Розділ 7. Андроповські реформи: спроба "навести лад залізною рукою", що зробила тільки гірше

10 листопада 1982 року помер Леонід Ілліч Брежнєв. Країну та ЦК КПРС очолив голова Комітету державної безпеки Юрій Володимирович Андропов. Андропов бачив системну кризу в державі, однак не розумів що справжньої її причиною є хибність світоглядно - політичного курсу: країна будувала те що неможливо в принципі. Андропов намагався боротись із мафією методами "нової сталінщини". Почалась масштабна "чистка". Було розпочато так звану "бавовняну справу", внаслідок якої було заарештовано низку керівників Комуністичної партії Узбекистану. Також були заарештовано ряд провідних чиновників у Москві. Був обвинувачений у розкраданні державного майна міністр внутрішніх справ СРСР Микола Щолоков, який покінчив життя самогубством. Разом з ним пішли з життя чимало інших керівників відомства. Серед них начальник дніпропетровського УВС Павло Адамович Стужук, котрий був багаторічним "дахом" Олександра Мільченка - Матроса, що на той час уже був лідером міської мафії. Невдовзі потому в серпні 1983 року був заарештований і сам Матрос. З посади першого секретаря Дніпропетровського міського комітету КПУ був змушений піти Володимир Петрович Ошко, котрий по праву вважається почесним громадянином міста Дніпро. Однак мафіозний хаос у місті дратував центральний уряд у Москві. Як показали подальші події, для Дніпропетровська це стало прологом до погіршення ситуації. Однак із них досі не знято гриф секретності. Автор тут про них писати не буде, однак згадає два епізоди підпільної громадянської війни очевидцем яких був. Перший це бандитський обстріл вікон цеху Дніпропетровського трубного заводу імені Карла Лібнехта у лівобережній частині міста десь у другій половині 1980 - х років. Другий це те як восени 1988 року на Дніпропетровському металургійному заводі імені Петровського в установки зі спалювання доменного газу кидали тіла загиблих у заводських кримінальних розбірках. Так що кримінальна війна в місті не закінчилась у 1983 році.

Намагання підвищити ефективність праці, як - от облік всіх хто у робочий час перебував не на робочому місці та інші репресії спричинили що в окремих місцях спалахували заколоти які придушувалися з винятковою жорстокістю.

Масові заворушення відбувались і протягом 1970 - х років. Зокрема це заколот у Дніпродзержинську в 1972 році та єврейський погром у Дніпропетровську (різні джерела називають різні дати коли він стався у 1973, 1975 чи 1976 роках). Однак до честі Леоніда Ілліча Брежнєва, що бачив людські смерті на фронтах Другої світової війни, він намагався уникнути масово кровопролиття. Його наступники були не настільки милосердними. Тому переважна більшість масових повстань у різних місцевостях Радянського Союзу протягом 1983 - 1988 років досі залишається засекреченою.

В серпні 1983 року тяжко хворий Юрій Андропов пішов на лікування з якого вже не повернувся. Після його смерті країну очолив Костянтин Устинович Черненко, що багато хвороб. Його правління було найкоротшим.

Розділ 8.Безнадійна справа. Перебудова

11 березня 1985 року , наступного дня після смерті К. У. Черненка, новим генеральним секретарем ЦК КПРС було обрано наймолодшого члена Центрального Комітету Михайла Сергійовича Горбачова. Навіть більша частина партійного керівництва розуміла що країні конче необхідні реформи. Було започатковано курс на Перебудову, котра від самого початку була приречена на провал.

Чому? По - перше, Михайло Горбачов і керівництво партії не враховували того факту, що не лише державні структури, але й саме суспільство перетворилося на мафію, воюючи постійно між собою.

По - друге, для Радянського Союзу вже закрилося "вікно можливостей". У другій половині 1980 - х років в світі стався обвал цін на нафту та газ, що були головним джерелом яке тримало напівзруйновану радянську економіку.

