Я чую позаду кроки, мов шерех опалого листя.
Як спини торкається чую, холодне важке намисто.
Й цілунок м’який мов пір’їна пестить тверду мою шкіру.
Подих бере мій солодко й відчуваю до неї довіру.

Несуть мене уже крила, потужні та темні мов хмари.
П’янко співає хтось пісню й блаженства оточують чари.
Небо блакитне й прекрасне, а ген вдалині світило
Там обриси воїнів мужніх, що вогонь черпають з горнила.

А за ними дверей що без ліку, списи навколо мов стіни.
Дерево з листям із золота вимальовує дивні тіні.
Ось Вовк зі срібною шерстю на місяць задер пащеку
І Ворон чорний мов ніч покаркує іздалеку.

Глипає оком блискучим, викручує на бік шию.
А звір уже тужно і солодко у простір безмежний виє.
Цю пісню я чув раніше й пізнав незбагненну радість.
Де ж меч мій, де щит, де кольчуга? Де поля багряна кривавість?

І шелест знов крил могутніх, що здіймають навколо вітер.
«Іди – голос шепоче, – чекає на тебе Майстер.
Він рани усі твої зцілить й безсмертною зробить душу.
Прощай, солодкий мій красеню. За наступним летіти мушу.»

І лик промелькнув прекрасний з очима, що мов гранати.
Де ще красу таку дивну міг би я споглядати?
Ах, так! Це вона, Валькірія, ангел Смерті та бога Одіна!
Хоробрих та славних Воїнів чекає мене країна.

Я питиму тут медовуху та їстиму м’ясо звірине.
Й остання битва зі злом Славою світом полине.
01.09.23