Столітній лист в запиленій шухляді
Чекав тебе, як іноді у сні
Чекаю стрічі з тим, кому не раді
Й кому кидають погляди скісні
Чи наяву, чи пак в життєвім яді.

Столітній лев в порожньому дворі
Ричав до тебе крізь розбиту шибу,
Сколихував віконниці старі,
Що навівало атмосферу штибу
Лячних легенд. Світили дві зорі,

Що перша – це Сатурн, Юпітер – друга.
А придивитися – це дві були лямпади:
Одну світили, бо стрічали друга,
А іншу, бо у нім шукали вади.
І поміж двох – лягала чорна смуга.

І він тебе покликав: розпечатай!
І він тобі читався так глибоко!
І, наче сповідь пристрасно зачата,
В затінене твоє вдивлявся око.
І плакав лист, як плачуть потерчата.

Аж сталось зір злиття, що випадає
Узріти раз у енну кількість років.
Ніхто в цю ніч либонь не споминає,
Як проганяв Сатурна в тьмі глибокій
Юпітер молодий: ми не рідня є!*

Чужого столу потаємний схов
Столітню клятву розвінчав із дати,
Де цифри свідкували про любов,
А літери зуміли дочекати
Не відповідей, тільки молитов
Запізнених, за душу адресата.

28.12.2020

Він і досі в мені, як напнута струна, – бринить,
Як холодна вода, як з трибуни потужний вигук,
Як від першого інею/страху поблідла нить,
Як закладка у книгу.

Я і досі його на собі розглядаю, у
Молоці, в папірці, у люстерку, в чужому оці.
Як впаде – підіймаю, іду і його зову,
Адже чую у кроці.

Він і досі єдин (я і досі з ним все одна) –
Не з Моне, не мана, але надто розмитий контур.
Оминає чи він омограмами, чи вина?
Чи вона є листом із фронту?

27.11.2020

Осінь вигавкує коло воріт, а все ж
Лащиться, просить м'яса.
Їж виноградину, хижий же песе мій!
Мокру, таку ж, як ти.

Прямо на схід, поміж краплями (крапля ми!)
Вільна, як небо, траса.
Хочеш, поїдемо, вільний бо песе мій?
Хочеш звідсіль втекти?

Осінь двадцятого дивно обмежена
Графіками, законами.
Шляху клубок закотився до одягу
І підтягнув хвоста.

Й ми висимо то між пальт, то між гронами
У винограднику (грона ми!).
Осінь до смерті, до одуру й зависті
Тиха, м'яка, проста.

01.10.2020

Пташку, пташку, відкрий ми душу,
Що воркочеш у винограді?
Гілка впаде в якійсь надсаді.
Я в надсаді лиш погляд зрушу.

Знову смуток чи знову осінь?
Віти жовкнуть, старі знамена.
Це помазання, достеменно, –
Лист осінній в моїм волоссі.

Це народження. Дай ми, пташку,
Іншу мову на пісню іншу,
Інші крила моєму віршу,
Інше ймення, з яким не тяжко.

Мудрий вересень в тебе спільник,
Сам обрав, як на злочин, місце.
Шерхотить вам у вуха листям,
Підзолочує мрій світильник.

А між гронами – грудка туги –
Виноградина твого серця.
Для голубки заграє скерцо
Дощ-порадник, твій спільник другий.

І відкриється все напевне –
Їй зізнання стечуть водою.
Я ж хотіла би буть простою
І веселою, наче древнє,

Наче вічно правдиве небо,
Вічно слухати ту розмову.
Тільки, пташку, чогось бракує
Знову.

19.09.2020

До по колу вертає земля,
Світло цідиться ген поміж пальці, –
Я покличу до тебе: маля,
Залишайся!

Он камінниться спіла стежа.
Чи тобі до снаги її брили?
Нас з тобою з такої ж основи
Творили.

Тож камінні дістались серця:
Важко зносити, кинути – страшно,
Бо на кого впаде (бережи того, Господи!)
Й нащо?

Твоє око – совине гніздо
Під дугою густої галузи –
Так вимогливо нарікає нас
Друзями.

Я люблю тебе, миле дитя!
Не покинь мене тут одинокою!
Я і досі дивлюся на світ
Твоїм оком.

25.08.2020

Прокидатися зранку від щебету солов'їв,
Солов'їною кликати долю з-за пишного цвіту
І крізь сон пригадати, як вчора було майорів
Синьо-жовтий над хатою, в тон піднебесному світу,
І радіти свобідному двадцять дев'ятому літу.

І зневажити всіх, хто зневажить твою любов,
І наважитися виглядати надміру духовно,
І хоча б у цей день провідчути, що не охолов
Дух козацтва і тяга до волі, здобутої кровно,
І що ти тут із власної волі живеш безумовно,
І що все має значення, мов це, або ж не мов!

24.08.2020

Доброго ранку!
Теплої кави,
Світла і простоти!
Місто запише збуденнену танку мені під лопаткою,
Наче маршрут прокладає по вулицях або старі листи
Сонце жбурляє –
Хрусткі закарлюки,я їх драмущу п'яткою.

Їдемо, їдемо, в'єдно і цілісно, пафосно і епічно,
Заспані диваки.

Світлого настрою!
На незнайомцеві
Сірий потертий джинс.
Місто навчить мене, наче санскриту, ритміки ваших кроків.
Кожен наступний своєю ходою каже, що він не принц,
Просить відвертих, пронизливих поглядів і не боїться вроків.

Мріємо, мріємо, часто і голосно, широко й ліконічно,
Виключні чудаки.

Сонце прокинеться ще спозаранку від лоскотання пальцями –
Знову дорослі діти тицяють ними в нікуди.
Кави міцної й легкої кіношності
Хочуть звичайні люди.

22.08.2020

Поет – пророк. Читайте по губах
Цю синю сталь суворої науки,
Цю сиву воду, зібрану по краплі,
Цей світостан, цю світокаламуть,
Що він рече:

Коли гора іде на гору –
Немає двох, а є одна.
Усю омріяність простору
Земної слави їй сповна
Вертають ті, котрих нема.

***

Якщо тобі на гору йти,
А потім ще й з гори, –
Позважуй мотлох і дари,
Щоб зайве не нести!
А вже як ранець спорожнив,
Доїв овечий сир, –
Позаднім дай орієнтир,
Щоб мотлох не зогнив.
Бо твій мотлох для когось – недільний дар.

***

Сивої води напитий, губ його маятником заритмізований –
Не колорит ти вирив тут, коло замоклої скирти.
Колоратури трембіти
Пророка словам вторять:
Тут піт ти,
Лушпиння ти,
Загіпнотизований,
Мотлох ти
На тлі природної величі.
Й одурити
Гору на горі не вийде.

22.08.2020

Дуже добре лице все ще дивиться в ніч,
Виглядаючи в ній силуети
Незабутих отих, що сповзали із пліч
Шаллю білою в випари Лети.

Промайнуть, проминуть, не зачеплять руки
З вказівним ледве здійнятим пальцем,
Що от-от наведе: ти! Це ти! Так, це ти
Повернувся додому блукальцем.

І тоді дуже добре лице (ох, якби
Цьому бути, та цьому не бути)
Позабуде години прокльонів, мольби
І синюшність постійної смути.

Але ніч не зорить, ліхтарі не горять –
Вкрали вулиці шир позастінну.
Дуже добре лице все ще збурює гладь
Лети, простору, й душу камінну.

13.07.2020

Що то є – слово?
Яка нагорода –
Кинуте долі з брязкотом раз
(Дуже коштовна!) з кишені пораз-
ок! – Безумовна!
Всевизнана врода
Слова монетно чудово-
го!
Б'є батогом язика об: каміння?
Ба! – Піднебіння!
Сонця проміння
Б'є по мені.

Золото в огні!
Золоогні!
Золотогнів –
Слово вишукано кинуте.

13.07.2020

Ви померли вчора, у сорокаденний дощ.
Небо було суворим, гортаючи вчинків книгу –
Приміряло на себе задушливу тишу прощ
І прогрішень відлигу.

Чи померли Ви тихо, чи лихо здійняло шум?
Та облишмо гадати, Ви ж сприймали виключно факти.
Все, що знали про Вас, всі знайомі, згадаймо нум!
І в нікуди: ну, як ти?

Ви смішили серйозністю всоте кинутих слів,
Присипляли бубнінням, пробуджували в вимогах,
Наче ґрунт, що горів, горів, а вчора от догорів,
Бо вже неспромога.

І далеко за обрій (до кого Ви і по що?)
Відійшли торф'яної пожежі ядучим димом.
Вас любив хтось, напевне, давно й чекає давно,
Тож ідіть пілігримом!

05.06.2020

Сонце, вколоте в Божий ріг,
Витікає жовтком в таріль.
Та якби ти мене вберіг, –
Я не знала би слова "біль".

Шкаралущею тріснув сміх.
Ранить ноги, немов стерня.
Та якби ти мене вберіг, –
Колосилася б цього дня.

Вигріває Вселенну Біг,
Згодом вилупиться ім'я.
Та якби ти мене вберіг,
То Вселенною була б я.

02.06.2020

І стане дощ.
І пуп'янки півоній
Підставлять тільця сонцю до очей.
Цей пишний дощ зачався в Божім лоні.
Як дим росте з палаючих речей,
Так проростав і він з небесних товщ –
Розлогий дощ
На випалені скроні
Садів півоній.

01.06.2020

Напишу слова про слова –
Соло власних сумнівів, стом,
Про усіх сумних за бортом,
Про синюшну глиб самоти,
Про пугу, що каже сова,
Про усіх, з ким спільно на "ти",
Бо для них ця пісня нова.

А опісля – сяду на лід
Серед глиб зсудомлених вод,
Бо не страшно в нього і під,
Бо не чутно з віддалі од,
Бо така важка голова
У якій слова про слова.

А ще пізніше
Розгорну на ньому тишу –
Таку тонку, як лиш зможу,
Таку чудову і гожу,
Таку легку і плавучу,
І владну її, і могучу
Воді доручу.
А слово віддам пугачу,
Бо, кажуть, сова – то є мудра птаха,
Лиш відлітати далеко від суші
Має страх.