Від реформ що повернули основи ринкової економіки виграли головним чином члени партійної та комсомольської номенклатури, працівники спецслужб, вище керівництво міліції та представники криміналітету. Із простих громадян у легальному підприємництві пощастило втриматись лише одиницям.

Куди більш успішною була демократизація в Радянському Союзі, котра обумовила підняття національних та демократичних рухів, громадських організацій. Водночас держава вже прямувала до того моменту коли її розпад стане доконаним фактом. В цей час у різних регіонах відбувались різні процеси. В одних місцях представники кримінальних, правоохоронних, компартійних і комсомольських структур та Комітету державної безпеки збирались на "сходки" і постановляли що вони більше не воюють. Так війна закінчилась на більшій частині України, окрім Донбасу, де кримінальна війна ішла до початку нульових. У Дніпропетровську датою закінчення підпільної громадянської війни стало 31 грудня 1989 року.

В інших республіках війна часто стала причиною повномасштабних воєнних конфліктів. Так, вірменський погром у Сумгаїті (лютий 1988) став однією з причин Першої карабахської війни (1988 - 1994). Спалахнув конфлікт у Придністров'ї. В Узбекистані стались ферганські погроми, а в Киргизстан і - ошські. Заворушення в Душанбе (1990) поклали початок громадянській війні у Таджикистані.

Протягом 1990 - 1991 років стався "парад суверенітетів". Першими проголосили незалежність республіки Балтії, другою - Грузія, третьою сама метрополія Радянського Союзу - Російська Федерація (12 червня 1990 року). Україна проголосила державний суверенітет 18 липня 1990 року.

За результатами референдуму 17 березня 1991 року, котрий проводився не на всій території Радянського Союзу, учасники радянських республік, намагалися перетворити його на конфедерацію суверенних держав.

Однак спроба державного перевороту 19 серпня 1991 року в Москві унеможливила подальше існування СРСР. 24 серпня 1991 року Верховна Рада України прийняла "Акт проголошення незалежності", який підтриманий більшістю жителів республіки на референдумі 1 грудня 1991 року. 31 грудня 1991 року було офіційно над Московським Кремлем було офіційно спущено прапор Радянського Союзу, який змінив прапор Російської Федерації.

Розділ 9. Дев'яності - десятиліття про яке забули що воно післявоєнне

Після розпаду СРСР кожна колишня радянська республіка зіткнулась зі старими та новими проблемами. Умови життя в кожній з нових держав були обумовлені повоєнною розрухою, котра мала різний рівень. Підпільна громадянська війна доволі сильно - таки поруйнувала економіку України: частими явищами на заводах були пожежі та вибухи спричинені тим що на їх території дуже часто йшли справжні бойові дії. Автору доводилось у другій половині 1980-х років бачити цехи які згоріли після ті підприємства більше не працювали повним циклом.

Рівень життя населення у дев'яностих був обумовлений стартовими можливостями в залежності як вони вийшли із підпільної громадянської війни.

Ті що мали зв'язки у державних та мафіозних структурах могли розраховувати на безбідне життя. Абсолютна більшість населення всіх пострадянських країн отримала різний рівень бідності.

На найнижчому рівні життя опинилися ті хто втратив усе: навіть дах над головою, а таких було дуже багато. Також були що втратили роботу і більше вже не знайшли її ставши маргіналами: алкоголіками, проститутками, наркоманами і злидарями.

Протягом дев'яностих років противники нової держави (зазначимо, що мафіозної держави, бо постмафіозне суспільство інших державних форм мати не може) говорили що із всіх пострадянських республік найгірше живеться в Україні. Однак то було не так: в найгіршому становищі опинились ті країни, у яких ця прихована війна переросла у повномасштабний військовий конфлікт: Грузія, Таджикистан, Придністров'я як частина Молдови, Чечня яку світова спільнота не визнала незалежною державою, Азербайджан, Вірменія. Найменше від підпільної громадянської війни постраждали Литва та Естонія, однак у Латвії інтенсивність цього прихованого військового конфлікту була на порядок вищою через що Латвія і досі залишається найбіднішою країною Євросоюзу.

