Приймаю в тобі усе. Починаєш між іншим, втомлено і відсторонено серед легкої розмови: пригадуєш, нещодавно мене викликали на роботу у вихідний? Так от, я збрехала. Їздила в те місце без тебе. Не була впевненою, що доберуся вчасно. Та й не пам'ятала дороги. Я не потребувала тебе поруч. Дуже хотіла туди.
Я слухаю і допитую, повільно розмотую клубок деталей. Обличчя у мене просте, безвиразне, не відлякати б тебе емоцією. Давно вже забула, як воно – дивуватися, та злегка, лиш на мить, піднімаю брови – данина людському стосунку, не відлякати б тебе і байдужістю. Можливо й хотіла б бути виразною, та вивчила, що у виразності, як і в озвученні, є, хоча й непомітна в моменті, поглинальна енергія. Вона всотує навіть не час чи силу, навіть не ідею, а сам стержень, серцевину людини, те, що могло б називатися іскрою душі, як називається іскрою дія Божого Духу. Після виразності та озвучення завжди відчуваю себе спустошеною, без драматичного натяку, але банально і картинно спустошеною. Це наче вилити усю чисту воду на мокру землю – безслідно, нешкідливо, та не залишиться для пиття. От тому і живу зі стуленим ротом, тому непохитна в присутності – бережу в собі воду, щоб вдосталь напувати людей. Але ти зовсім інша, казала ж не раз, маєш потребу в розмовах. Лишень дещо втомлена нині. Я вивчили формулу – не відлякувати. Я слухаю. Знаєш, вода у мені заряджена. Попри зовнішню гладь – в глибинах безліч коливань атомів, і з кожною хвилею доноситься інше відлуння: збрехала, не потребувала, хотіла... Гладь моя щільна й непрозора, та коли б отим коливанням дібратися до поверхні, – щось подібне на сонячних зайчиків зблискувало б й зникало невпинно. Це мої усмішки, люба, бо пишаюся і милуюся твоїм виринанням із власних глибин: збрехала, не потребувала, хотіла!.. Втомлено і відсторонено – тільки так жінки нашого роду наважуються зізнаватися у собі.
Візьмеш колись і мене з собою? – нарешті стаюся безтурботною, коли ризик відлякати минув. Звісно ж! – набираєшся врешті сил. Приймаєш і у мені усе.

27.05.2023

Прибігає мене цілувати, сповнена радості. Питаю: за що? А у відповідь просто отримую ще міцніші обійми. Моя дівчинко, мамо, промене моїх днів! Як всміхатися в темряві, як не заплакати на видноті? Всі жалі мої носиш у горлі, хоч жоден тобі не назвала. Мрії мої світанками закрадаються неозвучені. Називай їх отак, як мене називала з колиски, – веселинками серця. Я ж по заході сонця на зміну їм буду приходити, пильно смуток ховаючи в сутінках, щоб одна з нас могла говорити. Інша слухатиме.
Прибігає мене цілувати, сповнена радості. Питаю: за що? А у відповідь чую: бо ніколи мене не засуджуєш!
Моя квіточко, мамо, принцесо моїх володінь! Як ти сяєш в своїй любові!

04.05.2023

Незабаром народиш первістка. Обіцяють, що на мої іменини. Підбираєш йому ім'я, розглядаєш такі, як новорічні дарунки для незнайомців, – цікаві, непроговорені. А між тим –повторюєш, аби не сумнівалася, – в подарунок тобі народжу! Аж ось, доки я ще готуюся до любові неназваної, серед усіх обираєш, буде Марком! Та чи мудро це, – готуватися до любові? Запевняю тебе: красиве, мов янгол, що на верхівці ялинки! А в душі усміхаюся: це либонь мої музи натхнули її, хитрунки, на честь нашу спільну. Це ж бо перша моя подоба, яку самотужки натхненно творила, підбираючи літери на язиці: мр... і аррр... і рк! І витворила. І ожила в них. І віджила в них врешті.
Заглядаю у очі свого Дужокрилого, що сідає під стелею й пір’я розчісує, – скажи, чом же ти їй не нашептав? А коли не отримую відповіді, проваджу своє: як на руки візьму сина цього улюбленого, то гладитиму його по голівці під тихі наспівування "мрр-ррк", та на честь твою потайки кликатиму: у-лю!

