіть і сто раз, –
Щоб кожному на благо
Був з уст твоїх наказ.

Візьми ж Людей Білих ношу:
Страждань не споглядай,
А нагодуй голодних
І хворим зцілення дай.
Й коли мета вже близько –
Пильнуй і май терпець,
Бо лінь поганська й дурість
Зведуть все нанівець.

Здійми ж Людей Білих ношу –
Та це не царський трон,
А праця підневільна
Й долання перепон.
Порти й шляхи збудуєш
Нащадкам – не собі,
А сам в цю землю ляжеш,
Згорівши в боротьбі.

Неси ж Людей Білих ношу –
Й подяк не злічить тобі:
Від зверхників – зневаги,
Від підданців – злоби.
Й винитимуть, що до світла
Ти вів юрбу дарма:
“Дай рабство знов – миліша
Єгипетська нам тьма!”

Терпи ж Людей Білих ношу –
Не гнись і не задкуй
Й розмовами про Волю
Безсилля не маскуй,
Бо крик твій будь чи шепіт,
Й в них – схвалення чи гнів:
По цім узнають тубільці
Тебе і твоїх богів.

Твій Хрест – Людей Білих ноша:
Й забудь дитячі сни
Про подвиги і славу
В дні мирні й на війні.
В глуху й безвісну пору
Верши тяжкий свій труд,
Щоб, їм у доблесті рівним,
Стать з рівними на суд!

ПРЕЛЮД
(До “Департаментських пісеньок”)

Я з тобою ділив хліб і сіль,
Твою воду я пив і вино
Й коли ти помирав, пульс і мій завмирав –
Я й твоїм жив життям заодно.

Почуття, що свою душу їм
Я відкрив, знов тобі віддаю
І веселі, й сумні, ще незнані мені,
Тих сердець, що в далекім краю.

Я писав те, що з нами було
У житті, – й щоб людей звеселить,
Усе зводив на жарт; та як пройде азарт,
Ти збагни, що за жартом стоїть.

* * *
Коли Гомера дзвеніла ліра,
Він чув пісні про землі й моря,
Й коли вважав – якась із них щира,
То переймав, – так само, як я.

Дівки базарні і риболови,
Пастухи й матроси – не нові,
На лад новий лиш – слухали знову,
Й пісні сприймали, – так само, як ви.

Він розумів – вони це збагнули.
Й не дорікнув чимсь ніхто з юрми,
Лиш на прощання йому підморгнули,
Й він підморгнув, – так само, як ми.

ГІМН ПЕРЕД БОЄМ

Земля від люті чорна
Й лик моря тьмарить гнів,
Навстріч нам – невідпорна
Навала ворогів.
Перш, ніж про втрати й відступ
Почуєм зойк труби, –
Єгово-Громовержцю,
Бог Битв, нам підсоби!

Високі й горді духом,
Суворі в боротьбі,
Хоч і глухі на вухо, –
Ми молимось Тобі!
Забув хтось вже уроки
Твої, хтось – чи й міг знать:
Ти бачиш наші строки –
Дай силу смерть прийнять!

А тим, чия молитва
До вівтарів чужих,
Й не бачать Твого світла, –
Прости їм їхній гріх!
Й ви разом з нами, браття,
Бо честь – передусім;
Їх не карай прокляттям:
Спокутувати – всім!

Від помсти і гордині,
Від зради гіркоти,
Від боягузтва нині
Нас, Боже, захисти!
Вгорі благоговійно
Твій покрив будем зріть:
В мовчанці і спокійно
Дай нашу смерть зустріть!

Маріє, за опору
Лишайся до кінця
Душі, що стане скоро
Перед лицем Творця!
Народжені в молитві
Ми жінкою колись:
За тих, що вірні в битві,
Мадонно, заступись!

Чи ж нас перемагати
Дозволиш ворогам?
Батькам допомагав Ти –
То ж посприяй і нам!
В життя дні недосяжний
Й доступний в смерті час, –
Єгово-Громовержцю,
Бог Битв, почуй же нас!

* * *
За все, що маєм з тобою,
Щоб не кінчавсь наш рід,
Вставай, вставай до бою –
Вже Гунн біля воріт!
На втрати й жертви згодні,
Минулих втіх не жаль:
Все, що в нас є сьогодні –
Вогонь лиш, камінь, сталь.

Чи ж заповідь забудем,
Що нам передріка:
“Хай мужнім серце буде
І сильною рука!”

Нам гімном в боротьбі
Серед смертельних віхол:
“Меч сам закон собі,
Як вийнятий із піхов!”
Світ фронтом спільним став,
Все людство об’єдналось,
Щоб від ворожих лав
Нічого не осталось.

Жили чим, раділи чому,
Все те, чим так гордились,
За ніч поринуло в тьму
І тільки ми лишились,
Щоб в ці важкі часи
Пліч-о-пліч твердо встали
Й світ Істини й Краси
Від смерті врятували.

Чи ж заповідь забудем,
Що нам передріка:
“Хай дух терплячим буде
І сильною рука!”

Надіям, ілюзій брехні
Чи ж вірить, якщо мушу
Жорстокій цій борні
Віддати тіло й душу?
На бій, на подвиг зве
Свята й жертовна справа:
Не вмер, якщо Воля живе;
Й не встанеш, як Англія впала!

СПОКУТНА МОЛИТВА

Батьків, о Боже, Ти водив
На ворогів колись війною
Й могуттям грізним їм судив
Царить над пальмою й сосною.
О, Боже Сильних! З нами будь
Й не дай забуть, не дай забуть!

Кінець є смутам і злобі
Й призвідці їхні вже забуті,
Лиш вічно жертвою Тобі
Серця в смиренні і спокуті.
О, Боже Сильних! З нами будь
Й не дай забуть, не дай забуть!

Хиріє флот наш, вже ледь зір
І маяків блиск розрізняє:
Немов Ніневія чи Тір –
І велич наша так минає.
О, в націй джунглях з нами будь
Й не дай забуть, не дай забуть!

Як хміль могуті нам язик
Розв’яже й станемо втішатись,
Мов ті, хто жить без Бога звик,
Й дикунством цим іще й пишатись, –
О, Боже Сильних! З нами будь
Й не дай забуть, не дай забуть!

Як стежку виберем слизьку
З кумирами у серці кволім,
Як Храм Твій зводим на піску,
Як хвалимось і марнословим, –
Чи ж і тоді нам не згадать:
Твоя над нами Благодать!

ІЗГОЇ

За те, що темні справи –
Єдиний наш урок;
Із-за дурної слави
Й гріховності думок,
Щоб не страждать до скону
Від Правосуддя пут, –
Втекли ми від Закону
І поселились тут.

Ні, нас не проводжали
Й не плакали нам вслід –
Рятунку ми шукали
Й заплутували слід.
Та це усе дрібниці,
Як строк прийде дать звіт:
Позаду – плач в’язниці,
Попереду – весь світ.

Із сиротами вдови,
Все втративши з-за нас,
Вистежують – й готові
Схопить нас повсякчас;
Гінців й за океани
Вже послано було –
Й це платять християни
Ось так добром за зло!

Та вдосталь, слава Богу,
На світі островів,
Куди знайти дорогу
Закон ще не зумів;
Де вистача роботи
Й, не дивлячись на гріх,
На дозволи і квоти,
Приймають радо всіх.

Хоч спека – нема спасу,
Й опівдні тиша там,
Лиш чутно: час від часу
Дзюркоче десь фонтан, –
Зрівнять з чим насолоду,
Як, освіжившись сном,
Відчуєм прохолоду
Вечірню за вікном!

Погода тут чарує
Й природа – справжній рай:
Синь неба нам дарує,
Спів птахів, трав розмай.
Й що ще більш звеселяє
Серед буденних справ –
Раз в місяць доставляє
Нам пошту пароплав.

То ж в барі ми стрічаєм
Вас, наших земляків,
І щедро пригощаєм,
Немов старих дружків.
Все ж не спішим піднятись
На борт – не дозволя
Межа, де слід остатись:
Англійська там земля!

Вночі ж, назло Закону,
Вже в Англії самі:
З князями Альбіону
Знайомим дочок ми;
Й дружин на танець лорди
Запрошують, й між тим
Ми походжаєм гордо, –
Та це лиш... поки спим.

О Боже! Хоч понюшку
Нам Англії подай:
Вузьку припливу смужку,
Той милий серцю край!
Як ліг туман над портом,
Відчуть би ще раз нам:
Як там старий Лорд-Ворден?
Як скелі Дувра там?

Альбіон – давньоримська назва Британських островів.
Лорд-Ворден – губернатор п’яти портів на узбережжі Ла-Маншу; традиційний почесний титул, що прирівнюється до звання адмірала
Дувр – англійський морський порт на південно-східному узбережжі Ла-Маншу.

ПІСНЯ АСТРОЛОГА

На небо не зайве
Поглянуть в цей час –
Планети там в сяйві,
Й прихильні до нас.
Невже з ворогами
Нам ради не дать,
Якщо разом з нами
Вся зоряна рать?

Всі думи й бажання,
Що зринули в нас –
Від неба сіяння,
Щоб жар їх не гас.
Наш дух, наше тіло,
І образ, і суть
Ту ж велич вмістили,
Щоб сильними буть.

Тому ж, хто небесну
Відкине могуть, –
Їх здатність чудесну
Уже не збагнуть:
Свободу, вважає,
Здобув цим взамін –
І знать не бажає
Свої втрати він.

Хитнуться враз гори –
Це наша Земля
З планетами в хорі
Творця прославля,
Що в акті Творіння
Являє лик свій –
Й дрож благоговіння
Не стримать вже їй.

Вода розіллється
Із рік і струмків,
До гір добереться
Й пустельних пісків.
Їй, що скрізь вирує,
Нема перепон,
Бо нею керує
Лиш Неба Закон.

Де прірви зіяють
Відчаю й надій –
Й твій жереб вплітають
У нитку подій.
Шануй же ту Пряху
В захмарнім краю,
Щоб ніс вже без страху
Ти ношу свою.

Хто ж страх не вгамує,
Тому б повторив:
Той тільки зруйнує,
Хто все це створив.
Він все прозріває –
Й це втішить хай вас:
В строк все дозріває,
Є всьому свій час.

Гнать сумнів подалі
Всевишній звелів;
Радій – без печалі
Хай лине твій спів:
Невже з ворогами
Нам ради не дать,
Якщо разом з нами
Вся зоряна рать?

ЗАКОН ДЖУНГЛІВ

Ось вам Джунглів Закон, що древній і незмінний, як неба синь,
І як дотримуєшся його – живи, а як порушив його – згинь!
Мов ліани гнучкої, так і Закону вперед і назад петляє путь,
Бо сила Вовка – у Зграї й у Вовкові – Зграї могуть.
Вмивайся щоденно й, коли п’єш, довіряйсь глибині, а не дну;
Й пам’ятай, що ніч для полювання; й не забувай, що день для сну.
Хай Шакал жде об’їдків від Тигра; ти ж, Маля, віднині затям,
Що Вовк – це Мисливець і їжу собі добуває він сам.
Ведмідь, Тигр, Пантера – Джунглів Царі, то ж із ними підтримуй мир;
Не турбуй Слона, з Кабана не кпись: в лігві кожен зних – лютий звір.
Як Зграя зустріне Зграю і в Джунглях їм не розійтись ніяк,
Не гарячкуй, а спокійно жди, що вирішать із Вожаком Вожак.
Й коли б’єшся з Вовком із Зграї, роби це один і віддалік,
Бо інші встрянуть у бійку й розбрат цей не кінчиться й через рік.
Лігво Вовка – фортеця його, якщо облаштував його ти:
Навіть Вожак не зазіхне, навіть Рада не посміє ввійти.
Лігво Вовка – фортеця, та коли чигатиме небезпека в нім,
Рада звістить, щоб залишив його й обзавівся ще одним.
Якщо вб’єш до опівночі, мовчи й на всю хащу не вий,
Бо оленів злякаєш й інші з-за цього втратять сніданок свій.
Вбивай лиш для того, щоб голод втамувати – сімейства і свій;
Та не вбивай для втіхи і – затям це – вбивати людей не смій!
Як здобич у слабшого вирвеш – всю її в ту ж мить не поїдай:
Закон на боці немічних, то ж частину скривдженому віддай.
Зграї здобич – це власність її: кожен їсть її там, де знайде;
Та не смій до лігва її взяти, бо інакше смерть тебе жде.
Вовка здобич – це власність його й, що хоче, робить із нею він:
Без дозволу його не торкнеться до неї із Зграї ні один.
Вовченят Право – в кожного із Зграї вимагати кусень свій,
Й ніхто з Вовків не посміє противиться вимозі тій.
Вовчиці Право як Матері – вимагати для малят своїх
Й ніхто не відмовиться частку дати, щоб нагодувати їх.
Вовка Право як Батька – полювати й себе вдовольняти сповна;
Від вимог Зграї він вільний і судить його лише Рада одна.
Із-за розсудливості своєї, лап сили й поважного віку свого
Там, де й Закон щось упустить, Вожака Слово замінить його.
Й ось це Джунглів Закон, всеосяжний і бездонний, як неба вись;
Та основа основ Закону, суть його – це наказ: “Підкорись!”