Через те що підпільна громадянська війна носила мафіозно - кримінальний характер правда про неї довгі роки лишалася невигідною для правлячого класу пострадянських держав і найперше Російської Федерації, через що неодноразові спроби сказати правду про цей конфлікт зазнавали невдачі.

Висновки

Підпільна громадянська війна в СРСР (кінець 1960 - х - 1991) - була проявом системної кризи тоталітарної держави. Фактично це був розпад тривалістю двадцять років. Рано чи пізно будь - яке тоталітарне суспільство приречене на мафіозну громадянську війну всіх проти всіх. Приховування історичних подій як було із латентним воєнним конфліктом у Радянському Союзі практично завжди має виключно негативні наслідки - одним із яких стала нинішня російської - українська війна.

Примітки

1.Чому в СРСР в 1980-ті не настав обіцяний комунізм.

2.Економічна історія України: історико-економічне дослідження в 2 томах [ред. рада В. М. Литвин (голова), Г. В. Буряк, В. М. Геєць та ін; відп. ред. В. А. Смолій, авт.кол. Т. А. Балабушева, В. Д. Баран, В. К. Баран та ін.] (укр.) . Київ. 2011. ISBN 978 - 966 - 521 - 571. {{cite book}}: Перевірте значення |isbn=: довжина (довідка)

3.Загострення екологічних проблем у 70 - 80 - ті роки. Чорнобильська катастрофа та її наслідки.

4.Трагедія Аралу.

5.Глущенко О. О. Тіньова економіка як негативний фактор економічної безпеки України. {{cite web}}: Пропущений або порожній |url= (довідка)

6.Кундицький О. О., Сенишин О. С. Стан та перспективи подолання тіньової економіки у вітчизняній економічній системі (PDF).

7.Первый советский рэкетир Монгол держал в страхе Москву. Как он стал вором в законе и правил под себя понятия преступного мира?.

8.«Я никогда никого не боялся»Вор в законе Япончик стал главой русской мафии в Америке. Как он держал врагов в страхе даже в тюрьме?.

9."Амурские войны" - история днепропетровского бандитизма Дмитрий Хмельницкий Дмитрий Хмельницкий Криминальные новости.

10.Гуров А.И. Профессиональная преступность: прошлое и современность : [рос.]. — М. : Юридическая литература, 1990. {{cite web}}: Пропущений або порожній |url= (довідка)

11.«Казань бандитская»: как беспощадная группировка «Тяп-Ляп» заставила вздрогнуть весь Советский Союз.

12. «Бегуны». История глупой войны... 6 березня 2010.

Розділ 5.Початок війни

Підпільна громадянська війна в СРСР почалась як рекет підпільних багатіїв, котрі отримали свої статки від роботи "в тіні" з боку організованих злочинних угруповань.

Офіційним початком війни вважається діяльність організованого злочинного угруповання Геннадій Карькова по кличці " Монгол" у Москві на межі 1960 - х - 1970 - х років. Відбувши тюремне ув'язнення за грабіж Карьков приїхав до столиці Радянського Союзу і зібрав там банду, що спеціалізувалась спочатку на квартирних крадіжках у підпільних багатіїв, в потім перейшла до відкритого рекету цеховиків, спекулянтів, торговців наркотиками тощо. Учасники катували людей найвитонченішими та найжорстокішими методами. Розгорнувши свою діяльність близько 1971 року, вже в 1972 році "Монгол" та більшість учасників його банди були заарештовані. Однак на волі залишився один із провідних лідерів угруповання В'ячеслав Іваньков по кличці "Япончик", що згодом став одним із лідерів російського сегменту міжнародної мафії[1].

