Тарас ФЕДЮК (м. Київ)
За спиною - майже нікого нема.
Може лиман. Могила, може, поки що - скіфська.
Кущ кизилу над урвищем, мов бусурман,
молиться що, а чи просто відбився від війська.
Вужик лиманський, як елінський перстень, лежить
взявши камінчик у темну свою оправу.
Горлиця в дзьобі несе оливкову віть,
або іншу якусь приправу.
Попереду - теж небагато: власна суха рука.
Оце, напевно, і все, принаймні, найбільш цікаве.
Могла би бути деталлю наявність на ній жука,
наявність у нього крил, якби він ті крила розправив.
Сенс життя - якщо був - артикульовано весь.
Друзі - якщо були - зблукались у різних списках...
... Стіни відкриті, як двері. І коні збивають овес,
злітаючи, наче ворони, з вечірнього тамариску.
Василь Терещук (м. Львів)
* * *
Приходили вірші, за плечі трусили,
Просили не спати, вставати просили.
Приходила жінка, вродлива, лукава.
Поцупила розум, та серця не вкрала.
Приходили квіти – жоржини і рожі,
Хвалились: “Ми пахнемо тільки за гроші!”
Приходили друзі, пили і курили,
Вдавали із себе щасливих щосили,
Поштар забігав, щоб зізнатися тільки:
Що він у листах виправляє помилки.
Заходила Смерть.
Наслідила при дверях.
Та я те не бачив, бо власне вечеряв.
* * *
Навчився нікого не вчити,
Ноги у дощ не мочити,
Не падати в калабані,
Казати лиш "пане" та "пані",
Ходити як всі на роботу,
Вдавати, де слід, скорботу,
Не мати нічних полюцій,
Боятися революцій,
Не лазити під спідниці,
Не вірити в те, що сниться…
Набрався того - до дідька!
Не вчіться у мене, дітки…
* * *
Моя душа зосталась без кутка.
Її прогнали клопоти у шию
На вулицю, де пси голодні виють
І паморозь колюча на зірках.
А що робити?
Жити з нею як?
Встрявала скрізь.
Була, немов дитина.
Я став нервовий, наче маніяк.
Не міг зігнути там, де треба спину.
У інших душі - тихі, мовчазні,
Ні сповідей не хочуть, ні причастя.
Їх люблять гроші, їх цілує щастя.
Моя ж душа…
Нащо вона мені?
Хоч і без неї, звісно - щось не те,
Так, наче б я грішу або лжесвідчу.
Я постарів.
Душа ж іще цвіте.
Сказала прийде,
Якщо я покличу.
Оленка Дуб
( м. Львів)
* * *
Чорт забирай!
Я у всьому знаходжу тебе!
І мільйон диких кішок
На серці безжально шкребе.
Починається ломка -
Готуйтеся, рідні і друзі:
Розбивається спокій -
По друзці. По друзці.
Абстинентне кохання,
Синдром недобитої птахи…
В діряві загорнуте лахи,
Недошкрябане серце,
Ще пульсує і квилить,
І у всьому вбачає тебе.
Понеділкова мрія
Пазурами безжально шкребе…
Починається ломка.
Чорт забирай!
Або станеш моїм -
Або помирай!
Ліліана Косановська м. Львів
***
До берега серця веслом зачепилася юність,
До берега серця, до тихого берега сліз.
І я дивувалась: раділа, що знов повернулась,
Що знов зеленаво всміхнувся мені верболіз.
На березі серця в'юнкі зеленаві вуалі:
Це, може, русалка у мрії мої забрела?
І юність полоще одежу в затоці печалі,
І я не лякаюсь, що човен її без весла.
***
Тополя губить цвіт, а я літа марную,
Живу, немов топлюсь у спіненій воді,
Краплинами імли зависну-заночую,
Де росами бринять світанки молоді.
Ласкавим вітерцем зупинюся край поля,
Нагомоню житам свої співучі сни.
Тополя губить цвіт, а я марную долю -
А я, а я... а я - у літо без весни.
Володимир Півторак м. Чернівці
* * *
Сни, перекладені сонцем
з мови думок на мову
нас, парубків обталапаних,
нас, прототипів живих -
знову-таки оживають
і прокидаються знову,
створюючи небуденність,
радість, солодкий сміх.
Дати стирають дати,
очі марять тобою,
руки стискають в собі
твої сумні листи...
