Ораторія

В відлуннях літній день.
Дзвенить паркою спекою, задуха
і плавиться повітря. Тінь
стікає в просторі. Засуха.
Стікає спека, мов метал,
водою мутною у ставі.
Жнива. День нескінечний став
в полях. П'є засуха ласкаві,
холодні подихи криниць,
як старість з молодих зіниць
висмоктує життєві соки.
І діти, внуки у намисті років
складають шлях з непевних кроків
на стані нотному. Дороги
у низину, гущавину лісів,
втікають з золота степів,
і прохолодою озер
повітря чеше коси сосен.
То вчора було, а тепер
ступає непомітно осінь.
Голівки айстр скупе тепло
дарують. Дихати так легко
осіннім дням. Вітрів крещендо
зрива з дерев пожовклий лист
в звучанні дощового рондо.
Останній журавлиний клин
Летить у сірих небесах...
Згасає криком у лісах,
і наступає знову смерть.
У хвилях тиші закриває віки
рука Творця, що знає вічні ліки
від втрат життєвих - віри твердь.
Мов простирадлом білий сніг
сліди накриє рідних ніг.
Йде королевою зима.
Прозорість неба, мов струна,
бринить в борулях, підійма
тональність звуків чистота.
Морозний вітер зігріва
колядок різдвяних слова,
і оживляє рухом хати
в монументальності снігів, -
не поспішає розтавати
у небі подих димарів.
В бурхливій сніжній заметілі
життя зароджується в тілі, -
Як мудрість сивого волосся:
у землю коренем врослось,
весною стеблом піднялось
дитя твоє, - міцним колоссям.
І на віконнім склі тремтить
відлиги сяюча блакить.
Ступа непевною ногою
хрустке тепло весняних днів,
виводить ніжною рукою
світ із глибин зимових снів:
Дерева, ріки, береги...
Тьмяніють хутряні сніги...
Міцніють дні у каватинах
цвітінь, і сонце-диригент
сміється хором птахів у долинах,
грозою стверджує ангажемент
сезону вічного любові,
у дощових краплинах крові.
У переливах звукових початку,-
передчуття Содому і Гомори,
але долає вперто хижі гори
птах, обминувши лицемірства пастку.

Михайло Снежик

* * *
Банальний зал, банальні інструменти...
Невже це втілить музику в життя?
Невже поставлені будуть акценти
На тому, що є смерть і що - буття?

Хвилина тиші й спокою безмежна,
Вона вмирає вічно, як людина.
Дощу краплини дуже обережно
Її вбивають протягом години -
Так перші звуки гнітять мою душу,
Так музики початок напливає.
Страждання я життям зробити мушу
І поспішати. Ноти не чекають:
Вони наповнили акордами безодню,
Полинули до мене водопадом.
Не врятували втечі спроби жодні -
Я впав від блискавки, побитий градом...

І знову тиша - смерть і воскресіння,
І грому ехо в серці затихає,
Шукаю десь від повені спасіння,
Яка безмежну силу набирає,
Щоб на Олімп підняти, на вершину
Блаженства вічного і скинути в Тартар,
Де мою душу муки не покинуть...
Там буду над всіма глухими цар.


Дозвольте вмерти в залі, не встаючи,
Мізерність щоб не бачити свою,
Не чути звуки ці божественні, гнітючі,
Думки покинути, що згинули в бою.

Ця битва з Бахом - моє вічне Ватерлоо -
Назавжди скорений, загарбаний навік,
В житті не маю й часточки німого,
Є тільки музика - мій первородний гріх.

Оксана Бегеза ( м. Львів)

кроки пам'яті, співзвучні Тобі, або чотири кольори самотності.

Занотовує пам'ять

"Лена" ( м Львів )

Тиша... Тільки звуки... Тільки тиша...
Слів не бачу і не хочу почуттів.
Тиша... Це єдине, що залишить
Музика, можливо, по собі.
Я не чую. Ритм нанесе рани,
Хай не глибоко, та назавжди.
Я залишу у собі органи,
Що для тиші творені були.

Я втрачаю. І
Для цього треба вміти
Мелодію перетворити в певні рухи...

