Сотні причин, щоб покинути в тобі батьківщину.
Дощенту зруйноване сонце.
Поле битви розрите.
Уламки любові витіснені уламками метеоритів...
Не репетуй тепер! Ми вижили,
Отже, нам говорити!

Якщо ти покинеш мене, якщо я тебе покину,
Хто витинатиме з плоті зарості чужої кропиви?
Вона ж розростеться пекучим кущем під серцем!
Вичавлюй мені на рани її гіркотливі есенції,
Запахи ледь вловимі
Болю.
Словами палиш.
Сенсу немає у втечі, та нам і без того ведеться
Не солодко. Солод коб
Хто заклав у посудини.
Перший крок то є звично марудна справа,
А далі за принципом найменшого спротиву,
Супроти прогнозів погоди, що провіщають посухи,
Скупості пісної свідомості та світового безсилля –
Сповнимо діжки живою водою!
Ось вам і Дао де Цзин – посудина ціниться порожнечею.
Тісно у ній чи просторо – наповнення не переміниться.
Але коли стоїмо на опаленій батьківщині,
Прірва у грудях здається всевимірною, та не всесильною.
І закипає, вирує людське ядро, наче магма любові.
Очікувано повинна б розплавити і найміцнішу скелю,
Та не розплавити метеоритів слів.
Хто ж їх витворив такими важкими?
Прошу благодатної весни у грудях,
Але буяють тільки кущі чужої кропиви,
Розростаються все дужче і дужче з-під серця,
Заполоняють мій всесвіт,
Дощенту руйнуючи сонце.
Тікаю від власної втрати.
Навздогін: як ти?
Пече.
Кинь мені тінь на п'яти!

17.03.2018