розпорошений вітер
стає зітханнями
зітхання спадають росою
роса зволоживши трави
віддзеркалює небо
зневоджене небо
чатує на хмари
в траві

коли заполює
все зникне

а земля не зникає
просто мовчки
приймає усіх

12.08.23

проблема мильної бульбашки не в тому
що її життя коротке
а в тому що вона здається більшою
ніж є насправді
крапля розчину стає плівкою на рамці
плівка — сферичною порожниною
чия поверхня так привабливо мерехтить
веселковими барвами
і так блискавично розлітається
мікроскопічними бризками
від найменшого доторку до реальності

лусь — і нема

щоправда
більшу проблему маю я
розмірковуючи про бульбашки
з позиції вищості
і намагаючись вдихнути
планетний дух
у дрібку порохні

15.05.24

блискавка звила на древі розкішне гніздо
з пір'я жар-птиці
під його ваготою згоріли гілки
а стовбур став купкою кришин
з червоними кірками жару
що шиплять спересердя на смерть
чи то на життя
на кришину злетів випадковий листок
і вона щоб востаннє побачити вись
пропекла в його тільці діру
він запхинькав до неба
тоненьким ядучим димком
аби взяло собі на коліна
мов мати дитя
погойдало

але й на колінах
плаче журливий листок
окроплює древа зчорнілий кістяк
і байдужий небесний вогонь

09.11.23

смерть настільки стара
що навіть бабусі чуються з нею
немовби дівчатка
полохливі зелені непевні себе
направду ж вона не страшна
просто давня як світ
і вміє чекати
тим то отримує все
що бажає

та з того що вже має
не бажає нічого
на те вона й смерть

04.11.23

час використовуєш за призначенням
у міру того як товстезний рулон
дозволяє себе розмотати
заповнюєш білу шпалеру
дрібним нерозбірливим почерком
від краю до краю
без відступів і без полів
списаний час в твоїй хаті на місці фіранок
простирадл підковдр
обрусів і килимів
ним ти обклеїв всі стіни підлогу і стелю
дещо оформив в книжки
а дрібними шматками розпалюєш грубу
всюди чекає на час його друге життя
перше коротке
бо надміру щасливе

час не втікає
він вдячно погладжує пальці митця
що досвідчують кожен відтинок

03.11.23

час полоще мій голос
мов вітер на щоглі шматину
декодує
спотворює форму та суть
тільки холод
засилений в розтоках нитей
вибавляє його
обертає на сніг
у високості клоччя не тане
долу втратить себе
мов розірвана цівка води

світло крутить
рип-рип
коліщатка хрещатих сніжин
хтось свобідний
здається
гуляє по небу

03.11.23

життя це гра
хаха
ось і я доросла до цього визначення
засмальцьованого мов гральна карта
вивчила правила
проте опираюся їм
всепрощення як директива
любов як стиль існування
відкритість як метод пізнання
руйнують в мені дитину

вона грає з тобою в квача
але замість лясь
робить цьом

03.11.23

скидаючи листя
дерева повертаються до звичних меж
їх не вводять в оману відрослі гілки
що не прихиляють висі
їх не тішать тіні довші за торішні
бо затінку взимку ніхто не шукає
скидаючи листя
дерева позбуваються пам'яті та руху
і поринають в задуму
тиша просочує їхні тіла наскрізь
і огортає ореолом спокою
мовчання гартує їхні душі
що стають праобразом чистоти паперу
страх холодів дерева ховають
глибоко у коріння
і перетворюються на символи стійкості
аби кожен знайшов в них для себе опору

студеними ночами дерева не тремтять
тільки небесна шкіра їхня береться сиротами
що зникають світанком

31.10.23

відчуваю в собі цілий світ
надимаюся ніби повітряна кулька
руки ноги безладно метляються
вітер здіймає все вище і вище
ворони шмагають крильми
діти розумними пальчиками
відстежують мою траєкторію
дорослі крутять біля скронь
потяги вислизають з поля зору
неначе ящірки
обрій заокруглюється і віддаляється
хто ти кулька навпроти
не впізнаю

лусь!
латексна шкіра
повисла на кігтиках гілки

повернувшися спиною
листя шепочеться з вітром
той хизується скальпом
порожнього я

31.10.23

божий світ подібний до дитячої розмальовки
чорно-білий простір для наповнення
сім кольорів людям дає сонце
один колір — небо
щоб яскравіше позначати контури
і перекреслювати намальоване
ніч розливається
наче чорнильна пляма
у її вогкій мряці вовтузяться тіні
безбарвні сни ніби миші
шарудять по кутках
не даючи заснути
бо справжній сон це сон без сновидінь
так сплять герої у згорнутій книжці
пласкі і байдужі до всього
так спить посуд на полиці
сповнений чистоти
так спить ніч
пересичена кольором до забуття

31.10.23

думка цінна простором
з якого зростає
і до якого кличе
вона ніби сигнальна ракета
спалахує і гасне
і за мить вже ніхто не згадає
яким кольором сяйнуло небо
проте всі пам'ятатимуть де

