Приймаю в тобі усе. Починаєш між іншим, втомлено і відсторонено серед легкої розмови: пригадуєш, нещодавно мене викликали на роботу у вихідний? Так от, я збрехала. Їздила в те місце без тебе. Не була впевненою, що доберуся вчасно. Та й не пам'ятала дороги. Я не потребувала тебе поруч. Дуже хотіла туди.
Я слухаю і допитую, повільно розмотую клубок деталей. Обличчя у мене просте, безвиразне, не відлякати б тебе емоцією. Давно вже забула, як воно – дивуватися, та злегка, лиш на мить, піднімаю брови – данина людському стосунку, не відлякати б тебе і байдужістю. Можливо й хотіла б бути виразною, та вивчила, що у виразності, як і в озвученні, є, хоча й непомітна в моменті, поглинальна енергія. Вона всотує навіть не час чи силу, навіть не ідею, а сам стержень, серцевину людини, те, що могло б називатися іскрою душі, як називається іскрою дія Божого Духу. Після виразності та озвучення завжди відчуваю себе спустошеною, без драматичного натяку, але банально і картинно спустошеною. Це наче вилити усю чисту воду на мокру землю – безслідно, нешкідливо, та не залишиться для пиття. От тому і живу зі стуленим ротом, тому непохитна в присутності – бережу в собі воду, щоб вдосталь напувати людей. Але ти зовсім інша, казала ж не раз, маєш потребу в розмовах. Лишень дещо втомлена нині. Я вивчили формулу – не відлякувати. Я слухаю. Знаєш, вода у мені заряджена. Попри зовнішню гладь – в глибинах безліч коливань атомів, і з кожною хвилею доноситься інше відлуння: збрехала, не потребувала, хотіла... Гладь моя щільна й непрозора, та коли б отим коливанням дібратися до поверхні, – щось подібне на сонячних зайчиків зблискувало б й зникало невпинно. Це мої усмішки, люба, бо пишаюся і милуюся твоїм виринанням із власних глибин: збрехала, не потребувала, хотіла!.. Втомлено і відсторонено – тільки так жінки нашого роду наважуються зізнаватися у собі.
Візьмеш колись і мене з собою? – нарешті стаюся безтурботною, коли ризик відлякати минув. Звісно ж! – набираєшся врешті сил. Приймаєш і у мені усе.

27.05.2023

Прибігає мене цілувати, сповнена радості. Питаю: за що? А у відповідь просто отримую ще міцніші обійми. Моя дівчинко, мамо, промене моїх днів! Як всміхатися в темряві, як не заплакати на видноті? Всі жалі мої носиш у горлі, хоч жоден тобі не назвала. Мрії мої світанками закрадаються неозвучені. Називай їх отак, як мене називала з колиски, – веселинками серця. Я ж по заході сонця на зміну їм буду приходити, пильно смуток ховаючи в сутінках, щоб одна з нас могла говорити. Інша слухатиме.
Прибігає мене цілувати, сповнена радості. Питаю: за що? А у відповідь чую: бо ніколи мене не засуджуєш!
Моя квіточко, мамо, принцесо моїх володінь! Як ти сяєш в своїй любові!

04.05.2023

Наломила збурника ненароком, коли спускалася долу, разом з полуднем до підніжжя. Лишити в траві – жаль, забрати з собою – кримінал. Айбо де межи тим сховано гріх? А гріх – він, як оті пурпурні ружі збурника, рясніє на відкритих місцинах, красується на самісіньких краєчках обривів і множиться, множиться, множиться перед очами аж понад обрій і усю зелень. Зведеш до чистого неба погляд – і там ввижається гріх, мовби чорниці перед сном, яких за дня, буває, назбираєшся донесхочу.
А чи тому він збурником зоветься, що має спільний початок з початком самого Змія? – міркує, – чи не сам заманив її к собі? Аж так і видиться їй поміж припадків совісти за понищення червонокнижної фльори і межи любувань дрібним отим пучечком тепер вже своєго чарзілля, видиться їй, начебто тутечки, на оцій от горі усе як є – густо покрито збурником, а посередині сеї місцини стоїть єдне тоненьке дерево, таке непримітне, мовби зі стебла червоної ружі виросло – дичка безплідна. І видиться далі, що обмотує ту бідолаху великий тлустий змій, либонь і від стовбура товстіший. Мастю чорний. І шипить щось своєю зміїною мовою, може, підійди? Тож підходить, як звикла – без страху, тільки що руку з квітками позад себе ховає, бо встидається, що зірвала. А підійшовши якнайближче, чує од змія: зрубай!
Чого б то мені для тебе дичку рубати, – дивується з нечистого, – негет на дрова? Як стемніє, будеш і собі через ватру плигати? Зрубай, каже. Ач який! – І гладить кору співчутливо, зітхає натужно.
Але змій не вгаває: зрубай те, що не родить! – шипить і вовтузиться.
Надивившись на деревце, викрикує і з підтюпцем до плазуна, аж той окраску мінить чи то до жовтої, чи геть до білої. – Зрубай, кажеш? Буде тобі! – І простягає руку з букетом до кінчиків його роздвоєного язика.
Дивися, мовть, якої наломилам си ружі в віночок. Наломилам си, бо файна. А вичором танцюватиму біля огню. Огень розкладу великий, бо люблю. Та рубати мені нічим, хіба що переломлю, якщо подужаю, і якщо ти гідно попросиш.
Ссс... – звивається роздратовано змій. Знову – ссс... Та більше ні слова.
– Ах, ти не звик простити дівку, нечистий? – регоче й собі не згірш того сичання, – плазуєш, а попросити не вмієш. А тоді кладе на землю те, що ще хвилькою раніше так старанно ховала за плечима, що не вклалося у зміїний язик, і береться ковзати руками по стовбурі, по голій кроні, мов заспокоює дерево перед вічним сном, мов переконує, що йому не болітиме. Аж раптом – хрусь! Подужала. І пішла луна горами, покотилася, наче вода перекатами, на тверде ябками, насухо громовицями, понад хребтами, понад хмарами... Так би й стояла, й дивилася в оту далечінь, куди звук від страшного втікає! Подужала!
Так би й стояла, але треба завидно долів зійти. Про танці вона збрехала, ох і нагрішила на рівному місці! А про ружі – хтозна, де йому правда, якщо лишати в траві – жаль, а з собою забрати – кримінал. Та після скоїного згинається по букетик, бо хоче красу за собою носити, а натрапляє пальцями на щось гладке і кругле, чого раніше тут не помічала. У траві лежить яблуко.
Оце так знахідка! – несміливо посміхається до дички, – а казав змій, що ти не родиш. І відкушує від соковитого. І все їй любо довкола, все їй на серце лягає. Так би й стояла! От тільки б ще мертвий змій не звисав з гілки зайдою – збурник, їй-богу!
А свого збурника пурпурового вона до віночка пришпелить, айбо де ж тут сховано гріх!