ДОРОЖНЯ ПІСНЯ БАНДАР-ЛОГІВ

Гірляндою в місячну ніч
Мчимось ми зір сяйву навстріч!
Не заздриш ти нашим стрибкам,
Тіл гнучкості й зайвим рукам?
Не мріяв, щоб гнувсь хвіст в тугу,
Мов лук Купідона, дугу?
Злишся дарма ти – в цім увесь хист,
Брате, як вигнувсь дугою хвіст!

Завжди там, де гамір і тлум,
Ми сповнені радісних дум
Їх втілити в справи в ту ж мить
Ми мрієм – й скоріш це зробить:
Розумне щось, добре, значне
Уява являть нам почне.
Швидше помчімось – в цім увесь хист,
Брате, як вигнувсь дугою хвіст!

При перших розмови словах,
Кажан будь-то, звір або птах –
Й луска то, чи пір’я, чи шкіра –
Й для нас теж ця бесіда щира!
Чудово! Браво! А ну-мо знов!
Мов люди, тішимось із розмов.
Не лицемірити – в цім увесь хист,
Брате, як вигнувсь дугою хвіст!
В цьому всіх звершень мавп’ячих зміст.

То ж приєднуйсь до нас, що крізь ліс повсякчас
Несемось, крізь гойдання ліан летимо.
Щойно тут – і вже там, й не змовкає наш гам –
Будь певен, будь певен, до звершень мчимо!

Я потакав твоїм примхам, нічого тобі не жалів –
Діку, твій батько вмирає, дослухайсь же до його слів!
Лікар дає два тижні? Не вір – щось же має вдавать!
Завтра вже вранці піду я, то ж ... сиділку відпровадь.
Не бачив ще смерті, Дікі? Учись, як відходимо ми.
Чи ж матимеш споминів стільки, рушаючи теж в світ пітьми?
Крім суден, заводу, верфей, й без ліку землі десятин,
Зробив я себе й мільйони, та прокляття моє – ти –мій син.
У двадцять два – капітан уже, одружений – у двадцять три;
Тисячі людей у наймі й до сорока суден – мої дари!
П’ятдесят уже років з ними й щороку – ще вищий злет;
Й ось я, сер Ентоні Глостер, помираю – баронет!
Його Високість приймав мене – в газетах була стаття:
“Один з володарів ринку” – ти чуєш, Діку, це – я!
Не із просьб починав я – брався за гуж і долав свій путь;
На випадок покладався – й тепер це удачею звуть.
Й, Боже, що мав за судна – гниль і діра на дірі!
І, за наказом, у порт новіші приводив, у морі топив старі.
Харчі, що від них шаленієш, й команда – ради не дать,
І кус жирнючий страховки, щоб ризики оправдать.
Не зважувались на це інші – життя дорожче усе ж
(Вони в мене шкіперами). Я ж бравсь – і дружина теж.
Гордивсь я, що став капітаном, і далі йти не збиравсь;
Вона ж на випадок покладалась – і я в цім їй довірявсь.
Все зваживши, настояла, щоб позику нам узять;
Й, купивши дешевих акцій, свій прапор змогли піднять.
Вугілля все – в борг: не знаю, як із кінцями кінці звели.
“Рудий Віл” – кліпер наш перший; й до сорока вже нажили.
Кліперів дні настали – й на прибуток надіявсь я,
Та в Макассарській протоці померла Мері моя.
Біля Малого Патерностера спить вона у воді
На глибині сто футів – на карті й знак я зробив тоді.
Судно наше власне – на її честь і назву йому дали;
Й померла на “Мері Глостер” – юні ж які ми в той час були!
Я запив, проминаючи Яву, й судно своє ледь не розбив,
Та в сні твоя мати явилась – й з тих пір взагалі вже не пив.
Я чіпко тримався за справу й мене вже спинить не могли:
Гроші складав (так веліла), тоді як всі інші пили.
В Лондоні стрів Мак-Кулло (п’ятсот моїх до його ідей),
Й ливарний цех заснували – три кузні, двадцять людей.
Дешевий ремонт дешевого. Я платив – і мій бізнес ріс.
Патент на станок придбав я – й прибуток він знов приніс.
Краще самим будувати, аніж куплять – сумнів зник,
Та Мак-Кулло вагавсь і на розмови потратили майже рік.
Зароджувались пароплавства – й тут розвернулись ми:
Котли в нас були надійні, машини ж – немов доми.
Мак-Кулло хотів, щоб в каютах був мармур, кленовий шпон,
Брюссельський й утрехтський бархат, ванни й загальний салон,
Й водопровід в клозетах, й на стінах – орнамент шпалер;
Та він помер в шестидесятих, я ж ось – вмираю тепер...
Я знав, – й на “Байфліт” ставку зробивши, задніх не пас
(Вони ж із залізом возились), – що настав і для сталі час.
Затрати всі окупились й торгівлю підстьобнуть зумів,
Як пустили на ринок судна швидкістю в дев’ять вузлів.
На питання, в чому секрет, зачитував місце в Святім Письмі:
“Ось так і ваше світло нехай сяє перед людьми!”
Й наслідували, як могли, та думок усе ж не перейнять,
Й залишив позаду усіх їх у поті чола наздоганять.
Пішли на броню контракти – Мак-Кулло тут був знавець:
Знав толк у ливарній справі; все ж краще, що він уже – мрець.
Записки його проглянув – в них ясно усе так подав,
Та й я не дурень спинятись, як поштовх мені хтось дав.
(Вдова, пам’ятаю, дулась.) Я ж у кресленнях теж не профан:
Відсотків шістдесят, не менше, давав мені прокатний стан –
Шістдесят процентів із браком, литво ж вдвічі менш дає;
Й ще чверть мільйона кредиту – і все це буде твоє!
Здавалось, хоч це й несуттєво, що ти весь у матір вдавсь,
Та скоро тобі вже сорок – віддачі ж я не діждавсь.
Харроу й Трініті-коледж! А краще б на море послать.
Дав освіту тобі я – вибрики ж твої тільки злять!
Бо все, чим в житті дорожив я, його ти зневажав;
А те, що життям називаєш, я сам за розпусту вважав.
Гравюри, й фарфор, і книги – це пристрастю твоєю було.
Й квартиру в коледжі мав ти, схожу на повії кубло,
Поки не женивсь на кістлявій тій, що обличчя в неї бліде,
Й від неї набравсь бундючності; але дитина ваша – де?
Мчать твої екіпажі по Кромвель-роуд вночі і вдень,
Та лікаря кеба, що б на роди спішив, не видно лишень.
(Не дав мені ти онука – й кінчається Глостерів рід.)
Мати ж твоя в кожнім рейсі носила під серцем плід.
Та всі, бідолашні, вмирали й морський забирав їх вир.
Один ти, один це здужав, хоч мало що здужав з тих пір!
Слабак, брехун і лінивець; щеня мов, що на смітник
Йде об’їдки шукати. Ні, синок такий – не помічник!
Триста тисяч у спадок – кредитом й у вигляді банкнот.
Не дам їх тобі я, Дікі – запущено все в оборот!
Не брудни навіть пальці – а не матимете дітей,
Все у бізнес вернеться. – Як же збісить твою присуд цей!
До очей там хустинку тулить в кареті своїй внизу:
“Татусь, татусь помирає!” – витиснуть хоче сльозу.
Чи вдячний? Звичайно ж. Та чути не хотів би її виття.
Не знесла б її твоя мати, а в жінок на це є чуття...
Тут скажуть тобі, що я вдруге женивсь, але віри не йми;
Та все ж бідній Еджі дай фунтів сто й адвоката найми:
Вона була краща, ніж інші, – зустрінешся з нею, втім;
Я з матір’ю все владнаю, ти ж друзям роз’ясниш моїм.
Що чоловіку подругу треба – не зрозуміти жінкам,
Згідних же – за дружину брати негоже нам.
Я ж мовлю про ту, що леді Глостер іще й тепер,
Й до неї вже йду – не думай, що глузд мій раніш мене вмер.
Стій! Руку геть від дзвінка. П’ять тисяч тобі заплачу,
Якщо вислухаєш мене й зробиш так усе, як навчу.
Що ж, божевільним об’являть, якщо злегковажить син.
Та ще кому тут довірюсь! (О, чому не мужчина він?)
Хтось гроші тратить на мармур (в нім шукав і Мак-Кулло втіх),
Та в мармурі й мавзолеях я бачу гординю і гріх.
Для похорону судна старі ми брали, як хтось бажав
В своїм заповіті – й ніхто їх безумцями не вважав.
Та в мене гроші, й люди можуть... І ще дурницю зробив,
Що, надіючись на внуків, я склеп у Вокінгу купив.
Як же мені все набридло! Вернусь туди, звідки прийшов.
Й ти візьмешся за це, Діку, сину мій, моя плоть і кров!
За десять тисяч миль, там, де матір твоя, хочу і я лягти –
Й за те, щоб не поклали у Вокінг, плату матимеш ти.
Як це зробити потрібно – передумав уже не раз:
Спокійно, пристойно, скромно – сину, це мій наказ.
Ти знаєш маршрут? Ну звідки ж? В контору листа напиши,
Що в морях поплавать хотів би й розвіяти сум у душі.
Ти вибереш “Мері Глостер” – наказ вже виконують мій:
Її підготують і в рейс ти відправишся, сину, на ній.
Звичайно, це чистий збиток, що судно не задіяв я
(Та можу за примхи платити!), – на ній вмерла мати твоя.
Біля Малого Патерностера спочиває вона у воді.
Казав по це вже, здається... й знак на карті зробив тоді.
(На люка решітці лежала – вода ж масна і густа...)
Довгота сто вісімнадцять і рівно три – широта;
Рівно три – пам’ятати легко: враз, і забувши б, згадав;
Та, на випадок смерті, я й Мак-Ендрю копію дав.
Він шеф пароплавства Маорі, та відпустку йому дадуть,
Як звістиш їх, що його справи нагальні у мене ждуть.
Для них збудував три судна я, ще кращих, аніж мої,
Й Мака давно вже я знаю, й він мене теж – і її.
Після приступу першого я і гроші передав йому
Й отримаєш їх у нього, віддавши батька у вод пітьму.
Ти син мій від плоті й крові, а Мак – найкращий мій друг:
Не звав його на обіди – не звик він до розкоші й слуг.
Друзяка старий із Глазго – за мене він, кажуть, моливсь;
Й на гроші, щоб утаїти, ніколи б не спокусивсь.
На борт баласт взявши, “Мері”, що краща всіх, доведе
Й на ній сер Ентоні Глостер у свій рейс весільний піде.
Один лишень у каюті й відкриті ілюмінатори всі,
Під ним – гвинта стукіт, навкруг же – синь моря в усій красі.
Пливе сер Ентоні Глостер – й полощуть вимпел вітри;
Тисячі людей у наймі й до сорока суден – мої дари.
Зробив він себе й мільйони, та все на землі – марнота,
Й прямує вже до дружини, пронісши свого хреста.
Біля самого Патерностера – тут вже не схибиш ніяк –
Й бульбашки ще не лопнуть, як тобі віддасть гроші Мак!
За рейс у шість тижнів – багатство йде в руки саме:
П’ять тисяч дасть Мак одразу, як мене океан прийме.
Тебе він висадить в Макассарі й повернешся уже сам;
Він знає, чого я хочу... й останусь із “Мері” я там.
Назвала б вона марнотратством – та ще маю тридцять сім
Й прибуду на власній кареті до неї на заздрість усім...
Бо син мій довір не вартий – лиш книги й мистецтво любив,
Й на гроші він жив сера Ентоні, й він серце його розбив;
Немає навіть онука й рід Глостерів на ньому урвавсь –
Єдиний мій син, о Мері, єдиний лиш він оставсь!
Харроу й Трініті-коледж – я ж сну не знав за бариш,
Й безумцем вмираю – вважає, а ти в Макассарі спиш!
Моя плоть від плоті, люба, – навіки-віків амінь, –
Був приступ перший – провісник, й до тебе кликала рінь.
Та – дешевий ремонт дешевого, ще й лікар сказав – пусте.
Мері, чого ж ти мовчиш? Твоє слово для мене – святе!
Хіба що... жінки... я знаю. Та ти вже лиш дух із тих пір.
Й дружина. Вони ж лиш жінки, а я – чоловік. Повір!
Чоловіку ж подругу треба, але не зрозумієш ти.
Й не радивсь про справи з ними – їм лишень заплати.
Я можу дозволити примху! Ну що мені тисяч п’ять
За місце біля Патерностера, щоб вічно уже там спать.
Я вірю у Воскресіння й читаю Писання весь час,
Та Вокінгу не довірюсь: надійніше море для нас.
Хай серце з безцінним скарбом йде із судном навстріч дну:
Досить жінок продажних – обніматиму лиш одну!
Зможу пить зі свого колодязя й незгоди усі забуть,
Й уста цілувать коханої – всі ж іншіхай в пекло йдуть.
(Й це зробиш ти, Дікі, я певен.) У вічну вже ляжу постіль.
Балласт Мак змістить – і хитнеться, здійметься вгору кіль;
Й униз піде, занурюючись носом, загасивши котли.
В обшивку порожнього трюму хай б’ються пінні вали;
Із шумом, шипінням, шаленством хлинуть потоки води
Крізь люки, затоплюючи відсіки, і вже назавжди.
Й перегородки тріск... У воді вже від носа й до корми...
Не бачив ще смерті, Дікі? Учись, як відходимо ми!