але спалах даремно злетів
якщо жоден за ним не пішов

25.10.23

ти найгрубша гілка
що нею дерево тримається за небо
затиснувши в кулаці повітря
наче поділ материної сукні
аж він зволожується
аж складки на ньому
стають продовженням
ліній долі на твоїх долонях
дерево тримається за небо
бо земля насправді не є опорою
вона безодня захланна до світла і дотиків
сотнями своїх корінців
відпихаєш її від себе
але грузнеш все більше
тому сотнями своїх корінців
надпиваєш морок землі
аби вона зсохлася
і крізь пальці просіялася
звільняючи їх
для армованих сонцем
єдвабних струменів неба
гнучких як ліани
міцних як дроти

25.10.23

ти стинаєш голови соняшникам
а на кожному зрубі
їх відростає чотири
соняшникове чудовисько
кожне його зернятко не має пропасти
в землі надаремно
кожне його зернятко волає до тебе
як немовля
боїться дурної смерті
горобців плісняви та мурах
боїться зникнути у безвісті
бездонних надр
боїться розпеченої груби
горнеться до лагідного сонця
твоїх долонь
що з них
тільки у спушену грядку

25.10.23

в безвітря світ щезає
відсутність руху кидає окіл важке рядно
чия строкатість творить видиво життя
під ваговитістю ж себе шукає справжнє
зсихається мов листя
кулиться мов равлик
борониться немов їжак
життя вдихає сонну тишу
що ніби пилом це рядно набила
назовні тільки очі наче яблука в траві
зорять незмигно
бачать ніц

21.10.23

ті що люблять діляться усім що мають
а люблені змушені приймати те
чого не потребують
любов вигадує їм нові потреби
пропозиція породжує попит
і за принципом комплементарності
вибудовується тендітна взаємність

любити це так ніби мати хвоста
лиш для того щоб триматися ним за іншого
і падати
при спробі перестрибнути з дерева на дерево

кажуть існує спокійна любов
можливо це піклування
невигадування потреб невідрощування хвостів
співжиття співрадість співгоре

приходьмо до любих
порожні мов після молитви
продавці-покаянці

18.10.23

сміється той хто пізнав світ
хто виокремив речі зі тла
своєї дзеркальної свідомості
хто роздивився їх на чорному оксамиті неба
ніби ювелірні прикраси
хто здивувався їхній неприсяжній красі
та лоскотній непотрібності
хто приміряв їх неначе одяг батьків
і знову поскладав до скрині
не знайшовши нічого впору
але вдосталь намилувавшися

сміх кругом тих
хто засвічує речі мов зорі
та винаходить сузір'я

19.10.23

горіхове ядерце береже тепло
як береже його ядро землі
поки шкаралупа ціла
ядерце має майбутнє
коли ж вона трісне
прийде теперішнє або смерть
у теперішньому горіх прокинеться
до нового життя
стане вивіркою кротом вороною
круком мишею людиною
або знов горіхом
якщо дочекається весни
якщо ж зотліє
полине хмарою до моря

помре
якщо застрягне і розколеться
в лещатах вічної мерзлоти

07.10.23

кохання надихає
а любов змушує замовкнути
і сама мовчить наче сонце
чия повнота не свідома своєї величі
чия щедрість не свідома своєї винятковості
чиї чорні плями свідомі своєї чорноти
проте не поймаються цим

сонце мовчить
а земля галасує
лускає мурашниками
ворохобиться листям
непокоїться руном

кохання про це співає
любов за це дякує

05.10.23

смерть — необмежене розчинення
за критичної температури життя
тіло випадає в осад
а душа стає всім
в чому розчинятися любила настільки
що навіть тіло цьому не перешкоджало
лиш постійно кликало додому
як з вікна мати кличе дитину

доля тіла — зотліти
давши волю теплу

12.09.23

частина знає про ціле лиш те
що воно має майбутнє
а сама вона тільки доданок у сумі
незмінній від початку часів

частина шукає спокою
та знаходить красу
руху з іншими серед інших
а ціле знаходить спокій
ставши простором танцю

лопать млина наче птаха
назавжди заручена з небом

10.09.23

я — тростинка
що не надається до наповнення
моє мислення — невтомний обмін речовин
який констатує але не збагачує
залишаючи світ окрай серця

зовні панує вітер
життя здається нескінченним розхитуванням
жорстоким випробом на міцність

я не маю у серці й себе
тростинна свята порожнеча
по смерті змішається з вітром

09.09.23

я зламала ногу
та ніхто не йме віри
всі кажуть
покажи ногу ногу покажи
тоді й отримаєш дозу співчуття
яке відпускається тільки за рецептом
у сприятливі дні
у щасливі години
хто бачив — не повірив
бо я усміхалася
хто не бачив — не повірив
бо я мовчала

я зламала ногу в коліні
коли кістка зростеться
йтиму життям
як непохитний солдатик

08.09.23

житейська мудрість
це система самовиправдання
без неї сумнів
безперестанку поглиблює провину
а провина перетворює людину на сито
золотий пісок часу просіюється
неначе тане у просторі
змішуючись з сонячним світлом
на ситі ж лишається тільки сміття
яке час від часу кумедно підстрибує
коли сито тремтить