28.04.2023

Незабаром народиш первістка. Обіцяють, що на мої іменини. Підбираєш йому ім'я, розглядаєш такі, як новорічні дарунки для незнайомців, – цікаві, непроговорені. А між тим –повторюєш, аби не сумнівалася, – в подарунок тобі народжу! Аж ось, доки я ще готуюся до любові неназваної, серед усіх обираєш, буде Марком! Та чи мудро це, – готуватися до любові? Запевняю тебе: красиве, мов янгол, що на верхівці ялинки! А в душі усміхаюся: це либонь мої музи натхнули її, хитрунки, на честь нашу спільну. Це ж бо перша моя подоба, яку самотужки натхненно творила, підбираючи літери на язиці: мр... і аррр... і рк! І витворила. І ожила в них. І віджила в них врешті.
Заглядаю у очі свого Дужокрилого, що сідає під стелею й пір’я розчісує, – скажи, чом же ти їй не нашептав? А коли не отримую відповіді, проваджу своє: як на руки візьму сина цього улюбленого, то гладитиму його по голівці під тихі наспівування "мрр-ррк", та на честь твою потайки кликатиму: у-лю!

30.12.2022

Краї моєї стежки завертають за обрій і дикими слізьми, неолюдненими, безіменними закипають в болотах, приправлених розмаїтим сухостоєм. Вже осінь. Вже осінь, та досі осторонь Час.
– Як ти? – запитую, та не дивлюся в очі.
– Дурненька, що мені станеться? – гірко всміхається вересневим пижмом, не дарма ж називають криворотом.
– Приворотнем, красуне! – зривається на відчужений сміх. Та, мабуть, повен ніжності, не розтрачував бо на смертних, не стримується від доторку і повільно відкидає мені пасмо волосся за плечі.
– Знаю, що чуєш навіть несказане, та не студи мені шиї таким оголенням – вдавано бурчу, – бо криворотом також! Та, якби мав владу обирати собі ім'я і воплотитися в нього у повній мірі, ким став би ти для людства і цієї порослої травами пустки: тим, хто чаклунством латає чужі підслухані душі, чи тим, хто з відразою до їхньої хворобливості створює нові, старі ж – розсипає насінням бур'янів?
– Нові душі... – задумується Час, – нові душі! Чи можу я бути певен, що сотворіння нового цілком захопить мою думку-блукальницю, аж виведе її до краю цієї нескінченної муки ходіння по колу.
– До краю? – тепер уже я не впоралася зі сміхом, нещирим і дещо істеричним. – Краю не існує, невловимий, та є те, що називають безбожністю. Невже тобі й не знати? Скільки разів, а хоч би й за календарний рік, ти доходиш до цієї вбивчої безбожності, що шлях до неї пролягає моєю стежкою, і мов над обривистим берегом океану, стоїш й докладаєш усіх зусиль, аби не спонукала тебе своїм диханням впасти чи то в кінець віків, а отже до перемоги зла над добром, чи то на зворотний шлях, а отже – в черговий столітній бій між янголами і демонами?
А я ще ні разу не виходила за обрій, – змінюю натужну тему, бо боюся почути його відповідь, – він втікає від мене зі зміною дня і ночі. Ох, обрій ще той гордій! Якби ж тільки сонце могло супроводжувати мене нога в ногу, а сон відступив навіки!..
Але ти? Ти бачиш значно дальше за мене. Розкажи, чи студено там в ноги?