Баронет – дворянський титул в Англії.
Кліпер – морське вітрильне чи вітрильно-парове швидкохідне три- або чотирищоглове судно.
Макассарська протока – протока в Південно-Східній Азії, що з’єднує Яванське море із морем Сулавесі.
Малий Патерностер – невеликий острів, що знаходиться біля південного входу в Макассарську протоку.
Фут – міра довжини, що використовується в англомовних країнах; приблизно дорівнює 30,5 см.
Вузол – одиниця швидкості морських суден, що дорівнює 1 милі (1,852 км) за годину.
Харроу – один із найстаріших привілейованих середніх навчальних закладів Англії.
Трініті-коледж – один із коледжів, що входять до складу Оксфордського університету (коледж з такою назвою є і в Кембріджському університеті).
Кромвель-роуд – одна з аристократичних вулиць в Лондоні.
Кеб – однокінний екіпаж в Англії.
Вокінг – містечко в графстві Серрей неподалік від Лондона, біля якого знаходиться Лондонське кладовище.

ПІВДЕННА АФРИКА

Жінка пристрасна жила
Й ні – не Божим даром:
Все – поганське, що в ній зрів,
Й не діждешся добрих слів –
Вабила ж чоловіків
Сатанинським чаром.

Прагнули, й до неї лиш,
З Дувра і Сент-Джаста,
Бо Південна це була
Африка вона була,
Наша Африка була,
Африка – і баста!

Половина в ній земель
Від жари засохла,
Решту ж залила війна
Кров’ю – й мор не обмина;
Й лиш плодилась сарана,
А худоба дохла.

Пристрастю манила нас,
Смугла і вихраста,
Бо Південна це була
Африка вона була,
Наша Африка була,
Африка – і баста!

Та коханцям за труди
Лиш одні провини:
Хліб – полова й остюки,
Пить – вода брудна з ріки,
Піч топити – кізяки,
Одяг – з мішковини.

Забивала пилом рот,
Жар вселяла в кості;
Тьмарила брехнею вись,
З ніг збивала і звестись
Не давала – то ж клялись
Кинуть її гості.

І пливли від неї геть,
Але забувались
Біль завданих нею мук,
Слів ганьби й презирства звук –
То ж до неї під каблук
Знову повертались.

Й славили ще більш, хмільні
Від її трутизни,
Втіх шукаючи лиш в цім;
Забували рідний дім
Й кладовища їх вже їм
За вівтар Вітчизни.

Кров’ю сплачена ціна –
Й варта вона крові,
Так жадана усіма,
Бо їй рівної нема:
Досконалість в ній сама
Юності й любові.

Жінка, повна чар таких,
Стрінеться нечасто,
Бо Південна це була
Африка вона була,
Наша власна це була
Африка – і баста!

Дувр – англійський морський порт на південно-східному узбережжі Ла-Маншу.
Сент-Джаст – англійське місто на півострові Корнуолл (південно-західне узбережжя Ла-Маншу).

МАРШ “ХИЖИХ ПТАХІВ”
(Війська Заморської служби)

“Р-ро-оком!” Запеклась грязь, та до всього звикнеш.
“Руш!” Знамено тільки погляд звеселя.
“Підтягнись!” Жінок обличчя в вікнах –
Не та річ це, щоб на борт взять корабля.
Браво! Нам до перемоги не дотопать!

Браво! Нам вітань не чуть і вдячних слів!
Зграя Хижих Птахів
Понесе нас від жахів
І солдати не повернуться з боїв!

“Праве плече!” Пірс і корабля махина.
“На місці!” Змикаєм, спинившись, ряди.
Під зав’язку там вже, й ще ми тут – половина!
Боже, відправляють нас хтозна-куди!

“Лівою!” Не так страшний чорт, як малюють.
Браво! Ще гульнемо, перш аніж пливти.
“Стій!” Жінок обличчя зір вже не милують
Й Бог тобі в поміч, якщо одружений ти!

“…туйсь до посадки!” Хлопці, не журитись!
(Чуєш, чимсь би підкріпиться, й поскоріш!)
Зараз і гарячим ще став би давиться –
Що ж говорити, як сухарі будуть лиш!

“Гей, жонаті, геть від трапу!” Не надійся,
Що на берег знов зійдеш, хоч в грудях щем!
Дай вам сил, о, дай вам сил, кінногвардійці,
В ранок цей сторожувать нас під дощем!

Змоклі до нитки, вбиті у лави ці тісні;
В горлі спазм, мов у бовтанні ми вже морськім;
Тут дім твій лишився. “Відставить пісню!
Шикуйсь на перекличку! Замовкнуть усім!”

Браво! Нам вже перемоги не побачить!
Браво! Нам вітань не чуть і вдячних слів!
(Чом посмутнів?)
Для шакалів і шулік
Буть поживі цілий рік
І солдати не повернуться з боїв!
(Й ти смерть би стрів!)
Для гієн і яструбів
Любі ми і без гробів
І солдати не повернуться з боїв!
(Й хто б пожалів!)
Зграя Хижих Птахів
Понесе нас від жахів
І солдати не повернуться з боїв!

ГОЛУБІ РОЗИ

Рози білі й пурпурові
Я приніс своїй любові, –
Й лиш зітхнула та в журбі,
Бо хотіла голубі.

Й не знайшов такого квіту,
Хоч обнишпорив півсвіту:
Всіх питав, кого стрічав, –
Й сміх лиш в відповідь звучав.

Як вернувсь, була зима,
Й уже милої нема:
Розам вже із Смерті рук
Рада, вмерши від розпук.

Й, може, кращі там, де тлін,
Відшука земним взамін.
А для мене – і ці гарні:
Ждати інших – спроби марні.

ПЕРША ПІСНЯ

Жінка моя це була, що вкрав я в чужого племені;
Міцно вхопив і за собою повів серед темені;
Й погоня за нами була. Почуттів ще не знав її,
Та, сміх її чуючи в тьмі, ще більш покохав її.

Довгим був шлях до своїх, чужі ж не пробачили;
Й бігли ми – але враз потік перед собою побачили.
Син Моря гнівливий, бурлить він, здіймається й піниться.
Смерті чекали ми з жахом – викрадач і його спільниця.

Й перш ніж двобою списа мого із ворожим діждалася,
Стрибнула на колоду вона, що на хвилях гойдалася;
Шкуру, що за одяг їй була, вгору здійнявши, Бога
Вітру покликала – й не забарилася допомога.

Дерево ожило (чи ж не чудо – як слово вплинуло!)
Й видрою, від берега відчаливши, полинуло;
Й хмара списів ворожих зі сплеском позаду впала;
Зачарування і страх були в мені – вона ж заспівала.

Вгору здійнявшись, пливли вже між блакиті небесної
Й рівня Богів досягли, оселі їх – тверді чудесної;
Й ні слова, ні шепоту з уст, ні з’яв, ні тіней маєва;
Й бризнуло враз із глибини світло в наростанні сяєва.

Й потім Сам Він постав перед нами, мов Сонце, в сіянні,
Творець Всеблагий – і заклякли ми в зачаруванні;
Й на відстані милі від нас гігантську, мов зводи храму,
В сіянні сліпучім явив зору нашому Світу Браму.

Від сіяння й видінь таких як було не здригнутися;
Й потім Всевишній звелів дереву назад повернутися.
Й без страху назад попливли, щоб на берег зійти, ми,
Вбивць не лякаючись наших, бо були вже святими.

Й чоловіки, що за нами гнались, і жінки, що підоспіли,
Й діти – їм кості обіцяні наші – одразу всі затремтіли;
Й мимо схилених покірно голів під вигуки вітання
Вертались ми, жриця і пророк, у відблиску світання.

РОЗ’ЯСНЕННЯ

Смерть з Амуром примирилась,
Як в Корчмі Життя з ним стрілась;
Й кинули – вже добряки –
На траву сагайдаки.
Коли ж знов у путь збирались,
Стріли їх перемішались;
Й ті, не вникши до пуття,
Де любов, а де життя,
Поспіхом зібрали їх –
Й ось від чого стільки лих!
Грізні ті, що слала Смерть,
Вже любов’ю повні вщерть;
Тим же, де був шал кохання,
Вже нести відчай вмирання.

То ж заручники всі ми
Зустрічі їх в тій Корчмі:
Та чи ж відали й самі,
Що недбальством цим нас гублять:
Бо мруть юні, старі ж – люблять.

ДОРОГА ЧЕРЕЗ ЛІС

Закрили дорогу через ліс
Ще сімдесят років тому,
Дощем розмиту й вітрами биту, –
Й тепер не помітно ні в чому,
Що дорога вела через ліс:
Там дерева здіймають крони,
Діл же вдяг ризу з вересу й хмизу
Й лиш де-не-де – анемони.
Тільки сторож іще пам’ятає,
Що там, де борсука гулькне ніс,
Де горлиця із гнізда злітає,
Була колись дорога через ліс.

Та коли ти ввійдеш в цей ліс,
Як сутінки на землю спадають
Й тінь прохолоди лягла на води,
Й одна одну видри окликають
(Людьми вже їм не боязний ліс,
Адже являв так рідко їх), –
Долине звук, що копит в нім перестук,
Й одягу шурхіт, і сміх,
Ніби хтось із прогулянки вертає,
Що тут народивсь він і зріс,
Тому ще й досі пам’ятає
Колишню ту дорогу через ліс.

Але нема дороги через ліс!

Щоб публіці лиш догодити,
Поет всі сили віддає
Й у віршах, що йому, мов діти,
Життя своє розпродає.

Чи згоден з цим я – й ні, і так:
Гірку цю чару оспівав я –
То ж і її теж випивав я –
Із бідаками й сам бідак!


Бачив я, як на світанні, –
Тьмаривсь від безсоння зір –
Тара-Деві, вся в сіянні,
Пропливала серед гір.
В мерехтінні форм видіння
В тьмі неслись мені навстріч:
Землетрус то чи сп’яніння,
Судний день, кошмарна ніч?

Крізь ранкові млу й тремтіння
Бачивсь вже верблюд мені –
Ігноруючи тяжіння,
Йшов по стелі й по стіні.
Й зрів решітку з ним камінну,
Й п’явок сірих чув я спів,
Й мавпу, в говорі неспинну,
Що з одних сварливих слів.

На підлозі дику скачку
Влаштував червоний гном;
Говорили про гарячку
Й пить мені давали бром.
Та, як в нірку мене втиснув
Хтось до мишки, – звідав жах:
“Щоб на голову не тиснув, –
О, зніміть з будинку дах!”

Я благав, простерши руки, –
Був тут лікарем профан –
Що мене спасти від муки
Може тільки океан.
Й унизу вже хвилі плинуть
В білій піні, що мов сніг:
Трьом вдалось лиш мене вкинуть,
Бо звестися сам не міг.

В небесах, в їх блиску й громі
Я шампанським закружляв,
З шостого летів на сьоме
Й знов зворотний шлях долав;
Й лиш зоря, прибита косо,
Блимала, як все вляглось:
То ж ридав я стоголосо,
Що поправить не вдалось.

Й знов мовчання розкололось
Й дивних чисел довгий ряд
Вже диктує грізний голос, –
Й потім, збившись, невпопад
Щось на кшталт: “В її повторі
Сповіщав ти з моїх слів...”
Й місяць вже не там, де зорі, –
В голові моїй висів.

Й від сліпця, що сльози в горі
Лив і їх не витирав,
Градом сипались докори –
Нащо місяця я вкрав.
Й коли все в мені тремтіло,
Свист долинув з далини
Й шлях мені загородило
Чорне Місто Сатани.

Я тікав – мій біг роками
Із останніх сил тривав,
Морок же в віконній рамі
Зрушить з місця не давав.
Наростав шум – урагану
Ревом мертвого б збудив
Й затихав потім до стану,
Що в гудінні проводів.

Й потім в тиші, що запала,
Зірка блимала одна,
Кпилась з мене, глузувала
Й кликала сестер вона.
Ті ж, без тіні бузувірства,
Ждали, хто б мені поміг, –
Та від Всесвіту презирства
Врятуватись я не міг.

Й радість враз серед розпуки,
Як світанок днем вже став;
Зрозумів – скінчились муки,
Й Богу я молитву слав.
Всіх страждань моїх в ній вияв –
Й плакав я, немов дитя.
Й вітер вранішній навіяв
Сну блаженне забуття.


La Nuite Blanche (фр.) – безсонна ніч.
Тара-Деві – одне з імен дружини бога Шиви – третього (разом з Вішну і Брахмою) із головних індійських богів.

Селянин у Гімалаях як ведмедя б раптом стрів,
Закричав би, щоб злякати, й той від страху б затремтів;
Та з ведмедицею стрівшись, у ту ж мить вже був би мрець,
Бо, який би вид не взяти, самка зліша, ніж самець.

Як відчує самець кобри, що десь близько чоловік,
Він одразу, щоб не стрітись, відповзає швидко вбік;
Подруга ж його до жертви поспішає навпростець,
Бо, який би вид не взяти, самка зліша, ніж самець.

Й коли дикунів-індіанців наші єзуїти-батьки
Навертали в свою віру, їх найбільше страшили жінки;
Й не від воїнів, а їх подруг дужчав трепет сердець,
Бо, який би вид не взяти, самка зліша, ніж самець.