Після розгрому угруповання Монгола, Іваньков організував власну банду, яка теж спеціалізувалася на здирництві та крадіжках у заможних громадян. Іванькову приписувалися слова «У цьому місті не МУР господар, а я». Кримінальний авторитет був особливо відомий тим, як уміло він уникав відповідальності. В окремих джерелах повідомляється, що причетність Іванькова до серйозних злочинів правоохоронним органам протягом довгого часу довести не вдавалося, він звинувачувався лише в 1978 році в зберіганні холодної зброї — незважаючи на те, що справою банди Іванькова займалися не тільки міліція, а й сили держбезпеки. У 1976 році Іваньков був звинувачений у вимаганні та втік від погоні, відстрілюючись (його друзі, втім, направили листи керівництву СРСР — Л. І. Брежнєву, А. Н. Косигіна, Ю. В. Андропову і Н. А. Щолокову — з твердженням, що стрілець не Іваньков, а міліціонери). Через півроку Іваньков сам з'явився в міліцію з підготовленим алібі. За деякими даними він, втім, все ж був визнаний хворим на параноїдальну шизофренію і засуджений за статтею 145 («грабіж») і статтею 191 («посягання на життя працівника міліції») КК РРФСР до п'яти років з відбуванням у психлікарні тюремного типу у Смоленську. При цьому через деякий час Іваньков був визнаний симулянтом і переведений в звичайну колонію[2].

Практично в один час із бандою "Монгола" в Дніпропетровську розгорнуло свою кримінальну діяльність угруповання з робітничого селища Амур, яке очолив Олександр Мільченко на прізвисько "Матрос". Більшість його знайомих та сучасників згадують що на початку свого життя Мільченко був порядною людиною. Трудовий шлях він розпочав на Дніпропетровському вагоноремонтному заводі, звідки був направлений до спорту в якості гравця футбольної команди підприємства. Згодом він продовжив свою кар'єру в футбольних клубах "Дніпро - 2" та волгоградський "Ротор". Однак, як і Юрій Гагарін перспективний футболіст Олександр Мільченко, ставши улюбленцем публіки став учасником застілль та бенкетів, що врешті-решт закінчилося його схильністю до алкоголю та наркотиків за які він був дискваліфікований зі спорту. Повернувшись до Дніпропетровська, Мільченко влаштувався на роботу до заводу "Укрм'ясомолреммаш", де швидко зрозумів що, працюючи чесно він приречений на бідність, тоді як ті хто порушував закон жили заможно. Відтак, Мільченко, зібравши угрупування зі своїх знайомих по робітничому селищу Амур, разом зі своїми спільниками спочатку стали займатись картярським шулерством у кафе "Крижинка", а згодом також перейшли до здирництва "тіньовиків", розв'язавши на початку та у середині 1970 - х дві кримінальні війни, які в Дніпропетровську отримали назву "Амурські війни" або перша та друга панічні[3].

Еліта злочинного світу до рекету цеховиків поставилася неоднозначно. Старі "злодії в законі", що постали в післявоєнний час як опозиція до радянської влади (причому єдина опозиція котрій вдалося вціліти) не схвалювали рекету " тіньових багатіїв", котрі нібито були теж противниками радянського ладу. Однак молодше покоління "злодіїв у законі" вважало що "бариги" мають платити їм десяту частину від своїх прибутків.

Великою подією в історії пізнього Радянського Союзу стала зустріч вищих офіцерів Комітету державної безпеки з лідерами кримінального світу у 1972 році, котра дала початок співробітництву між мафією і державними структурами, що обумовило виникнення спайки держава - мафія, яке існує і досі.

Суперечки довкола отримання прибутків були вирішені на зустрічі («сходці») в Кисловодську (1979) кримінальних лідерів («злодіїв у законі») і нелегальних підприємців («цеховиків»). За результатами зустрічі було досягнуто домовленості про виплату підприємцями 10 % їх доходів у обмін на безпеку[4].