а мудрий на обруч натягує шкіру
книжок й ворогів
майструючи бубон

його мудрість гучна
переконливо-зверхня
аби судді почули

08.09.23

смерть нагадує про людей
а життя ні про що не нагадує
надто швидко стає звичним
втрачає свою здатність
озиватися запахами
хвилювати кольорами
насичувати звуками
захланність охоплює тих
хто не навчився відчувати голоду
хто не наважився намацати
стінки своєї порожнечі
хто не повірив у її творче начало

час тече
з пустого в порожнє
шелестить наче дощ

07.09.23

головне не злякатися голуба
а решта дасться за іграшку
миршавий загиджений братством
сизий голуб не є символом миру
та все ж дещо означає
він користується лапами частіше
ніж крилами
він не співає
а тільки ласо воркоче до самичок
він талує власну гідність
і плутається під ногами
в очікуванні проханого хліба

я залишаюся в хаті якщо бачу його за дверима
нашорошуюся зачувши скрегіт кігтів на піддашші
вклякаю захищаючи голову руками
коли він злітає віддалік

символ загрожує крахом моєму життю
сизий голуб волочить скалічені лапки

05.09.23

старість має жіноче обличчя
та статуру
тіло піддається часові
м'якшає і розтікається
округлюється і лагідніє
очі сльозяться частіше
і частіше усміхаються до світу
рухи уповільнюються
бо зникає мета
але не сенс
плечі опускаються
бо роки важчають
але не стають даремними

старість
в прозорому лоні
викохує смерть

02.09.23

вічність симетрична відносно розуму
що у ньому як в дзеркалі
відбивається час
тонке та мерехтливе майбутнє
вкриває вертикальну поверхню
райдужною плівкою
наїжаченим промінням
усібіч стримить теперішнє
а минуле псує зображення патиною

вічність росте одночасно в обидва боки
наче дерево
якому аби сягнути висот
потрібно зануритися углиб
наче перлина
яка ховає свого єдиного недоліка
під багатошаровою красою з надією
що її ніхто не наважиться зруйнувати

а розум тремтить на межі
не в змозі повірити в себе

02.09.23

не померти а прокинутися
і не знайти свого тіла
нипати-голосити безпритульно
поки не натрапиш на порожню мушлю
і не згорнешся у ній равликом

не померти а забути
жалі невигоди та невпокій
стати собі серединною путтю
застигнути верствою
між геркулесових стовпів

не померти а полюбити
латку на порожньому місці
уявну крапку в байдужому просторі
напнути увагу немовби шатро
що у ньому й віджиле воскресне

не померти а набути
надбати буття
рівне як промінь
вільне як сніг
і глибоке як небо

01.09.23

увійти під шкіру дерева і вийти неушкодженим
без скалок подряпин і без пам'яті
липким від соку
що висихає плівкою
і рветься з криком немовляти
у суперечці про те що було спершу
листя чи коріння
казати сонце
казати жмут сяйва
що його земля схопила міцно
що стало волокном у її скостенілих пальцях
і просочилося паростками до неба

увійти мимоволі
вийти несамохіть
чистим березовим світлом

01.09.23

упорядкування світу —
занадто велика спокуса
аби їй не піддатися
кубик на кубик на кубик на кубик
і думки виростають в концепції
ті — згромаджуються в доктрини
а філософія — наче орендована квартира
до якої звикаєш настільки
що робиш косметичний ремонт
і врешті викуповуєш у власника
щоб назвати її своєю
тепле кубельце
прихисток від світу
але не від часу
коли життя обшарпує одну
на заміну шукаєш іншої
бо хаос руїн не подібний
до хаосу лісу
його витримати важче
нічне небо викохує в серці свободу
але діра у даху крізь яку видно зорі
стає гніздом відчаю

земля не приймає ідей
після нашої смерті
до руїн прийде ліс

30.08.23

людина потребує людини
аби мати розкіш бути слабкою
жалітися просити плакати
дивитися знизу вгору
захоплюватися
і жертвувати собою
чужа любов має заступити власну силу
на зміну тихій самотності
має прийти неспокій стосунків

потреба спільноти лиш звичка
набута у лоні матері

проте на цій звичці
тримається світ

22.08.23

хто багато живе той багато помирає
всохла брунька відламалася
загубилася у траві
тепер ніхто не скаже про неї
вона така як усі
ніхто не побачить
як її таємниці стають банальностями
як лискуче зелене листя
вигорає на сонці
береться зморшками
опадає
кришиться під ногами
і губиться у землі
ніхто не шкодуватиме за листям
ніщо стало нічим
всі шкодуватимуть за брунькою
щось могло стати всім

до того хто багато прожив
смерть приходить нечутно
мов осінь

22.08.23

продаю себе вроздріб —
так вигідніше
впевненість віддаю тому
хто вміє хвалити
спокій тому
на кого можна покластися
розум тому
хто може оцінити
час тому
хто йому тішиться
наче дитина

яка я багата
стільки спродала

та буває що мій покупець
ще не знає що він покупець
і просто радіє дарунку

скоро йому
бідоласі
доведеться за все заплатити

18.08.23

час як речовина подібний до води
він теж має три стани
у яких існує одночасно
газоподібний
торкається усього що є
тільки те що могло бути
надійно сховане від нього
у наших герметичних головах
рідкий
не тільки торкається
а ще й дозволяє відчути на дотик себе
свої нескінченні тугі течії
які свавільно бавляться нашими тілами
гладять обіймають стискають
підносять кружляють жбурляють долу
кидають через раз то в жар то в холод
твердий
застиглий але не простиглий
непорушний зовні але ворухкий всередині
він стає льодовнею
де наші спогади живуть своїм життям
де ми теж можемо пожити життям
своїх спогадів
лишаючи себе теперішніх
наче взуття при порозі чужої домівки