30.05.2020

Я хочу вийти, та не знаю як.
В моїй кімнаті – двері, двері, двері...
Такі вузькі, як риска на папері,
І білі, як на лицях переляк.

Я хочу вити, та вагаюсь в що:
У ніч глуху чи вуха незнайомців.
Зневажать звуком, як на фотозйомці,
І, мов не чули, – ти сумна пощо?

Це я тому сумую, відповім,
Що відцвіли ріпак і черемшина,
Що луснула на перехрестку шина,
А пішохід – проґавив долі знак.

Ця відповідь смішною здасться їм
Та й не збагнуть либонь про пішохода,
Така вже їхня прозова природа.
Зі сміхом сум переступлю відтак.

Вологі віти пізньої весни
Розполовинять трас графітні стрічки.
Я хочу пити, та з якої річки
Течуть в долоні кольорові сни?

27.05.2020

Але ж, Боже, яка нестерпність
Ці години поміж чужими!
Ці розмови про конкурентів,
Ця задуха аромаламп...

Надто мало для рівноваги –
Ці збережені в фото зими,
Ці ванільні поля на сайтах,
Цей щодення комфортний штамп.

Вітаміном вагітне сонце,
Кругло виведене над дахом,
Кличе йти осушити душу,
Розділити його страхи.

Як сповіщення на смартфоні, –
Відкидаю єдиним змахом
Все довкруж. І думки до сонця
Розлітаються, мов птахи.

26.05.2020

І най би було сонце згасло!
І най би квіти відцвіли!
Оті слова – на душу масло –
Подібні стали до смоли,

Немов підступні долі кручі,
Спирають віддихи грудей,
Спиняють нам слова могучі.
Чи цим зневолюють людей?

А ми промовили їх з лишком –
Слова, слова, слова, слова...
І манить вквітчаним затишком
Дороги стрімкість вже нова,

Мов хоче пахощами квітів
Перехопити подих наш,
Що, наче іспит неофітів, –
Найбездоганніший демарш

Супроти слів. В смолисте пекло
Вони затягують, на дно.
Допоки на душі не смеркло, –
Мілким здавалося воно.

Та все ж і з дна видніють кручі –
Угору, вниз, мов клином клин.
Слова, слова, слова ядучі
Знічев'я маслом потекли.

25.05.2020

Всю ніч грала скрипка у мене в руках
Сумний незнайомий твір.
І тільки смичок, що ламався на тріски
Мені промовляв: не вір!

У ніч проникали крізь тіло дверей,
Крізь товщу бузкових стін
Предивні мотиви благальних пісень, –
Від мар відвернути тлін.

Рукою моєю невидимий хтось,
Як власною, управляв
І струни примушував плакати в такт
Словам, котрих не промовляв.

Здавалось, ось-ось і стіна зацвіте
П'ятипелюстковим бузком,
І колір, котрий – меланхолії стяг,
Проявиться вищим зразком.

Крізь очі свої я, немов крізь вікно,
Дивилась на все це здаля,
І вгору мій дух підіймався аж так,
Що вгледілась всенька Земля.

Ще вище! Сильніше! Гучніше, ану ж, –
Хай іскри летять зі струни!
Поглянь, ляльководе, як я понеслась,
Мене тепер спробуй спини!

Смикнув ляльковод за мотузку руки,
Що довга, як трап до небес,
Аж я почала раптом падати вниз –
Прогнав мене з неба Зевес.

Я падала й падала, різала тьму,
Ковтала зірки на путі.
В правиці стиснувши смичок, наче меч,
Кресала вогні золоті.

Ось хмари минула, хвости літаків,
Промоклі зелені дахи
Й тоді під одним приземлилася з них,
Як попросинались птахи.

І безперестанку оказію цю
Вів супровід скривджених нот,
А стіни бузкові понурість свою
Приписували до чеснот.

Уже я стомилася з тої жури,
Стомилися й лиця примар,
Що так проявлялись на стінах, як бог
З'являється посеред хмар.

А скрипка все грала благальний мотив
І вкотре – на тріски смичок.
Та заново гілка бузку проросте
І – в руку, немов черв'ячок,

І ось вже на струнах тремтіння псалмів:
Від лиць відведіть наших тлін!
І я, співчуваючи, стримую ніч,
Вчепившись її колін.

Ох, це було вчора, а може й торік,
Ота нескінченна гра,
В якій ні для кого з обох нас гравців
Не видно було добра.

Та й зараз, пригадуючи в напівсні
Мелодію цю чудну,
Я стиха молю за примар у богів:
Врятуйте бодай одну!

25.05.2020

Ці слова – розколоті горіхи,
Марно кинуті.
Сонце нині жовте від зловтіхи.
Хмари здвинуті.
Припікає.
Тінь твоєго листя
Геть розвилиста.
Серце крає
Слово із листа.

23.05.2020

____________________Жура_______________________
____________Понура, неприкаяна______________
____Шириться, розтікається, всеохоплює____
__Раптовим спалахом, всесвітнім вибухом__
_______Звузиться, зблисне, сточиться________
____________Виключна, приурочена___________
__________________Веселість_____________________

20.05.2020

Я сумую за часом, коли скрипалі,
Обступивши довкруж мою душу,
Все трощили смички об плачі та жалі,
Доки з місця було не зрушу.

Я сумую за світлом, з яким світлячки
За наказом жорстокої феї
На льоту розбивались в нагрудні значки
Босоногої долі моєї.

Я сумую за тим, як струмок дзюркотів,
Крижаними хапаючись пальцями
За колоди моїх вільнохідних плотів,
Як не введені за бувальцями.

Я за небом зірчастим, за смаком води,
Як вночі за вербою русалки,
Заховаюсь надійно. Ти, ноче, веди!
Із душі витягатиму скалки.

Не під скрипок ридання засну, –
Під стихаючу травнем весну.

20.05.2020

М'яко:

Я – мавка польова.
Я – сніг з дощем.
Я – непроглядна тьма.
Я – неба щем, –
Лице в лице глядиш на мене ти,
Коли з землі шукаєш висоти.

Відсторонено:

Я – слух і спів.
Я – шелест у траві.
Я – плин морів.
Я – квіти польові, –
В своїх руках вбивав мене не раз,
Коли у гнів ховався від образ.

Грізно:

Я плесо!
Я пломінь!
Як не втоплю, – спалю!
Я слів обух!
Я предків дух,
Один на всіх!

Сміх!

13.05.2020

Любов, як вірш, – читаєш і болить.
Шипами в серце б'є троянда слова.
Співзвуччя душ, як естетична нить
В поезії, що душі – їй умова.

Любов, як примха, – вибравши об'єкт
Й вартнішу промине альтернативу,
Не подивується негаданому диву,
Утілюючи виключний проєкт.

Любов, як сіті у ріці з людьми, –
Захопить повно, в смак світобудові,
Та лиш окремі, злато-кольорові,
До вільноплинних сіті рвуть грудьми.

Й коли не стрінеш більшої, – прийми
Любов, як віддзеркалення любові!

12.05.2020

Синього заходу чайка сідає на плечі.
Як ти, розгорнутокрилий, без мене веснуєш?
Чи затуманились очі твої старечі?
Чуєш, –

Йдуть поїзди, але жоден тебе не вріже
Сміхом уривистим чи затяжним мовчанням.
Тінь бумерангом опише повітря свіже.
Рання

Тиха пора ледь пом'якшує гострий обрій –
Помежи пір'я густе витікає сонце.
Чайко, весні цій судилося бути добрій!
Он це

Мовлять по радіо, теле, ютуб каналах.
Вже перемовили стільки, – не хоч – повіриш.
Денної зірки цілує останній спалах.
Вділиш

Того тепла, що залишиться від цілунку?
Зірка черкає чоло, але палко дуже.
Тож проведи цю весну, як додому юнку,
Заходе-друже!

11.05.2020

Травами забуяло
Навкружжя з мого вікна.
Куди оком кинь –
Трави буяють.
Уже бо й сниться,
Як босою йду та йду
У гірко-зелені далі,
Аж згублюся.
Уже бо й не знаю,
Де кінчається сон цей,
Як вдаряюся в скло вікна.
Уже б і проснулась,
Тільки тут дощ та дощ,
П'яту ніч травня
Двадцятого року.

07.05.2020

Сонце ранкове лягає у теплі води твоїх очей.
Дужі розгорнуті крила возносять тебе ген до сьомих небес.
Буяють ліси в твоїх грудях, здимаються,
І чайка твоїх довгожданих привітів лине над ними.
У лоні твоєму для гір майбутніх каміння закладене.
Світ вітає тебе веселками і дощем.
Ти єдина зі світом, як річка і плюскіт, як Єва й ребро,
Як добро і людська душа,
Як форма і зміст усіх непростих речей.
Ти – небо і тиша –
Радісна!

05.05.2020

Не говори мені, Господи, легко: злагода!
Наче і гріх мій із мене водою стік.
Ось на губах мені висохне стигла ягода –
Не покуштую сік.

Марно, не марно, та ночі минають грозами,
Все їхні грона то в серце ростуть, то в ум,
І обриваються, й падають тяжко до́ землі
Крокам чужим на глум.

Хочу їх врадити, визбирати, примірити,
Дати нажитися кожній із цих ягід.
Боже, кому їх сердешних таких увірити?
Жоден не спинить хід.

Думка моя – блискавиця – наскрізь проноситься
З розуму в серце, як сказано, а відтак
З серця – у люди, допоки невинна, проситься,
Крокам чужим навзнак.

Наче і гріх мій, – зі мною повік залишиться
Слово, що сказане у грозовиту мить.
Боже, коли на губах мені радість скришиться –
Най тільки не болить!

04.05.2020

Це те, із чого всі складають-
Ся... З атомів... Не в оксамитах
Її душ, а сльозою вмита,
(Переступити?)
Лежить розхристана. Стікають
По шкірі краплі мрій та віри.
До забороненої міри
Надпита.