Іноді наші розмови жовтіють швидше від осені. Час, здавалося, знову мене обманув. Втеча! Це так схоже на нього – змінити картинку розмови на якусь стару і затерту. Про що вона була? Можливо, про мого собаку. Аякже, мій собака – найкраще, що можна обговорювати задля легкості та дзеркальних посмішок. Можливо, про диваків, що збирають шипшину задовго до перших приморозків, наче навмисно крадуть у себе запоруку здоров'я, а в природи – красу. Можливо навіть про погоду, чому б не про погоду?!
Ці нарізки розмов хаотично вигулькували й зникали, заколисуючи до нудоти, аж доки я не отямилася від запаморочення, вхопилася за першу-ліпшу з них і, здавалося, стала на рівні ноги. Тільки віддалено відчула себе деревом – якоюсь дичкою, покрученою на протягах. Різнобарвне листя так заспокійливо опадало з мого єства. Час стояв трохи осторонь, монотонно повторював давно відомі істини і милувався мрякливими далями, коли я стиха зашелестіла на знак присутності: знову тут все сповільнене і тягуче!..
– Послухай! – раптово розвернувся Час, тим самим олюднюючи мене. – Що мені від здатності перемінювати чужі серця, якщо не прихилив твого за десятки років? Приворотнем зватися не хочу. Я обрав би називатися криворотом, – всміхається гірчично з полегшею. – Ти ж ніколи не дивишся в очі, мабуть, читаєш по губах?

16.09.2022

Сезон шарфів розпочато марсаловим, сезон сирості – низькою петлею з волосся. В ці передосінні дні звуки торкають мене все слабше, наче між ними і мною розтікається крапля вакууму, масниста й чорнильна, та все ж – не помітна людському оку. Вона ковтає усі небезпеки, страхи і сумніви, вселяє у мене рішучість, втягує в рух вулиць, виштовхує з-перед автівок і веде крізь безладний гамір все далі й далі, аж доки не зупиняю її холодними подушечками пальців і змушую повернути назад усі засмоктані звуки, мов перемотую платівку, відпускаю день йти і нарешті розпочинатися.
***

Животики
Теплим животиком на студеній землі – так визріває в пам'яті цей самий день кількарічної давності. Літо тоді, здавалося, буде продовжуватися аж до грудня, а мить – до запаморочення. На серпневій галявині звуки були чіткими, а повітря дзеркально чистим. Сонце пробивало мене струменем десь поміж лопаток, а земля струменіла в черево. Перетинаючись в тілі, ці потоки зливалися в єдине ціле, наче дві нероздільні енергії, що творять життя.
Я лежала і дослухалася вибуху в грудях, бо відчувала себе невід'ємною частиною всесвіту, плоттю землі, відірвавши від себе яку – вона закровоточить. Та щось спотикнулося об мої ноги і безболісно роз'єднало мить з вічністю. Дітям до снаги таке і навіть більше.
Жовті зайчики застрибали з водоспаду в наші об'явлені сонцю зіниці, м'ячі та дітлахи застрибали по нашому покривалі, а запахи їжі застрибали просто у нас під носом. Мабуть, пора вставати.

Сокіл
Сокіл виявився схожим на мене, чого я аж ніяк не очікувала: м'які риси всупереч гострим формам, впертість всупереч послушності, багатомовність всупереч мовчанню.
Отже, тезка? – Шкірячи жовті зуби, притискав мене до засмальцьованої ватяної куфайки мій новий друг, доки я намагалася не опускати лівої руки з важким птахом.
Виходить, що тезка, – насилу відлипнувши мовлю, безпорадно впираючись правою рукою в повітря. Тепер вже можу розглядати зблизька буру кінську шерсть на сірих плямах жиру його куфайки, переконуючи себе, що вони не лишилися на моєму обличчі.
Як майстерно і правдиво людям вдається бути простими, якщо сприйняти реальність за рідний дім. Всміхаюся, зазираючи знизу в очі цій високій і темній скелі.
Тільки не заважайте, – суворо зупиняю наступну його тираду, – у мене тут ритуал! – і киваю на птаха. Сокіл, зачувши таку нахабність і зарозумілість, дереться мені на шию, залишаючи за собою спітнілу шкіру і червоні сліди від пазурів. Нам не вдасться стати ближчими за такий короткий проміжок часу, усвідомлюю я. Мені не вдасться почути більше, аніж він готовий розповісти. Та все ж, стійко відбиваючи цей удар, повертаю його на передпліччя, не виказуючи відчаю, бо сьогодні він – мій противник у битві поглядів. Але птах відвертається вкотре, він переможець за визначенням, тож я прощаюся з ледь жевріючими дитячими мріями, а він вдаряє мене по щоці крилом, знайшовши у плескоті цього руху надійний спосіб сказати: не обманюй! Що ж, зізнаюся, я не надто й вірила у щасливий кінець.