у дрібнокраплистих оприсках часу
світло змінює напрямок руху
це не веселка
це вічність

13.08.23

наша ділянка не обнесена парканом
це називається інтегральним простором
або ж безгрошів'ям
її вільно перетинають коти їжаки та вітри
хоча й загорожа не вадила б їм
прямувати у справах
перехожі дивляться на наш город
як на колективну власність
а особливо на шовковицю
чиї плідні віти схиляються аж до землі
довірливо та привітно
та якби її воля
вона сама пішла б на люди
й сипала ягоди
до пригорщ усіх хто в потребі
наше добре щедре дерево

наша добра щедра земля
наше добре щедре небо
руйнують паркани
в моїй голові

13.08.23

ідея стільця стоїть міцно
ідеальні ніжки однакової довжини
ідеальне сідало в міру м'яке
ідеальна спинка слугує взірцем
для людських спин

ідея стільця горить рівно
всередині прозорого камінця
що його неквапом обточує море

ідея стільця горить поруч
з ідеями пня коника та правди

випадкова хвиля
вихлюпне камінця на берег
хто дивитиметься під ноги
знайде

і якщо має клепку
всадовить на ідею стільця
ідею себе
аби та відпочила

12.08.23

дерева обирають рух вгору
на зміну смиренності насінини
приходить смиренність пагона
єдине бажання якого
бачити сонце
галуззя сферично шириться
доокіл стовбура
оплітаючи собою проміння
яке стає стрижнем
і дороговказом

дерева долають себе
туго скручують у серцевині минуле
піддаються вітрам теперішнього
не зазирають у майбутнє

дерева мають одну перевагу
смерть не турбує їх
за життя

твоє мислення конкретне
навіть свої поетичні образи
ти наділяєш тілами
вони ходять серед нас
наче сни
які знайшли вихід
з підсвідомості
але застрягли у людській шкірі
аби навчити інших
бачити в темряві

твоє мислення конкретне
моє ж тяжіє до абстрактного
хоче бути висловленим
але не зрозумілим
ховається за ідеями
які печуть
мов чистий кисень
моя чистота неплідна

чую твій голос
розчахую двері у ніч

01.08.23

глибоке не викликає заздрощів
бо всі ми притоки однієї ріки
а те що торкається дна
там і лишається
тож марно бажати іншого
русло не торують свідомо
вода падає наче змія з дерева
звивається у повітрі
а як торкнеться землі
застигає
стара шкіра стає ложем
а новою лускою тече світло
скрапує з хвоста
всотується темрявою

глибину визначає
не віддаленість дна
а міць річкового хребта

01.08.23

вода теж має шкіру
намацавши задирку
край краплі роси
можна зірвати з неї шкірку
як зривають покривало
з нового пам'ятника
урочисто і різко
аж почується лопотіння
пташиних крил
молекули розгублено змовкнуть
перервавши балачку
і наче безхвості
повітряні кульки
розлетяться врізнобіч
коротко зіштовхнувшися
пружними боками
на прощання

рідинна свідомість води
що вже не тримається купи
на лопуховім листку
розпадеться туманними клаптями
мов зотліла тканина

видимість стане обмеженою
і болотяний запах смерті
забиватиме подих

та сонце владнає усе
до обіду

31.07.23

свідомість це місто
збудоване мисленням
охайні лінії стримані кольори
обмежувальні знаки
думки простують тротуарами
почуття взяті на повідок
інстинкти скуті бетонними плитами
бажання руйнують асфальт
мов трава
траву вчасно виривають
асфальт регулярно оновлюють

та все ж і тут бувають дощі
і у міста з'являються очі
наскрізні
небесно-брудні

30.07.23

з цього міста мене вижили померлі
потопельники самогубці вбиті
нагло вбиті лагідно закатовані
переїхані автомобілями згорілі живцем
вони визирають з вікон покинутих будинків
лаштують тимчасовий прихисток в недобудовах
ходять натовпами проїжджою частиною
помирати вкупі неболяче
помирати вдруге нестрашно
вони стоять у чергах до таксофонів
які не працюють
щоб сказати кілька слів людям
які їх забули
вони відкривають роти
але ніхто не чує їхнього співу
вони не лякають а розчулюють
як розчулюють пси
що пересуваються на передніх лапах
а задні волочуть за собою
відданість життю розчулює
особливо тих
хто багато мріє про смерть

з цього міста мене вижили померлі
поклади кісток роблять ґрунт ненадійним
їхня густа прорість затуляє сонце
набридло лежати у тіні тіней
не жити і не помирати

29.07.23

виживає лиш той
хто вміє оповідати
решта конає від самотності
поза історією

ця історія могла бути твоєю
вона власне і була твоєю
поки хтось спритніший
красномовніший
не вирвав її тобі з рук
наче кусень хліба
не розкидав її голубам
ти ж тепер голодуєш