02.05.2020

Знову надкушене ябко висить над містом.
Мить потаємна, як в п'ятничну ніч ворожка –
Все підсипає зірок у небесне тісто,
Аж застрягає ложка.

Хто відкусив з нього, райського, що поблідло,
Соки пустивши в простори надземних тіней?
Хто його тут догасати покинув підло –
Сонця собі не стріне!

Вийде людина під небо прогнати смуту,
Стане, як камінь, що ріки його не зрушать.
Скаже: допоки ти – тут, то і я пробуду –
Роси мій жаль потушать!

В ночі на п'ятницю вісники носять вісті,
Сни сновигають, де тільки постелить Віста*.
Двоє нас, місяцю, в цьому нічному місті,
Із кам'яного тіста...

01.05.2020

Любов, як світло, – згасне і нема,
Очей зоря не вийде попрощатись.
За світлом цим не встежити, не вгнатись.
Не наслідить, відтак – була дарма.

Любов, як сміх, – дзвенить з грудей навкруж,
Заглушує чужі тихенькі схлипи.
Любов приходить з ароматом руж,
Відходить – із задушливістю липи.

Любов – переказ, завжди на слуху,
Пробуджує уяву заповзяту.
Її вживають, як пахучу м'яту,
Від заздрощів, скорботи і страху.

Любов направду поміч від нудьги,
Але не кожному лукава до снаги.

29.04.2020

Бог затулює заходу око червоне
І чоло Йому хмарами густо йде,
Аж землі соромлива щока холоне,
Аж у грудях їй вітер чутки гуде,

Що, відомо, здимався із вуст Господніх
Ще коли тільки слово було і тьма,
І летів із ніколи в оте сьогодні,
Де плітки виникають поміж трьома,

Де палають то з сорому, то від люті,
Де любові безчестя дають клеймо,
Де життя оминають, у осуд скуті,
Де ми всі, що посіяли, – те жнемо.

І несе прудкокрилий, як сон – тривогу,
Як гора – свій тягар до небес несе,
Всю незвідану неміч, відому Богу,
І землі повідає про те, про се,

І цілує їй щоки, і пестить вуха,
І втішає за звичаєм: все мине!
Моя змучена сестро, лишень послухай, –
Бог за вісника й справді призвав мене!

А коли надавав мені Духом змісту –
З ока заходу навіть пустилась кров.
Обирає тебе за Свою невісту –
Не соромся прийняти таку любов!

27.04.2020

Блаженних митей повнота
Сповняє слух.
Це Бог відкрив свої вуста
Чи світ ущух?
Як слів перелік добіжить
Свого кінця, –
Так з рук моїх втече ця мить
І тиша ця.
Зостануться лишень пташки,
Пташки і я,
І нитка темної ріки,
І те-
Чі-
Я.

24.04.2020

Й нізвідки – музика, як вічності удар
По скронях несвідомої в любові.
Любове, а чи ти – священний дар?
Чи це тобі збудовано вівтар?
Чи палиш ти вогнем на клятві крові?

Лиш тільки музика! І я у ній тону.
В її глибинах враз – церковні співи,
І пальці труться по самому дну,
І їй – один, йому – оцю одну...
Колишуть вічність у подолку діви.

Нетлінна музика... А все-таки – в мені!
Хай чує Бог і він, й всі інші люди:
Не зрину, ні, горіти у вогні,
Коли у дар мої жадають дні!
А музика? – Нехай і вічність буде!

19.04.2020

Ви – бур'ян.
Ваша розповідь буйна, пуста.
Ви направду простак,
Що своїми сухими вустами
Налаштовує публіку йти розпинати Христа.
Епатуєте так.
Хто не має себе, той встає руйнувати міста,
Завойовує дам, розграбовує храми,
Домальовує шрами
І подвиги ці, як хмару,
Пускає вільно, – хай інші
Вітрами пліток рознесуть її над немаючими,
Хай складаються вірші!
Ви – бідака.
Ви мали себе, та віддали неславі.
Не герой за правом.
Вивести з вас культуру – пізно.
Вирвати вас із коренем – рано.

17.04.2020

Горобці розклювали кинуте щедро й мене нема...

Вже й зима відступила, з гордині, а чи за звичкою,
А весна – несвідома причасниця, як тюрма,
Розмежовує сонце старе і дитячі личка,

Мов прихований ворог чи надто відвертий друг –
Накладає тавро на лице – білосніжу лілею,
Мов дарунок землі, що з останніх своїх потуг
Народила людину і нині вмирає нею.

Та природа, як мавка зі сну, дослухає Господніх слів
Й сотворяє святе – ніжні пестощі кольору неба,
Аромати дерев порозквітлих, ярких полів...

Горобці розлетяться й мені вже й себе не треба.

12.04.2020

Стільки віршів, а жодного тобі –
Світлому...
Осіла ніжність квітнем на вербі –
Котики.
Мої юнацькі весни постають
Дружбою.
Ти народився – це ось так добро
Множиться.

І скільки б років наших не втекло,
Зляканих
Тим, що відміряне за роком рік
Меншає,
Тим, що цінуємо лише коли
Втратимо,
Тим, що своїх людей поміж чужих
Губимо, –

Ми все ж є пам'яттю і лишимось
Пам'яттю,
У комусь – мужніми, посрібнені
Долею,
У комусь – дивними, дурненькими,
З мухами,
Максималістами, що дрібно рвуть
Списане.

Ми в сірих снах є кольоровими
Краплями,
Що сняться, як бракує легкості
Й спокою,
Ми є по розуму братами і
Сестрами.
І як тобі ця нісенітниця,
Брате мій?

Це квітень в мене промені свої
Встромлює,
Нагадуючи, з чого виткана
Радісна,
І хто мені роки вже світиться
Спогадом,
Коли життя – така минаюча
Вигадка.

Тож квітень розпускає верби і
Молиться,
Благословляє дружніх спогадів
Іменем.
Не знаю, чи для тебе у лугах
Котики,
Але для тебе ніжність ця й вірш.

11.04.2020

Шум дощу і стара бруківка,
І весна, як мур,
Й, даром зірвана, маргаритка
У руці,
І котячою лапою з лавок розігнані горобці,
Й до пір'їни промоклий добряк амур, –
Все єством своїм начебто прирікало мій план на крах, –
Дві розірвані, креслені крейдою, лінії
Каблуком,
І відсутність когось, хто проходив би тихо і завжди повз,
Оминаючи шви між бруківкою і вогні в очах, –
Все немовби навмисно ховало життя за пазуху,
Доки я уявляла, як кладу маргаритку в вазу.

06.04.2020

Хлопчик шукає на небі великий віз.
Нащо тобі, о мій хлопчику, стільки сліз?
Ківшика вистачить, ложечки, ні, – сльози!
Хлопчику, все що наплачеш – мені вези!

Личко твоє – перламутрове ябко чи
Ябко рум'яне, – до сонечка не спечи!
Слізка твоя – горошина в моїй руці,
Я пророщу з неї вперту, значущу ціль.

Будете, хлопчику, з нею разом рости,
Зводити для споглядання зірок пости.
Ось тобі віз і уся ця зірчаста вись,
Тільки до мене, мій хлопчику, пригорнись!

25.03.2020

На білій пелюстці крокуса
Зникає остання
Крапля роси.
Феї ранкові, встигайте напитися,
Бо сонце суворе!
***
Засинають пташки.
Дерев'яної рамки різьблені хвилі
Пташок заколисують.
На обкладинку книжки художник
Малював не за гроші.
***
Помежи перших квітів
Не красу шукає, а їжу,
Якби ж знав, як я ним зачарована,
Красень шпак.
***
Видзьобуйте!
Видзьобуйте!
Видзьобуйте
З мене душу!

25.03.2020

Світло падає в тихі плеса моїх зіниць. –
Скаламутить чи встромить голку в саменьке дно?
Відучилися тіні звірів жбурляти ниць,
Може, жаль їм, а може, ліньки – вже все одно.

А звіряткам і досі боляче і пече
Від іскристого скреготу, реготу і тертя.
Та, хоч зайчик із пальчиків зважиться, – не втече,
Бо рука йому – мати, а тінь ця – її дитя.

Аж наїжились хижі зорі в моє вікно,
Не заслона для них ні зойки чужі, ні сміх.
Світло знадилось пити з ока мого давно.
І яких йому ще хотіти хмільних потіх:

Розтривожити, уколоти, затьмити вщент?
Але ж плесо моєго ока – це чиста гладь!
Слухай, – каже заручник заєць, – не аргумент,
Бо на дні його хто зна які ще там звірі сплять.

23.03.2020

Я наснюсь тобі весною,
Не вставай зі сну!
Корабель належав Ною,
А непарні – дну.

Чути щебет, а чи щебінь
Дряпає борти?
Ні, – це в хвилі пінний гребінь
Ударяєш ти.

Бурхай, бурхай серцем в грудях,
Плюскочи об вал!
Корабель пройде по людях,
Сповнить ритуал.

Зринь на землю, парним дану,
І вертай в глибінь.
Ти омріяв там кохану,
А зустрінеш – тінь.

І весни цієї снище –
Чарівливе дно –
Дивну пісеньку просвище
Про "усе одно",

А опісля – сколихає
Під сирени спів.
Дно для того, хто кохає,
Та лише напів.

10.03.2020

Виходжу в світ, пробуджена зі сну,
Сягаю зором тихе верховіття.
Воно, либонь, прикликало весну
Ген з ирію, барвистого, мов квіття.

Ох, Ирію, ти – роду мого край!
Чи маєш також в пам'яті про мене?
(З отого віття втну собі на май,
Коли воно зготовиться, зелене)

А я про тебе в пам'яті живій
І досі маю, що прийшло із кров'ю.
Я все тремчу, як рветься вітровій,
І гріх за рід замолюю любов’ю.

І ти простив, я знаю, що простив,
Бо щовесни, що відібрав – вертаєш:
Летять твої неписані листи,
Курличе в грудях світу їхня стая.

