Сезон шарфів розпочато марсаловим, сезон сирості – низькою петлею з волосся. В ці передосінні дні звуки торкають мене все слабше, наче між ними і мною розтікається крапля вакууму, масниста й чорнильна, та, все ж, не помітна людському оку. Вона ковтає усі небезпеки, страхи і сумніви, вселяє у мене рішучість, втягує в рух вулиць, виштовхує з-перед автівок і веде крізь безладний гамір все далі й далі, аж доки не зупиняю її холодними подушечками пальців і змушую повернути назад усі засмоктані звуки, мов перемотую платівку, відпускаю день йти і нарешті розпочинатися.
***

Животики
Теплим животиком на студеній землі – так визріває в пам'яті цей самий день кількарічної давності. Літо тоді, здавалося, буде продовжуватися аж до грудня, а мить – до запаморочення. На серпневій галявині звуки були чіткими, а повітря дзеркально чистим. Сонце пробивало мене струменем десь поміж лопаток, а земля струменіла в черево, та перетинаючись в тілі ці потоки зливалися в єдине ціле, наче дві протилежні енергії, що творять життя.
Я лежала і дослухалася вибуху в грудях, бо відчувала себе невід'ємною частиною всесвіту, плоттю, відірвавши яку земля закровоточить і їй болітиме. Та щось спотикнулося об мої ноги і безболісно роз'єднало мить і вічність. Дітям підсилу таке і навіть більше.
Сонячні зайці застрибали з водоспаду в наші об'явлені зіниці, м'ячі і дітлахи застрибали по нашому покривалі, а запахи їжі застрибали просто у нас під носом. Мабуть, пора вставати.

Сокіл
Сокіл виявився схожим на мене, чого я аж ніяк не очікувала: риси всупереч формам, впертість всупереч послушності, пророчення всупереч мовчанню.
Отже, тезка? – Шкірячи жовті зуби притискав мене до засмальцьованої ватяної куфайки мій новий друг, доки я намагалася не опустити лівої руки з важким птахом.
Виходить, що тезка, – відлипнувши мовлю, безпорадно впираючись правою в повітря. Тепер вже розглядаю зблизька буру кінську шерсть на сірих плямах жиру, переконуючи себе, що вони не лишилися на моєму обличчі.
Як майстерно і правдиво людям вдається бути простими, якщо сприйняти реальність, як рідний дім. Всміхаюся, зазираючи знизу в очі цій високій і темній скелі.
Але не заважайте, – кажу суворо, – у мене тут ритуал! А сокіл, зачувши таку нахабність і впевненість, дереться мені на шию, залишаючи за собою тільки спітнілу шкіру і сліди від пазурів. Нам не вдасться стати ближчими за такий короткий проміжок часу. Мені не вдасться почути більше, аніж він готовий розповісти. Та, все ж, вперто, відбиваючи удар, повертаю його на передпліччя, не виказуючи відчаю, бо сьогодні він – мій противник в цій битві поглядів. Але птах відвертається, він переможець за визначенням, і я прощаюся з ледь жевріючими дитячими ілюзіями, а він вдаряє мене по щоці крилом, і плескіт від цього руху звучить як: не обманюй! Що ж, зізнаюся, я не надто й вірила в щасливий кінець.

Риба
Між дзенькотом води у водоспаді і клацанням фотокамер вона ковтає усю тишу з простору, натомість заповнює його безкінечним потоком слів. Справжні риби такого собі не дозволили б, та вона – втілення усього людського, жінка у повній мірі цього слова. Здається, тут вже досліджено всі можливі закутки і отримано увесь можливий досвід. Знаю, вже зараз їй повинен наскучити цей рай, тому випереджаю втечу і гукаю до себе.
Ось пливе моя риба в потоках золота і думок. Такій як вона, сокіл точно подивиться в очі. Ми чудові, коли разом, на фоні одна одної ми цілісні і виразні, тому у неї завжди з собою сміх і вимоги, а в мене – план і рюкзак.
Скеля праворуч мене знову оживає, брови його нависають наді мною затінком, а голос вгамовує норов сокола, тому той переступає з людини на людину і моїми очима ловить її погляд. Сталося!
Сонце вже на вершині неба, тож важко роздивитися те, що вгорі. Та чоловік у брудній куфайці прощається першим і міцно стискає мою долоню. Я дивлюся на надірваний ґудзик під шиєю, це те, що хочу запам'ятати замість комічно негарного лиця, а тоді подаю руку цій надто необережній дівчині на слизькому камінні, бо віднині мушу берегти її для майбутнього сина.
Ще чутно наспіви коломийок і напутні слова чоловіка з соколом, та не озираючись йдемо далі. Наш шлях – стежкою вверх.
***

На мокрому асфальті перше опале листя кидається крок за кроком далі за вітром. Сірі стіни одноповерхової вулиці набирають все глибшого кольору і таємниці. Дощ – провідник неквапних – ледь перекрикує Кріса Рі, що звучить у кімнаті, і я вже знаю, – сьогодні буде півсонний день, один з тих, коли чашка за чашкою грієш руки біля розслоненого вікна, не вдаючи байдужості до надто близьких перехожих. А вечором, в шарфі і беззвучності, першими холодами вкотре повернуся додому, дорогою перетворюючись на спогад.

29.08.2021