все варте уваги — записано
записане колись оживе
в уяві сприйнятливих читачів
і спростує реальність

сонце зійде
над вигаданим світом
і ти ляжеш тінню
герою під ноги

26.07.23

граюся з часом у схованки
спритний наче миша
він ховається
у майже порожній кімнаті
поки рахую до трьох

ніколи його не шукаю
тішуся застиглим в повітрі
промінням
коливким як струна
що дзижчить по-бджолиному
та іскрить мов оголений дріт
коли зачіпаю
необережно

у дверях зіштовхуюся з вітром
його тіло
порске та холодне
як у медузи
здригається від нетерпіння
що раз у раз спалахує у ньому
тьмяними вогниками

прослизаю між вітром й одвірком
назовні
тут застигло усе
крім страху у пташиних очах
та любові в собачих

коли ж час
запилюжений
втомлений від чекання
виходить зі сховку
я покірливо підходжу до нього
і його палець
гострий
мов годинникова стрілка
лишає на мені
чергову зморшку

старість — не покарання
просто так бавиться час

24.07.23

чи має вогонь запах
той вогонь
що горить
без поживи
без жертв і прожога
чи має він запах

запах мінливий
що означає тривання
і зміну в триванні

чи має вогонь запах
той вогонь
що шматує
злютовані плити годин
і проростає в щілинах
чи має він запах

запах протяжний
що означає тривання
і перестанок в триванні

чи має вогонь запах
той вогонь
що розпорює
простір по швах
і як було не зшиває
чи має він запах

запах предметний
що означає тривання
і смерть у триванні

чи має вогонь запах
той вогонь
що голосом є
що спалахнув
і променіє в диханні
чи має він запах

по всьому лишилася випалена земля
ясно-зелена трава з обсмаленими кінчиками
і більш нічого
дерева тут вже не ростимуть
вони покинули своє коріння
і відлетіли геть
разом з наполоханими птахами
обрали небо
на ньому не осідає кіптява
тіні не затуляють сонця
крона ростиме досконало сферичною
і птахи віднайдуть там свій спокій
співатимуть вдячні та щасливі
з ранку до вечора
небо обважніє
потемнішає від голосів
наче від вологи
опуститься аж до землі
де у попелі люди крутяться
намагаючися заснути
ти переплутаєш його з ковдрою
натягнеш до очей
перетечеш у сон до останку
і не повернешся

08.04.23

кажеш зміненим голосом
мовчи
і уникаєш погляду
а я
долаючи страх
побачити твій біль
тамуючи жаску радість
впізнати невпізнаване
розрізнити неторкане
дивлюся на тебе
і не можу стримати сліз
жалості
що від любові

і прокинувшися плачу

смерть наче нелюба дитина
у якої вдосталь терпіння і часу
і єдине бажання
мати те
що й батьки

28.04.23

обов'язок любленого — жити
бути вдень і бути вночі
бути в мовчанні і бути в говорінні
бути в спокої і бути в дії
бути для себе і бути ні для кого

право любленого — жити
в собі і в тому
хто його любить

21.07.23

сув'язь страху та любові
відчувається як бажання
заволодіти

любов спинається
на страх втрати
наче квасоля
на умисно
залишений бур'ян
довірливо розкриває
листки та квіти

страх не грабіжник
він сусід

18.07.23

любов безправна
але почувається
вільною
носить свої кайдани
наче браслети
дзвенить ними
безтурботно
танцює напівоголена
і вразлива
перед тим
кому належить

співає
твоя
але не наближайся
твоя
але навіть не мрій

18.07.23

твоя мова звучить
ніби камертон
упевнено лунко
завжди однаково
ти говорила віршами тут
між цими стінами
що тепер наполовину пішли
під землю
але досі зберігають у швах
та тріщинах
твій живий голос
холодно-смарагдовий
м'який та вологий
наче мох

приходжу сюди
коли долоні шерхнуть
мов папір
коли жоден дотик на них
не приживається
коли мовчання дошкуляє
сухим кашлем

приходжу
дихаю
вільготною луною

13.07.23

лише чужі троянди
колють пальці.
та володіти квіткою —
це володіти запахом її,
а він не має шпичаків.
тому вдихай:
хай за подобою його
в тобі квітує кров

дивися:
вже не рани —
червоні пелюстки
в твоїх долонях

бо ти сама — троянда.
радуйся, прекрасна

08.07.23

смерть триває так само,
як триває життя,
тільки замість "є"
тепер "немає".
її тепер немає:
триває відсутність
її пульсу та дихання,
її думок та письма,
її руху та сміху

здається, смерть прийшла навіки,
бо хто касує смерть:
бог — життя життя?
чи забуття — смерть смерті?