Не злічить мук чоловічих після того, як збагнуть,
Що дарунок Бога – жінку – дарувальцю не вернуть;
Потай лиш зітхнуть, зустрівшись, як вривається терпець,
Що, який би вид не взяти, самка зліша, ніж самець.

Чоловік – хай, наче ангел, лагідний чи злий, мов біс –
Прагне завжди домовляться, згоден йти на компроміс;
Й дуже рідко, коли б швидко глузд втрачав і шаленів,
В неочікуваних діях виявляючи свій гнів.

Нерозсудливість чи страх це – все ж вони керують ним,
Щоб знайти порозуміння навіть з ворогом своїм;
Радість вроджена втиша гнів, жаль і сумнів до довір
Спонукають і до бійки не доводять статей спір.

Жінка ж, що йому Господь дав, лиш єдину має ціль
Й лиш одне довести прагне, не жаліючи зусиль:
Щоб невдовзі поколінням їхнім не настав кінець –
То ж, який би вид не взяти, самка зліша, ніж самець.

Їй, життя нове у муках даючи, чи ж брати варт
До уваги жаль чи сумнів, аргумент будь то чи жарт;
Здатність суто чоловіча – потраплять в оман полон,
А вона в житті цім інший, свій лиш, втілює Закон!

Й лиш у цім її величчя, таїна вся, чари й суть:
Матір’ю для Дитинчати й Другу Подругою буть;
Як Дитя ж і Друг відсутні й прагне іншого – усе ж
Відчуття її, як жінки, залишається таке ж.

З упередженнями в шлюбі, як нема міцніших уз,
Їй за діток її сварки – зблідне, й хто не боягуз,
Бо у спорі з нею стріне злобу дику пристрастей –
Це ось так воює самка в ній за Друга і Дітей.

Звинувачення й образи – лап ведмедиці то струс;
Мова, сповнена зневаги – змії-кобри це укус;
Й нерв за нервом оголяє, так що вже немилий світ –
Їй на муки ти дістався, мов індіанкам єзуїт.

І тоді, як малодушний чоловік збира в гурт свій
Більш відважних на пораду – там немає місця їй;
І коли благально руки грішні він здійма щомить,
Щоб Господню милість мати – жінці те не зрозуміть.

Й знає чоловік, що жінку Бог послав йому у дар,
Щоб лиш радницею бути, а не брати в рабство чар;
Й знає теж вона, й повчає (тут інстинкт уже – знавець),
Що, який би вид не взяти, самка зліша, ніж самець.

ГІЄНИ

Коли вже пішов похоронний загін
Й коршак, покружлявши, зник, –
Мудрі гієни приходять взамін
Загиблим продовжити лік.

Їм байдуже, хто тут, чому вмер і як –
Поживу лишень би добуть;
Й риють, розгрібши завал із гілляк,
Пісок, поки тіло знайдуть.

Бо голод і їм уриває терпець;
Й могила тому вабить їх,
Що – і для них – безпечніший мрець,
Ніж явний слабак із живих.

(Козел має роги, жало є в джмеля,
Противиться і молодняк;
Руку ж не здійме солдат Короля –
Скоцюрбившись, він вже закляк.)

То ж риють гієни пісок до тих пір,
Аж поки зубами не вдасться їм
Витягти труп, впнувши ікла в мундир,
Й натужившись тілом усім.

Й солдат постане ще раз на світ,
Та лиш на мить, й уночі – не вдень;
Й дати не друзям чи рідним звіт,
А Богу й гієнам лишень,

Що, стиду не мавши, розірвуть мерця,
Дарма, чи заслуг в того більш, чи провин;
Ймення ж не зганьблять його – дія ця
В спромозі таких лиш, як він.

ВОГНИЩА

Розводять вогонь у сутінків млі –
Кожен під дахом своїм;
Й Чотири Вітри – посланці землі
До мене приносять дим.

Через гори й моря проліг їх путь,
В мінливих таких небесах;
Чотири Вітри мені дим несуть,
Що аж сльози в моїх очах.

Від диму вже сльози в очах моїх,
Й щем вже у серці моїм
Від милих і давніх споминів тих,
Що має в собі цей дим.

Кожний подме – й вже в душі розцвів
Спомин, що в пам’яті мав
З кожного з чотирьох світу країв,
Що в дім свій мене приймав.

Й чотири рази вогнів ворожбу,
Й стільки ж дах – від дощу схов,
Й чотирикратну радість і журбу
Несуть Чотири Вітри знов!

І який кращий з них, в якім з місць –
Чи б оцінити й зумів,
Як був то хазяїн, а то вже гість
Біля кожного із вогнів?

Й чи з них зневажив би хоч одним,
Будь хижка, курінь або чум67),
Якщо збудувати вже власний дім
Я повен прагнень і дум?

Як не відчути тривоги людські,
Що їх навіють вогні,
Якщо ті миті, щасливі й тяжкі,
Звідать прийшлось і мені?

О Вітрів Чотири, вам віддаю
Й те найдорожче, що мав:
Несіть же так стрімко й пісню мою
До всіх людей, що я знав!

До тих місць, де гріє тепло вогнів,
Й під дахом – від дощу схов;
Чотирикратно влившись у спів,
Радість несіть і любов!

Новий рік знов розбурхав згаслий жар
Й покликав душу моря владний чар,
Де вже на щоглі звився Синій Пітер
Й годує топку ситно кочегар.

Торішні втіхи згинули давно,
Що морем дані, й радість заодно;
Поманить серце знов солоний вітер
На схід із пароплавством Р. & О.

Вузлів дванадцять – й більш не треба нам:
Дозвілля й ліні королівство там;
Не підганяють жодні нас контракти
Й куди пливем – не відаєш і сам.

На палубі під тентом спочива
Біль Сходу весь, що в нас він ожива:
Народження, любов, відчай, сміх, сльози,
І смерть, що все безжально обрива;

Й нічне безумство душ тих, що в туман
Покличе їх холодний океан,
Й під час сніданку на одного менше –
То ж зайві вже тарілка і стакан.

На палубі пістрявий лабіринт
Із тіней, що гойдає фордевінд,
Й, немов гігант, закований в кайдани,
Внизу гребний гримить, гуркоче гвинт.

Ховаючи летючих риб сліди,
Припасти прагне небо до води,
А сонце заклопотане на захід
Повзе, навіть не глянувши туди.

Над хвиль бурлінням здійнятий бушприт;
Вдивлявся вчора в них із Делі Сміт,
А завтра, може, Джонс з Ахмадабада
Звірятиме їм свого смутку гніт.

Всіх нас ланцюг Імперії скував,
Й хто біль розлуки долею обрав, –
Веде в світи вигнанців шлях вигнання
Й верне, як скинем гніт щоденних справ.

Неначе ткацький човник між ниток,
Розмотує кіль хвиль без меж моток.
І чи ж до нас їм, як зітхання чують,
Коли за все платить надходить строк?

Ціна висока там за перевіз,
Хай би й дітей, багаж, дружину віз:
Не вимолиш й на йоту зменшить плату,
Будь то слова чи вдаючись до сліз.

Відзнаки, титул, чин тут не спасуть –
Їм краще в морі втопленими буть:
Життя своє вручивши капітану,
Про те, ким був на суші, слід забуть.

Й забуть цей шлях клянемось залюбки,
І вірим, що ці клятви на роки, –
Та варто прапор наш уздріть на щоглі,
Як поступаєм знов ми навпаки.

Ось Грін із Кенсінгтона – захотів
Побачить світ увесь за сотню днів:
Вдивляючись в два кольори на щоглі,
Що ж він крім них побачить ще зумів?

А ми – цигани Сходу, де б не стрів:
Блукальці суші й мандрівці морів,
Й цей прапор скільки раз вже нас додому
Підводив, але так і не довів.

В могилі друзі, в запустінні дім –
Ось віхи на шляху, йдемо яким;
Попереду ж – недуги й богадільня
З поневірянь їх тягарем важким.

За колесом Імперії наш біг,
Бо бранцям Сходу більш нема доріг,
Аніж долать вигнанцем шлях вигнання,
Щоб, труд звершивши, ним вернутись міг.

Терпи й мужайсь – в цім мудрості зерно;
Хай ноша гне – вперед йди все одно:
Тут з нами разом вся розпука Сходу
Під стягом пароплавства Р. & О.

Як не від циган ти ведеш родовід,
Що не знають стида, й крадучи, –
Замкнуть своє серце тоді тобі слід
І викинуть варто ключі.
В найчорнішу засунь їх нору
Під піччю, де батьківський дім,
Й тоді, даючи лад нажитому добру,
Йди второваним шляхом своїм.

Й тоді ти можеш сміятися вслід,
Зачувши скрип циганських возів...
Бо безглуздя це, щоб чужинський рід
Так жить, як цигани, волів.

Як в жилах твоїх не циганська кров,
Що їй жодних нема перепон,
То надійний тоді шукай собі схов,
Де спокій у шані й закон.
Ори й боронуй там землі клапоть свій,
Сій, і рости, й у жнива збирай;
Лиш серце своє відпускать не смій
В імлу доріг за небокрай.

Й тоді б жагу йти навстріч ти зборов,
Зачувши скрип циганських возів...
Бо любить не в змозі чужинська кров,
Мов циганська, якби й волів.

Як не маєш ти циганських очей,
Що не зронять сльозу й одну, –
То в полі широкім зірок їх ночей
Не зніс би – позбувсь би сну.
Крізь вікно лиш дивись на місяць ясний
Й гадай про погоду, як всі;
Але вже – ні вибігти під дощик нічний,
Ні вернуться в дім по росі.

Й тоді б не розплющив навіть очей,
Зачувши скрип циганських возів...
Чужинців бо зорями замість печей,
Мов циган, ще ніхто не зігрів.

Як немає в тобі циганських ознак,
Що з-за них вони всі – сім’я, –
Бережи свого Часу і Місця знак,
І Честь свою, й добре Ім’я.
Й доки останній не сплатиш борг,
Доживай дні свої не в журбі;
А вмреш, то цигани, й дружина, й Бог
Посміються услід тобі.

Й будеш тліти в землі, мов жебрак,
Й не чутимеш скрип циганських возів...
Не було ж іще так, щоб не ром, а чужак
Померти, мов циган, волів.

ЯКЩО

Якщо спокійний ти, коли в тривозі --
Й за це тебе ще й ганять -- всі навкруг;
Як певен ти в собі, хоча не в змозі
В тебе повірить і найближчий друг;
Якщо, ждучи, терпіння не втрачаєш,
Й брехню брехнею не змагав щораз,
Й ненавистю ненависть не стрічаєш,
Й це без позерства все й без мудрих фраз; --

Якщо, мрій повен, бранцем їх не став ще
Й, постійно в думах, їх не взяв за ціль;
Якщо, і успіх, і невдачу знавши,
Однаково сприймав і втіху, й біль;
Якщо змовчать вмів, як правдивим словом
Твоїм морочив шельма простаків;
Чи, втративши, міг відновити знову
Все, що збиралось протягом років; --

Якщо ти можеш в радісній надії
На карту все поставить в одну мить
Й, програвши, буть готовим знов до дії,
Й про втрачене ніколи не жаліть;
Якщо ти здатен серце, нерви, тіло
Служить собі заставить і тоді,
Як згасло в грудях й те, що ледве тліло,
Й ще тільки Воля спонукає: "Йди!"; --

Якщо буть чесним можеш із юрбою
І, з королями стрівшись, не лестить;
І другу й ворогу, самим собою
Лишившись, про помилки їх звістить;
Якщо ти можеш кожну мить в хвилині
Потратить для досягнення мети, --
Земля й на ній все -- вже твої віднині
Й, більш того, сину мій -- Людина ти!

* * *

Трони, й міста, й держави
В Часу очах
Майже те саме, що й трави:
День ще -- й вже прах.
Травам знов колихатись
На радість нам;
З тліну й руїн здійматись
Так же й містам.

Чи ж, розцвівши сьогодні,
Знає нарцис
Про зим вітри холодні,
Як в сяйві вись?
Ні, бо й зріть не бажає
В природі змін:
Сім своїх днів вважає
Вічністю він.

Час потурає людям,
Землі синам:
В славі безсмертні будем --
Мариться нам.
Й біля могил, де тлінню
Йде уже лік,
Хваляться тінь із тінню:
"Труд наш -- навік!"

СІОН

Сторожові Сіону
Не завжди при мечі --
Йдуть з ним на охорону
Хіба що лиш вночі,
Бо впевнені в Сіоні --
Що святість вся у нім --
Й вартують у Сіоні,
Й жартують у Сіоні,
Й фліртують у Сіоні
Вони на втіху всім.

А вартові Ваала
Пильнують кожну мить,
Й за муку служба стала --
Дратує їх і злить,
Бо вже раби Ваала,
Хоч жертви ці й дарма:
Згадають про Ваала --
Й страждають з-за Ваала,
Й ридають з-за Ваала,
І втіхи їм нема.

Підемо ж до Сіону:
Наш вибір це -- не страх!
Живі, шикуйсь в колону!
Візьмім і мертвих прах,
Бо дружби дух в Сіоні --
Й кому б він був не люб:
Присісти у Сіоні,
Й поїсти у Сіоні,
Й піднести у Сіоні
Ще й келишок до губ!