30.12.2022

Сезон шарфів розпочато марсаловим, сезон сирості – низькою петлею з волосся. В ці передосінні дні звуки торкають мене все слабше, наче між ними і мною розтікається крапля вакууму, масниста й чорнильна, та все ж – не помітна людському оку. Вона ковтає усі небезпеки, страхи і сумніви, вселяє у мене рішучість, втягує в рух вулиць, виштовхує з-перед автівок і веде крізь безладний гамір все далі й далі, аж доки не зупиняю її холодними подушечками пальців і змушую повернути назад усі засмоктані звуки, мов перемотую платівку, відпускаю день йти і нарешті розпочинатися.
***

Животики
Теплим животиком на студеній землі – так визріває в пам'яті цей самий день кількарічної давності. Літо тоді, здавалося, буде продовжуватися аж до грудня, а мить – до запаморочення. На серпневій галявині звуки були чіткими, а повітря дзеркально чистим. Сонце пробивало мене струменем десь поміж лопаток, а земля струменіла в черево. Перетинаючись в тілі, ці потоки зливалися в єдине ціле, наче дві нероздільні енергії, що творять життя.
Я лежала і дослухалася вибуху в грудях, бо відчувала себе невід'ємною частиною всесвіту, плоттю землі, відірвавши від себе яку – вона закровоточить. Та щось спотикнулося об мої ноги і безболісно роз'єднало мить з вічністю. Дітям до снаги таке і навіть більше.
Жовті зайчики застрибали з водоспаду в наші об'явлені сонцю зіниці, м'ячі та дітлахи застрибали по нашому покривалі, а запахи їжі застрибали просто у нас під носом. Мабуть, пора вставати.

Сокіл
Сокіл виявився схожим на мене, чого я аж ніяк не очікувала: м'які риси всупереч гострим формам, впертість всупереч послушності, багатомовність всупереч мовчанню.
Отже, тезка? – Шкірячи жовті зуби, притискав мене до засмальцьованої ватяної куфайки мій новий друг, доки я намагалася не опускати лівої руки з важким птахом.
Виходить, що тезка, – насилу відлипнувши мовлю, безпорадно впираючись правою рукою в повітря. Тепер вже можу розглядати зблизька буру кінську шерсть на сірих плямах жиру його куфайки, переконуючи себе, що вони не лишилися на моєму обличчі.
Як майстерно і правдиво людям вдається бути простими, якщо сприйняти реальність за рідний дім. Всміхаюся, зазираючи знизу в очі цій високій і темній скелі.
Тільки не заважайте, – суворо зупиняю наступну його тираду, – у мене тут ритуал! – і киваю на птаха. Сокіл, зачувши таку нахабність і зарозумілість, дереться мені на шию, залишаючи за собою спітнілу шкіру і червоні сліди від пазурів. Нам не вдасться стати ближчими за такий короткий проміжок часу, усвідомлюю я. Мені не вдасться почути більше, аніж він готовий розповісти. Та все ж, стійко відбиваючи цей удар, повертаю його на передпліччя, не виказуючи відчаю, бо сьогодні він – мій противник у битві поглядів. Але птах відвертається вкотре, він переможець за визначенням, тож я прощаюся з ледь жевріючими дитячими мріями, а він вдаряє мене по щоці крилом, знайшовши у плескоті цього руху надійний спосіб сказати: не обманюй! Що ж, зізнаюся, я не надто й вірила у щасливий кінець.