Як мені цю тишу пережити?
Як усвідомити, що музика - це звуки?
Якщо я витримаю, буду більше знати,
Забути все і вічність зрозуміти:
Не дати впасти в музиці, не дати
Зламатися, скоритись чи згоріти.
Хай вірю я, що ти мене врятуєш
Від світу, від самотності, від віри.
Пробач... Я забуваю, я не чую,
Що ти самотня більш, ніж хтось у світі.

Як холодно. Самотньо. Я не бачу,
Де ти. Твої невпинні кроки,
Я їх не чую. Тільки тихо плаче
Німе звучання - все, чого жадаю

Маріанна Рижавська (м. Львів)

* * *
З безодні туги, відчаю і плачу
я вийду, щоби сяйва досягти.
Зі мною промінь радості, а значить,
на мене десь уже чекаєш ти.

Беріть же, духи злії, те, що ваше,
І стогін мій залишиться у вас,
І хай про мене потім хтось розкаже -
розказуйте! - ще не спинився час.

Якась людина добра запитає:
куди, дурне? - сиди собі в теплі!
Та хто сидить, втрачає й те, що має,
І смерті знак у нього на чолі.

А хтось іще - такий же бездоганний,
без жалю в серці - лікар? а чи кат? -
за інші люди воювати стане,
та хрест святий розірве чергу страт.

І зрозумію серцем зледенілим,
що відчай - то і є вода свята,
І хто не знає холоду могили,
того не прийме сяйва чистота.

Ото ж візьму ту радість, наче зброю,
яка січе насамперед мене,
І словом чистим, чистою сльозою
скажу тобі - хай простір перетне;

своє до свого тягнеться крізь роки,
зерно вмирає - дерево росте.
Рости ж до мене, диво синьооке,
І знай, і вір: життя таке просте!..

* * *
П'янію від краси, від звуків найчистіших
І думати не можу... Хто пісню дав тобі?
Ти увійдеш у храм, і запанує тиша,
І знімуться кудись важкії голуби.

Ти увійдеш, і я побачу світ здійсненним -
то мрія здобула священнії права.
Примариться мені, що все оте - для мене:
щоб я була отут, щоб я була жива...

І тануть, наче лід, усякі перешкоди,
І я стаю всіма, і всі - то я і ти,
І храму вже нема, і ти - землі господар,
І чути звідусіль: о, Господи, прости!..

Ірина Пристая (м. Мукачево)

Фантазія для думки з органом

У тишині благословенній храму,
Вичікував і млосно знемагав,
І мануалей крилами-рядами
Немов хотів,
Немов летів,
Домішуючи враження думками,
Тому сказать нічого не встигав.

Уньому нуртувало і кипіло,
І мовчки тисячі сердець билось
І в пневматичних грудях клекотіло,
Чого хотів,
Куди летів,
І те, про що його могутнє тіло
Заледве промовчати спромоглось.

Несила вже було йому терпіти.
"Музики, музики передусім" -
Аж тріпотять бурштинові трембіти.
Цього хотів,
Сюди летів.
Він вкаже нам, як музику любити,
Він збунтувався всім єством своїм.

І враз величний, вкритий самотою,
Сліпучим білим німбом спалахнув,
Потужною таємною рукою
Він сам заграв,
Як заридав,
І благородну чисту душу свою
На звуки досконалі обернув.

В його легенях кожна альвеола
Сопілкою тендітною була.
Оживлена від подиху Еола
В ту саму мить
Вона летить
Під купол, далі, аж до раю кола,
Мов ангела пір'їночка мала.

* * *
Не пролунало там аплодисментів,
Не голосив похвал нещирий хор,
І не було захоплення моментів.
Ні так, ні ні, -
І в тишині
Цей перший із музичних інструментів
Дограв "Токкату й фугу ре мінор".

Ефірне нотне птаство здійнялося
І відлетіло в тисячі уяв,
І мов нічого тут не відбулося,
У тишині.
Ні так, ні ні...
Чи може то мені лише здалося
І просто вітер церквою гуляв?

Перейти на третю сторінку