Забралась осінь у гладущик:
– Вилазь, кажу!
– Відстань, не хочу!
Ти бачиш, накрапає дощик?,
змиває літечка стежу,
посиджу, дай, хоч до обіду…
А білий день
стає глевкішим,

Мені вже байдуже хто я, хто ви така
Хоч й неповторна в образі, й ритмічна,
Ви скреслені для іншого зразка
І думаю, погодитесь, навічно…

Мені не байдуже які у вас думки
І я бажав би їх занотувати,
Допоки ще не зношений мундир

З голосу Езопа
Як почувся півня спів,
Лис на ферму полетів.
Прибіга. Примружив око:
«Є м’ясце, та зависоко...
Любий друже, я б хотів,
Щоб ти поруч мене сів.
Мав би я тоді нагоду,

Причина бурі чи у гніві брів,
Чи в гніві їх – війни мерзенне тло?!
Кричать безумці, як бракує слів:
Віддайте нам поцуплене відро!
А справа врешті-решт не у відрі,
Історія — гончар, що місить глей,
Випалює в пекельному вогні
І глечики, і спраглих їм

Ніби літо бабине всміхнулось,
Ніжно сонце глянуло з-за хмар.
Озеро небесне від намулу
Звільнено, мов од нечистих чар.

Жваво так вистрибують синички --
П’ють грушок опалих смакоту.
Перехожих юнок гожі личка

З того світу люди йшли
О БОЖЕ, чекали…
Не підходьте, в очах шви
Й обгорілі шпали…

Як таке могло… чому?
Підла параноя?
Горіч скарги… а кому?..

Тебе зустрічаю
Щоранку в трамваї,
Який до вокзалу
Прямує помалу
По вулицях чистих
Півсонного міста.

Сидиш нерухомо,

Сповідь на задвірки упаде,
йди, послухай те, що наболіло.
Янголя зробилося бліде,
поплелося слухати несміло.
Так, маля, Земля – це не Едем,
степ шматують люті градопади,
випалено душу геть вогнем…
Далі жити як? Хоч дай пораду.

А ось і нічка в довгій темній сукні,
Зірки шпильками заблищали,
І неба з місяцем ясна сполука
Пишалася на п*єдесталі.

...А він все грав і грав на саксофоні
Мелодію чарівну ночі.
І сумніви розвіяли мусони,

Колись не було нічого на білому світі,
Лиш одна вода холодна хлюпалась навколо.
І ходив Господь водою, мов безмежним полем.
Думав, що б Йому такого гарного зробити.
Коли бачить – поряд плава бульбашка із піни,
Щось в тій бульбашці великій ворушиться,

Виноградную кісточку в теплую землю зарию
І лозу поцілую, і спілії ґрона зірву,
І всіх друзів зберу, і в любов усім серцем порину...
А інакше навіщо на землі оцій вічній живу?
Завітайте-но, гості мої, на скромную учту,
Говоріть простовіч, хто

Білка хвостиком накрилась
Й кольорові сни дивилась:
Он горішок, он малинка
І солодких слив корзинка,
Груша дуже солоденька,
Абрикоса золотенька,
В яблучка червоні щічки,
Ще є ягоди сунички.

На битій дорозі
До кумедного міста Реймса*,
Де собор колючий
Наче щетина дика,
Мене зустрів лігурійський граф**
Чи то поліграф,
Чи то монограф,
Чи то оліго але теж граф

Сьогодні, 10 жовтня, - День народження Ніни Матвієнко

До речі, який у неї був голос? Сопрано? Чи, може, мецо-сопрано?
А діапазон який - три октави чи чотири?..
Коли чуєш її голос, усі ці запитання відступають на другий чи третій план.
Ніби чарівний

Поплач. Полегшає. Довірся…
Я буду поруч, не хвилюйся…
Пройшло. І все таки домігся…
Ні - ні, я не піду… лишуся
А що як раптом знову гепне
Чи з боку, з неба? може бути?
Пів світу поруч з нами терпне…
Їдкі, до виснаження, пути…

Старість примостилася на схилі
Повного надіями життя
І тужливо щохвилини квилить,
Мов до себе кличе співчуття.
Десь позаду блискають події
І життя зчиняє метушню,
А на схилі – хащі безнадії
Заслоняють видимість страшну.