Риба
Між дзенькотом води у водоспаді та клацанням фотокамер вона ковтає усю тишу з простору, натомість заповнює його безкінечним потоком слів. Справжні риби такого собі не дозволяють, та вона – втілення усього людського, жінка у повній мірі цього слова. Здається, онтам вже досліджено усі можливі закутки і отримано увесь можливий досвід. Знаю, вже скоро їй повинен наскучити цей росяний рай, тому випереджаю її втечу і гукаю до себе. Пливе моя риба в потоках золота і думок, такій як вона сокіл точно подивиться в очі. Ми чудові, коли разом, на фоні одна одної ми унікальні та виразні, у неї завжди з собою сміх і вимоги, а в мене – план і рюкзак.
Скеля праворуч мене знову оживає, його брови нависають наді мною густим затінком, а гулкий голос вгамовує норов сокола і той переступає з людини на людину, з моєї руки на її руку, і скляними очима ловить її погляд. Сталося! – встигаю помітити я.
Сонце вже на вершечку світу, тому важко роздивитися те, що вгорі. Та чоловік у брудній куфайці прощається з нами першим і міцно стискає мою долоню. Я дивлюся на надірваний ґудзик під його шиєю, це те, що хочу запам'ятати замість комічно негарного лиця, а надивившися, подаю руку цій надто необережній дівчині на слизькому камінні, бо віднині мушу берегти її для майбутнього сина.
Ще чутно наспіви коломийок і напутні слова чоловіка з соколом, та, не озираючись, йдемо далі. Наш шлях – стежкою долі вверх.
***

На мокрому асфальті перше опале листя кидається крок за кроком далі за вітром. Сірі стіни одноповерхової вулиці набирають все глибшого кольору і таємниці. Дощ – провідник неквапних – ледь перекрикує Кріса Рі, що звучить у моїх навушниках так тихо, як тільки може. Вже знаю, – сьогодні буде півсонний день, один з тих, коли чашка за чашкою грієш руки біля розслоненого вікна, не відводячи поглядів і не вдаючи байдужості до надто близьких перехожих. А вечором, окутана шарфом та першими холодами, я так само повертатимуся додому, дорогою перетворюючись на власний спогад.

29.08.2021

Вони влетіли, немов гранати, вкинуті рукою фатуму. Чорні, хижі, впевнені у своїй правоті. А стіни були білосніжними, та тільки до пори.
Як же й мені навчитися впевненості у своїй правоті? Та, здається, сон був не про це. Можливо, сон і зовсім не був про мене.
На чужій території, під дахом чужого дому, в стінах побілених не для тебе, що можна собі дозволити, коли не вистачає навіть кисню? Можна, до прикладу, не доводити іншим, що вони неправі, якщо тільки не шкідливі для решти. Та в протилежному випадку…
Я вмію клювати, ніколи не вчилася, але вмію. Я ніколи не була білою вороною, бо так – я не обрана світлом. Я пасмурна. Я не навчена клювати, але клюватиму вашу шкідливу неправоту і саме від того мені бракуватиме кисню.
Коли вони вилетіли, озлоблені та надмірні, то мені навіть здалося, що це випадковість, що варто просто випровадити їх, вказавши на помилку: тут не ваш дім, попри те, що і не мій. Здалося, це просто, бо правильно. Але мені так тільки здалося, тому що надто важко розгледіти злобу серед вибілених стін.
Правда пройняла мене, наче холодний порив вітру серед теплої ночі, наче викриття брехні, означене на папері, наче заблизький шепіт зговору, наче йшло до грози. Правда обплела мене полосами тріпотливих фіранок, сковуючи рухи, затуляючи очі. Я відчула її на дотик, ось вона – вбивча правда! Страху не з'явилося, тільки здивування: так, вони прийшли сюди навмисне! Вони прийшли сюди, щоб клювати, оцей десяток ворон, які виявилися найсміливішими, хоча жодна з них, як і я, не була білою. Решта – стояли під вікнами, усі зі знайомими, хоча й не впізнаними людськими обличчями. Вони нанавиділи мене. Вони сміялися, адже їх, наче світло ліхтаря, цілувала фортуна, а мене – клювали ворони.
Випровадити виявилося неможливим. Необхідним стало відбиватися. Клювати мене у вибілених стінах, нехай і не білосніжну мене, нехай і не у моїх власних стінах, мене – з усмішкою привітності перед несподіванкою, клювати під насмішки інших, тих, що непричетні, бо знадвору, так, так, здається, це нечесно.
А раптом вона є у мені – перемога? Раптом вона сильніше від моїх осягнутих сил? Раптом – це те, чим можу стати вповні, якщо відкину все решта, те, що кличе мої сльози, коли приходи гордість і ніжність за обраних світлом, те, що народить у мені віру в мою правоту?
Коли з'явилася перша кров і я розуміла, що вона не моя, ті, що стояли знадвору, все ще сміялися по-воронячи, та щораз більше проступала крізь сміх їхня непташина суть і щораз більше їхнє чорне забарвлення перетворювалося в брудно-коричневе, і щораз довшими робилися їхні ноги, щораз сильніше від низькості їхньої змови заносило вітром і мокрою собачою шерстю. А в моїх руках залишалося чорне вороняче пір’я з краплями крові на стрижні.
І саме тоді це сталося! Саме тоді мене пройняла думка: як Той, хто білив ці стіни, хто роздмухував ці фіранки, хто перемінював тих, що надворі, хто не обраний світлом, бо Сам обирає, як Він, Той, хто не прийшов у мій сон, хто керує рукою фатуму, Той, хто впевнений, як Він дивиться зараз на мене і якою бачить мене? Наскільки далеко я можу зайти боронячись? Які вони, всі ті, що дивляться і судять?
Так, саме тоді, саме тоді я втратила впевненість. Така звична для мене втрата. Такий знайомий присмак солі. Я розгубилася, стала тонкою і тріпотливою, безсилою навіть для того, щоб втримувати жмут пір’я в руці, засоромленою і гнітючою, пасмурною. Мені забракло кисню.