Клекоче день, стрічаючи зі сну
Нову весну.

09.03.2019

Здається, все оце колись було:
Той самий стіл і розчерк на папері,
Той самий кут для відступу у двері,
Ті самі сни, як запітніле скло.

І він спитав: за віщо ти ідеш?
Боги за сон не доведуть провини.
Як хочеш, – розмочи шматочок глини,
Зліпи, а вже опісля назовеш.

А я йому: та все уже зовуть!
За віщо є ім'я, коли безтіле? –
В те саме місце світу спорожніле
Ті самі діалоги донесуть.

Ось сипле сніг, як спогадів мука,
Ось в коло скута лінія чорнильна,
Ось у дверях застигла постать пильна,
А ось мій сон веде твоя рука.

22.01.2020

– Колір твоїх очей – трава.
Запах твоїх слідів – гіркий.
Сходить для тебе щораз нова.
Гасне щоразу – як я – такий.
Вистежу, може, а може, вмру,
Білу вовчицю у білу ніч.
Скрізь зазначаю приманно: друг!
Відчай – остання річ.

– Колір твоєї любові – сніг.
Запах твоєї отрути скрізь.
Стелишся тінню мені до ніг.
"З вовчої шкіри в овечу лізь!" –
Так ти мені зазначаєш страх.
З двох – лиш мисливець міняє шерсть.
Відблиском гаснеш в моїх очах.
Вистежиш, може, а може, вмреш.

17.01.2019

Та як, скажи мені, зірнице,
Далека і незнана,
Коли у грудях – серце з криці,
А ніч – така жадана,
Здійнятись горі, ген до тебе,
У тілі чи без тіла,
Коли, мов ґрат сталевих, ребер
Боїться мрія сміла?

Чи ти мої спалила очі
На вуглик, як дровину,
Що не змогла я здріти сночі
Заслугу і провину?
Чи камінь хтось у мене вкинув,
Як мати гріла купіль,
Що й до сих пір ніяк не зрину
З глибин у ночі глупі?

Чи ти плетеш мені на душу
Петельки золотаві,
А я у них всиляти мушу
Стежки чужій поставі?..
Їх так затягуєш, аж крушиш
Міць серця й ребер ґрати.
Та як, скажи, хоч мрію зрушиш,
Як зможу не палати?

03.01.2020

Мені снилися тої ночі
Дирижаблі над тихим морем
І чиїсь невиразні очі,
Наче в хмарах.

Місяць ніжив тремтяче плесо,
Заколисував тьмяним болем –
Вірний спільник віддав свій внесок
До остатку.

Я тягнулася вся у снище
Крізь нестяму густих етерів,
Та здіймалися вище й вище
Дирижаблі.

Ось маленька надія вкралась
У прочинені навстіж двері.
Я боролася чи вагалась,
Та завмерла.

Вмить краса надморського неба,
Що колись мене врешті знищить,
Лиш рукою торкнутись треба,
Розчинилась.

Так спіткала мене невдача
У знайомих очах Нікого.
Я тягнулася вся до нього
Й кораблів.

15.12.2019

Прикро, коли вогні
Тонуть межи вогнів.
Так і у цих снігах,
Де я тебе зустрів –
Там я тебе збагнув,
Ти мене, мабуть, ні.

Холоду синій плащ
Зносить вітрами вбік
З тверді моїх небес –
Буде тобі земля.
Груди здіймаєш – дух
Подих плащ запхне.

Отже, це ти, – зима.
Царство твоїх очей,
Як на озерах лід,
Кличе ступити крок.
Вії твоїх смерек
Голки жбурляють вслід.

Там я тебе збагнув,
Як недолугий вірш –
Різко і без жалю
Часто його читав.
Втім, коли я вогонь, –
Згасну в твоїх снігах.

02.12.2019

Вже блимають вогні старих гірлянд,
Вже джаз стає мотивом невід'ємним
Передзимових вулиць і сердець,
Вже диво шкандибає навпростець,
Горять свічки, що з ароматом шоколаду,
Вже наближається щорічний другий шанс.
Скуповуймо блокноти і білизну, –
Вже свято близько!

А як нам буде там, – на рубежі,
Котрі із цінностей бажання відвоюють
Оте єдине, що під звук курантів,
І що ми підготуємо для завтра,
Й чого ми не зруйнуємо за ніч –
Не варто обмірковувати зараз.
Ми піддамося цим хвилинним чарам,
Плануючи добро.
І так по колу.

28.11.2019

Як осінь пощезне під блиском льоду
І кане вглиб, –
Так я перекину себе зісподу
На інший штиб.
І стануть кристали мені очима,
Льодини – тілом.
І встане зима, і багрову схиму
Побілить в біло.
І рот мій суворо зачне мовчати
Свою молитву.
До мене заходитимуть дівчата,
Як в воду литу,
І буде їм сиро направду, й прикро
В моїй зимі,
Бо хто її викрав, – отой і викрив
Тепер юрмі.
Бо хто її, зиму цю, зрушив з місця,
Як сніг із гір,
Той бачив, як з літа стриміла вісь ця
У мій позір,
Як чулася кепсько я без морозних
Сухих вітрів,
Як сходили в лоні моєму рози,
В рахунку днів,
Як плідно я бавилася словами
В осінній яв,
І як тихий голос моєї тями
Вкінець зів'яв.

Та грудень примусить цю осінь стати
На льоду бритву
І рот мій суворо зачне мовчати
Свою молитву.

27.11.2019

Одне зоря світиться.
Ділить наполовину
Мою дитину.
А онде – висять китиці,
Ружні, до свят зв'язані,
Як пуповина.
Онде в куті жив собі,
Вив собі храм з куполом, –
Павук павутину.
Як колись Марію з Дитям*,
Так би і нас вберіг,
Якби не з'їли.
Тільки оце і бачу,
Лежачи горілиць.
Докіль Йому пробачу –
Вмру.

Дитино моя!
Гай-гай,
Яка ж ти невеличка!
Гай-гай, який позаду біль!
Торкнусь твого знекровленого личка.
Як пляму сіль, –
Отак ввібрала смерть твоє життя,
Твоє майбутнє, кров твою солодку...
Я пробувала –
Це, як на колодку
Грішити, що для шиї затісна
(Пісна твоя кров,
Хоч тут не згрішила) –
Отак воно мені на себе клясти.
Горіла свічка позавчора,
А тої ночі згасла.
Бодай би я!

25.11.2019

Мій тридцятий вірш
У осінню ніч
Проросте.
Пригадаю сіль
На своїм лиці,
Штормові вітри.
Ми були на "ти", –
Я і даль світів,
І для нас світив
Молодик небес.
Та коли він зник –
Сум набрався сил
І в мені воскрес.
Хто ж його просив?!
Мій тридцятий вірш
Сплинув восени
Потопельником...
Пусте.
Все росли й росли
Соляні стовпи,
Порожніла твердь,
Вимивали дні
На небеснім тлі
Молоді вогні,
А з мого лиця
Видували шторм
Все нові вітри.

Передайте тим,
З ким були на "ти",
Що уже доспів
Мій тридцятий вірш.

23.11.2019

Листопад запізнілий приходить додому, як в гості, –
Роззувається чемно і одіж скидає в кут.
За порожнім столом (повечеряли) грають в кості
На обірвані осені крила, зібгані в жмут.

Повсідалося всіх одинадцять і кожен з них красний,
Кожен певен своєї чарівності та чеснот.
Кожен прагне заволодіти, хай навіть і вкрасти,
Цим довершеним пір'ям осіннім з-під позолот.

Листопад роззирнувся: є місце праворуч від Жовтня.
Він вже більш аніж певен, хто саме з його братів
Став на зради стежу, що посильна, та незворотня,
Що не знає прощення, а скорення і поготів.

Листопад безнадійно навіки пригнічено-інший,
Все, що відав донині, – раптом звелось нанівець:
Цей похід довжиною в життя, цей зречено-піший,
Цей – за право на себе, на доторк до часу герць.

Всі змістилися графіки і тільки встигай встигати,
Відгорнувши на крайчик бажань насолоду в днях.
Наступають бо інші, немов міцнокрилі фрегати,
Що вичікують диму в твоїх золотих огнях.

Але він, – як роса, що спадає на знічену землю!
Але він, – як заграва, що слідує цій росі!
Листопад обіцяв: я здужаю і відокремлю
Свій наповнений голос від інших пустих голосів!

Листопад повертає собі відчайдушність для зриву!
Листопад повертає лице до лиця сім'ї:
Я залишу вам землю – знекровлену, та щасливу,
Але крила з осіннього листя – повік мої!

20.11.2019

Ніхто не читає маленької Кузі**,
Її листів.
Статечні, поважні, розсудливі друзі
І поготів.
А Кузі, що досі ще грає на пузі
Смачний рок-н-рол,
З нудьги каламутить вигадливі смузі,
Як сам Воргол!***

Як плямка до плямки, так плямкання в слово,
І маєш вірш.
Як віршик до віршика, маєш промову,
Поем не згірш.
Як мова письмова, так криво-толково
Під адресат,
І шлеш вже любеньку листівку готову
До перших свят.

Та вельми скучні, набундючені буки
Читають їх,
Тож Кузі отримує ґречні трафунки,
А ждала сміх.
Арпеджіо зверху на всі їхні трюки
І поп-снобізм!
Бо Кузі завчасно вкладає в стосунки
Зе пофігізм.****

18.11.2019

Що ж, якщо ви вже тут присутні
І на вас – ваш червоний светр,
То зіграйте мені на лютні!

Розтікається ширше спектр
Впливу вигадки на людину,
Навіть звук з голови долинув:

Я надпила бордо з бокалу
І смикнула за пуповину.
Ви не винні в цій маячні!

Тільки линути, яко нота,
З цього світу назад у лоно
Надто лоскітно і свобідно,
Щоб вмикати здоровий глузд.

Ви – музи́ка, а, може, добрий,
Дуже добрий і ледь злостивий,
Зі собачим гнітючим оком
Зовсім вуличний чарівник.