* * *

Як з тюбиків останні краплі фарб на земне тло упадуть,
Як зблякнуть кольори і древні, а критики, і юні, вмруть, --
Ми ще спочинем -- це не зайве -- принаймні еру або дві,
Аж поки Майстер не звеліє дать світу обриси нові.

Й щасливі праведники будуть, розсівшись в кріслах золотих:
В десятки льє полотна їхні, з комет хвостатих пензлі в них;
Петро, Павло і Магдалина святі їм будуть позувать;
Й трудитись хоч не менш епохи -- але не будем втоми знать.

Й лиш Майстер може похвалить нас, і Він лиш може дорікнуть;
Труд кожного не ради слави чи щоб борги комусь вернуть,
А із-за радості Творіння, щоб найповніше він розкрив,
Як бачить сам те все, що й Майстер натхненно так колись творив.

ПРОХАННЯ

Якщо хоч в чомусь вам поміг
Тим, що в житті створив, --
В цю ніч я б спать спокійно ліг
Й вже б вічний сон зморив.

Коли ж, як час якийсь мине,
Вам в спомині б ожив, --
Запитуйте вже про мене
Лиш в книг, що залишив.

ПІСНЯ МАЛОГО МИСЛИВЦЯ

Мор-Павич ще не тріпоче й Мавп не долинає крик,
Й не шугає вниз ще Чіль, Шуліка-Птах;
В Джунглях тихе чуть зітхання, тінню хтось майнув і зник --
Все це Страх, Малий Мисливцю, все це Страх!

Й куди погляду не кинь, виповза, крадеться тінь
Й шепіт лине, хоч німотно на устах;
Й на чолі вологий слід поту, й ти раптово зблід --
Все це Страх, Малий Мисливцю, все це Страх!

Не зійшов ще над горою місяць, скель не осяйнув,
Й стежка не блищить ще іскрами в слідах;
Ти ж позаду себе чуєш -- засопів хтось чи зітхнув:
Він це, Страх, Малий Мисливцю, він це, Страх!

На коліно! Лук візьми й шли стрілу навстріч пітьмі,
І списа метни туди, де шум в кущах!
Та нема вже сил в руці й зник рум'янець на щоці --
Він це, Страх, Малий Мисливцю, він це, Страх!

Як здійметься раптом буря й з тріском дерево впаде,
Й злива хлине, мов обрушивсь неба дах,
Й, гуркіт грому заглушивши, інше щось реве й гуде --
Він це, Страх, Малий Мисливцю, він це, Страх!

Й вже озера, де ямки, -- й валуни несуть струмки,
Й блискавки сліпуче сяють в небесах;
Й завмира у горлі звук, й лиш у грудях серця стук
Вторить: Страх, Малий Мисливцю, все це Страх!

* * *

Амазонкою не плавав
І в Бразилії не був,
Хоч і ходять пароплави,
Що їх назв ще не забув.

Щотижня з Саутгемптона
Прямують в даль морів;
Й пливуть вони до Ріо
(В Бразилію до Ріо), --
І я хотів би в Ріо,
Як ще не постарів!

Ще не бачив ягуара
Й броненосця -- стеж-не-стеж;
Ніс в броні -- чи ж не примара?
Глянуть варто б -- але де ж?

Не побувавши в Ріо,
Де ще дива ці зріть?
Скоріш пливти до Ріо
(В Бразилію до Ріо), --
О, як я хочу в Ріо
Перш, аніж постаріть!

Колискова морському котику

Люлі, мій любий, ніч нас голубить,
Зблиски зелені спалахують в тьмі;
Й місяця сяйво буде не зайве:
Видно, як в хвиль ямках ніжимось ми.
Вушком до вушка -- з хвиль нам подушка,
Втомлені лапки на грудях згорнем;
Буря минула -- геть йди, акуло! --
В моря долонях ласкавих заснем.

* * *

Не було ще цариці, як Балкіс,
Й повік, мабуть, таку не знайти;
Та Балкіс із бабкою розмовляла
Так, ніби з подругою ти.

Не було ще царя, як Соломон,
Відколи цей світ почавсь;
Та Соломон до бабки звертався
Так, мов до тебе я озвавсь.

Вона була царицею Шеви,
А він був Азії царем, --
Та з бабками вони розмовляли,
Як і ми, коли в лузі йдем.

Й от до своїх я вернувся знов,
Прощеним і ситим проснувся знов,
Й до рідних грудей пригорнувся знов --
Вітати мене кожен рад.
Готують теля найжирніше мені --
Та помиї були смачніші мені
Й було із свинями гарніше мені --
То ж вирішив я йти назад.

Галантним ніколи не був -- то й що!
(Й немилість брата цим здобув -- то й що!)
Й лиш між свиней про це забув -- то й що! --
Вже свинське є щось і в мені.
Як добре подалі від дому спочить:
Хліб їсти, що полова в ньому гірчить;
Хай сміх, тамуючи втому, звучить --
Вдома ж за обідом сумні.

Мій батько дає все поради мені,
Являє мій брат мої вади мені,
Мати ж бажає розради мені --
Й лякають безліччю бід.
Дворецький лестить, хоч і кривить рот з горя,
Й слуги позаочі не раз ще повторять,
Що я моральний виродок і потвора,
І шлють прокляття мені вслід.

Ах, повністю я розорився -- це так;
Гуляв я тоді й веселився -- це так;
Та з ганьбою усе ж не змирився -- це так,
Хоч у великій був нужді;
Й хто тільки гультяєм не вважав мене
І за розтрату не зневажав мене,
Й забули, що кожен проводжав мене
Як сина багача тоді.

Мов здобич, злодіям дістався враз;
Все втратив і ні з чим остався враз;
Та все ж не пропав і не здався враз --
В хліві я працювати став.
Дні й ночі там жити прийшлось між свиней
Й лушпиння спожити довелось між свиней,
Але досвід нажити вдалось між свиней;
Й що -- нині його продати б мав?

До них мені слід вертатися знов;
Й нелегко поневірятися знов;
Та чи ж в розкаяння гратися знов
Тут, до грудей припавши всіх?
Батьку, прощай -- смуток лишу тобі;
Мамо, прости -- я напишу тобі;
Ти ж, брате, хоч зла й не ношу в собі,
Все ж пес поганий -- і це гріх!

Гарною була галера -- в неї румпель різьблений,
Ніс її в оздобі срібла і на ньому ріг стальний.
В ноги нам ланцюг врізався; задихались, як гребли, --
Та галери інші з нею вже зрівнятись не могли.

Ми бавовну доставляли, злитки золота й текстиль,
Й негрів для работоргівлі, подолавши сотні миль.
Піна хвиль позаду біла, а внизу акули чорні,
Як галеру розганяли руки в мозолях проворні.

Мов худобу, нас тримали -- але все ж ми в час гульби
Брали в бійках і в любові все -- й не відали журби:
Передсмертні хрипи інших нам завадить не могли
Й ми блаженством упивались з тим же шалом, що й гребли.

Наші діти й жінки поряд теж трудились тут, в пітьмі,
Й мерли -- і, окови знявши, кидали за борт їх ми;
Кидали ми їх акулам -- й так галера швидко йшла,
Що журитись не встигали -- заздрість лиш до них була.

Та -- підтвердять побратими -- де б людей таких ще стрів,
Що хоч слуги своїх весел, все ж володарі морів?!
Й ми на весла налягали, щоб із курсу не знесло:
Чоловік, Бог, чорт чи жінка -- що злякати б нас могло?

Шторм? -- Батьки ж із ним змагались -- і за них не слабші ми:
Й плавала в морях галера, всі долаючи шторми.
Дня жара й задуха ночі, смерть, скорбота? -- Ні ж бо, -- з вас
Глузували б навіть діти наші, май для цього час.

Та сьогодні -- все: для інших місце я звільнив своє;
Залишилось там на лавці, де сидів, ім'я моє.
Вільний я зріть побратимів молоді завзяття й спіх,
Що, крім весел, вже від всього доля теж звільнила їх.

На плечі тавро у мене, на ногах кайданів слід;
Від нагайки рубці й шрами -- й не позбудусь вже цих міт;
Вже мої сльозяться очі, блиск їх сонячний сліпить --
Це за службу мою плата. Й згоден я її терпіть!

І нехай навкруг пліткують, що всіх нас нещастя жде;
Що галеру вал накриє, який з Півночі іде;
Й негри бунт здіймуть, влаштують тут криваву карусель;
Й рульовому з переляку не уникнуть уже скель.

Все ж тривогу не здіймайте, геть сигнальні прапорці --
Й так прийдуть нам на підмогу з вод минулих літ гребці;
Й лавку, що їх оскопила, віднайдуть, забувши страх;
Й прикують себе до неї, й там помруть з веслом в руках.

Сильних, немічних, вигнанців, калік, старців, юнаків --
Вілли, хижки, богадільні своїх вишлють вояків.
Й палуба в вогні -- між нею й пеклом вже нема межі;
В тих же, хто там хазяйнує, стиснуті в зубах ножі...

Щоб живим буть ще в ту пору -- в долі б це лиш попросив:
Хай би бився хто молодший -- а за весла б я вже сів.
І тепер, як мук позбувся, гордий все ж я, що служив:
Стільки літ з Чоловіками поряд я трудивсь і жив!

ПІСНЯ СЕРА РІЧАРДА (1066 Р.)

В похід я з Герцогом подався;
Коли в бою смерть обмине,
Маєток взяти сподівався,--
Та Англія взяла мене!

Знав лиш коня й меча -- в гордині
Вважав: це славою сяйне;
Й співаю іншу пісню нині,
Бо Англія взяла мене!

Мій батько тугу й біль відчує,
Та сум одразу ж прожене,
Згадавши юність, як почує,
Що Англія взяла мене!

Тужить не буде й моя мати,
Що часто й батьком помикне --
Чи ж їй дівочих чар не знати:
Що ж, Англія взяла мене!

Мій брат, веселий паж в Руані,
Напевне, жалісно зітхне,
Та горювать він все ж не стане,
Що Англія взяла мене!

Й моя сестричка біль забуде,
Бо в юності й сама збагне:
Тим дням повернення не буде,
Як Англія взяла мене!

Із друзів, хто був поруч в битві,
Можливо, хтось і дорікне;
Та ми за різним вже в гонитві,
Як Англія взяла мене!

Барони, рицарі, вельможі,
Князі: всі, хто мене кляне,
Послухайте -- й гнів зникне, може:
Вже Англія взяла мене!

Бунтуєм чи терпіти згодні --
Речей двох кожен не мине:
Любов і Смерть невідворотні;
Й ось -- перша з них взяла мене!

ПОКЛИК

Я -- їхній край батьківський;
Чесноти всі -- в мені,
Й дітей своїх покличу
В урочні їхні дні.

Під їх ногами в травах
Моєї спів струни;
Прийдуть, немов чужинці,
Залишаться -- як сини.

В шептання віт над ними
Дерев крон вікових
Вплітаю заклинання
Припасти до ніг моїх.

Вечірнього диму запах,
Печаль нічного дощу --
Їх чар ввійшов їм в душу,
Про себе ним звіщу.

Й що тисячі літ існую,
Збагнуть нарешті й самі;
Й наповню знанням серця їх,
Очі ж наллю слізьми.

ГІМН ЗАКОХАНИХ

Сірі очі -- знов згадав:
Мряка, сіра мла світання;
Проводжають пароплав;
Сльози і слова прощання.

На плечі твоя рука,
Й нас розлука не ляка.
Гімн закоханих співаймо:
"Не вмира любов така!"

Чорні очі -- ніч настала
Й вже не мучить спеки гніт;
Шепіт чуть біля штурвала;
За бортом пінистий слід.

Хрест Південний -- в маяка
Сяйві зоряна ріка.
В гімн закоханих вслухаймось:
"Не вмира любов така!"

Карі очі -- далина,
Степ; як вітер, мчаться коні;
Й древній наспів долина,
Й стук сердець -- в однім з ним тоні.

Й смуга обрію вузька
То далека, то близька;
Й гімн закоханих, мов ехо:
"Не вмира любов така!"

Сині очі -- в пітьмі зринуть
В сяйві місяця горби;
Й звуки вальсу знов долинуть
Серед відчаю й журби.

"Мейбл, за тебе!" -- "Ніч яка!"
Вино, чари, спів струмка
Гімн закоханих повторять:
"Не вмира любов така!"

Я ж, дівчата, безпорадним
Був -- й Амуру з-за образ
Боржником чотирикратним
Став, й банкрутом стільки ж раз.

О, якби ж знов хоч яка
Пожаліла боржника! --
Я б разів до сорока
Гімн закоханих співав би:
"Не вмира любов така!"

НАЙДАВНІША ПІСНЯ

"Бо до Єви була Ліліт" (Повір'я)

"Цих очей не любив ти ніколи;
Що ж вдаєш, що лиш ними ти жив? --
Й що за брови ці теж вдячний долі,
За якими роки всі тужив?

Й цього голосу ти не любив;
Що ж тремтиш, його чуючи звуки?
Хіба ж ти до кінця ще не вбив
Чар його за дні довгі розлуки?

Не любив ти й волосся цього,
Якщо серце твоє забувало
Клятви й стид -- і з-під сховку його
Йти під покриви інші жадало."