Риба
Між дзенькотом води у водоспаді та клацанням фотокамер вона ковтає усю тишу з простору, натомість заповнює його безкінечним потоком слів. Справжні риби такого собі не дозволяють, та вона – втілення усього людського, жінка у повній мірі цього слова. Здається, онтам вже досліджено усі можливі закутки і отримано увесь можливий досвід. Знаю, вже скоро їй повинен наскучити цей росяний рай, тому випереджаю її втечу і гукаю до себе. Пливе моя риба в потоках золота і думок, такій як вона сокіл точно подивиться в очі. Ми чудові, коли разом, на фоні одна одної ми унікальні та виразні, у неї завжди з собою сміх і вимоги, а в мене – план і рюкзак.
Скеля праворуч мене знову оживає, його брови нависають наді мною густим затінком, а гулкий голос вгамовує норов сокола і той переступає з людини на людину, з моєї руки на її руку, і скляними очима ловить її погляд. Сталося! – встигаю помітити я.
Сонце вже на вершечку світу, тому важко роздивитися те, що вгорі. Та чоловік у брудній куфайці прощається з нами першим і міцно стискає мою долоню. Я дивлюся на надірваний ґудзик під його шиєю, це те, що хочу запам'ятати замість комічно негарного лиця, а надивившися, подаю руку цій надто необережній дівчині на слизькому камінні, бо віднині мушу берегти її для майбутнього сина.
Ще чутно наспіви коломийок і напутні слова чоловіка з соколом, та, не озираючись, йдемо далі. Наш шлях – стежкою долі вверх.
***

На мокрому асфальті перше опале листя кидається крок за кроком далі за вітром. Сірі стіни одноповерхової вулиці набирають все глибшого кольору і таємниці. Дощ – провідник неквапних – ледь перекрикує Кріса Рі, що звучить у моїх навушниках так тихо, як тільки може. Вже знаю, – сьогодні буде півсонний день, один з тих, коли чашка за чашкою грієш руки біля розслоненого вікна, не відводячи поглядів і не вдаючи байдужості до надто близьких перехожих. А вечором, окутана шарфом та першими холодами, я так само повертатимуся додому, дорогою перетворюючись на власний спогад.

29.08.2021

Збирає себе з літер, як з попелу, що кружляє вихором перед широко розпахнутими очима нової людини – названої, легкої. З літер, як з атомів, що шукають своє місце у природному ланцюзі, що блукають відштовхнуті та притягнуті. Збирає себе щоразу по-новому, як фігуру з деталей півмісячних, та не рівних. Збирає так, як лягає на душу, на вітер і на язик.
І простягає, наче змією, – іменем обвиту руку, наче спіраллю з намагнічених намистин, неогранених і неосяяних. З літер, що стрягнуть в роті, як пальці в теплому замісі хліба.
Тамара! – Гронами чорної горобини обривається й котиться вздовж білої шкіри руки, а те, що вціліло, провисає браслетами на зап'ястку під власною ваготою.
Та-ма-ра, – збирає інша людина в жменю і хапається за кисть, наче за розгойдану гілку, а тоді відпускає раптово, бо обриваєтья решта ягід.
Тамара... – куштує інша людина назбиране і воно видається гірким.
Для наступної людини доведеться вирощувати нове ім'я, а це вже докрапує соком під ноги із завмерлих у вітанні й так і облишених кінчиків пальців.

28.08.2021

Тамара – з давньоєв. "фінікова пальма", символізує плодовитість, щедрість богів

Вони влетіли, немов гранати, вкинуті рукою фатуму. Чорні, хижі, впевнені у своїй правоті. А стіни були білосніжними, та тільки до пори.
Як же й мені навчитися впевненості у своїй правоті? Та, здається, сон був не про це. Можливо, сон і зовсім не був про мене.
На чужій території, під дахом чужого дому, в стінах побілених не для тебе, що можна собі дозволити, коли не вистачає навіть кисню? Можна, до прикладу, не доводити іншим, що вони неправі, якщо тільки не шкідливі для решти. Та в протилежному випадку…
Я вмію клювати, ніколи не вчилася, але вмію. Я ніколи не була білою вороною, бо так – я не обрана світлом. Я пасмурна. Я не навчена клювати, але клюватиму вашу шкідливу неправоту і саме від того мені бракуватиме кисню.
Коли вони вилетіли, озлоблені та надмірні, то мені навіть здалося, що це випадковість, що варто просто випровадити їх, вказавши на помилку: тут не ваш дім, попри те, що і не мій. Здалося, це просто, бо правильно. Але мені так тільки здалося, тому що надто важко розгледіти злобу серед вибілених стін.
Правда пройняла мене, наче холодний порив вітру серед теплої ночі, наче викриття брехні, означене на папері, наче заблизький шепіт зговору, наче йшло до грози. Правда обплела мене полосами тріпотливих фіранок, сковуючи рухи, затуляючи очі. Я відчула її на дотик, ось вона – вбивча правда! Страху не з'явилося, тільки здивування: так, вони прийшли сюди навмисне! Вони прийшли сюди, щоб клювати, оцей десяток ворон, які виявилися найсміливішими, хоча жодна з них, як і я, не була білою. Решта – стояли під вікнами, усі зі знайомими, хоча й не впізнаними людськими обличчями. Вони нанавиділи мене. Вони сміялися, адже їх, наче світло ліхтаря, цілувала фортуна, а мене – клювали ворони.
Випровадити виявилося неможливим. Необхідним стало відбиватися. Клювати мене у вибілених стінах, нехай і не білосніжну мене, нехай і не у моїх власних стінах, мене – з усмішкою привітності перед несподіванкою, клювати під насмішки інших, тих, що непричетні, бо знадвору, так, так, здається, це нечесно.
А раптом вона є у мені – перемога? Раптом вона сильніше від моїх осягнутих сил? Раптом – це те, чим можу стати вповні, якщо відкину все решта, те, що кличе мої сльози, коли приходи гордість і ніжність за обраних світлом, те, що народить у мені віру в мою правоту?
Коли з'явилася перша кров і я розуміла, що вона не моя, ті, що стояли знадвору, все ще сміялися по-воронячи, та щораз більше проступала крізь сміх їхня непташина суть і щораз більше їхнє чорне забарвлення перетворювалося в брудно-коричневе, і щораз довшими робилися їхні ноги, щораз сильніше від низькості їхньої змови заносило вітром і мокрою собачою шерстю. А в моїх руках залишалося чорне вороняче пір’я з краплями крові на стрижні.
І саме тоді це сталося! Саме тоді мене пройняла думка: як Той, хто білив ці стіни, хто роздмухував ці фіранки, хто перемінював тих, що надворі, хто не обраний світлом, бо Сам обирає, як Він, Той, хто не прийшов у мій сон, хто керує рукою фатуму, Той, хто впевнений, як Він дивиться зараз на мене і якою бачить мене? Наскільки далеко я можу зайти боронячись? Які вони, всі ті, що дивляться і судять?
Так, саме тоді, саме тоді я втратила впевненість. Така звична для мене втрата. Такий знайомий присмак солі. Я розгубилася, стала тонкою і тріпотливою, безсилою навіть для того, щоб втримувати жмут пір’я в руці, засоромленою і гнітючою, пасмурною. Мені забракло кисню.

