Скам'янію від твого байдужого погляду. Скам'янію. В той день буде така правильна погода, такий правильний дощ. Під ногами – розмокле осіннє листя, за ногами навздогін – бризки води. Калюжі розбігатимуться, щоб дати мені пройти. І ось, посеред спорожнілих площ, я йтиму поволі й дивитимуся тільки вперед, як раптом відчую на своїй потилиці твій нещадний погляд, твій вперто безмовний погляд, і скам'янію.
Для чого ти подивився на мене, Жорстокий Янголе? Ти ж завжди дивився повз! Ти дивився так до і дивитимешся опісля. Завжди, та тільки не цього правильного дня, бо так було написано.
Погляньте, яка чудова скульптура, – говоритимуть одні одним перехожі, – який досконалий витвір мистецтва, як детально продуманий образ, які лінії, які… О Боже, моторошно! Мурахи по шкірі, та погляду не відвести. Скульптор врахував кожну дрібничку, до розсічених кінчиків волосся, до заплутаних вій. Голова ледь нахилена вліво, губи пелюстками троянд привідкриті, очі примружені, кожна зморшка на своєму місці. А зіниці! Щось хочуть розгледіти чи, може, сказати? Ні, це не страх дивиться такими широкими зіницями і навіть не подив. Це саме життя.
Ти збагнув? Я стоятиму посеред площі, повз мене проходитимуть і озиратимуться люди, вішатимуть намисто з паперових квітів на мої груди, захоплюватимуться, а може, глузуватимуть з мене.
Чужі, ти чуєш, Чужі обійматимуть мої тонкі оголені плечі заради одного лиш фотознімку. І тільки діти від нерозтраченої щирості вкладатимуть зірвані на галявині стокротки у мої розкриті долоні. Так минатимуть роки і вітри з чотирьох сторін світу будуть тому єдиними свідками.
Що робитимеш ти, мій Суворий Янголе, в час, коли Чужі торкатимуться моїх пліч? Ти сидітимеш в кафе навпроти, попиватимеш теплу каву і дивитимешся повз? Як до і опісля – повз? Чиї потилиці студитиме твій байдужий погляд? Хто спотикнеться об нього? Чи ти спокійний за мене, Янголе, вже тому, що я кам'яна? Що нарікши мене без слова – прирікаєш на спокій. Чи гадаєш, що я не зруйнуюся, що вітрам і дощам не під силу розсипати камінь, а зробивши мене крихкою, – не дивитись в мій бік очима палючими – благо? Так! Все так! Не дивися на мене, Огненний, бо не поглядом крешуть любов! А як глянеш ще раз – то розсиплюся в порох, бо як плоть блискавично у вірі воскресне, так само зруйнується вірою камінь.
Тож змовкаю тепер перед тим, хто в моїм розважані розвагою студить гарячу потилицю, і величаю Мудрим. Паперове намисто носитиму гордо як перли, що під грубими краплями з неба вляжеться чіпко на грудях. Бо лише в дуже правильний день, коли ллється на людство холодний дощ, від байдужого погляду кам'яніють.

22.10.2016

Петра – від чол. Петор – з грец. «камінь, скеля»