"Знаю, знаю все! Й серце моє
Тому й стало у грудях так биться!"
"Нащо ж це загравання твоє?"
"Радий я -- знов та рана ятриться."

ЛЮБОВНА ПІСНЯ ХАР ДАЄЛ

Одна тут на даху я, обернувшись
На північ, у зірниць вдивляюсь гру:
То слід твій сяє, в зблисках цих вернувшись...
Вернись, коханий, -- або я помру.

Базар затих вже після юрб народу,
Лежать верблюди втомлені -- їх зрю
Крізь даль -- і бранців: дань твого походу...
Вернись, коханий, -- або я помру.

Зліш мачуха й неволить до роботи
Вночі і вдень, у холод і в жару;
Сльозами запиваю хліб скорботи...
Вернись, коханий, -- або я помру.

Нам світ весь милий, та серця
Вмістить його не здатні --
То ж любим з милості Творця
Місцини благодатні,
Де б ми, як і Господь колись,
Любуючись Творінням,
Світ будувать би свій взялись
З любов'ю і терпінням.

Чарує Балтики сосна
Когось; ще інших -- звуки
Шептання пальм, що долина
В пасатах із Левуки.
Бо милий край нам, наче рай --
Й мені він теж опора:
Край, що так люб, мені так люб --
Мій Сассекс біля моря!

Не прикрашають ні сади
Його, ані діброви --
А лиш низьких горбів ряди:
Трава й глід -- їх покрови.
Та як пейзаж цей звеселя,
Як в просвіт крізь тіснину
Їх Вільд лісистий нам явля
Й красу його всю синю!

Й приліг на крейдяний обрив
Дерн мудрий -- незбориму
Життя жагу ту ж він явив,
Що й при солдатах Риму.
Де ж слід тих, хто тут бивсь, хто впав --
Боїв минулих знаки?
Лиш сяйво сонця й зелень трав,
Кургани й бівуаки.

З крильми просоленими бриз
Вздовж берега гасає;
Й свинець протоки там, де низ;
Де ж верх -- кряж нависає.
Коли ж туман з усіх сторін
Обляже -- передзвоном
Про це звістить церковний дзвін
Із корабельним дзвоном.

Нема джерел тут і струмків,
Що чар дають долині --
Утворений з рос і дощів
Ставок лиш на вершині.
Й трава, звіщаючи кінець
Дням літа, тут не чахне --
Один лиш тільки наш чебрець,
Мов райський ранок, пахне.

Радієм сяйву дня й теплу
У тиші благовісній
Й Творцю горбів цих шлем хвалу
В тутешній церкві тісній.
Тут ще й язичницьких богів
Зібрав союз їх кревний:
Зрина ще з Вільфріда часів
Й бентежить спомин древній.

Взять тридцять дев'ять графств-сестер:
Є, може, і гарніші,
Але -- в цім певен вже тепер --
За Сассекс не миліші.
Бери собі від Темзи й по Твід
Край, який до вподоби, --
Мені ж цей дай, де Рейк і Рай,
Й горби ці в трав оздобі.

Направсь туди я, де обрив,
В бік, що сіда вже, сонця --
Й одразу ж голизну б уздрів
Фігури Вельмінгтонця.
На схід йти -- Роттер там притих:
Втомивсь, хоч не з лякливих,
Петляти біля дамб сухих
Гординей обмілілих.

На північ вирушу -- й дубів
Могутніх бачу шати:
Як за красу б їх не любив --
Не вмієм цінувати!
На південь в Підінгхо піду --
Дельфіном золотистим
Зринає вітер, й там знайду
Волів на схилі млистім.

Й землі цій віддаєм серця,
Й стає вона своєю;
Й любов ця, пам'ять, звичка ця
Навік ріднять із нею.
Й це більш, ніж слів усіх запас,
Й від розуму сильніше:
Створив Бог з глини усіх нас
Й де глина -- нам миліше!

Нам світ весь милий, та серця
Вмістить його не здатні --
То ж любим з милості Творця
Місцини благодатні;
Бо милий край нам, наче рай --
Й мені він теж опора:
Край, що так люб, мені так люб --
Мій Сассекс біля моря!

Звався вік той неоліт, й воював я з юних літ
За визнання, їжу й шкури для вдягань
І сокирою, й слівцем -- воїном був і співцем
Свого роду битв, страхів і сподівань.

Я співав про героїчну ту Весну праісторичну,
Як став тануть і Біскаю вічний лід.
Троллі, гноми -- наших вір божества всі прірв і гір
Скрізь були зі мною -- біля, над і під.

Та суперник з Солютре об'явив мій стиль 'outre' --
Й від удару томагавком він упав.
Що ж, мистецтво варте мук -- й тут за доказ був мій дрюк
Тим, хто мамонта в Грюнель нарисував.

Потім зняв з них скальпи сам, решту ж дав довершить псам,
Їхні ж зуби нанизав на ремінець.
Й мовив, як приніс ці жертви: "Добре, що вони вже мертві
Й труд лиш мій візьме мистецтво за взірець."

"Стид май, думать так не смій! -- заперечив тотем мій,
В мої сни вночі явившись крадькома, --
Є сто дев'ять способів всім явити силу слів
Й переваг над іншим в жодного нема."

Й морок враз на мене впав, й у вбранні новім постав
З м'язів слабших і з костей вже більш тонких;
Прослизнув між Часу пальців й знов серед співців-блукальців
Опинивсь, причому не найгірший з них.

Як на зубрів полювали й по снігу їх довго гнали --
Я для племені про це складав пісні.
Та, на жаль, їх аллоброги записать не мали змоги
Й ті геройства -- вже лиш мул в озер на дні.

Й хоч вже християнства вік, все ж дух злоби в нім не зник:
Знову прагнем воювать ми і вбивать;
Й крізь наряди і культуру розрізниш звірину шкуру
В тім, хто вчить тубільця взявсь, як працювать.

Дав нам обшири Творець -- сім морів з кінця в кінець,
Й тьма народів, й не втихає боротьба;
В К'ю того вже не знайду, чого повно в Катманду,
Й що в Рангуні честь, те в Лондоні -- ганьба.

Ні, недаром дух твердив, ще як олень там бродив,
Де Парижем осявається вже тьма:
"Є сто дев'ять способів всім явити силу слів,
Й переваг над іншим в жодного нема."

Метелик нічний -- в дрімотний сад,
Бджола -- у лугів буйноцвіт;
А циганська кров зве циганську знов
Й обійде за нею весь світ.

В світ широкий, любко, піде,
Як стежки позвуть і любов;
На край землі і за край землі,
Щоб вернутись до тебе знов.

В даль іди з тьми шатрів чужих,
Нудьгу їх сіру залиш;
Жде ранок в імлі на краю землі --
То ж, цигане, йди скоріш!

Дикий вепр -- в баговиння боліт,
Журавель -- до гнізда в комиші;
Циганка ж у світ за циганом вслід,
Й обоє вже в мандрах з тих пір.

Й вже обоє з тих пір в мандрах знов
На суші й морях, в шторм і в штиль;
Крізь хвилі й піски лягли їм стежки
Й не злічить пройдених миль.

Хай же стежка циганська веде
Й на Північ, де холод завжди;
Де іній і сніг на палубу ліг
Й закута щогла в льоди.

Де знак циганської стежки, йди
Й до Півдня буремних широт,
Де Божа мітла вітрів так мела,
Що хвиль скрізь лиш круговорот.

Знак циганської стежки веде
Й на Захід -- там сонце сіда:
Із хвиль вже сяйне -- й джонки парус майне,
Де Заходу й Сходу вода.

В даль циганською стежкою йди
Й на Схід, де ліс вранці завмер
В німоті своїй, хоч реве прибій
В кипінні хвиль біля шхер.

Яструб хижий -- в роздолля небес,
Дикий олень -- в хащу лісів;
Чоловіку ж іти, щоб любку знайти,
Як за древніх було часів.

Бо завжди стрітись прагнуть серця;
Зве з шатрів дух бродяжний доріг;
Й світанок в імлі на краю землі
Й світ увесь -- біля наших ніг!

Як сон твій потривожить стук копит вночі,
Не варт вставать з постелі й запалювать свічі.
Питань не задавать -- обманутим не буть.
Очі в стінку, сонечко, як джентльмени йдуть!

Два десятки поні
В пітьмі серед мряк:
Сигарети -- клерку,
Пастору -- коньяк;
Мереживо -- дамі, шпигуну -- пакет.
Шум дерев чуй краще, ніж джентльменів секрет!

Якщо ти в купі хмизу десь там за вигоном
В кущах знайдеш барильця просмолені з вином --
Не пробуй ними гратись й не клич подруг своїх:
Залиш так, як було, все -- й не знайдеш завтра їх.

Якщо в конюшні двері -- навстіж всім вітрам,
І виснажених коней ти помічаєш там,
Й зібралась мама куртку розідрану латать,
І сохне мокрий одяг -- чи ж варт про щось питать?

Якщо ж солдатів стрінеш, слуг короля, в дворі,
То слухай все, що кажуть, й обачно говори;
Не вір їх лесті -- хай хоч ангелом назвуть:
І не обмовсь, де був хто й де зараз можуть буть.

Чуть кроки обережні й свист в нічній пітьмі --
Та не спіши за двері, доки пси німі:
Дружок і Пінчер поряд -- їм сторожами буть,
Але не гавкне жоден, як джентльмени йдуть.

Й коли слухняна будеш -- чого від тебе ждем --
Французьку гарну ляльку тобі ми привезем;
Вбрання на ній розкішне й модний його крій --
Дарунок від джентльменів розумниці своїй.

Два десятки поні
В пітьмі серед мряк:
Сигарети -- клерку,
Пастору -- коньяк.
Питань не задавать -- обманутим не буть.
Очі в стінку, сонечко, як джентльмени йдуть!

Сім людей з усього світу знов вернулись в порт.
Пий, гуляй на Реткліф-роуд, нам друзяка й чорт!
Пригости й дівиць вином -- їх не уникай:
Протягнули "Болівара" ми через Біскай!

Вийшли ми із Сандерленда з балками стальними
Й знов вернулись в Сандерленд, бо змістивсь вантаж;
Закріпивши, з Сандерленда вийшли знов ми з ними;
Аж тут буря, холоднеча, вітер входить в раж.

Борт заклепки спльовував, снасть уся -- цурпалки,
Звалене вугілля в купу, а під ним десь -- балки;
Корпус, мов казан дірявий, труби -- пропадай;
Вивели все ж "Болівара, вивели в Біскай!

Маяки нам підморгнули: "Невелика втрата!"
Й попливли ми, хоч вугілля вже малий запас.
Враз удар, що з ніг звалив -- й перебірка зм'ята;
Скель уникли все ж, хоч надто й накренило нас.

Раненою качкою під гудки натужні
Ледь повзли ми -- брязкіт, стукіт, наче в кузні;
Щогла в бризках вся -- щоразу бід нових чекай;
Й так приплентавсь "Болівар" до входу у Біскай!

Нас тріпало і жбурляло в розбурханім морі,
Що за валом вал у буйстві п'яному жене;
Скільки жить ще -- ми горлянки надривали в спорі
І в мольбі німій, що поршня Господь підштовхне.

Душить пил вугільний, руки й ноги мерзнуть,
Й так осточортіло все -- краще б йому щезнуть;
Й правий хто -- розсудить Суд Страшний нехай;
Клянучи все, "Болівара" вивели в Біскай!

Здіймався ніс до неба -- жах й для морського вовка;
Угору, вниз і вбік знов -- й на мить не продихнуть;
Тягнула нас на дно хазяїна страховка
І зорі в смертнім танці нам осявали путь.

Ні присісти, ні лягти -- світ уже немилий;
Тріском, скреготом лякає корпус проржавілий;
Й компас скаче, мов скажений -- йти всліпу звикай;
І ось так на "Боліварі" вийшли ми в Біскай!

Якось бачим раз, на хвиль гребені здійнявшись:
Лайнер мчить назустріч нам весь в вогнях кают;
Й думка в змучених одна: з нами помінявшись,
Хай вони хоча б на мить опинились тут.

Шквал раптово налетів -- й не до них вже стало.
Старий шкіпер закричав: "Румпель відірвало!
Хлопці, швидше, навались, брашпиль закріпляй!"
Без руля, на тросах лиш ми пройшли Біскай!

В'язанка дощок гнилих, скріплених смолою;
Доплелись ми до Більбао тихою ходою;
Вижили й вернулись, хоч на дно йти мали --
Обманувши море, всі шторми здолали.

Сім людей з самого пекла знов вернулись в місто.
Пий, гуляй на Реткліф-роуд, совість у нас чиста!
Й не радіє лиш хазяїн, старий скупердяй,
Що пройшли на "Боліварі" ми через Біскай!

"Благословенні англійці, шляхи їхні всі й заняття;
Єретикам же й невірним навік хай буде прокляття!"
"Амінь, -- повторює Джобсон, -- але там, де б жити хотів,
Ні Біблії, ні свічок, щоб проклинати моїх братів, --

А лиш пальми над водою у зажурі, у зажурі,
В шум вслухаючись прибою, що б'є в бурі міста мури.
В храмі зблискують лампадки й ароматний в'ється дим,
І над Африкою місяць шепче ніжно: 'Тут твій дім!'"