І коли ж то я тільки звикла
Так тікати дитям у маму,
Щоби жодне людське створіння
Не впізнало мого лиця?

Тільки танути, яко муза,
Яко муза – скресати з воску
І творити собі фантоми –
Надто весело під бордо.

14.11.2019

Дощ по мені, як рука по струні,
Б'є
Із висоти вниз один кома шість
Льє.
Тіло моє, як наструнчений Богом
Слух.
Я обірвалася й навіть тоді не
Вщух.

На глибині нижче нуль кома пів
Снів
Я споглядала, як мій музикант
Скнів.
Крапля до краплі садила з його
Сліз
Свій персональний і дуже похмурий
Ліс.

Фукає в око набряклого неба
Крук.
Круку байдуже до холоду людських
Рук.
Небо – у ріки, а ріки – в понуру
Синь.
Крякіт понад русло́м і у русло́:
Ринь!

Крякіт позаду, попереду – пір'я
Скель.
Рвуся на клапті, тріпочу, як вітру
Трель.
Заново вв'язують поміж кілки на
Гриф
Струнну мене, котра заново йде на
Риф.

Звіку довіку на маківку цівку
Ллє
Дощ з висоти аж один кома шість
Льє.
На глибині лиш один кома нуль
Сон
Ми із дощем б'ємо в унісон.

08.11.2019

Сягаєш плечима неба,
Стопами – пекла.
Червоне твоє і чорне – шарфом на шиї
У велета з добрим серцем,
Аж пнеться з ребер.
Від протягів заступи його, Києве,
Тілами своїх дітей.

06.11.2019

Блакитна пташка не помічає моєї втоми.
Блакитній пташці усюди тепло, усюди – вдома.
Блакитна пташко, цей вечір журний, тож просить рому.
Ти ж – просто пташка: фарфор і пір'я, і трохи хрому.

Із чашки чаю хмільної ноти зав'ється пара –
П'янкий випа́док пече і топить крило Ікара.
Яке натхнення! Яка спонука! Яка покара!
Цей журний вечір, блакитна пташко, – моя сансара.

30.10.2019

Чому така рясна твоя печаль, о небо?
Останні теплі дні добігли до обриву,
Мов гурт свиней, –
Не хочуть погибати.
Чудна людино, холодом не гребуй!
Просочуйся небесним потом – потом змученого стража
Твого життя.
Все нижче вись – знімайте капелюхи!
Все тисне й тисне,
Все на тебе тисне...
А ти, чудна людино, маєш вуха,
Чому ж не чуєш як скрегочуть ґрати
І ріжуть парасолі гострим боком
Небесну мряку – обезсиленого стража,
І зачіпають кільця від ключів?
А ти, людино, маєш добрий розум.
Чому ж тепер ці знаки не пов'яжеш?
Чи значить, що ступив аж до обриву,
Якщо скував й накинув мжичку на твої сліди
Небесний вірний страж?

28.10.2019

Тиша така, як вірші про тишу.
Вірші такі, що пора облишити.
Лише останнього заколишу
У простирадлах, думками вишитих.

Місто таке, як вірші про місто:
Смуги, бетони, мостини, вишки...
Серця бракує у ритмах твісту,
Вогнику – в погляді сірої мишки.

Осінь така, як сучасний класик, –
Влучна, крилата, пуста, відчужена...
Дряпає двері в під'їзд Мурасик,
В нього котяче життя нездужає.

В нього направду усе по-сучому,
Сучукрліт на таке закурить лиш:
На підвіконні, колись квітучому,
Черствіють мрії про дім, пожбурені.

Осінь така, що втрачаєш душу.
Тиша така, що от-от порушу.
Вірші такі, що не можу більше.
Справи? – Коби не гірше!

26.10.2019

Навіть в цьому мільйонному місті
Серед інших – знаходиш мене.
Я стою серед інших, повз – чи факти, чи вісті,
Із цікавістю: чи омине?

Ще, обскубані поспіхом, крила
Ледь спазмують під грубим пальтом.
Вже летіти несила і лишатись несила.
Хто ж ми, зречені вічності, хто?

Час навчив мене не озиратись,
Щоб не знати, якщо відпустив.
Тож сьогодні нас двоє, нам із ним не розстатись,
Я й півкроку за мною – обрив.

Та обдурене розумом серце
У мільйонному місті проваль
Учуває твоїх коливань мілігерці
Й б'є у плечі, мов кришиться сталь.

Все спинилося раз і навіки.
Все завмерло: обличчя, слова...
Світлий янголе неба, стань тепер чоловіком,
Наче в казки кінцівка нова!

Ти знаходиш мене і тривожиш.
Та мовчиш, все мовчиш і мовчиш.
Може, це просто вітер, може, – марево, може...
Серед інших – впізнай мене лиш!

24.10.2019

Про що Ви марите
У світлі осені,
Такі непрощені
І відсторонені?
У парках, зрошених
Сльозами янголів, –
Такі загублені
І не віднайдені...
Не були б зайвими
Ласкаві
Погляди.

Дихає свіжістю вечір. Паморозь.
Всі ці тривожні речі...
Люди блукають між здогадок і порожнечі.
Вам на вуста осідає музика Бога.
Доброї їм дороги, –
Цим
Поглядам.

Ніжність не знає обмежень, на відміну від кроків.
Люди зникають у череді мимобіжних років.
Про що Ви марите восени?
Сльозами янголів
Крапають
Сни.

24.10.2019

Я пливу, я пливу, я тікаю завзято від тебе,
Мій доконаний час, моя явносте серед людей!
Упиваюся нею, вповаю і ти вже не гребуй
Сею хвилею долі – нудкою, неначе єлей.

Мій довершений образ, моя клопітлива покуто,
Скільки сил і душі у тобі, у тобі утоплю?!
Скільки волі на дні цього ницого мороку скуто!
Скільки в цьому мене! Скільки в собі цього не люблю!

Я спішу, я спішу, я цураюся всього, що досі...
Що у безвість не ринуло ще, як роса під дощем,
Що у мріях вже не мерехтить, наче крик в відголоссі,
Що в цю мить, що є – мить, що болить, що доконує щем.

07.10.2019

Під ліхтарем – метелик згас.
Коротка ніжність.
Дивакуватий дядько час
Курив в затяжку.
А ми залишились для нас
Погрішністю.
Тяжко.

05.10.2019

Все поміщається на дні
Осінньої пісні,
Такої тихої і невичерпної за віки.
Чи ми не янголи, яких не зумів підхопити
До неба вітер?
Нам бракує лиш крил і турботливих рук стихії.
Ми янголи!
Ми впізнаємо Бога.
Ми кличемо Його на ім'я.
Я кличу до Нього: Я! І Він не суворий.
Він теж мене кличе: Я!
А тоді –
Розпочинає осінь.
Я чую її.
Вона чарує.
Я веду по ній пальцями, як по струні.
І безліч, та хто їх лічитиме, янголів
Кружляють у гущі осені.
Жовто-багряно...
І кличуть також мене.

09.2019

Цілі океани байдужої води
Вилизують дахи і ринви,
Аж захлинаються.
Все припиниться колись.
Тільки цей голуб
Не матиме дому.

26.09.2019

Напевне, усі ці пожежі заради диму.
Ітиму, куди повзтиме, куди вестиме.
Ми з тими, кого замкнуло заледве зриме
Палаюче коло життя, яко примха Риму.
І нам не судити, і не обирати їх.
І часу сміх...

На чорному згарищі вляжеться білий сніг.
І диму не стане, і стане комусь утіхою
Ця зміна можливого, ця переміни віхола,
Що жодну ознаку не кине мені до ніг,
Де жодна пожежа мою не зігріє зиму
Й часу нещадимого.

25.09.2019

Жовтий метелик кружляє, кружляє
У моєму сні.
Я не впізнаю тебе, метелику, як проснуся.
Скільки є звуків у просторі ночі, а чути лише голосні.
Плещеш крильми об вигадливі сни.

Жовтий метелику, вкрий мене пилом! Айстри уже відцвіли,
Барвами грають зіниці опалі в підніжжі стебел.
Так позиратиму в небо і в небі цім аж до весни
Звучатиме колискова.

Де мені втіха в пронизливій осені?..

Кружляй, метелику!

20.09.2019

Вістря гостре внизати у м'якіть серця...
Масло топлене вся ця душа і все тут.
Скільки слів перекреслено після й де ця
Мінлива чесність?

Дещо більше, ніж зрада і ніж людина.
Дехто біль є, а дехто – йому причина.
Як дитя, що заплуталося в пуповині, –
Винні!

Чи не злочин, що я, ідучи у осінь,
Наступаю на висохлий лист навмисно?
Розриваєш душі нетривке намисто
Вістрям слів.

16.09.2019

І гасне день.
Так погасатимуть наші великі й малі надії,
Коли ми всоте у стільниках потреб
Не знайдемо найменшого вільного простору
Для простого себе,
Для простого: нічого не треба, я маю все!
Для спокою під блакитним небом недільного ранку,
Без телефонних дзвінків з регулярною звітністю друзям,
Що все є ніщо,
Що неділя дійде до кінця так само, як розпочалась з початку,
І що треба її, нещасну, рятувати музикою і шашликом.
І без зайвого спротиву визнавати, та ні, – приймати
Чергову потребу у забуванні себе,
У зловживанні собою і знову ж таки шашликом.
Без вільного простору.
Просто затісно раптом серед людей.
Гасне не день, –
Гасне невидиме щастя
Чути себе,
Пальцями м'яти прохолодну траву,
Віями сонце збирати,
Мовчати, мовчати, мовчати
І проводжати метеликів просто над власним носом,
Плекати надії,
Доки ніхто і ніщо не зруйнує цієї ідилії
Вільного простору.

04.09.2019

Перейти на сторінку автора і залишитись там у приймах –
Це така ж забаганка зниділа, як от гуцати поміж хмар.
У глухих підземеллях з гавкотом роздирається перша стигма,
Порожніє чотирикамерне, уподібнене до почвар.