та хоч би як,
і бог, і забуття приходять після

06.07.23

що ти робитимеш зі своєю образою
вона схожа на залізний перстень
щойно з горна
невистиглий
жовтогарячий
не вдягай одразу на пальця
бережи руки
хай цього персня прийме вода
хай витисне з нього
щипливий вогонь
хай сховає на дні

бо згаслий
він зовсім негарний

04.07.23

кожен свідчить про життя як уміє
та немає свідка кращого за дерево
його постава незмінна
а мінливість передбачувана
дерево володіє усіма мовами
до одного говорить кольором
формою листя
до іншого гуготінням крони
тріском гілок
скреготом серцевини
хтось торкається губами
опуклих візерунків його кори
хтось відчуває спиною
невпинний рух соків
а долонею
напрям і міць стовбура
який дрібно тремтить
від потуги

ніщо що є деревом
не мовчить
усе що є деревом
віщує благо

04.07.23

бог береже тебе в таємниці
усміхається в бороду
не хвалить про людські очі
та й взагалі
не хвалить
стискає твою руку
в своїй
небесно-просторій
стискає так сильно
що вже й сам не відчуєш
яке добро кинув у воду вічності
і скільки

а смерть
смерть усім розпатякає так
що якусь мить
ціла країна навіч бачитиме тебе
і все те
що світ з тобою втратить
а вона здобуде

та люди мов мураші
знайдуть кожну твою
волосину
і теж берегтимуть
а смерть
ходитиме гола і боса
як ходить відвіку

03.07.23

забулися дерева
хто їх плекав
і хто байдужим до них був
також забули
так само і себе торішніх
вже не знають
бо їхня пам'ять кам'яна
вона лиш постамент
для неупинної молитви
що в них шумує соком

луні тих молитов своїх
радіють
богом її кличуть

28.06.23

вірші — продовження твоїх рук
огортають тебе деревним затінком
і запахом кори
гладенька і прохолодна
вона єдина захищає тебе від світу
береже таємниці внутрішніх порухів
та водночас
дарує їм форму
що промовляє про зміст

поміж гілок особливе повітря
майже гірське
дихаю ним і здається
стою на вершині
бачу ген-ген

16.06.23

думка триває у краплі
що падає

проймає повітря
мов голка

падіння
порожній стібок
бо вістря
спрямовано вгору
а вушко
глухе

27.05.23

про що сваряться ті сусіди
на що витрачають свій запал
що виплітають зі свого голосу
що вдягають у брудну лайку
куди цілять криками
чому застрягли у минулому
що кровить вином
і отруює теперішнє
чому дихають власними випарами
чому кусають одне одного
не бачачи що давно стали цілим
і кусають самих себе
чому не хочуть
жити просто
говорити просто
дивитися просто
чому зобов'язалися демонструвати
який вигляд має пекло
чому у гніві почуваються краще
ніж у радості
чому ненавистю підмінили
любов

чому не жалю
чому сміху гідні

24.05.23

голос лився голослівно
оминаючи каміння
виром звинно усміхався
сіяв бризки в небеса

бризки вклякли в небі пругом
невиразним і непевним
швидко долі опадали
розгубивши кольори

світло кольори вловило
у свої щільні тенета
мов помелом притрусило
сірий змучений позем

квіти підняли голівки
трави виструнчили списи
і лишайник напівмертвий
став окрасою дерев

всяк довкола оживився
наче пригадав про бога
глас бо лився голослівно
і не знав собі кінця

14.04.23

любов забувається
заноситься піском
як кам'яні сходи на пляжі
втрачає свої обриси
але не твердість

любов забувається
дратує
дратується
неначе душа
що не може повернутися
до тіла

чим є любов
забута невтілена

борозною у мозку
що нею курсують думки
задивлені уперед

05.02.23

Того, хто любить,
образити неможливо,
а зрадити — й поготів.
Вона пішла.
А він знайшов папірець
серед різнобарвно-
шурхітливого листя:
"Вийшла по хліб. Скоро буду", —
і подумав,
що то від неї.

09.11.22

і ось виявляється
що можеш бути чесною лише з тим
хто знає про тебе найгірше
і лише від нього
сподіватися любові
і що твоя образа
не робить кривдника ворогом
ти раптом згадала
що ліки гірчать
хоча потайки від себе
завжди була певна
любов про все відає
любов болить змінами
любов не ощасливлює
але зцілює
тому так важливо
взаємно скоєні рани
гоїти разом

надаремно думаю про тебе
а за моїм вікном
на тлі осені
заблукана мушка
гріє лапки на склі

06.11.22

я живу у багатоквартирному будинку
моя гостинка на першому поверсі
засцяний під'їзд
прокурений коридор
і ось ми на місці
в передпокої нема шпалер
бо нема бажання
у кімнаті шпалери є
вони досі зберігають на собі
сліди моєї дитинної радості
кухня дуже зручна
все під рукою
тільки встигай обертатися
навколо власної осі
з переваг
наявність балкона
він виявляється дуже потрібний
для зберігання непотрібних речей
усі вікна
на жаль чи на щастя
заґратовані
але п'яниці на лавках
люб'язно доносять інформацію
про власну всеосяжну присутність
в акустичній формі
сусіди також не гребують
цією зручною формою самовираження
щоб стати ще ближчими
ніж це дозволяють бетонні панелі
тому тут ніколи не відчуваєш себе
по-справжньому самотнім
для цієї розкоші
замінований ліс через дорогу

отже
продаю оцю свою власність
або ж міняю на труну

09.10.22

Коли воно прийде,
Ми зачаїмося на застудженому ліжку,
Під манною ковдрою з грудочками,
Під бородатими пледами
Та на виснажених подушках.
Коли воно прийде,
Ми хихотітимемо
Від зухвалості,
Від страху,
З власного сміху
Та з грузької постави його,
Непроханого приходька.
Коли воно прийде,
Ми шпурлятимемося зі свого сховку
Золотими яйцями,
Срібними ложками,
Мідними грушками
Та аморфною вівсянкою.
Але якщо серйозно,
Коли воно прийде,
Ми прокинемося,
Ми умиємося,
Ми поснідаємо,
А потім воно поснідає нами,
Скориставшись ножем і виделкою,
Пов'язавши серветку на шию
І тримаючи лікті в повітрі.
Бо таке вже консервне,
Манірне
І грізне
Доросле життя.