Подеколи гостро відчуваю, що вмію маніпулювати чи то пак керувати сновиддями. Так трапилося і цього разу – з невимушеної маніпуляції з'явилася дехто вона – рішуча і виважена, спокійна, як плесо над вирвою. Дехто сильна, дехто опікуюча, дехто Перемога. Її втіленням стала сестра. Моєю ж вигадкою вона випровадила небажаних гостей, наче по-іншому в її присутності і бути не могло, байдуже, в чиєму домі, у чиєму просторі.
Та подеколи – притуплюється всяке моє відчуття і тоді я падаю у прірву сну, обертаючись за годинниковою стрілкою у мороці простору, і щось вибілене тріпоче аж надто високо наді мною, так високо, що стає неважливим думати про нього і судити його. І пробачаю а чи забуваю про всіх, що хижі, що приходять навмисне зі злобою, приходять вбивати чи висміювати. І не пробую боронитися. І програю. І ніщо не кличе сліз моєї ніжності. І перестаю бути.
Та все ж цікаво, як це – навчитися не виказувати невпевненості у своїй правоті?

11.07.2018

Сліди лягають вервицею під вікнами. Хто вона – та, що ходить босоніж і не примерзне, не замерзне, не спиниться, та, що витягує (біситься, та мовчить) загострені вилиці? Все минеться, – цідить однією лиш струйкою думки. В дзеркала не дивися! – гарчить. Блідолица, до біса ввічливість! Скажи тій, що в люстерку, щоб збиралася. Лукава бестія! Курва! Мара! Вискочка! Тріщинами на шибах віконних (так лягатимуть зморшки на твоєму чолі – килими домоткані в узорах, хрестах, символах) розходяться дороги можливих життів. По холоду льоду вигадки ковзають і повзуть в останній бій за право бути ніким, лукавими бестіями, курвами, марами, вискочками, перед лицем Господа Бога – ягнятами, безпорадними, розчинятися у візерунках віконних лісів. Зішкрібай їх безжально, ламай об них дух і нігті. Хай не буде ніщо ілюзорне тривалим, як їхнє бажання лягти на твоєго яву полиці! Вони діти твої і вірші, обмани і здогадки, шматки плоті, фантазії, варіації усіх безумовних тебе, які були б, якби…
Хто вона? Ким би вона не була, коли ступить на місячне лезо, не примерзне – згорить. Приміряй тоді власні стопи до відбитку розкиданих і покинутих вервиць її слідів.

Весна 2018

Марилося, що минеться. Не домарилося. Ще коли ти малою лежала в тяжкій гарячці, вся обмащена оцтом і слізьми матері, обцілована, обезсилена, нерозумна, нащо давала Господу клятву відректися самій від себе? Еллі, чи тепер тобі бути відступницею, що значить грішницею? Чи покласти життя на вівтар невідомо чийого щастя? Чи померти отак в собі?
Нестрачена, не розтрачуй вогонь той, що з серця мов дар підноситься! Пломеніє в тобі. Тож від доброго бути доброму чи від того, що зле для душі, добра сподіватися?
Коли маєш любов палючу – не згори у собі від скупості. Коли маєш страхи жахаючі – не стидайся просити помочі. І у немочі, Лорі, не спіши розкидатись обітницями. А Господь не дурний, Він знає коли не слухати. Тож тоді, як малою лежала в тяжкій гарячці, твій Господь тобі на добро оглух.
Не тремти, Норетто, це всього лиш тобі намарилося.

21.07.2017

Елеонора – "Бог мій світ" з давньоєвр. "Співчутлива", "милосердна" з давньогрец.