"Благословенні англійці й усе, що в їхній волі,
Й прокляття дикунам тим, що витанцьовують голі!"
"Амінь, -- повторює Джобсон, -- але там, де б жити хотів,
Ні сорочок, ні панталон, щоб стидити моїх братів, --

Й корби лиш біля криниці рух по колу, рух по колу,
Щоб воді не зупиниться: поїть вволю ниву кволу.
Гра пістрява тіней в кронах, де папугам справжній рай,
І над Азією, вставши, сонце кличе: 'Й ти вставай!'"

"Благословенні англійці, діяння їхні і плани,
Й прокляття невірним, що замість богів їм -- боввани!"
"Амінь, -- повторює Джобсон, -- але там, де б жити хотів,
Ні церков, ні священників, щоб спасати моїх братів, --

Й лиш пустеля справа й зліва, й тінь далека, тінь далека
Міражів, така мінлива; й сяйво, й спека, й небезпека.
Череп знайдеш під барханом -- з нього хвіст змії стримить,
Й суховій реве лівійський: 'Утікай, бо згинеш вмить!'"

"Благословенні англійці в трудах, в думках -- у всьому,
Й прокляття єретикам, що сумніваються в цьому!"
"Амінь, -- повторює Джобсон, -- але й, де б умерти хотів,
Ні правил, ні закону, щоб судити моїх братів, --

Й лиш лягла на Гімалаї синь небесна, синь небесна;
Ах, бездонна на безкраї, й ще по веснах більш чудесна!
Кедри, видершись угору, й на вершинах тішать нас,
Де коханої моєї пролягли сліди крізь Час."

Заснув сном вічним Томлінсон в будинку на Берклі-сквер
Й Дух за волосся вхопив його й потяг до вишніх сфер;
Вхопив його Дух за волосся й у вись кудись поволік,
Й Молочний Шлях поряд ревів, мов здутий дощем потік;
Й Молочного Шляху рев затих внизу, зблід його жар,
Й до Воріт прибули вони, де сторожем Петро-ключар.
“Предстань же, предстань, Томлінсоне, й мов чітко й прямо тепер,
Що доброго встиг ти зробити людям, перш ніж помер, –
Що доброго ти зробив на землі, де сльози й серця щем?”
Й сполотніла душа його, немов кість, вибілена дощем.
“О, друг мій оставсь там, – він мовив, – наставник і духівник,
Й про мене все розказав би, якби він сюди проник.”
“Врахуєм: ближній тебе любив – та це все для нижніх сфер:
Ти ж держиш звіт біля Раю Воріт, а не на Берклі-сквер.
Й хоч друга з ліжка піднімемо, ждати похвал від нього дарма:
Завжди змагається один з одним, а не двоє із двома.”
Й Томлінсон вниз і вгору глянув, та мало там було втіх:
Глумились над ним зорі й душу його брали на сміх;
Й вітер, що дув поміж світами, був, мов ніж під ребро,
Й продовжив Томлінсон звіт свій про зроблене ним добро:
“Про це я читав, – він мовив, – а про це був також поговір,
Й про це думав теж, як вівся про графа московського спір”.
Безгрішні душі, стовпившись, благали, щоб шлях їм звільнив,
Петро ж побрязкував ключами і розбирав його гнів:
“Читав, чув, думав, – він буркнув, – усе це діла чужі, –
Ради плоті, що колись ти мав, свої чесноти вкажи!”
Вперед і назад глянув Томлінсон із видом сумним, –
Й мало втіх: за спиною Морок і Ворота перед ним.
“О, це я знав, а це – так вважав, а про це чув поговір,
Що хтось читав про норвежця, що орав на схилах гір.”
“Читав, вважав, знав – ну й ну! Й пертись зразу до Воріт Святих?
Тиснява яка, глянь – ми ж час марнуємо в балачках пустих!
Божих щедрот не мати з-за чеснот сусідів, друзів, рідні,
І в Раю не бути, якщо не здобуть їх самому, о ні!
Відійди ж, відійди до Князя Тьми у Мороку полон
У пеклі тепер, Томлінсоне, шукай вже для себе схрон!”

Й та ж рука мимо сонць униз його за волосся тягла
Аж до поясу Порочних Зір біля Пекла жерла,
Де зорі від гніву червоні або ж білі вони від страждань,
Чи від гріхів такі чорні, що їм уже не до палань;
Й долають свій шлях чи ні – не спом’яне ніхто й на мить,
Й палають чи стигнуть – завжди їм у Мороці Вічному скніть.
А вітер, що дув між світами, наскрізь пронизав його
Й вогню із Пекла жадав він, немов із каміна свого.
Диявол сидів біля входу, де грішних душ не злічить,
Й він шлях загородив Томлінсону й почав манерам учить:
“Знай, що Адаму я родич, якщо уже так загордивсь:
З Богом я в сварці з-за нього із дня, як на світ він явивсь.
Присядь же, присядь на огарки й мов чітко й прямо тепер,
Що злого вчинив ти синам людським до того, як помер?”
Й Томлінсон вгору глянув і бачить там в пекла жарі
Черево криваво-червоне щойно розп’ятої зорі;
Й Томлінсон вниз поглянув, де зіяло Пекла жерло,
Й бачить там у муках зорі молочно-біле чоло.
“О, я мав коханку, – він мовив, – що в ній вся моя вина,
Й коли могла б сюди явитись, про все розказала б вона.”
“Перелюб твій люб, бо шлях це до згуб, – та вже не гріх тепер:
Ти ж держиш звіт біля Пекла Воріт, а не на Берклі-сквер.
Й хоч свиснули б любці твоїй, з ліжка не піднять її нам,
Бо за гріх, вчинений двома удвох, платиш один і сам!”
А вітер, що дув між світами, мов ніж, його потрошив;
Й продовжив сповідь Томлінсон про те, як в житті грішив:
“Раз я любов зневажив й двічі насміхався зі смерті уз,
Й богохульствував тричі, щоб знали всі, що я не боягуз.”
Чортяка печену душу вийняв й остигати її поклав.
“Й щоб на такого дурня я ще і вугілля витрачав!
Й гроша не варті усі ці жарти і їх лишень розізлять,
Як збуджу своїх джентльменів, що втрьох біля жаровні сплять.”
Й назад і вперед дивився Томлінсон – і лиш Мороку мла
Із Пекла Воріт у душу бездомну жахом повзла.
“Я ж чув, – сказав Томлінсон, – й ще нині ця чутка жива,
Й ще в книжці бельгійській читав я лорда французького слова.”
“Ти чув, ти читав – ну й ну! Майстер ти чортзна-що молоть!
Сам то гордині своїй догоджав? Тішив гріховну плоть?”
Й Томлінсон решітку Воріт затряс, благаючи: “Впусти!
Я жінку ближнього свого зумів один раз у гріх ввести.”
Люцифер оскалився, розгрібаючи в топці шлак:
“В книжці читав про це?” – спитав. Й у відповідь Томлінсон: “Так!”
Нечистий подув на нігті – й прибіг ураз бісенят загін;
Й він мовив: “Шахрай ось, що в чоловіка личині він.
Просійте між зоряних сит, очистіть від домішок всіх!
В полоні бід Адамів рід, якщо й таким вже ввіряють гріх.”
Й Емпузина рать, що з вогнем справу мать із-за віку не могла
Й через те, що гріх іще не торкнувся їх, сльози не раз лила,
По вуглинах погнала душу й обдирала з усіх боків,
Як діти длубаються в кублі ворон чи в скриньці батьків.
І, вернувшись уже з лахміттям, немов діти після гри,
Сказали: “Душа, як Бог дав, – порожня з тої пори;
Ми, вибивши з неї писань ахінеї, лахміття знайшли
Украдених душ, а щось власне – уздріть не змогли.
Ми і тузали, ми і длубали: давали їй смертний бій, –
Та свідчить сама душа, що свого немає нічого в ній.”
Анцихрист голову звісив, згаснув його весь азарт:
“З Адама сім’ям родичаюсь я, то чи ж гнать тебе варт?
Ми всі тут близько й лежимо так низько, що, як впущу сюди,
Стану посміховиськом для джентльменів своїх назавжди:
Що марнотрат я і що не пекло вже, а розпусти дім.
Чи ж ради тебе легковажитиму авторитетом своїм?”
Й Лукавий на душу глянув, що дрож її всю проймав,
Й згадав про Милосердя Святе, хоча і про Честь не забував:
“Дам вугілля тобі, а вільне місце сам на жаровні знайдеш.
Чи ж до крадіжок додумався сам?” Й підтвердив Томлінсон: “Авжеж!”
Й полегшено Гаспид зітхнув – турбот і в думці вже не було:
“Навіть у блохи більші гріхи – та зло і в тобі вже зійшло.
Ти б місце здобув, якщо б я лишень був тут один володар;
Де ж править бал гордині шал – сильніше це за мій дар.
Блудниця й жрець – із проклять їх вінець – сидять там Мудрість і Честь;
Я рідко й сам буваю там: тобі ж, як поткнешся – смерть!
Не дух ти, й не гном, й не книга, й не звір, – віщав Князь Пітьми, –
Вернись же, вернись у плоть свою, знову лик гріховний прийми.
Сім’ю Адама я родич і жалко зріти, як мучишся ти;
Йди – і собі там грішок зароби, перш ніж сюди прийти.
Спіши – коней вже в катафалк запрягли і знаку рушати ждуть:
Гріху ти відкритий, докіль не заритий – ото ж у путь!
Вертайся ж на землю і віщай устами й очима стеж,
Й неси моє слово синам людським, перш аніж навік заснеш,
Що за гріхи, вчинені двома удвох, платиш один і сам,
І – нехай бог твій із книг поможе тобі, Томлінсоне, там!”

О, Схід це Схід, Захід це Захід, і ніколи не поєднатись їм,
Аж поки не постануть Земля і Небо на Божім Суді Страшнім.
Та нема Сходу й Заходу, й роду, й кордону, і рас взагалі,
Як стрілись два сильних лицем в лице, хай вони і з різних кінців землі.

Камал зник із двадцятьма людьми і напрям до Кордону обрав,
Й кобилу полковника, що більш, ніж гордість його, із собою забрав:
З конюшні дверей він вивів її перед світанком самим,
Повернув їй шипи на підковах і розтанула в тьмі вона з ним.
Й вийшов і мовив син полковника, що розвідників водить загін:
“Невже з молодців моїх ніхто не знає, де Камал, куди подався він?”
Й вийшов Мохамед Хан, син ресальдара, вперед і сказав:
“Хто знає шлях туману ранкового, знає і місце його застав.
Проскаче він затемна Абазай, Борер же – як розсіється тьма,
Й повинен теж проминути форт Букло, бо іншого шляху нема.
Й коли помчиш до форту Букло, мов птах – Бог тобі помагай! –
То можеш його наздогнати ще до входу в ущелину Джагай.
Якщо ж промине він ущелину Джагай – вертайсь назад поскоріш:
Скрізь, куди б не подавсь у долині тій – люди Камала там лиш.
Й там скеля зліва, і скеля справа, а поміж – поросль колюча жде
Й чути, як затвор рушниці клацне, – людей же не видно ніде.”

Й коня взяв полковника син, скакуна свавільного гір і рівнин,
Що з пеклом в серці він: морда – як дзвін, мов шибениця – шиї згин.
Й, наче вітер, до форту примчав; там ждуть його їжа й привіт, –
Та хто злодія хоче впіймати, тому засиджуватись не слід.
Скоріш на коня й геть від форту Букло швидше пташиних зграй,
Поки не помітив кобили батька вже в ущелині Джагай;
Поки не помітив кобили батька й Камала верхи на ній.
Й коли розрізнив її ока білок, натиснув курок мерщій;
Й вистрілив раз, й вистрілив два, й свиснули кулі, – та де їх сліди?
“Стріляєш, мов солдат, – Камал сказав, – покажи, який ти в їзді.”
З кінця в кінець ущелини пилюка вихором здійнялась:
Мов олень, жеребець мчав, і, наче серна, кобила неслась;
Закусив жеребець вудила й поводив навкруги оком злим,
Кобила ж вуздечкою грала, мов дівча опахалом своїм.

Й там скеля зліва, й там скеля справа, а поміж – поросль колюча жде,
Й тричі він чув, як десь клацнув затвор, – людей же не видно ніде.
Місяць низький зігнали з неба вони, стук копит вистукав рань;
Мов ранений бик, нісся жеребець, кобила ж летіла, як лань.
Й спіткнувсь жеребець і впав, де стрімкий гірського потоку біг,
Й Камал повернув кобилу назад і вершнику встати поміг.
Й він пістолета вибив з рук його, й мало місця вступать у двобій.
“Мені лиш завдяки, – він крикнув, – ти лишався так довго живий!
Нема тут скелі на двадцять миль, не знайдеш жодного деревця,
Де б не було – з рушницею, на коліно припавши, – мого стрільця.
Якби ліву я руку підняв і потім різко її опустив,
Швидконогих шакалів славно б я в цю ще ніч пригостив;
Досить голову на груди схилити й нею з боку у бік хитнуть –
Й шуліка вгорі цей наївсь би так, що не зміг би крильми змахнуть.”
Й відповів полковника син: “Птаху й звіру була б тоді благодать
Та прикинь, в що тобі обійшовся б обід, перш аніж гостей звать:
Якщо прийде сюди тисяча шабель по кості мої на торг,
Чи зміг би тоді за бенкет для шакалів конокрад повернути борг?
Коні столочать посіви, солдати і в засіках почнуть грабіж,
Хліви, соломою криті, спалять, а худоба піде під ніж.
Якщо ціна прийнятна тобі і жерти захотілось братві:
Шакал і пес – порода одна; отож напарників своїх зви!
Якщо ж тобі ціна зависока – зерном, і добром, і людьми –
Верни мені кобилу батька, й тоді мирно розстанемось ми.”