26.09.22

дерева можуть навчити беззахисності:
аби втратити захист, достатньо знерухоміти;
аби бути беззахисним, цього недостатньо.
радість смирення — ось у чому секрет.

охочих вчитися нема.
серед людей беззахисні радісно не живуть,
якщо виживають.

наша перша зброя — мовчазна палиця.

02.09.22

містом ходить жінка
у чорному фередже
спиняє перехожих пташиним
— чи-я чи-я чи-я
ті навіть бачать
як з-під тканини проступає
хижий гачкуватий дзьоб
стрічні горнуть дітей
обличчям до себе
переходять на інший бік вулиці
злякано озираючись

підійшла і до мене
— чи-я чи-я чи-я
виразні мигдалевидні очі
сльозяться
мабуть нетутешня
і знову
— чи-я чи-я чи-я
— ходімо будеш нашою
кажу
подумки малюючи
і переставляючи її постать
у невеличкій квартирі
але знову
— чи-я чи-я чи-я
а тоді пустка
— є?
— чи я є?
— є
фередже зітхає
спадає на землю темними рюшами
освіжними сутінками
аж дихати легше

27.07.22

твої почуття
оберігає натхненний розум
він будує навколо них
словесні піраміди
так само давні
нетлінні
як і твоя душа
думки
стримують наступ
навісного вітру
живляться тихим повітрям
дбайливо впорядкованого
життя
на доріжках якого
будь-хто
може лишити сліди
але пил
що над ними здійметься
там і осяде

та буває
виходиш за хвіртку
побалакати з вітром
над прірвою ночі

він радіє тобі
наче пес

в його втісі
свою впізнаєш

24.06.22

нині чудовий день
для полювання на місяць
молодий недосвідчений
він передбачувано
зійшов на сході рано-вранці
тому маєш достатньо часу
для облаштування позиції
під квітучою вишнею
що з неба подібна до хмари
маєш час для чищення зброї
під акомпанемент бджіл
час для ретельного прицілювання
у безжальному світлі полудня
час для першого другого третього
промаху
і обіду звичайно
нічого
смачного
а сон у затінні наснажить тебе
часу щоправда
вділити йому доведеться
годину чи дві
та без цього не можна
крім того
місяць втомився
бути на мушці всякчас
бачиш
куняє бідаха
волочиться ледве
на захід
а відпочити нема де
вітер давно порозвіював хмари
твою ж колупає і досі
ніяк не подужає ніжного квіту
отже
маєш значну перевагу
маєш час для перезарядження зброї
під акомпанемент хрущів
час для ретельного прицілювання
у приязному світлі надвечір'я
час для четвертого п'ятого шостого
промаху
і вечері звичайно
нічого
смачного
набоїв достатньо
дедалі чіткіша і ближча мішень
крім того
місяць зморився внівець
бачиш
як зблід сіромаха
однак й дотепер йде як і йшов
собі слід у слід
без упину

сутінки
о
хоча б їх не згайнуй
маєш ще декілька спроб
невже влучив
ти ба
місяць підтятий кровить
начорно небо пойняв
та вишня що сховком була
мимохіть викриває тебе
жалюгідну комаху
у тіні осяйній
тож лягай щоб померти
жертво космічних тортур

місяць воскресне зарані
ти ж вкотре
прокинешся мертвим

час — душогуб
доки в ньому живеш

11.05.22

коли час знімає рипучі чоботи
і йде босоніж
коли тиша настояна на темряві
випадає в осад пухкими згустками
а темрява росте на вологій тиші
наче чорна пліснява
я боюся вітру
завжди найстрашніше тому
хто прокидається перший
хто перший шукає себе поміж неназваного
хто перший у судомах підсвідомості
добирає влучного порівняння
аби ув'язнити вільне
аби принизити невпокорене
аби прояснити відвічно темне
ословлений страх усихає
до мірки людини
супроти цього
маємо стіни і грубу
сокиру під ліжком
ніж на столі
і ліхтар

любий
не спиш
чуєш який вітрюган
ми в цьому полі неначе у морі
серед ошкірених хвиль
дякую що просмолив корабель
тепло і сухо у ньому
зарані
поспи ще

вже пів на шосту
зорить прямокутник вікна
спів птаха розкреслює тишу

12.04.22

безнадійно забула початок
тому кінцівка вже не засмучує
спогади поволі вистигли
як вистигає за ніч
натоплена звечора піч
ти дров не приніс
а я — білоручка
холод повертає до реальності
протяги вихолощують двоспів
гола музика ледь тримається
в нічийному повітрі
на вологих шибках
ніхто з нас не малює
ти знав
що нещасні
кожне зустрічне вогнище
схильні вважати власним домом
щасливі ж
розбудовують дім
вколо себе
якщо щастя — причина мене
усміхнуся
причині причин