Хочу тебе цілувати,
хочу легкою ходою
перетинати бульвари
і діставатись мети.
Але, пробуджений сонцем,
бачу буденну сірість,
обсипану штукатурку,
цвіллю покритий хліб.
Може, не треба, може,
цю перестиглу ніжність
краще з плечей забрати
милих тендітних твоїх.
* * *
Прагнучи жити цікаво,
радіти буттю,
друзям,
дівчині,
іншим,
неодноразово натрапляєш на стіну
подекуди нерозуміння,
а іноді, що гірше,
недовіри й неприязні.
Збудовуючи плани на майбутнє,
згадуєш конструктор "Lego"
і розумієш: не допоможе -
життя не конструктор,
життя це життя,
життя це почуття,
а почуттями оперувати важко.
Тому, аби жити цікаво,
заплющуєш очі,
йдеш наосліп,
натрапляючи відповідно на тверді стіни,
оминаючи їх непоспіхом,
набиваючи ґулі.
Справді, життя набуває небуденності,
лише...
страшно очі розплющити,
аби (раптом) не виявити,
що навколо, як завжди,
чотири сірих стіни.
Нащадкам
Нащадкам залишимо шум дощу,
пошуки щастя, снів шарудіння,
між сторінками книжок - тільки тіні
вигнаних з раю; ... на стінах сечу...
Іван Малкович
* * *
Я загубив свій ключ: я голочку соснову
назвав своїм ключем — І загубив чомусь,
і чОмусь не знайду, й, відшукуючи, знову
знаходжу не його — і до дверей тулюсь.
Я всі ці довгі дні ключа свого шукаю,—
я загубив свій ключ? я мав його чи ні?
який він? і чому так пахне він мені,
як голочку сосни у пальцях розтираю...
[11-16 червня 1985]
КОЛО
Сорочку гамівну на душу не зодягнеш.
Та все одно — весна, і видно, як під вечір
висять в повітрі білі ниточки:
підійдеш, станеш, ізсутулиш плечі —
не втримавшись, за ниточку потягнеш —
і циркуль дерев'яний до руки
тобі впаде. І ти накреслиш коло,
розтягши циркуля аж до самого краю:
о, як же тісно в колі тім довкола,
а в нім живуть, радіють і вмирають.
[9 квітня 1987]
ЖИТІЄ СВЯЩЕНИКА
1.
Усяк священик має у собі
малесеньку тюрму: гріхи своєї пастви
туди він запроторює навік:
змагаються в утробній боротьбі
тюремне з божим… Тяжко не упасти,
оскільки він також є чоловік.
Він вже гріхами б поділився з Богом,
та соромно за паству, що грішить,
та й Бога жалько: він-бо все простить
самотній і сумний за золотим порогом.
[24 серпня 1988]
2.
Як сулія, наповнений ущерть
чужими ненастанними гріхами,
він мучиться: в душі його ночами
й найменший із гріхів рубається на смерть, —
щоб лиш наснитися, прорвавшись в лютій битві
в артерії, де режисери снів
монтують поспіхом палкі свої творіння…
Вже задихаючись, священик, як в молитві,
двом-трьом гріхам вертає плоть зі слів —
до вушка їгмості Їх зшіптує, сумління
злегенька цим очорнюючи, та
полегшуючи сон. А їгмості — теж кара:
до ранку спробуйте утримати в устах
гріхи сусідки — млосні, як Сахара.
[23 серпня 1988]
Елвіна Дивна
* * *
Публікація Елвіна Дивна, Київ
КЛЮЧ ВІД ЩАСТЯ
Хрипіли водопровідні труби.
Ніч суворо зазирала у віконце.
"Далі буде!" - кричало Те-Ве, - "Далі буде!"
"Нема сонця" - на столі плакали
проліски, - "Нема сонця…"
Нема настрою в запліснявілому хлібі,
Як нема цукру в остиглій каві.
Рука, посмикуючись, на ключ від щастя надибала, -
А замок виявився геть старий та іржавий…
***
Відгримів перший грім.
Вже метелики перші злетіли,
Земля вмилася теплим квітневим дощем
І тепер, мов пиріг,
Пахне медом і плавленим сиром,
Пахне сонцем… як батьків поріг.
І дитинством запахло…
Колись ми пускали кораблики,
По калюжах босоніж
тікали від суму й турбот.
…Потонули кораблики
в теплих морях коло Африки.