Камал йому руку стиснув, ворожості вираз – де й дівсь:
“Ні слова про псів більш, – він мовив, – як вовку вовк зустрівсь.
Хай їстиму падло, як шкоди завдам тому, хто дюжини варт:
Й де лиш такі беруться, що здатні і перед смертю на жарт?”
Й відповів син полковника щиро: “Честь роду – вчинки мої:
Бери ж кобилу, батька мого дарунок – вершник бо вартий її.”
Кобила ж до нього підбігла й торкнулась мордою грудей.
“Молодший їй люб, – на це Камал, – хоч двоє тут сильних людей.
Хай вертається й носить із бірюзою узду – конокрада дари:
І в оздобі сідло, й срібні стремена, й вишиваний чепрак бери.”

Й полковника син пістолет взяв за дуло і йому простягнув:
“Ти у ворога вибив його, – він мовив, – а тепер тобі друг вернув.”
“Дар за дар, – Камал відповів, – я кревне замість кревного візьму:
Батько твій послав сина свого мені – то ж пошлю і свого йому!”
Й свистом знак він дав сину єдиному, й той із гори скотивсь,
На долини моріг миттєво збіг – немов олень молодий, явивсь.
“Ось твій хазяїн, – Камал сказав, – що розвідників водить загін,
Й ти мусиш ліворуч бути з ним поруч, куди б не відправивсь він,
Аж поки я чи смерть твоя не знімуть цих уз: в час мирний і в бою.
Життя його – запорука твого: поклади за нього й голову свою.
Й вже їжа тобі – Королеви хліби, вже і твій – його ворог з цих пір;
Й воюватимеш проти батька свого, лишень був би на Кордоні мир.
Й мужнім кавалеристом ти станеш, й визнання тебе знайде,
Й дослужишся до ресальдара – а мене зашморг в Пешаварі жде.”

Й подивились один одному в очі, й не було лукавства в них,
Й братерську клятву склали вони на солі і хлібах квасних;
Й братерську клятву склали вони на вогні й на лезі ножа,
Й на свіжезрізанім дерні, й на йменні Божім, що дивами вража.
Й стрибнув на жеребця Камалів хлопець, й на кобилу – полковника син,
І вдвох вернулись у форт Букло, звідки раніш відправивсь один.
Й лиш до казарм наблизились – двадцять шабель осяяли двір,
Й кожна б рада себе освятити, збризнувшись кров’ю жителя гір.
“Назад! – син полковника крикнув. – Назад! Шаблі в піхви вкладіть!
Вночі я за злодієм гнався – нині ж друга в загін прийміть!”

О, Схід це Схід, Захід це Захід, і ніколи не поєднатись їм,
Аж поки не постануть Земля і Небо на Божім Суді Страшнім.
Та нема Сходу й Заходу, й роду, й кордону, і рас взагалі,
Як стрілись два сильних лицем в лице, хай вони і з різних кінців землі.

Щоб пива кухоль спорожнить, зайшов я у трактир.
"Не для солдат!" -- хазяїн в крик, уздрівши мій мундир.
Дівиць за стойкою смішок і кпини мені вслід,
Як вийшов мовчки, хоч в мені волали гнів і стид:

"О Томмі, ти такий-сякий, і Томмі -- бузувір!"
Та: "Містер Аткінс, вдячні вам!" -- коли заграють збір;
Коли заграють збір, братки, коли заграють збір:
Так, містер Аткінс, вдячні вам, -- коли заграють збір!

Тверезим, як лиш можу буть, рішив в театр сходить
Й там п'яний франт на місце сів, де б я хотів сидіть, --
А ти, солдате, йди наверх, тобі тут не парад;
Коли ж прийдеться в бій вступить -- поставлять в перший ряд!

Бо: "Томмі, ти такий-сякий, і Томмі -- стерво ти!"
Та: "Власний транспорт Аткінсу!" -- як за моря пливти;
Як за моря пливти, братки, як за моря пливти:
Так, власний транспорт Аткінсу -- як за моря пливти!

Смішним здається вам мундир солдата, що ваш сон
Оберіга -- ще б здешевить й так бідний раціон!
Що ж, набагато легше кпить, що напідпитку він,
Ніж в повній амуніції марширувать взамін.

Й знов: "Томмі, ти такий-сякий, і Томмі -- хуліган!"
Та: "Доблесні герої ви!" -- коли б'є барабан;
Коли б'є барабан, братки, коли б'є барабан;
Так, доблесні герої ви -- коли б'є барабан!

Ні, не герої доблесні -- але й не бидло ми:
Ми хлопці із казарм прості й буть хочем теж людьми;
А що тут всі не без гріха -- то де ж узять святих:
Не витворить казарма їх із хлопців холостих,

Бо: "Томмі, ти такий-сякий, і Томмі -- геть з очей!"
Та: "Томмі Аткінсе, вперед!" -- як гул чуть в тьмі ночей;
Як гул чуть в тьмі ночей, братки, як гул чуть в тьмі ночей:
Так, Томмі Аткінсе, вперед -- як гул чуть в тьмі ночей!

Пайки нам, школи обіцяють, зняття всіх перепон;
Що ж, мають рацію хоч в тім, щоб збільшить раціон.
Та не в харчах причина бід -- й не варт чесать язик,
Якщо вважати за ганьбу мундир цей кожен звик,

Бо: "Томмі, ти такий-сякий, й котись під три чорти!"
Та: "Захисник Вітчизни -- ти!" -- як в бій потрібно йти:
Так, Томмі, ти такий-сякий, й на все дурне мастак.
Але не дурень Томмі все ж: він бачить -- що і як!

"Про що звіщають сурми нас?" -- спитав хтось із солдат.
"Сигналять збір, сигналять збір," -- сказав сержант-мулат.
"Чого ж ти зблід, мов полотно?" -- спитав хтось із солдат.
"Жахає, що покажуть нам," -- сказав сержант-мулат.

Бо повисне Денні Дівер, вранці в зашморгу помре;
Похоронний марш вже грають, полк шикується в каре;
З пліч всі зірвані нашивки й інше теж смерть відбере,
Як повисне Денні Дівер вранці рано!

"Чого спирає в задніх дух?" -- спитав хтось із солдат.
"Мороз пройма, мороз пройма," -- сказав сержант-мулат.
"Чому ж один з передніх впав?" -- спитав хтось із солдат.
"Жара така, жара така," -- сказав сержант-мулат.

Денні Дівера повісять -- вздовж шеренг його ведуть
Й до труни уже підводять, що за дім йому їй буть;
Скоро в зашморгу повисне й стервом всі його назвуть;
Денні Дівера повісять вранці рано!

"Праворуч мене койку мав," -- хтось мовив із солдат.
"Не з нами спатиме в цю ніч," -- сказав сержант-мулат.
"Мене він пивом пригощав," -- хтось мовив із солдат.
"Тепер гірку вже п'є один," -- сказав сержант-мулат.

Денні Дівера повісять за все те, що він зробив;
Глянь на нього -- свого друга, коли спав той, він убив;
Земляків своїх збезчестив, полк свій доблесний зганьбив;
Й Денні Дівера повісять вранці рано!

"Що застить так нам світло дня?" -- спитав хтось із солдат.
"Вчепивсь так Денні за життя," -- сказав сержант-мулат.
"Що це за шепіт угорі?" -- спитав хтось із солдат.
"Відходить грішника душа," -- сказав сержант-мулат.

Бо вже мертвий Денні Дівер й путь продовжить зве сурма;
Полк, шикуючись в колону, знову куряву здійма.
Хо! Трясуться новобранці -- їм без пива втіх нема,
Як повиснув Денні Дівер вранці рано!

Біля пагоди старої, задивившись в синю даль,
Сидить з Бірми там дівчина й, що не з нею я, їй жаль.
Дзвони з башти, вітер в пальмах знов несуть за виднокрай:
"Де ти, Англії солдате? Знов прибудь у Мандалай!"

Повертайся в Мандалай:
Кораблям там справжній рай,
Що спішать у метушняві із Рангуна в Мандалай;
По дорозі в Мандалай
Між летючих рибок зграй,
Де в громів відлуннях ранок із-за моря шле Китай.

Супі-Йолат звать дівчину -- царське ймення хтось їй дав;
Мов пісок, спідничка жовта, шапочка ж -- мов зелень трав.
Чортзна-що вона курила -- не прочухатись в диму --
Й ідола бруд цілувала, в ноги бухнувшись йому;

Будда це -- пізніш збагнув:
Замість бога їй він був --
Все б тягнулась до боввана й коли б я вже пригорнув!
По дорозі в Мандалай
Між летючих рибок зграй,
Де в громів відлуннях ранок із-за моря шле Китай.

В час, коли сідало сонце й над полями з рисом мла,
Вона банджо брала в руки і співала: "Кулла-ла!"
Й ми, бувало, йшли, обнявшись -- щоки дотик на щоці --
Глянуть на слонів роботу біля баржі на ріці

Й смугу берега вузьку
Всю в багнюці вже й грузьку;
Й довкіл тиша, що аж лячно в неї мову слать людську.
По дорозі в Мандалай
Між летючих рибок зграй,
Де в громів відлуннях ранок із-за моря шле Китай.

Це було все, та минуло -- в думці вже цей шлях долай,
Бо омнібусом від Банку не дістатись в Мандалай;
Й від солдатів старших знаю, хто служив з десяток літ:
Як в душі чуть поклик Сходу -- вже немилий інший світ!

Ні, не радує вже він,
Бо що може дать взамін
Споминам, де сонце й пальми, й долинає з башти дзвін!
По дорозі в Мандалай
Між летючих рибок зграй,
Де в громів відлуннях ранок із-за моря шле Китай.

Протирать втомивсь підошви об бруківку кам'яну,
Від англійських мряк наживши із болячок не одну;
Й хоч дівчат щодня тут стрінеш -- вийди лиш, як їх вже полк --
Й балачок не переслухать їхніх, все ж -- який з них толк?

Голос мій одразу ж мовк,
Як той сміх чувсь, галас зойк;
Маю ж бо дівчину кращу й край, де трави, наче шовк!
По дорозі в Мандалай
Між летючих рибок зграй,
Де в громів відлуннях ранок із-за моря шле Китай.

Там, східніше від Суецу, злу й добру ціна одна,
Нема заповідей божих й кожний спраглий п'є до дна;
Дзвін із башти мене кличе -- й буть так хочеться мені
Біля пагоди старої в тій південній стороні,

Де дорога в Мандалай:
Кораблям там справжній рай;
Хворих ми кладем під тенти й вирушаєм в Мандалай;
По дорозі в Мандалай
Між летючих рибок зграй,
Де в громів відлуннях ранок із-за моря шле Китай.

Місто й річку звуть Кабулом --
Звук сурми й атака вслід! --
Захлинувсь там друг мій мулом,
Не осилив він той брід.

Брід, брід, брід біля Кабула;
Вбрід Кабул-рікою в тьмі!
Там бурхливий вод заслон вплав долав наш ескадрон
Вбрід через Кабул-ріку в пітьмі.

Проклинать Кабул я буду --
Звук сурми й атака вслід! --
Лице друга не забуду,
Як тонув, долавши брід.

Брід, брід, брід біля Кабула;
Вбрід Кабул-рікою в тьмі!
Віх тримайсь, ступивши в воду, -- напрям вказують проходу
Вбрід через Кабул-ріку в пітьмі.

Сонце й пил в Кабулі-місті --
Звук сурми й атака вслід! --
Міг і я на його місці
Буть, долаючи той брід.

Брід, брід, брід біля Кабула;
Вбрід Кабул-рікою в тьмі!
Чуєш сплески й тупіт коней, й передсмертний хрип агоній?
Вбрід через Кабул-ріку в пітьмі.

Кабул-місто мали взять ми --
Звук сурми й атака вслід! --
Та чи варт воно -- ще знать би! --
Друзів тих, що взяв цей брід?

Брід, брід, брід біля Кабула;
Вбрід Кабул-рікою в тьмі!
Як же мокрим там їм спиться, де уже не обсушиться?
Вбрід через Кабул-ріку в пітьмі.

Кабул-місто, згинь в безодні! --
Звук сурми й атака вслід! --
Не побачу вже сьогодні
Тих, що взяв навік цей брід.

Брід, брід, брід біля Кабула;
Вбрід Кабул-рікою в тьмі!
Бог простить вам, що в тім вирі стали чоботи, мов гирі, --
Вбрід через Кабул-ріку в пітьмі.

Поверни ж від стін Кабула --
Звук сурми й атака вслід! --
Половина потонула
Ескадрону там, де брід.

Брід, брід, брід біля Кабула;
Вбрід Кабул-рікою в тьмі!
І хоч води проясняться, вже з них друзям не підняться --
Вбрід через Кабул-ріку в пітьмі.