Година тиха. Вітер не шелесне.
Застигло віття замріяне у висоті та споглядає: хмаринки білі в сяйві Місяцівни.

Я чую позаду кроки, мов шерех опалого листя.
Як спини торкається чую, холодне важке намисто.

Гра світла й матерії – вічні містерії вібруючих хвиль.
І ні початку їм, ні кінця.

Краплі помаранчевої роси осідають на моїх долонях.
Подих помаранчевого вітру грайливо цілує в чоло й голубить волосся.

Безмежжя...
Занурююсь в твою колиску,

Як можна змалювати ніч...

Перетікаєш граючись хвилями, а може краплями – найменшими із них.
Разом вони грають дивну музику.

Вони живуть у міжчассі занадто довго...
...перебувають у стані війни, й не годні згадати лице миру.

А за моїм вікном день змитий вранішнім дощем – чистий і свіжий.
Сонце вісім хвилин тому поцілувало краплю на зеленому листку лимонного дерева.

Тони у світла ті що й у зими
Плетуться хвилі озером мов павутинки

Зимове Сонце, мов спляча красуня зацілована сніжинками з білосніжної перини Неба.
Мов рідкісна перлина на дні глибокого моря в рожевих губах молюска.

Твоє затишшя темне як безмісячна осіння ніч.
Як небо затягнуте свинцевим грузом грізного бога.

Десь у галактиці Андромеди розплітала свої золоті коси Вероніка і падали волосинки на Землю,
що сховалася в рукаві Оріона.

Чи так важливо звідки йдеш, якщо не знаєш куди?
Якщо залишаєшся завжди незмінним. А оскільки все тече, то незмінність ця лише твоя ілюзія. Не рухаючись вперед, відбуватиметься рух назад попри твою волю. Так отримаєш ту чи иншу долю.