Подеколи гостро відчуваю, що вмію маніпулювати чи то пак керувати сновиддями. Так трапилося і цього разу – з невимушеної маніпуляції з'явилася дехто вона – рішуча і виважена, спокійна, як плесо над вирвою. Дехто сильна, дехто опікуюча, дехто Перемога. Її втіленням стала сестра. Моєю ж вигадкою вона випровадила небажаних гостей, наче по-іншому в її присутності і бути не могло, байдуже, в чиєму домі, у чиєму просторі.
Та подеколи – притуплюється всяке моє відчуття і тоді я падаю у прірву сну, обертаючись за годинниковою стрілкою у мороці простору, і щось вибілене тріпоче аж надто високо наді мною, так високо, що стає неважливим думати про нього і судити його. І пробачаю а чи забуваю про всіх, що хижі, що приходять навмисне зі злобою, приходять вбивати чи висміювати. І не пробую боронитися. І програю. І ніщо не кличе сліз моєї ніжності. І перестаю бути.
Та все ж цікаво, як це – навчитися не виказувати невпевненості у своїй правоті?

11.07.2018

Сліди лягають вервицею під вікнами. Хто вона – та, що ходить босоніж і не примерзне, не замерзне, не спиниться, та, що витягує (біситься, та мовчить) загострені вилиці? Все минеться, – цідить однією лиш струйкою думки. В дзеркала не дивися! – гарчить. Блідолица, до біса ввічливість! Скажи тій, що в люстерку, щоб збиралася. Лукава бестія! Курва! Мара! Вискочка! Тріщинами на шибах віконних (так лягатимуть зморшки на твоєму чолі – килими домоткані в узорах, хрестах, символах) розходяться дороги можливих життів. По холоду льоду вигадки ковзають і повзуть в останній бій за право бути ніким, лукавими бестіями, курвами, марами, вискочками, перед лицем Господа Бога – ягнятами, безпорадними, розчинятися у візерунках віконних лісів. Зішкрібай їх безжально, ламай об них дух і нігті. Хай не буде ніщо ілюзорне тривалим, як їхнє бажання лягти на твоєго яву полиці! Вони діти твої і вірші, обмани і здогадки, шматки плоті, фантазії, варіації усіх безумовних тебе, які були б, якби…
Хто вона? Ким би вона не була, коли ступить на місячне лезо, не примерзне – згорить. Приміряй тоді власні стопи до відбитку розкиданих і покинутих вервиць її слідів.