По калюжах розлито
депресивний дешевий компот…
***
Гірко-солодкий напій
У гірко-солодке серце.
Кров стає кольору
Чаю "Суданська рожа".
Часу нема на зваби.
Час постає невичерпний.
Серце - на чашу схоже.
Чи ж бо на серце - чашка?
Чай таки надто гіркий.
І чаїнки, мов бистрі чайки.
На поверхні
Лампа - із блиском зірки.
Ложка дзвінницею дзвонить.
Цікаво, по кому дзвін?
Печиво в чашці тоне
Незграбне, сумне, мов пінгвін.
Приспи свою гордість чаєм.
Зігрій своє серце,
Гірке від втоми.
А якщо з берегів проливається -
Вважай, що це повінь.
Повінь...
|
Райнер Марія РІЛЬКЕ
(Rainer Maria Rilke — в перекладі Мойсея Фішбейна)
КАРУСЕЛЬ
Jardin du Luxembourg
Кружляє дах, і тінь його кружля,
Сповільнено кружляє кружина,
Йде колами країна мандрівна,
Строкаті коні мчать нізвідкіля.
І поміж них — лошиця запряжна,
Така ж баска, гаряча й норовлива,
За ними палахтить левина грива,
І часом видно білого слона.
А онде олень, він достоту мчить,
Неначе в лісі, хоч сідло на ньому
Й мале дівчатко, вбране у блакить.
Вхопилося за гриву, ще не звикло
Малятко, на якому білина,
Що лев реве і люто шкірить ікло.
І часом видно білого слона.
Летять на конях колами дівчата,
І задорослі погляди чаїні
Десь поза колом, десь у далечіні,
Там, де потойбіч тайна непочата,-
І часом видно білого слона.
І все летить і гасне потаймиру,
І крутиться подібно до мари.
Ці барви, вогняну, зелену, сіру,
І профіль цей ще видно до пори.
І усмішка, народжена допіру,
Сліпуча і змарнована для виру
Сліпої та задиханої гри.
Париж, червень 1906
Василь Махно (м. Київ)
* * *
Ріг буйвола затвердне наче бинт,
зима біліє. З торбою рибин –
як мову темну – вивчивши рабин –
потягся дим – і мандрівник з ослом
в незненане місто входить – і число
побільшало промовців за столом,
як пагорбів за містом що довкруж
його обсіли наче квочку – муж
блудниці – пиворіз і п’є як вуж
з-за пагорба камінного навстріч
чужинське військо скаче – глупа ніч –
і метушня, і хаос – словом – січ
часи – непевні, всюди розбрат, страх –
і семисвічник на семи вітрах,
і юрби блудять по семи горбах
ослиця з сумом погляда на схід
і стійло в скелі, і вівси сухі,
і все просте – доламуючи хліб –
та мова як рослина, як листок –
друкарська фарба вицвіла – ніхто
сих стародруків не гортає том
ніхто не пише: зав’язав сандаль
простому чоловікові – вода
на нитці світла – флейта золота –
і знову кочівник з ягням малим
петляє в горах, пагорбом олив,
як садом світить, се – Єрусалим
2002
Аня Хромова (м. Київ)
Тапети
(Фрагмент)
(3)
Fin
І
Мене пробачиш за відвертість?
Я трохи розгубилася,
ганяючи минулий лютий,
я випробовувала твердість
себе і пам'яті
- забутий
мені ти не такий ядучий.
ІІ (нашарування)
Пробач,
я розгубила всі слова,
сама пішла.
Невдач
уже не страшно -
я тверда
І дні мені не жаль
розмінювать на мідь,
випалювать на попіл.
То коло, вісім кіл,
і мéне тут нема -
туман а чи юрма
заживлять нoвий розпил
У оці правому тобі лишився атом,
він твій… і партія закінчилася патом
(4)
Як прикро:
хризантеми,
що їх поставила я у кімнаті на столі,
аби щоранку бачити -
прив'яли
Тоді я винесла букет в листопадовий холод,
в тумани, зимні вітри, у нудьгу дощів,
до голок зір байдужих
Й квіти відродились
На жаль, твоя любов така, як цей букет.
Дана Рудик (м. Варшава)
Начерк
За рамами
холодними,
осінніми
світало,
чи смеркалося -
півтінями
Знобило мури першими
трамваями.
Крикливе небо роз-
літалось зграями.