Не читай на чужих пожмаканих! Не чекай, що добром закінчиться.
Це така ж прагматична забавка, як у піжмурки зі сліпим.
Відсиріє в безславній темряві й врешті слово його покільчиться.
Врешті, в тебе достатньо виразок – перехресних, але не з ним.

02.09.2019

Містом лине гулка тривога.
Гріх на груди – так грузне день.
Люди часто співають Бога
Між пісень.

Завтра будуть стояти інші
Під обличчям гранітних дів,
Інші будуть читати вірші
З папірців.

Їм ніколи не стане тихше
В неполадках своїх думок.
Може, поглядом заколише
Той, хто змовк?

Спини перших – бентежні ідоли.
Подих задніх – святі вогні.
Люди схожі своїми бідами,
Наче гнів.

Та під ликом оцим, так просто
Шип ламаючи із вінця,
Люди рівні своєму зросту
І серцям.

01.09.2019

Я – мова риб –
Німію від власних хиб.
Рідко кому радію.
Мене проковтнув кит.

Коли б мені бути китом –
Я била б об лід хвостом,
Трощила б самотні весла.
Ото було б весело!

Я для кита скресла.

Коли мене було кілька –
Мною булькала зграя:
Приймали мене на чай,
До чаю і після чаю,
Скликали усе товариство,
Словом хвости чесали.

Мене викидали киснем
Під днище його живота,
Отак я до нього пристала.

Кит мене проковтнув,
Коли я вклонялась дну,
Він знав лиш мене одну,
Кохав лиш мене одну,
З кількох сотворив одну,
А я задихалась.

Я розпорола йому живота
Словами з чужого хвоста.
Ця зброя була пуста,
Але не проста.

Я стала кригою,
Зітертою книгою,
Студила і плигала,
Боронила пройти.

Я стала пасткою,
Гнітючою часткою
Самоти.

Я відбирала весла.
О, як мені було весело!

Та, якби я була китом, –
Я била б об лід хвостом,
Трощила б самотні весла,
Щоб більше така не скресла,
Щоб кожна повік мовчала,
Верталася до начала
В його живіт,

Де ту, до якої звикне,
Ніхто не окликне!

24.08.2019

Вітер пестить мене нагу –
Мій безликий приватний бог.
Відкидаю свою вагу.

Нам залишиться на обох
Кілька грамів його душі,
Кілька порцій моїх смертей,
Кілька змахів крильми віршів.
Я до нього шепочу: ей,
Мій безсилий приватний боже,
Що моє тобі допоможе? –
Все віддам!

Ліс кидає мені на носик
Пожовтілого вкрай листка.
Я до п'ят розпустила коси
Із рудого, як він, витка.
Ще не досить студити землю!
Ще зарідко падуть дощі!
Кілька грамів моєї втоми
Надиктовували вірші,
Що від тіла не відокремлю.

Зішкрібає зі шкіри їх
Мій безсмертний приватний бог.
Смерть лягає мені до ніг,
За вірші починають торг.

Кілька грамів моєї втрати, –
Що їх варте?

27.08.2019

Ви любили поезію і передвечірню даль.
Ви різьбили по дереві обриси незнайомки.
І коли засинало поруч усе – ви відчували тонко,
Як звучить її музика, музи голосом чистий кришталь.

Краплі роси на побитих піонах в саду...
Засинайте в обіймах цього чоловіка, зранені квіти!
Ось він тримає вас на руках, як рідну дитину.
Не спиняйте його, він щасливий!
Він скучив за сином.
Він... –
Музика!

Там
Та дам
Та да да да да дам
та дам...
Стежить за бігом синіх очей його.
Руку кладе на плече його.
Нащо тривожить його
Силует незнайомої?..

Там
Та дам
Та да да да да дам
Та дам
Та да да да да да да да да дам
Там
Ми існуємо! Так, ми існуємо на землі!
Скільки нас, незнайомих чудових обрисів
У хвилях води, колиханні галуззя, схлипах музики,
У ковзанні пальців митця по дереві та полотні?
Ми чудові, так, ми чудові, коли
Любимо!

23.08.2019

Мій пес не гавкає. Мій пес – покинута статуя.
І як відтерти з нього усю життя чорноту?
Очиці, як дзеркала. Очиці його – гармати,
Що ними двічі на день береться у мене стріляти.
Волів би і тричі, й більше за всю мою доброту, –
Я навчила його чекати.

Горе нам, тим, що чекають весни!
З першим нарцисом нижчають наші гори.
Вицвіле серце вицвілому говорить:
Дещо тепер поясни, –
Як ти навчиш його не дочекатись?

Мій пес не обтяжений, любов йому, що й ненависть,
Стікає дощами по засмальцьованому хребті.
Він зважений і до зливи, і опісля, нею зневажений
Не похитнув у вазі.
Він вилискує під ліхтарем чорнотою моєї душі.
Як очі його – вуглини, то серце у мене – сажа.
І хто з нас згоряє заживо?

26.02.2019

Нас мільярди, та ми самі.
Місто гасить сірник об п'яти.
Лист, прочитаний рівно в п'ятій,
Обірвався на ноті мі.

Дві на шосту – він сам не свій,
Всі лічилки на три пророчать.
Ось гра фа. Олівці підточать
Для заповнення граф і дій.

Ще Ассоль не здійме очей
Від листа, як вже: соль-ля-сі-до...
Місто рядиться на ніч блідо,
Мінить пурпур й чорнило Ґрей.

До-сі-ля... гають люди... час!
Снів мільярди, вітрило в кожнім.
Ми самі, та усім тотожні.
Місто гасить сірник на раз.

Доки темінь – прийти не смій!
Не убравсь в пурпур, крає, вид ще.
Лист, відписаний якнайшвидше,
Обірвався на слові "мій"!

16.02.2019

Хтось боїться дивитись в очі,
В когось вічно лячна говірка,
А у мене – посеред ночі
Надто жаско скрегоче фіртка.

По селу розлились тумани,
За селом – зголодніли кручі.
Я ж бо – вина і марципани
Підсуваю біді рипучій.

Ач, ревнує мене до тіні,
Хоч повік не пали лампади!
Бавлю пальці свої об іній,
Тільки серцю не дати ради.

Знаю точно, в кого я вдалась
І куди мене місяць кличе.
Кожна лагідна – заховалась,
А сміливим таке не личить!

По сусідству – сновиддя й темінь,
А у мене – вогні та мари.
В когось груди при серці – кремінь,
В когось – наскрізь його удари.

Осідають тумани в ріки
Й кручі нині сипкі й несталі.
От би щось та й було навіки,
Хоч від радості, хоч – з печалі!

28.01.2019

Ми – одинокі орієнтири
На мапах долі щоденних стрічних.
Ми – точки втрачені на предвічних
Обривах думки і зламах волі.

Ми – перехрестя, мости і схили,
Комусь – вершини, комусь – підніжжя.
Ми водночас і засів, і збіжжя,
Дощі живильні й фатальні зливи.

Ми неприступні. Ми – переступники.
Чотирибокі дня пів і ночі пів.
А інших пів дня й пів ночі ми
Гладкі й обтесані, святі та сходжені.

О, ми є струджені! Ємкі, нав'ючені,
Ми заразом і повози, й впряжені.
І обросли вже мохами в'язи нам.
Ми – непорушні орієнтири.

20.01.2019

В ніч на Андрія виводжу твоє ім'я
Білим по білому. Випаде чи забудеться?
Ось тобі мить призначена, ось тобі грішна я.

Він чи прийде у сни, чи вкотре уже заблудиться?

Білим по бі-
Лому
Ломить сліди
Йому.
Снігом сади
Вкрива-
Є. Чи його
Нема?
Біле мені
Лице.
Серце ж йому
Оце!

Витягую із грудей
І грію об нього руки.
Тук-тук! – За дверима стуки.
Не знати б мені людей!
Тук-тук... Віддаю навік
Взамін на чуже ім'я.
Ось інший – мені чоловік,
А ось йому грішна я.

А може на те й зима,
Щоб ждати, кого нема?
А може на те і сни,
Щоб стрілися нам вони?

Тільки в ніч на Андрія, бо так вже спрадавна водиться,
Я виписую мрії примарно – по білому білим:
Стережи мої сни, адже й ніч зі світанком сходиться!
Дорожи моїм серцем – вирваним і зболілим!

12.12.2018

Богине моя, не плач, я гину в твоїх сльозах!
Сніги мерехтять на знак величчя твого і гніву.
Дарма по твоїх слідах росте золота лоза,
Якщо у своїх бо снах стрічаєш Пречисту Діву!

Мов частка душі в душі, мов ліва тобі рука –
Я терпну, коли болить твоє здичавіле серце.
Я – віра тобі та стяг, ти – повна життя ріка.
Я – губи, що їх твій біль торкає пекучим перцем.

Лягай на моє плече, робися малим дитям.
Ти – перли, яких повік не витопчуть пси і свині.
На вітер слова злетять, усе промине, затям –
Ніхто на усенький світ не вартий сльози богині!

11.12.2018

І все, у що я вірила, пройшло.
Сніги метуть, завбачливо безжурні.
Якби й мені, якби – в холодне скло!
Якби шляхи – не сон, сніги – не дурні.

І легко сипле, лагідно торка...
І грішно тане, і ніхто не спинить.
Якби ж могла змести твоя рука
З чола – сновиддя, з тями – гострі кпини.

24.11.2018

Ця вічноголодна вигнанка осінь гризе галуззя,
Висмоктує все найпоживніше і найсмачніше.
Аж важче стає дивитися в очі зрадливим друзям.
Аж менше любові візьмеш там, де брав раніше.

Лишайся одначе по той бік і осуду, і покари,
Колючого дроту чи то з поглядів, чи з укусів.
Вже купчиться синява неба стовпам димовим до пари,
Бо спалено жертв, опалих в останній її спокусі.

31.10.2018

І я люблю тебе, як звичку найганебнішу,
Як сон, що бавиться зі мною й не приходить,
Як паморозь, таку красиву здалеку,
Що хоч бери і обморожуй ноги.