Весна 2018

Нагло пробивалося крізь шибку вікна, випалювало усі заслони, вторгалося в мій особистий повітряний простір, розтягувало шкіру обличчя: Будь! Будь! Будь веселою!
Я на стелю хотіла вилізти, але я не гекон, тому я на стелю лише дивилася. Бо любила грітися на сонці. Бо розтягувало шкіру обличчя без моєї згоди. Бо не кожен зможе ось так, крізь закони тяжіння і чемності – аж на самісіньку стелю! І заповідало або й наказувало: Будь! Будь! Будь яскравою!
Але я завжди така неслухняна, коли з холоду йде до тепла. Брала дзеркало і роздивлялася, як у потоках світла губляться вії, осідають пилинки, розмиваються зіниці до кольору паводкових вод... Каламуть. Будь! Будь! Будь виразною!
До тієї стелі так тягнуться мої ноги, півкрок за півкроком. По стінах ходити легше, коли півкроками. Порозкинула руки й напівдрімала. Підставляла лінії долонь вздовж променів сонця, та вони залишалися холодними, скільки б світла не випили, скільки б енергії не ввібрали.
Тепла! Дайте крихту тепла!
Але я завжди така хитра, коли від зими йде до літа. Полежу тут до завтра, вичекаю, коли ранкове сонце саме впаде на мої п'яти, нібито я на стелі, нібито я – гекон.

02.03.2017

Не ловила метеликів сачком, не препарувала найяскравіших з них голками, не ховала в кишені осколки зірок, що падали з неба, не впивалася жадібно чужою вродою, не шукала відмовок там, де їх і не могло бути, не просила... Не просила! От і перше прозріння, як результат самоаналізу: не просила!
Де твоє щастя, дівчинко? Кому ти його позичила? Чи не його ти розтоптала, коли на пальчиках обходила боком власну долю, бо боялася в ній наслідити? Акуратна аж до психозу.
Тобі казали: будеш там однією з кращих! А ти сіяла сумнів і відмовлялася навіть прийти. Тобі казали: ось світ, він мріє впасти до твоїх ніг! А ти озиралася довкола, – та ж тут так тісно! Краще я посуну свої ноги, щоб світові було куди падати. Тобі несли оберемки квітів, – цвіти між ними, дівчинко, найяскравішими барвами, милуй око! А ти бігала з глеками, носила чисту воду, підсипала у вази цукор, щоб надовше зберегти їхню свіжість, та так і не набулася у квітучому затишку. А потім – зігрібала в жменю крихти своїх нещасть, дрібненькі зовсім, бо не падають великі нещастя на того, хто не навчився смакувати щастям. Збирала їх і ховала в серці, наче в позолоченій шкатулці, як найбільший свій скарб. І закривала на сто замків!
Мої маленькі нещастя тільки мої! – казала ти, – як майстерно я вмію з ними поратися, боротися з ними. Не вірите? То подивіться, де вони? Їх не видно, вони надійно заховані в дорогоцінній шкатулці, запаковані в коробочку переконань, а та коробочка ще в одну коробочку і ще одну, і ще, і ще… І все це щедро пересипано пінопластовими кульками мовчазного схвалення і обмотано скотчем часу. Хіба ж я не молодчина? – Підсумовувала ти. Та від цього нещасні твої нещастя робилися ще нещаснішими, замаринованими незбагненною порожнечею, неосяжною самотою.
Допомога? А що це? Ах, те, про що потрібно просити? Ні, не працюю з таким матеріалом.
Здається, дівчинко, ти й себе помістила у ту шкатулку і маринуєшся у власних соковитих бідах. Самостійна аж до психозу.
Не вір, не бійся, не проси! – це тюремні закони, що писані не для розґратованих. Але ж гордість? Ну добре, добре, гордість – пані надто вперто переконлива і надто переконливо вперта, та що коли просити і не потрібно, коли щастя падає з небес, тільки встигай розкривати долоні й ловити? Що тоді стримує тебе, щоб не кинутись у вир найчуттєвіших подій, найсолодших емоцій? Що не дозволяє натиснути кнопку пуску для свого запланованого життя?
Віддайте найбільший шматок торта іншим, бо мені буде незручно їсти його на публіці. Так смішно та сумно водночас – самопожертва як прояв психозу.
Ти не зривала квітів на чужих клумбах, не проходила байдуже повз розсипані на ринку мандарини, не ув’язнювала в сірникових коробках хрущів і світлячків задля забави, не закінчувала розмову першою, щоб не залишати у душах осаду, не просила… Не просила!
Дехто вважає, що гордість свідкує про гідність людини. Інші ж вважають, що це свідчення духовного та етичного падіння. І у обох сторін є переконливі аргументи – безумні переконання безумного людства. Обирай сторону!

12.2016