Так, ти залишишся тут навіки, серпневою задухою, струменем світанкового сяйва, перекошеними, затертими, підпертими вітром шибами, плямами від крапель дощу і душ, що прагнули ввірватися в твоє тіло чи то пак вирватися зі своєї драглистої оболонки, та розбивалися об кригу віконної незворушності, гардинами, на яких ускладчалися і без того складчасті лиця родом з химерної прірви гротескної свідомості, загустілою пилюкою полиць, долілиць оберненими пожовклими книгами, крижмою, що колись, білосніжна, кутала твої крихітні ноги, а згодом – кутала твою недоспілу мудрість у засушеній пуповині, наготою відбитку тебе сплячої, витисненому, вилежаному, випещеному на незастеленому ліжку, вщент розтрощеною, недозбираною копілкою пам'яті, вщерть набитою непророслими крилами периною, нестерпністю паралізованої годинникової стрілки, віршами та віросповіданням, якими просочилися ці вимучені стіни, вимушеністю тріщин на них, кожною шпариною осиротілої підлоги, важкістю посивілої стелі, Стелло, ти так і залишишся тут навіки, окутана павутиною нікимнепрочитаності.

13.07.2017

Стелла – з латин. "зірка", "зоряна"

Олівіє, чи ти бачила якої срібності я напився з твоїх рук? Я, наче дзеркало, став продовженням твоїх смутків і радостей. Кожну морщинку твого гніву тепер знатиму на дотик, так пірнав у твої долоні, допоки ти спала, сердешна.
Срібло ночі стиралося в порох, коли ти була поруч і срібним пилом покривалися години з тобою проведені. А тепер я стираюся в порох, бо проводжу рукою по твоєму непробудному чолі. Мирному.
Ох Летті, ти не бачила, бо це було в іншому сні, сусідньому від твого. Та і я поводився аж надто обережно, все боявся тебе потривожити.
Та послухай, на днях приходили торгаші часом, пропонували кількадень за дешево. Кажуть, за таку ціну вже ніхто не віддає, всього три повні спомини. Але я відмовився, Лі. Чи гніватимешся на мене за це? Ти б розізлилася, бо я ж навпаки хотів дати їм трохи днів, десяток-другий, та сказали, що так не міняють. О, я б хоч зараз стратив рештки життя, аби всі наші спогади ожили!
Але все ж, якого срібного спокою напився я з твоїх рук!
Моя Оллі!

12.07.2017

Олівія – та, що несе мир. "Олива" з латинської

Десь на краю цього примарного океану уламки твого човна приб’є до її берега.
Хай береже тебе Бог в ночі чорні, пінисті, хвилюючі!
Вона стоятиме на причалі, простоволоса твоя Торілія, наче відбиток змитої молодості, наче тінь затонулих надій, розхристана твоя Торіла.
– Не напивайся до втрати розуму серед цього жорстокого океану, Дюкейне. Розум тобі ще пригодиться, коли шукатимеш шлях додому. До подолка своєї сердечної Торіли припадеш спраглий і висохлий. Впиватимешся її лагідністю, ласками захлинатимешся.
– Я тут, Дюку. Позаду. Лишень не озирайся.
– Торіло! Торіліє! В моїх руках твої руки. Руки твої вічно холодні.
– Так, мої руки!
– Холодні, Торі!
– Мої.
– Твої... От би і мені навчитися бачити лиш те, що полегшує муки душі!
– А ти спробуй зі мною. Ось, Дюкейне: руки мої – вічно холодні в твоїх руках.
– В моїх руках вічно твої холодні руки.
– Мої руки в твоїх руках.
– Вічно.
– От і навчився, радосте!
– Торіло, я бачив і чув тебе в перший день своєї знемоги. Та в другий день своєї знемоги я тільки чув тебе. А на третій день – втратив тебе.
– Я стояла перед тобою в перший день твоєї знемоги, Дюкейне. Я благала небеса, щоб ти взявся за мою руку й підвівся на ноги. На другий день твоєї знемоги я сама взяла тебе за руку, та ти навіть не поворухнувся. Я лягла позад тебе так тонко, як ото тінь під розпеченим сонцем чужого океану, і нашіптувала тобі слова звеселяючі, нібито саме небо звеселяло тебе. Я молила небесну вись і морську глибину, щоб ми підвелися разом. На третій день твоєї знемоги я й сама знемогла дивитися, як ти знемагаєш. Тоді я злилася з тобою і ожила в тобі, душе моя. Аж тоді ти підвівся.
Десь на краю цього безкрайнього океану, як тінь від тіні, тобі примариться дух твоєї відданої Торіли. Захлинайся її лагідністю, лишень не озирайся!