І бігла би, бігла би, божеволіла б! От би
Босоніж по осені в зливи та буревії,
Щоб ощасливіти раптом! Та я ж так не вмію,
І бачу аж кожну із твоїх вад.

А ти в мені – риками водоспадів.
А ти – зусібіч ім'я моє кличеш.
І я горілиць обезсиліла падаю.
І я люблю тебе.

26.09.2018

Чи цвіркуни за вікном, чи малі чортенята, чи голос твій?
Місяць виманює з хати тебе – заплутанокосу.
Дивна дівице, зтуманеноока, хибно йдучи – радій.
Просять на свято тебе нерозумну, тиху і босу.

Мавки ридають і моляться завше, коли їм ведуть сестер.
Коси розчісуватимуть гілляччям, немов хрестами.
Туга ж твоя в деревищі поселиться звіку, як відтепер.
Ніч проти шерсті гладить, як рідна, тож не просись до мами!

Є, щоб коріння урешті пустити, і воля, і висота.
Та безприхильним лише дорога – свята оселя.
Вирвати тяму і вирватись з тіла – дурість? Жага? Мета?
Лиш цвіркуни за вікном голосять, а зверху – стеля.

02.08.2018

Сізіф штовхає свою каменюку і підлаштовує плечі.
Пилюка січе, як металу стружка, поглиблює борозни п'ят.
Час від часу лють розпирає скроні коротким спомином втечі,
Аж небо ричить і регочуть схили, луною звучить: вар'ят!

Аякже, вар'ят, підлабузник смерті, прабатько потуг намарних.
Роби свою справу, зухвалий блазню, коти свою вічність ввись!
Олімп перелічить улюбленців грішних і не знайде безкарних.
Боги все так само будуть богами, молись їм, чи не молись.

І ось, як покара, стискає горло вершини стрімкої спрага.
Є мить, щоб зробити ковток свободи і до підніжжя мерщій!
Це гра волелюбця, спокуса безсмертя, пекельна жага, відвага.
Сізіфе, нехай над твоїм прокляттям завжди ідуть дощі!

22.07.2018

Я сьогодні не встигла дещо:
Може жити, а мо – щось більше.
Так міняють вірші на вірші,
Так за ляпас – не здачу, – решту,
Так прищеплюють дубу липу,
Накладають на опік пластир,
Так умовне беруть за власне,
Обезкиснюють сміх до хрипу,
А тоді, під гнітючість рішень,
Безумовністю заперечень,
Розпинають межу обмежень
На життя і на дещо більше.

19.07.2018

Небо суне, неначе стадо сивих буйволів до водопою.
Лоб до лоба скрегочуть колії і колеса товарняків.
Калабаню бентежать падалки аличі та хлопча стопою.
Сонце мече тривожні натяки на замружених вояків.

Тут буває, що час зупиниться чи припізниться по маршруту,
Тільки падає, не стидається, певне знічев'я, алича.
Хтось поодаль втрачає з лайкою власну гідність, з трудом здобуту,
А мені до колін оголених припадає брудне циганча.

06.07.2018

Залиш собі мої присвяти!
Покинь на мене нашу вічність!
Ніхто не здатен подолати
Такої вирви часової.

Я навчена собі брехати –
Найнепомітніша погрішність.
Найдосконаліша поразка, –
Котра з собою у двобої.

Хай накладуть мені пов'язки:
На очі – грубі, непроникні,
На рани – білі, всепалючі,
А гіркотливі – на вуста.

Бо не просила в Бога ласки
На власну долю марносущу,
Але налити щастя гущу
Молю в твою, котра пуста.

Та поміж нами прірви й кручі –
Ні час, ні місце не співпали.
Чи янголів за те скарали,
Що люди до розлуки звиклі?

20.06.2018

Коли в тобі скінчився день,
Аж ніч заплакала раптово,
Коли в тобі немає слова
І не співається пісень,

І лінь дивитися на світ,
І тінь сповзає аж у п'яти,
Коли у грудях – стужа м'яти,
А під очима – темінь літ, –

Якої жили увірвати,
Якого збутися ребра,
Щоб ноги визволити з вати,
Зцідити думку з-під пера?

І що залишиться по тобі?
Життя чимдуж ковзне по лобі,
Бо найстрімкіша ковзаниця –
Це вічність, що стирає лиця.

18.06.2018

Стає душа на виднокраї.
За нею – смута і полин.
І так полошить чорні зграї,
Що ті здіймають рваний клин.

Пташиний вереск. Неба пломінь.
І промини, й не пом'яни
В крилатій висі гострий промінь,
Коли утишаться вони.

Цей край убраний бур'янами,
Як в сонцем ткані килими,
І буде витоптаний нами
Ще до покінчення зими,

Ще до покільчення дороги.
Душе, а здужай не злягти,
Коли узриш, стоптавши ноги,
Що розпорошено хребти,

Що розверзались океани,
Що розкололись небеса.
Чи ти поплачешся на рани,
Як доторкне тебе краса?

Ні! Стоячи на видноколі,
Пройшовши вічність до мети,
Зневаж свої звитяги кволі,
Наважся через край піти!

18.06.2018

Гір нема! –
Як вирок, як холодна долі відплата.
Ось кіно, дивися його і не май претензій!
На тобі острівець святий:
Латка неба і власна хата.

А що коли Монтеск'є помилявся?
Переоціни себе, дій!

17.06.2018

У провулках хиткого міста
Зримо падають на людей
Темні тіні всеневідпущеного
За негріх каяття.

Кам'яна маловірна невіста,
Побудована на піску,
Хамовито самокарається,
Коли й Бог відпустив.

12.06.2018

Вона досі в'яже з мене вузли і плаче, що стерла пальці.
Перейдем на "ти", – пропонує. – Нехай. Вогні полотніють, страх!
Доречно було б замітати сліди, вдавати зі себе блукальців,
Котрі ненавмисне сплутали мітки, лиш схибили на словах.

Та їй притаманно рубати з плеча, а ще – ця вульгарна чесність:
Я висучу з тебе та хоч би й канат, а хоч би й суцільний нерв.
Клади своє фото на купку вчорашніх, тут – пам'яті безшелесність.
Вітаю, сестричко, у наших рядах щоденням гартованих стерв!

09.06.2018

І коли моя земля стає плоскою,
А кити хвостами хмари наганяють –
Ті, що прямо йшли, кути мої минають,
Лиш облущуються спогади лускою
В сіль глибин, котра з прибоєм ріже ноги.
Долу пекло бачу в тріщини наскрізні.
Осягаю думку: землі наші різні...
І в китів своїй землі прошую вологи.

18.05.2018

І буде це остання із висот,
Коли шляхи подивляться у спину.
На них покинуту тебе-дитину,
На них загублену тебе-дитину,
На них утрачену тебе-дитину
Вже не притулить жодна із чеснот.

Ти взяв її за дорого. А втім,
Що є достойною ціною смерті?
Усі відречення були відверті
Та й клятви всі не суперечать їм.

І грім побий його, та відбуло
Усе і всі. А час – сліпий приблуда
Обабіч тебе став і просить чуда.
Зарадь йому, спини, розгладь чоло!

І буде це остання із висот,
Де пригадаєш путь себе-дитини.
Там в сонця золоті спливаючі хвилини
Монетно котяться, відрікшись позолот.

17.05.2018

Що розказати тобі, моя одинокосте?
Гавкають пси та свистять по шосе машини –
Сивоголосі, бо вибиті клином клини
Горло дірявили, мов кольорове скло.

Стільки небесної сині вмить протекло!
Наче розпечене дно, аж виходить пара.
Зовсім прозора, та надто вогка примара, –
Стільки води у тобі, моя спраглоокосте!

Повні зіниці, та спразі й цього замало.
Чим тобі, скрушна, маю лягти на груди?
Гавкають пси, коли замовкають люди.

Краще поглянь, як скельцями ніч заслало.

11.05.2018

І радість стала осадом в вині.
І туга стала сном, що забуваєш.
Якого світу, даного мені,
Ти повернути нині вимагаєш,
Немовби я злодійка без пуття?
Не мов мені ні слова, ні півслова,
Бо я вкраду і душу, і життя,
Щоб з них розквітла гілочка бузкова!

Тепер тобі блудити без душі,
Мені ж – непарні пелюстки шукати,
Заквітчувати глеки і ковші,
Й захланно награбоване черпати.
По небу – хмари, цілі табуни.
Не вимагай від мене повернути,
(Нема в розлуці нашої вини!)
Дароване давно, та не забуте!

27.04.2018

Це прозріння прийде опісля плачевних втрат:
Нам не раді тут! Нам не раді! О, нам не раді!
Як життя і свобода – це є неминучий гарт, –
Говоріть, бо гартуємось в кожній лихій пораді.

Ми не падали в прірву, ми летіли, але на дно.
Чи ви думали, всі крилаті належать небу?
Врешті, дужих й недужих приручить собі воно,
Що в житті та свободі однакову мають потребу.

Це прозріння здійметься натужно, як дух з-під ребер,
Та, як все неминуче й минуще, таке й воно.

02.04.2018

Місяць зайшов за хмари.
Ніч – невесела подруга.
Блимають фари
В тумані.
Примарно довкіл.
Поодаль – наполоханий дух сирий.
Духу чийсь,
Осиротілий духу,
Оминай мене в цій дорозі!
Важкістю муки своєї на мене не впадь!
Духу, чий ти, неупокоєний духу?
Твій контур розмитий.
Імла ти.
Я не несу розрухи
І ти не несеш розрухи.
Що ж рухає нами?
Сім кіл своїх не перейдеш до часу.
Сім життів не волів би,
Та отримав довічну пастку.
Духу, охопи мене жахом недружньої ночі,
Щоб і місяць захмарний зблиснув
Співчуттями і сміхом.
По дорозі до... до...
му... шу...
м...
Пізнати шлях.
Як розвидниться – висушу душу.
Жаско блимають фари таких як я –
Шукачів домів.
Ти ж – оселений тут.
Не порушу
Спокою твого,
Нарешті спочинь!
Духу чийсь,
Чий ти?
Чи добру мав душу?