Об брук
каштани стукали -
копитами.
Здригались столики склянками
недопитими.
За столиком
блудниці дві -
весталками
і хміль
і біль
гасили
недопалками.
Людмила Таран м. Київ
***
Вишні вишні розкидані вишні
Грішні вишні на кожному кроці
П'яні вишні гарячі горять
Не минай не проходь і не кидай
Розкотилися вишні провинні
Незмиванний розбрискано сік
Темна кісточка в звивини серця
І застрягла болить не дихнути
Млосне трійло випорскує в кров
Вишні вишні розкидані вишні
Назар Федорак (м. Львів)
Зима в Європі
Сумна відлига облягає серце,
дикун губами розтопити зиму
потрафив і втонув. На озерце це
покрапує вода. То вісті з Риму
(синоптики розкажуть про циклони),
то - зневажання варварів у формі
венеціанських сліз, що не солоні,
бо сувенірні.
За вікном сонорні
повії-приголосні вигравають
на флейтах і гобойчиках відлиги,
блищать сліди блискучого трамваю,
що мав гарсон із куснем мамалиги
у ресторані "Буковін" в Парижі,
вдоволений життям.
Висять тумани
над озерцем, і домлівають крижі
втонулого у нім європомана.
* * *
Нашелести мені, сніжистий волхве,
На вулиці, що вмерла навесні,
У місті, що бубнявіє і вогко
Цілує п'яти й вилиці мені.
Старий стигматик прагне алкоголю:
Марудна річ - роздряпування ран,
Коли і люди, і дерева голі
Стоять по горло у ріці Йордан.
Смерть вулиці та міста набрякання -
Химерні речі у моїм житті.
Стигматика з обличчям Лукіана
Нема кому обрати у святі.
Дрімає палестинський алкоголік
У натовпі від вилиць аж до п'ят,
Допоки люди і дерева голі
По горло у ріці Йордан стоять.
Війна остання
На вежу вився білий виноград.
Рожеві стіни ворушились кволо.
Кіннота осені утворювала коло,
і жовті стріли засипали сад.
Споруди й люди мляво застигали
по очі в листі (очі - голубі).
Кіннота осені спинилась на горбі,
й кіннотники покинули забрала.
Червоне коло було б видно з веж
блідого замку привидам і хмарам,
якби не листя і осіння пара,
що з привидів клубочилася теж.
Відшурхотіло листя, ніби кроки
під перламутр посріблених ворон,
і не одне вороняче перо
затрималось на замкових флагштоках.
Та білий виноград ронив плоди
над колами осінньої кінноти
(ні, не як сльози, - радше повні ноти)
на струни тятиви вряди-годи.
Та ще безшумно коливались вежі,
з туманами заходячи у тан.
Від музики лишився нотний стан
і - як закінчення усіх фата морган -
на місці нот важкі сліди ведмежі.
Ірина Пиріг м. Івано-Франківськ.
* * *
Чомусь так гірко плакала Вона,
Ховаючи обличчя у долонях,
І щось боліло в грудях і у скронях,
А в душу не приходила весна.
Вже серце виривалося з тенет
І прагнуло відчути подих волі,
Знайти хвилину радості у долі,
Шукати між людей і між планет,
Чомусь так гірко плакала Вона,
І сльози витирала, мов дитина
Покарана батьками за провину,
Покарана, залишена одна.
Зруйнована всесильним почуттям,
Так втомлена самотнім існуванням.
Чи варто говорити про кохання
Тоді, коли прощаєшся з життям.
Казка
Тиша,
Ніжність,
Ласка.
Пише
Вічність
Казку.
Сном
Чарує
Нічку,
Гном
Малює
Свічку.
Гріє
Голі
Плечі.
Мріє
В полі
Вечір.
Діана Пташинська м. Вінниця
А сторінка чомусь пуста,
Мов безмежна небесна просинь...
Другий день вже пишу листа
У твою недалеку осінь.
Так багато рядків-доріг
Для поштового щастя-обману,
А сторінка - мов білий сніг,
що, мабуть, від чорнила тане...
І слова - непотрібно прості -
між думок, як засушені квіти.
Я тобі надішлю в листі -
В твою осінь - промінчик літа...
Сплять під снігом осінні сни,
З почуттями "до запитання".
Краще я напишу з весни,
Після довгих морозів чекання...
(Зі збірки "Небесні кораблі")
|
