Година тиха. Вітер не шелесне.
Застигло віття замріяне у висоті та споглядає: хмаринки білі в сяйві Місяцівни.
Нічної малярки-царівни.
А сюркотіння коників в траві мов екзотична медитація Природи.
Вплітається у хороводи крик птаха в серпанкових небесах, ритмічний спів цариць вже водних – ропух і жаб.
Та ледь вловиме жеботіння річкових хвиль на броді.
Усе отут внизу віддалось насолоді.
Спочиває.
А в небесах все вище й вище у лодії з туманів спливає яснолика.
Роса виблискує на листі та траві, запахи солодкаві з городів – смачні, аж хочеться у них пірнути.
Відчути шкірою. Та ні, серцем красу оцю збагнути лише можна.
Припасти мовчки ниць.
Прийняти магію, що лине зусібіч й подякувати цій землі багатій та казковій за літню українську ніч.
4.08.23

Я чую позаду кроки, мов шерех опалого листя.
Як спини торкається чую, холодне важке намисто.
Й цілунок м’який мов пір’їна пестить тверду мою шкіру.
Подих бере мій солодко й відчуваю до неї довіру.

Несуть мене уже крила, потужні та темні мов хмари.
П’янко співає хтось пісню й блаженства оточують чари.
Небо блакитне й прекрасне, а ген вдалині світило
Там обриси воїнів мужніх, що вогонь черпають з горнила.

А за ними дверей що без ліку, списи навколо мов стіни.
Дерево з листям із золота вимальовує дивні тіні.
Ось Вовк зі срібною шерстю на місяць задер пащеку
І Ворон чорний мов ніч покаркує іздалеку.

Глипає оком блискучим, викручує на бік шию.
А звір уже тужно і солодко у простір безмежний виє.
Цю пісню я чув раніше й пізнав незбагненну радість.
Де ж меч мій, де щит, де кольчуга? Де поля багряна кривавість?

І шелест знов крил могутніх, що здіймають навколо вітер.
«Іди – голос шепоче, – чекає на тебе Майстер.
Він рани усі твої зцілить й безсмертною зробить душу.
Прощай, солодкий мій красеню. За наступним летіти мушу.»

І лик промелькнув прекрасний з очима, що мов гранати.
Де ще красу таку дивну міг би я споглядати?
Ах, так! Це вона, Валькірія, ангел Смерті та бога Одіна!
Хоробрих та славних Воїнів чекає мене країна.

Я питиму тут медовуху та їстиму м’ясо звірине.
Й остання битва зі злом Славою світом полине.
01.09.23

Гра світла й матерії – вічні містерії вібруючих хвиль.
І ні початку їм, ні кінця.
Це задум такий у Митця.
Думки невтомний політ.
А ти, де будеш завтра? Яким намалюєш свій світ?
Хай мерехтять там кольорові картинки.
Наливай світлом кожну намистинку, що нанизуєш її на полотно.
Золоте твоє руно.
Тиха твоя печаль і світла радість.
Коротка повість у довгому польоті.
На одному диханні, на семи нотах грай цю октаву.
Від до – і до до...
Народжується так чудо: барвиста пектораль.
Твій світ зі світла й матерії.
Вічність тієї містерії, що звуками лине у даль.
18.07.22

Краплі помаранчевої роси осідають на моїх долонях.
Подих помаранчевого вітру грайливо цілує в чоло й голубить волосся.
Без тебе, моїх радостей й смутків не було б.
Без тебе нічого б не відбулося.
Золотом повняться очі, а серце пурпуром.
Розписуєш історії на їхніх сторінках золотим пером – там печаль і любов обіймаються в парі.
Освічуюють дорогу мов два ліхтарі.
Останні пензлі наносиш на полотно й замальовуєш червоним думки.
Скочуються ті за горизонт разом із Тобою мов дзюркітливі струмки.
Згортається в клубок тіло. Ховається в кокон надії – ранок прийде за млою.
А я знову прийду колись... Прилечу метеликом чи бджолою на берег високий Серіфу.
Сяду на кущ помаранчевий. Прошепочу Тобі шанобливо.
Два слова лишень прошепочу: повертайся, й щасливо.
27.09.21 о. Серіфос

Безмежжя...
Занурююсь в твою колиску,
П’янію небом, що нависло над головою зовсім близько.
Вплітаю запахи духм’яні в коси русі
Та й віддаю думки спокусі,
Що найщасливіша з людей.
Вітер довкола на волю випустив усіх своїх коней
У передзвоні їх копит чую мелодію чарівну.
Солодкість самоти, терпку й щемливу,
Бентежно-приторну
Я пізнаю отут – на клаптику найвищої гори.
У блиску Сонця бачу всі барви найрідкіші.
Тіла морського відчуваю всі настрої найпотаємніші.
І в тиші непорушній чітко та ясно вирізняю
Богів всіх голоси.
2015

Як можна змалювати ніч...
Що сутінком немов гірський кришталь тремтливим і прозорим,
Лягає понад морем.
Вкриває обережно все крилами пітьми
Й самотній човен на причалі пестить своїм цілунком.