31.03.2018

Хто цей фантом, що позаду з лівого боку?
Думоньки, коси, доріжечки нам покручені.
Яблунька дика, пак уродила нівроку.
Сни скаламучені.

Стежка крізь зарослі. Стежку, їй-бо, не видко!
Рученьки, ніжечки, серденька, пороздирані.
Падалки – в пазуху, бо загнивають швидко,
Чесно зазбирані.

Вже ген на обрії, обертом тяма, сонце
Пеком пече і котиться вниз розлютоване.
Ліпше не відати землю. Пекло чи схрон це –
Дно приготоване?

Подих фантома здійнявсь, мов страшні вітриська,
Як до гризоти вода каламутна снилася.
Прикро далеке напастя вгледіти зблизька.
Слізка пустилася.

Він коло мене вузлами зав'яжеться, знала.
Лиш не злякати би! Сонмища крапель зронено.
Яблунька, з кореня дика, теє сховала,
Що заборонено.

Плід зачервонений втрапив з гіллячя в руку.
Хто ж цей фантом, що не відає нич тілесного?
Дам і йому скуштувати дику розпуку
Серденька чесного!

29.03.2018

Заясніло довкіл. Ти – місто.
Ти готуєш йому оселю.
Димом стелиться подих опалених таємниць.

Лиш очікуй його, невісто!
Застороги млинами змелюй
І пильнуй, щоб олії достатньо було в ліхтарях.

Він прийде, як біда, – раптово,
Накладатиме латки лиха.
Пришивай їх дрібненькою строчкою, не корися страхам!

А опісля – зціловуй втому,
Колисанки наспівуй стиха,
Бо міста будувались спрадавна, та вічних ніхто не стрічав.

20.03.2018

Сотні причин, щоб покинути в тобі батьківщину:
Дощенту зруйноване сонце,
Поле битви розрите,
Уламки любові витіснені уламками метеоритів...
Не репетуй тепер! Ми вижили,
Отже, нам говорити!

Якщо ти покинеш мене, якщо я тебе покину,
Хто витинатиме з плоті зарості чужої кропиви?
Вона ж розростеться пекучим кущем під серцем!
Вичавлюй мені на рани її гіркотливі есенції,
Запахи ледь вловимі
Болю.
Словами палиш.
Сенсу немає у втечі, та нам і без того ведеться
Не солодко. Солод коб
Хто заклав у посудини?
Перший крок то є звично марудна справа,
А далі за принципом найменшого спротиву,
Супроти прогнозів погоди, що провіщають посухи,
Скупості пісної свідомості і світового безсилля,
Сповнимо діжки живою водою!
Ось вам і Дао де Цзин – посудина ціниться порожнечею,
Тісно у ній чи бездонно, – наповнення не переміниться.
Але ж коли стоїмо на опаленій батьківщині,
Прірва у грудях здається всевимірною, та не всесильною.
І закипає, вирує людське ядро, наче магма любові.
Очікувано повинна б розплавити і найміцнішу скелю,
Та падають виключно метеорити
Слів.
Хто їх сплів такими важкими?
Прошу благодатної повноти у грудях,
А чую лиш, як кущі чужої кропиви
Розростаються все дужче і дужче з-під серця,
Заполоняють мій всесвіт,
Дощенту руйнуючи сонце.
Тікаю від власної втрати.
Навздогін: як ти?
– Пече.
Кинь мені тінь на п'яти!

17.03.2018

Після поразки, прийшовши в мою оселю,
Стомлено вивертатимеш із кишень
Свідчення – прахом на душу, зерном на скелю:
Дещо зірвалось... Не панікуй лишень!

Хочеш, пришию тебе до цієї втрати?
Будеш пропащим, згубленим, навісним,
Тяжко зібравшись з силами, – ледь злітати,
Й тільки-но груз додолу, як ти за ним.

Як же ти ненаситно жадаєш герцю!
Будеш боротись зі споминами либонь.
Та висипаєш останню дещицю перцю
Після поразки в твердиню моїх долонь.

16.03.2018

Вона прийшла! Кому її карати?
Насильно інша. Сильна через силу.
Вона – морської піни гнів. Помилуй,
Всесуща Невідомосте! До страти

Короткий шлях по плесу непробуднім.
Гладка дзеркальність бажаної смерті
Цей гул чуттів, ці спомини роздерті...
Людське переливається в безлюднім...

Тікай! Тікай, платню не позбирати!
Полотна плоті не вартують бою –
Востаннє між чужих побудь собою!
Вона прийшла, не вам її карати!

15.03.2018

Вона мене – вічно холодними пальцями по лиці
І дико кричить, аж судини від тиску тріскають.
Тримає при собі, як гривню у гаманці:
Прикметно підеш на почин, ще зиску би!

А я скопійчанилася на зло їй, тепер ми квити.
Ну що, гострослівна, кути мої хитро стесано?
Та згодом: гаразд, нам варто поговорити.
І криком до дзеркала: мені від тебе не весело!

10.03.2018

Стрепенулась. Ніч гуде натужно,
Витинає місяцем фату
Чудно-красно та усяко-ружно.
Каже: дай-но коси заплету!

Дівич-вечір зорями моргає.
Це така колюча висота!
А коханий? Мій коханий знає,
Що під вельоном ховається не та?

Місяць злушпився на мене гостросяйно:
Хто тут крім невісти обізвавсь?!
Стрепенулась. Не до мене: дай-но 
Коси, каже, бо жених заждавсь.

09.03.2018

Він повертає мене до тями,
Як забуває про мене просто.
Гостро заточене, отже легко ввійде під шкіру.

Скніють позичені вислови й лиця.
Хто я? А хто ти? Ми – небелиця,
Варто переповісти, – одразу втрачається сенс.

Місто над нами виконує звичне,
Ці ритуали також позичені:
Ти допиваєш каву, я відсуваю чашку. Не важко.

Досі бувало, буде і після –
Ритміка пісні цієї повториться.
Власне, на мить лиш відчується близькість душ

Й знов розтечеться, мов ніч по стрісі.
Отже, на ранок повинно розвиднітись
І повернути до тями, забувши просто.

08.03.2018

Скільки ще спалених крил і сердець обезкровлених
Зможе у собі вмістити вселюдська історія?
Це не містерія, чорт забирай, це доля!
Вогники вікон блимають SOS.
Поодинокі врятовані
Повимикали
Світло.
...
Дехто
Тривожний
Так само, як ти тепер,
Штори нервово розшторює...
Погляд напружує та затамовує мить.
Ким залишаються люди, коли із очей заслони
Янголи вгору здіймають, а віддзеркалене падає ниць?

08.03.2018

Бо такі не лишають слідів, а просто ідуть у вічність.
Відпускаючи пам'ять, бентежне беруть з собою.
Трафаретки життя у них завжди суворого крою,
Щоби лиш почуттів не вколола калейдоскопічність.

Ач, як промені грають! Сонця́ми виблискують скельця
І стрибають по лицях чужих зманіжені світлом зайці.
По полицях розкладене щастя, мораль не вмістилась в байці,
Бо такі не лишають слідів, а тихо зникають з серця.

06.03.2018

Та пустелі цієї сльозами не розмочити,
Хоч грозися, а хоч зарікайся, хоч тягни на шнурку корабля.
Так знецінена тінь полуднева хотіла спочити,
Що обвуглилася шкандибаючи й врешті зійшла до нуля.

А позаду маленьких слідів босоногої тіні –
Грубі борозни, вихори пилу і уламки її кораблів.
Чи оази зійдуть на слізливих перетинах ліній,
Коли небо затято мовчить й океан у проклятті змілів?

06.03.2018

І знаючи, як важко нависають
Суворі стіни у твоєму домі,
Як ночі здичавілі брешуть втомі,
Що із усіх одну Останню мають,
Котру пришлють до тебе за сестрицю,
Що здатні стогони твої кришити крицю
В її очікуванні день за днем, і варто б
Брехати менше, піддаватись гарту,
Тесати душу до тонкого прута,
Змиритися, що спогади – це пута,
Що із життя написане не стерти,
Хоч жити з цим – страшніше, ніж померти,
Що врешті гул думок тебе оглушить,
Тож будеш рятуватися ганебно,
Що не прийму таким, а вдам, що темно
В моєму домі, й гнів душа обрушить...
Та знаючи, як давить сіра стеля
Тебе щоночі втомою чекання,
Зриваю голос, доки не Остання:
Все досі добре, я – твоя оселя!

28.02.2018

Я дочекаюсь променів різких,
Що відшарують явне і таємне.
Моє мовчання, невимовно чемне,
Передчуває кожного із них
На підвіконнях зрушеної ночі.
Привіт, мої глузливі поторочі!
Я – ліки вам, а ви мені – життя.
І страченому глузду вороття
Не буде вже. Допийте до останку!
А ви, пусті, злякалися світанку,
По закутках розбіглися на глум.
Мені лишили зачерствілий сум
І каламутну, охмелілу тяму.
Та чим тепер заповнити цю яму,
Що вирита з-під лівого ребра?
Крилом укрити? Дайте ж бо крила!
Ягням вовки наситились і плачуть.
Розніжену, розбурхану, ледачу,
Клянуть свою паскудну вовчу вдачу,
На місяць виють, наче на свічу.
Чому ж впокорено, напотемки мовчу
Уже крилата ще не янголиця?
Бліда, бо скинула свої яскраві лиця
На підвіконнях зрушеної ночі.

Так відшаровуються погляди і очі.
Так розмежовують святе, ніяке й темне.
За мить – у вічність, явного таємне,
Лечу.

03.02.2018

Вийди на волю! Вийди вже з мене геть!
Голою правдою тулишся ти до дзеркал,
Пустко душі. Думки святої вщерть
Дай мені! Дай мені! Дай мені! Бачу оскал –
Дехто Не Я глузує із нас обох,
У задзеркалля затягує деяку Я.
Вийди із мене! Там бо живе мій Бог!
Дехто Спустошений – зветься Його земля.

02.01.2018