Десь у галактиці Андромеди розплітала свої золоті коси Вероніка і падали волосинки на Землю,
що сховалася в рукаві Оріона.
А нижче по курсу Північна Корона, що з прекрасної голови Аріадни злетіла.
Та нитку срібну плела для сина земного, зрадника любови своєї й довіри.
Навколо Полярної – (Ave Maria, gratia plena, Dominus tecum! Авжеж!) – невтомно танець Кассіопея вела, краса її космічна (нема їй меж!) тепер стовпи світобудови.
Плеяди палали буйним вогнем шукаючи небом Гіад, сестриць молодших для розмови.
А Велика Ведмедиця брела крізь зоряний сад, що народжував соковиті плоди без упину.
Стікали соки їхні твоїми губами, людська дитино.
Колихала тебе в зоряній люльці богиня всіх Дів.
Колискову співала звиту із мрій і снів.
Хліб запашний дарувала, що із зерна золотого.
Чи ти пам’ятаєш, чи знала колись батька свого?
Невловимого, мов білі хмарки над головою...
А Мати – ось вона.
Поїть і годує Небесна корова парним молоком.
Пий нектар цей цілющий і рости собі із добром.
Бо не з праху та в прах. Дорога твоя – із цвіту й до цвіту.
З Духу іскри палючої, та знову до черева Матері Світу.