11.07.2017

Торіл – битва бога
Дюк – мирний

Нагло пробивалося крізь шибку вікна, випалювало усі заслони, вторгалося в мій особистий повітряний простір, розтягувало шкіру обличчя: Будь! Будь! Будь веселою!
Я на стелю хотіла вилізти, але я не гекон, тому я на стелю лише дивилася. Бо любила грітися на сонці. Бо розтягувало шкіру обличчя без моєї згоди. Бо не кожен зможе ось так, крізь закони тяжіння і чемності – аж на самісіньку стелю! І заповідало або й наказувало: Будь! Будь! Будь яскравою!
Але я завжди така неслухняна, коли з холоду йде до тепла. Брала дзеркало і роздивлялася, як у потоках світла губляться вії, осідають пилинки, розмиваються зіниці до кольору паводкових вод... Каламуть. Будь! Будь! Будь виразною!
До тієї стелі так тягнуться мої ноги, півкрок за півкроком. По стінах ходити легше, коли півкроками. Порозкинула руки й напівдрімала. Підставляла лінії долонь вздовж променів сонця, та вони залишалися холодними, скільки б світла не випили, скільки б енергії не ввібрали.
Тепла! Дайте крихту тепла!
Але я завжди така хитра, коли від зими йде до літа. Полежу тут до завтра, вичекаю, коли ранкове сонце саме впаде на мої п'яти, нібито я на стелі, нібито я – гекон.

02.03.2017

Не ловила метеликів сачком, не препарувала найяскравіших з них голками, не ховала в кишені осколки зірок, що падали з неба, не впивалася жадібно чужою вродою, не шукала відмовок там, де їх і не могло бути, не просила... Не просила! От і перше прозріння, як результат самоаналізу: не просила!
Де твоє щастя, дівчинко? Кому ти його позичила? Чи не його ти розтоптала, коли на пальчиках обходила боком власну долю, бо боялася в ній наслідити? Акуратна аж до психозу.
Тобі казали: будеш там однією з кращих! А ти сіяла сумнів і відмовлялася навіть прийти. Тобі казали: ось світ, він мріє впасти до твоїх ніг! А ти озиралася довкола, – та ж тут так тісно! Краще я посуну свої ноги, щоб світові було куди падати. Тобі несли оберемки квітів, – цвіти між ними, дівчинко, найяскравішими барвами, милуй око! А ти бігала з глеками, носила чисту воду, підсипала у вази цукор, щоб надовше зберегти їхню свіжість, та так і не набулася у квітучому затишку. А потім – зігрібала в жменю крихти своїх нещасть, дрібненькі зовсім, бо не падають великі нещастя на того, хто не навчився смакувати щастям. Збирала їх і ховала в серці, наче в позолоченій шкатулці, як найбільший свій скарб. І закривала на сто замків!
Мої маленькі нещастя тільки мої! – казала ти, – як майстерно я вмію з ними поратися, боротися з ними. Не вірите? То подивіться, де вони? Їх не видно, вони надійно заховані в дорогоцінній шкатулці, запаковані в коробочку переконань, а та коробочка ще в одну коробочку і ще одну, і ще, і ще… І все це щедро пересипано пінопластовими кульками мовчазного схвалення і обмотано скотчем часу. Хіба ж я не молодчина? – Підсумовувала ти. Та від цього нещасні твої нещастя робилися ще нещаснішими, замаринованими незбагненною порожнечею, неосяжною самотою.
Допомога? А що це? Ах, те, про що потрібно просити? Ні, не працюю з таким матеріалом.
Здається, дівчинко, ти й себе помістила у ту шкатулку і маринуєшся у власних соковитих бідах. Самостійна аж до психозу.
Не вір, не бійся, не проси! – це тюремні закони, що писані не для розґратованих. Але ж гордість? Ну добре, добре, гордість – пані надто вперто переконлива і надто переконливо вперта, та що коли просити і не потрібно, коли щастя падає з небес, тільки встигай розкривати долоні й ловити? Що тоді стримує тебе, щоб не кинутись у вир найчуттєвіших подій, найсолодших емоцій? Що не дозволяє натиснути кнопку пуску для свого запланованого життя?
Віддайте найбільший шматок торта іншим, бо мені буде незручно їсти його на публіці. Так смішно та сумно водночас – самопожертва як прояв психозу.
Ти не зривала квітів на чужих клумбах, не проходила байдуже повз розсипані на ринку мандарини, не ув’язнювала в сірникових коробках хрущів і світлячків задля забави, не закінчувала розмову першою, щоб не залишати у душах осаду, не просила… Не просила!
Дехто вважає, що гордість свідкує про гідність людини. Інші ж вважають, що це свідчення духовного та етичного падіння. І у обох сторін є переконливі аргументи – безумні переконання безумного людства. Обирай сторону!