24.12.21

поезію оживлює універсальність образу
прозу оживлює конкретність опису
людину — біль
водночас
універсальний і конкретний
біль горя
спокійного у передбачуваності
послідовних етапів
і біль обосічного щастя
під тонким шаром
гостро-пряного тепер
біль щастя
яке передчуває свій кінець на початку
біль щастя яке проминає
біль щастя яке проминуло
біль щастя яке забулося

горе болить порожнечею неповернення
щастя болить надією на повторення

а все ж
з мороку відособлення ми вийшли
до мороку відособлення повертаємося

многая літа нікому
в його священному
знечуленні

16.12.21

непостійність вітру
оманлива опора ритму
хвороблива тендітність дерев
роздмухують вогонь

неперервність голосу
крихка надійність тіла
тонка прозорість блакиті
розхитують час

розчинність душі
загостреність бажання
терпка непроникність миті
заломлюють тепло

наскрізність намірів
недоречність питань
необов'язковість відповідей
бентежать тишу

нескінченність гри
незникомість мови
вперті хмаросяги слів
напинають повітря

роздмухують
розхитують
заломлюють
бентежать
напинають

повільний видих
вивільняє
з форми
сенс

16.11.21

сон має властивості
повітряної кульки
може розширюватися
до розмірів планети
і стискатися
до розмірів горошини
коли ніч розріджує його простір
блукаю вільно
між будинків людей і подій
а час немов вітер
грається зі сміттям на дорозі
сон має властивості тиші
його легко руйнує протяг
незнаних звуків у кімнаті
повітряна архітектура
вмить розсипається на порох
довгий вантажний потяг
розтрощив її вщент
тепер сон
наче краплина ртуті
перекочується на долоні
важкий блискучий щільний
на позір без секретів
без входу
лиш спотворений думкою
відсвіт
рухається поверхнею

07.11.21

Тілесність — це ідіома життя.
Слова не набувають нових значень —
лиш відтінків,
мов небо у коловороті змін.
Руки невпинно торкаються,
аби примирити зі старістю.
Ноги невтомно долають шляхи,
кругові чи спіральні,
де зустріч камінням
зі споду землі виринає.
Сенс виникає на перетині тіл,
а чи слів,
чиї змісти близькі.

07.10.21

ви, діти й дорослі,
що махаєте руками,
підстрибуєте,
усміхаєтеся від вуха до вуха,
ніби бачите когось любого,
довгожданого,
ви, що радієте електричці,
що минає вас
без зупинки, —
до кого звернені ваші жести,
сповнені життя?
може, до цих чудернацьких торговців,
так схожих на акторів
мандрівного театру?
чи до гострих на язик,
обізнаних у бізнесі та космосі
бабусь?
чи до натруджених,
твердих та нерухомих,
з камінним поглядом
старих чоловіків?
чи до отих, котрі,
подібно до пташок,
про щось своє щебечуть
безугавно?
чи до жінок з розсадою
в новеньких чистих кошиках?
чи он до тих жінок
з тяжким минулим,
що піниться, рипить
і лускає по швах?
чи до дітей з наповненим по вінця
прозорим сьогоденням?
чи до мене,
що дивиться на вас,
мов іншопланетянка,
й під маскою у відповідь
навряд чи усміхнеться

26.07.21

сьогодні світає
дуже поволі і сторожко
так визирає з нірки сполохана ящірка
не чекай не визирне бо ти не пішов
так і сонце ще довго не вигляне
бо щільні хмари бо дощ
мій сон припинився раптово
ніби десь відчинили вікно
і захряснулись протягом двері
розплющились очі
я вже не згадаю розмови
що текла при тому порозі

про що тобі розповісти мій милий
поки ти спиш поки дишеш так тихо
як п'є весняні дощі земля
поки такий нерухомий
як повалене дерево в лісі
ти не бачиш ти спиш а до нас
у кімнату птахи злітаються
крізь завжди прочинені вікна
сідають тобі на білі руки
на чорне волосся
готуються проспівати свої ранкові вірші
що їх побачили уві сні
я ніколи не бачила сонної пташки
а ти
а я все мовчу не можу тобі заспівати
боюся що зраню дзьобом порожнім сухим

ти знаєш я втомилась від слів
як від снігу що ніяк не зійде
а вже ж травень
під тим снігом усі наші весняні квіти
не тільки перші найніжніші проліски
чекають на сонце
мовчання теж як сніг білий важкий
під ним земля відпочиває
але знаєш насправді бажаю
такого мовчання що буде звучати
що буде рухати хмари

милий не вставаймо ще довго
не виходьмо як і сонце сьогодні
перечекаймо в теплі сірий ранок
розповім тобі про веселку
а тоді відпущу її в небо
разом з думками про дощ
про слова про мовчання

14.05.20

взимку
шелесткі спогади дерев
потай від усіх
стають камінням
чулі сліпі корінці
обмацують прожилки
кам'яних відбитків
але руху в них
не знаходять
дерева
чорніші від власних тіней
не плачуть
тільки холонуть
тягнуться гілками
одне до одного
вітер розштовхує їх плечима
пробігає
не озирається

05.02.21