Не ловила метеликів сачком, не препарувала найяскравіших з них голками, не ховала в кишені осколки зірок, що падали з неба, не впивалася жадібно чужою вродою, не шукала відмовок там, де їх і не могло бути, не просила... Не просила! От і перше прозріння, як результат самоаналізу: не просила!
Де твоє щастя, дівчинко? Кому ти його позичила? Чи не його ти розтоптала, коли на пальчиках бочком обходила свою долю, бо так боялася наслідити в ній? Акуратна аж до психозу.
Тобі казали, – будеш там однією з кращих! А ти сіяла сумнів і відмовлялася навіть прийти. Тобі казали: ось світ, він мріє впасти до твоїх ніг. А ти озиралася довкола, – та ж тут так тісно! Краще я посуну свої ноги, щоб світові було куди падати. Тобі несли оберемки квітів, – цвіти між ними, дівчинко, найяскравішими барвами, милуй око! А ти все бігала з глеками, носила чисту воду, підсипала у вази цукор, щоб надовше зберегти їхню свіжість, та так і не набулася в квітучому затишку. А потім – зігрібала в жменю крихти своїх нещасть, дрібненькі зовсім, бо не падають великі нещастя на того, хто не навчився смакувати щастям. Збирала їх і ховала в серці, наче в позолоченій шкатулці, як найбільший свій скарб. І на сто замків!
Мої маленькі нещастя тільки мої! – казала ти, – як майстерно я вмію з ними справлятися, боротися з ними. Не вірите? То подивіться, де вони? Їх не видно, вони надійно заховані в позолоченій шкатулці, запаковані в коробочку переконань, а та коробочка ще в одну коробочку і ще одну, і ще, і ще… І все це щедро пересипано пінопластовими кульками мовчазного схвалення і обмотано скотчем часу. Хіба ж я не молодчина? – Підсумовувала ти. Та від того нещасні твої нещастя робилися ще нещаснішими, замаринованими незбагненною порожнечею, неосяжною самотою.
Допомога? А що це? Ах, – те, про що потрібно просити? Ні, не працюю з таким матеріалом.
Здається, дівчинко, ти й себе помістила в ту шкатулку і маринуєшся у своїх бідах. Самостійна аж до психозу.
Не вір, не бійся, не проси! – це тюремні закони, що писані не для розґратованих. Але ж гордість? Ну добре, добре, гордість – пані надто вперто переконлива і надто переконливо вперта, та що, коли просити і не потрібно, коли щастя падає з небес, тільки встигай розкривати долоні і ловити? Що тоді стримує тебе, щоб не кинутись у вир найчуттєвіших подій, найсолодших емоцій? Що не дозволяє натиснути кнопку пуску для свого запланованого життя?
Віддайте найбільший шматок цього торта іншим, бо мені буде незручно їсти його на публіці. – Так смішно та сумно водночас. Самопожертва, як прояв психозу.
Ти не зривала квітів на чужих клумбах, не проходила байдуже повз розсипані на ринку мандарини, не ув’язнювала в сірникових коробках хрущів і світлячків задля забави, не закінчувала розмову першою, щоб не залишати у душах осаду, не просила…
Не просила!
Дехто вважає, що гордість свідкує про гідність людини. Інші ж вважають, що це свідчення духовного та етичного падіння. І у обох сторін є переконливі аргументи – безумні переконання безумного людства.

12.2016