12.2016

Ееевааа!..
Ева. Я заблукала. Я так сильно заблукала, що жоден крик, жоден клич не виведе на мене вірного і відданого. Нічого вічного. Жодного стрічного. Прихильників безліч, а поплічників? Так, щоб нога в ногу, думка за думкою, серце поруч зі серцем. Так, щоб довіку, без застережень. Так, щоб без підступу, без обману, без зради. Так, щоб поради не роздавали, а радили. Скажете, неправильно? – Байдуже. І коли неправий, щоб не бралися кидати першими камінь. Не показували пальцями, як на стихійне лихо, пальцями з обгризеними нігтями. Обгризали їх не з розпачу, а зі страху, що і на них повернеться рівно половина. Бо в чесному світі все по-чесному, тому половини завжди рівні. Щоб не цуралися. Щоб ніхто не дочекався третього півня. Тільки не третього півня! Щоб кожен кожному рівня. Так, щоб не казали: надто пізно! Це слова для грішників, а гріхом – невірство. І щоб ніколи, ніде, ні за яких обставин не сумнівалися. Щоб понад силу старалися вірити. Так, щоб не засуджували віру тих, що старалися дужче за інших. Тільки так, не менше і не більше.
Скажете, надто вимогливо, надто утопічно, адже ніхто не ідеальний і ніщо по-суті не вічне? Ба більше того – жоден не є і не стане навіть для себе Богом? Тут я погоджуся. Але хочеться так, аби ще з порогу давали присутнім розуміння своєї присутності, щоб заповнювали собою простір аж до межі чужої аури, і щоб за межу! Іноді варто і за межу.
Але в лісі для заблукалих кольорові ходять по чорно-білих квадратах. Надто складна гра і надто завзятий противник. Тож варто б себе запитати: ким він є? Ким є ти у лісі думок між густими тінями віковічних дерев? Хто ти у дзеркалі своїх розгублених очей? Чи таким ти виявишся і в задзеркаллі? Чи то не ти, а хтось інший не може визначитися з власним ростом в той час, коли насправді все просто, коли насправді ти одночасно і низький, і високий?
Прихильників безліч, а поплічників? В голові стільки слів, що вони вже починають спотикатися одні об одних, аж клубком у горлі застрягає крик відчаю, крик протиріч: ева! Жодного оклику, бо заблукалих більше, як пошуковців, а знайдених менше, як втрачених.
Голова з пліч! Голова з пліч! Чорно-білі квадрати вже ладні називатися ромбами, та хто ж їх послухає. Бо гра надто складна тоді, як насправді все просто: прихильників більше, ніж поплічників.
Тому, щоб самотужки знайтися, коли розгледиш на краю лісу освітлену хатину і доберешся до неї, в безпам'ятстві повторюючи про себе: ева, тоді й станеш одним зі знайдених, бо ходив не квадратами, а ромбами. Але не забудь, тільки не забудь ще з порогу дати присутнім розуміння своєї присутності. Без межі. Тільки так, не менше і не більше!

28.10.2016

Ева – крик про допомогу заблукалих, неофіційно визнаний завдяки легкості звучання і вимови

Ева – зі староєвр. "жива"

Скам'янію від твого байдужого погляду. Скам'янію. В той день буде така правильна погода, такий правильний дощ. Під ногами – розмокле осіннє листя, за ногами навздогін – бризки води. Калюжі розбігатимуться, щоб дати мені пройти. І ось, посеред спорожнілих площ, я йтиму поволі й дивитимуся тільки вперед, як раптом відчую на своїй потилиці твій нещадний погляд, твій вперто безмовний погляд, і скам'янію.
Для чого ти подивився на мене, Жорстокий Янголе? Ти ж завжди дивився повз! Ти дивився так до і дивитимешся опісля. Завжди, та тільки не цього правильного дня, бо так було написано.
Погляньте, яка чудова скульптура, – говоритимуть одні одним перехожі, – який досконалий витвір мистецтва, як детально продуманий образ, які лінії, які… О Боже, моторошно! Мурахи по шкірі, та погляду не відвести. Скульптор врахував кожну дрібничку, до розсічених кінчиків волосся, до заплутаних вій. Голова ледь нахилена вліво, губи пелюстками троянд привідкриті, очі примружені, кожна зморшка на своєму місці. А зіниці! Щось хочуть розгледіти чи, може, сказати? Ні, це не страх дивиться такими широкими зіницями і навіть не подив. Це саме життя.
Ти збагнув? Я стоятиму посеред площі, повз мене проходитимуть і озиратимуться люди, вішатимуть намисто з паперових квітів на мої груди, захоплюватимуться, а може, глузуватимуть з мене.
Чужі, ти чуєш, Чужі обійматимуть мої тонкі оголені плечі заради одного лиш фотознімку. І тільки діти від нерозтраченої щирості вкладатимуть зірвані на галявині стокротки у мої розкриті долоні. Так минатимуть роки і вітри з чотирьох сторін світу будуть тому єдиними свідками.
Що робитимеш ти, мій Суворий Янголе, в час, коли Чужі торкатимуться моїх пліч? Ти сидітимеш в кафе навпроти, попиватимеш теплу каву і дивитимешся повз? Як до і опісля – повз? Чиї потилиці студитиме твій байдужий погляд? Хто спотикнеться об нього? Чи ти спокійний за мене, Янголе, вже тому, що я кам'яна? Що нарікши мене без слова – прирікаєш на спокій. Чи гадаєш, що я не зруйнуюся, що вітрам і дощам не під силу розсипати камінь, а зробивши мене крихкою, – не дивитись в мій бік очима палючими – благо? Так! Все так! Не дивися на мене, Огненний, бо не поглядом крешуть любов! А як глянеш ще раз – то розсиплюся в порох, бо як плоть блискавично у вірі воскресне, так само зруйнується вірою камінь.
Тож змовкаю тепер перед тим, хто в моїм розважані розвагою студить гарячу потилицю, і величаю Мудрим. Паперове намисто носитиму гордо як перли, що під грубими краплями з неба вляжеться чіпко на грудях. Бо лише в дуже правильний день, коли ллється на людство холодний дощ, від байдужого погляду кам'яніють.

22.10.2016

Петра – від чол. Петор – з грец. «камінь, скеля»