Як можна змалювати ніч...
Зависла угорі густими хмарами,
Надутими й кошлатими мов теплими перинами
Хвилястих гір вершини покриває.
Й хвилею шурхітливо, ніжним прибоєм набігаючи
Пісню співає.
Її то колискова – мрійлива і казкова.

Як можна змалювати ніч...
Рветься між хмар тонким промінням Місяця
Стрічками сяйва тьмяного до ніг моїх лягає.
Торкає хвиль морських.
І там, де воду дотиком своїм благословляє
Срібний ллється потік.

Як можна змалювати ніч...
Що спалахнула ген на видноколі яскравою зорею.
Чарує зір мій нею.
Думки краде й ховає на піску мій слід,
Що в новий день веде.

Як можна змалювати ніч...
Ковшем черпає сині води й срібні ведучи хороводи
Про Вічність згадує нетлінну.
І в темній глушині для всього на Землі сповільнюючи хід,
Все світло поглинаючи у Всесвіт відчиняє двері.
2015

Перетікаєш граючись хвилями, а може краплями – найменшими із них.
Разом вони грають дивну музику.
Гарно зав’язуються під неї вузлики.
Виплітаєш кольорами мов струнами гітари мереживо, а потім переходиш на ліру,
на багато-багато тонких струн.
Тримаєш інструмент бережно мов первісний чаклун.
Вибиваєш ритми барабанні, а може це вже серця стук?
І звивається тіло спіраллю починаючи танець земний – свій крізь темряву рух.
Загорни у сувій назавжди ці ноти.
Подбай, прошу, лише про дотик.
Нехай руки чисті... Нехай помисли прекрасні... Серця хай люблячі...
З ритмами твоїми в унісон.
І закінчиться нехай цей повен страхів та непевності сон.
Ця уява дика, параноїка.
І зів’ється пазлами кольоровими нескінченна твоя, радісна...
– чуєш?
Лише радісна із мозаїки символіка.
2023

Вони живуть у міжчассі занадто довго...
...перебувають у стані війни, й не годні згадати лице миру.
...плавають у брехні, й не можуть прибитися правди.
Так і не вилізли із печер, бо страх залитий у їхні жили.
Кайдани так й не розбили...
...все щільніші вони на шиях... Як у волів.
«Чого б ти не волів, на все твоя воля.»
Та забули про це, бо панує безпам'ятство.
І тепер напівмертві.
Блудять в міжчассі й сплачують жертву.
Коли ж нарешті настануть Часи – вони виберуть живих.
Вже зміцнілих й нових.
Вже прозрілих і скупаних.
Вже вільних й безстрашних.
Що самі писали свою долю
Такою ж бо була на те, їхня воля.
2023

А за моїм вікном день змитий вранішнім дощем – чистий і свіжий.
Сонце вісім хвилин тому поцілувало краплю на зеленому листку лимонного дерева.
Й цілуватиме наступних вісім, а може й усі шістнадцять.
Наливатиме теплом водну кульку, а та виграватиме кольорами, тонкими невидимими шляхами завібрує у просторі.
Принесе мені сонячне тепло й увіллє в ніздрі запах лимону, а ще крилець метеликів жовтий гомін до слуху та хризантем золотий пилок на руку.
Час їхнього царювання – сиріч із золота квіток.
Стишить свій безсенсовий рух потік хаотичних думок, а то й зовсім заляже на дно.
Точніше заб'ється в куток і засне, адже дна тут немає.
Тіло до спокою звикає й до позірної нерухомості.
До солодкавої млості.
А всередині все тремтить, бо повно там вогню. Подорожують вони з краплею найвужчими щілинами: зцілюють мертве, місять тісто з живого.
Тут, у таємному безмежному світі немає ні доброго, ані злого.
Всюди мов сіті стежки.
Коридори лабіринту, що ведуть до спокійного світла у чистій краплі води.
2023

Тони у світла ті що й у зими
Плетуться хвилі озером мов павутинки
Крикливі чайки залітають в сни
На крилах несучи дощу краплинки

А далі буде щира ранку радість
І ластівок щасливе щебетання
Твій сон одна темна миттєвість
Вічне - життям зачудування
2023

