"Якось півночі сумної я слабкий шукав в сувої
Знань химерних та цікавих..." Е.А. По

Всю ніч грала скрипка у мене в руках
сумний незнайомий твір.
І тільки смичок, що ламавсь на тріски,
мені промовляв: не вір!

У ніч проникали крізь тіло дверей,
крізь товщу бузкових стін
предивні мотиви благальних пісень –
від мар відвернути тлін.

Рукою моєю невидимий хтось,
як власною, управляв,
і струни примушував плакати в такт
словам, яких не промовляв.

Здавалось, ось-ось і стіна зацвіте
п'ятипелюстковим бузком,
і колір, котрий – меланхолії стяг,
проявиться вищим зразком.

Крізь очі свої я, немов крізь вікно,
дивилась на все це здаля,
і вгору мій дух підійнявся аж так,
що вгледілась всенька Земля.

Ще вище! Сильніше! Гучніше, ану ж,
хай іскри летять зі струни!
Поглянь, ляльководе, як я понеслась,
мене тепер спробуй спини!

Смикнув ляльковод за мотузку руки,
що довга, як трап до небес,
аж я почала раптом падати вниз –
прогнав мене з неба Зевес.

Я падала й падала, різала тьму,
ковтала зірки на путі.
В правиці стиснувши смичок, наче меч,
кресала вогні золоті.

Ось хмари минула, хвости літаків,
промоклі зелені дахи,
й тоді під одним приземлилася з них,
як попросинались птахи.

І безперестанку оказію цю
вів супровід скривджених нот,
а стіни бузкові понурість свою
приписували до чеснот.

Уже я стомилася з тої жури,
стомилися й лиця примар,
що так проявлялись на стінах, як бог
явився там – посеред хмар.

А скрипка все грала благальний мотив,
і вкотре – на друзки смичок.
Та заново гілка бузку проросте
у руку, немов черв'ячок,

і ось вже на струнах – тремтіння псалмів:
від лиць відведіть наших тлін!
І я, співчуваючи, стримую ніч,
вчепившись її колін.

Ох, це було вчора, а може, торік,
ота нескінченна гра,
в якій ні для кого з усіх нас гравців
не видно було добра.

Та й зараз, пригадуючи в напівсні
мелодію цю чудну,
я стиха молю за примар у богів:
врятуйте бодай одну!

25.05.2020