Зимове Сонце, мов спляча красуня зацілована сніжинками з білосніжної перини Неба.
Мов рідкісна перлина на дні глибокого моря в рожевих губах молюска.
Мов срібляста луска на тілі екзотичної рибини.
Мов замерзлі сльозини смоли на старезній сосні.
Мов зоряна мати, що у пекельному вогні зігріватиме нас ще кілька мільярдів років, або ж не нас. А лише тихий шепіт моря й мовчазну погорду синіх хребтів.
Їх проковтне останніми, цих худих земних хортів. Розлючена, палюча й ненаситна вогненна левиця.
Дракон багряний – чарівниця життя і його ж руйнівниця.
А потім... як пише закон...
...Зоряний пил розлітаючись Всесвітом десь знову осяде на маточку, а десь на тичинку зволоженої Квітки і все
_ почнеться
_ знову.
Любов, вона ж безсмертна.
2024

Твоє затишшя темне як безмісячна осіння ніч.
Як небо затягнуте свинцевим грузом грізного бога.

Воно потужне як сотні громів, що розірвуться блискавками йдучи проти фізичних законів.
Та хто їх знає насправді?

Хто знає незаліковані твої рани, дитячі травми, недобір і перебір любові, ненависті, байдужості.
Хто знає відчайдушну боротьбу твою і безсилля здолати, а чи розірвати ці уже давно заржавілі ланцюги.
Хто знає, що свій тягар нести завжди найважче...

Твоє затишшя наповнене всіма словами світу. Його зойками, молитвами й прокляттями.
Його завзяттям і розчаруваннями. Тихими слізьми й щирими усмішками.
Його буревіями й райдугами понад морем.

У час тихий воно завжди таке прозоре...
А коли подує – зачерпни повні груди повітря як у відро води та випусти за вітром усе: що є і чого не має.
Що було і ще буде.

Слухай густі амплітуди. Признайся собі – що штиль це прекрасно, але ж як зачаровує шторм і гроза!
Що змучилась плисти проти і не хочеш за.
Що вразлива і слабка.
Що...
У чесності із собою сила й опора твоя.
2024

Десь у галактиці Андромеди розплітала свої золоті коси Вероніка і падали волосинки на Землю,
що сховалася в рукаві Оріона.
А нижче по курсу Північна Корона, що з прекрасної голови Аріадни злетіла.
Та нитку срібну плела для сина земного, зрадника любови своєї й довіри.
Навколо Полярної – (Ave Maria, gratia plena, Dominus tecum! Авжеж!) – невтомно танець Кассіопея вела, краса її космічна (нема їй меж!) тепер стовпи світобудови.
Плеяди палали буйним вогнем шукаючи небом Гіад, сестриць молодших для розмови.
А Велика Ведмедиця брела крізь зоряний сад, що народжував соковиті плоди без упину.
Стікали соки їхні твоїми губами, людська дитино.
Колихала тебе в зоряній люльці богиня всіх Дів.
Колискову співала звиту із мрій і снів.
Хліб запашний дарувала, що із зерна золотого.
Чи ти пам’ятаєш, чи знала колись батька свого?
Невловимого, мов білі хмарки над головою...
А Мати – ось вона.
Поїть і годує Небесна корова парним молоком.
Пий нектар цей цілющий і рости собі із добром.
Бо не з праху та в прах. Дорога твоя – із цвіту й до цвіту.
З Духу іскри палючої, та знову до черева Матері Світу.

Чи так важливо звідки йдеш, якщо не знаєш куди?
Якщо залишаєшся завжди незмінним. А оскільки все тече, то незмінність ця лише твоя ілюзія. Не рухаючись вперед, відбуватиметься рух назад попри твою волю. Так отримаєш ту чи иншу долю.

Чи важливо де джерело твоє, якщо замулив усі криниці на своїй дорозі?
Якщо не створюєш, а лише знищуєш. Брати навчився, та віддавати досі не вмієш. Світ розділив на частинки й цілого не видко.
А воно все так швидко...

Уявивив себе першопроходцем незрівнянним, переможцем і завойовником світу. Племен і народів. Носителем істини й світла. З ким тільки списи не ламав за правду оцю, на смерть не бився.
Не помітив, як у темряві опинився...

Лише тіні народів й племен у душі твоїй, а в жилах їхня кров.
Та, що червона у всіх. Навіть в пухнастого на підвіконні котика.
І вся оця метушня «за» та «проти», світло ренесансу й темна готика – вистава на полотні того, що зветься життям.
Для багатьох обернулася каяттям...

Бо не звідки лише, а куди – питай себе.
Пройшовши всіх, на Людину вийти маєш.
Якщо нарешті згадаєш.
А поки, одна новина. Стара, як світ: життя – триває.
Істина в ньому (та й добро!), що все тут і завжди минає.