Розділ 6. "Казанський феномен" який охопив весь Радянський Союз

Якщо до середини семидесятих кримінальна війна була малопомітна, то від 1976 року вона охопила вулиці майже всіх радянських міст і сіл. Почалось це з Казані, що мала славу "кримінальної столиці" Радянського Союзу, тоді як Дніпропетровськ був "кримінальною столицею" УРСР. Офіційно початком цього явища котре отримало назву "асфальтові війни" (названі так від того що підлітки "ділили" асфальт по якому проходила межа між ворогуючими мікрорайонами) вважається створення молодіжного злочинного угруповання "Тяп-ляп" у районі заводу "Теплоконтроль", хоча в інших районах міста вже існували подібні молодіжні злочинні угрупування. На чолі банди стояли електрик молодіжного клубу Завдат Файзрахманович Хантіміров (1955 - 1982) на прізвисько "Джавда", педагог Сергій Леонідович Скрябін (1956 - 1994) "Скряба", що був ідеологом та мозковим центром банди та боксер Сергій Іванович Антіпов (1949 р. н.) - "Антіп", що відкрив підпільний спортзал в якому проводився рекрутинг до банди. Спочатку міська влада, партійні та правоохоронні органи прихильно поставились до діяльності Завдата Хантамірова, Сергія Скрябіна та Сергія Антіпова, оскільки ті збирали банду під прикриттям спортивного виховання молоді. В підвалі вони обладнали тренувальний зал і з батарей, прасок та інших речей зробили саморобний спортивний інвентар. Антіпов перетворив дворову команду в могутнє і небезпечне угруповання, яке базувалося в спортивному залі. Відбір членів проводив сам Антіпов. Для того щоб приєднатися до угруповання, новачок повинен був устояти на ногах після удару лідера. В 1974 році кількість членів «Тяп-Ляп» становила 300 осіб. Вони часто вступали в масові двобої з подібними угрупованнями. Фірмовими відмітками злочинної організації стало зображення корони і літер «Т» і «К», що означало «Теплоконтроль» Зміцнивши в протистоянні з іншими підлітковими бандами Казані, організовано - злочинне угруповання Тяп - ляп стало займатись пограбуванням квартир і здирництвом у цеховиків. Тих хто не погоджувався платити били, а товар знищували чи відбирали. Не гребували також і вбивствами.

Так, один з членів банди отримав завдання вбити приймальника склотари, що не захотів платити бандитам. Внаслідок пострілу (члени банди мали вогнепальну зброю) той отримав важке поранення, але лишився живий. Це була одна з перших спроб замовного вбивства.

Далі почалася ера вуличних боїв у містах. Її початком стали так звані "масові пробіги" "тяп - ляпівців" по Казані.

З метою залякати все місто лідери угруповання вирішили провести низку масових пробігів, забиваючи до смерті будь-яких зустрічних. 8 лютого 1976 року «тяпляпівці» влаштували масову бійку у Будинку культури ім. Урицького . Після бійки вони організовано покинули будівлю і роз'їхалися будинками на заздалегідь підігнаному транспорті. Влітку 1976 року Джавда вирішив здійснити пробіг у курортну зону Казані — звані «острова». Проте пробіг не вдався: від інформатора міліціонери дізналися про майбутній злочин та затримали близько 50 членів ОЗУ на чолі із самим Хантимировим. Суд засудив його на 1 рік виправних робіт. Через 8 місяців його було звільнено умовно-достроково за хорошу поведінку. Термін додав авторитету Джавде, але лідерів угруповання почала турбувати розробка формування співробітниками правоохоронних органів.

31 серпня 1978 року члени «Тяп-ляпа» влаштували масовий пробіг у район , контрольований ОЗУ «Ново-Татарська слобода», з якою «тяпляповські» мали ворожі відносини. Приблизно о 20:30 з боку річкового вокзалу група підлітків чисельністю близько 50 осіб, озброєна вогнепальною зброєю та металевими прутами, почала бити людей та стріляти на все живе. Натовп прокотився по всьому району, бандити діяли злагоджено: розділившись на невеликі групи, вони розтеклися по провулках, залишаючи за собою скалічених людей, вибиті шибки та підпалені машини. Підсумок пробігу — кілька десятків поранених та двоє вбитих. При цьому постраждалі несподівано заявили правоохоронцям, що не мають претензій до бандитів.

Коли правоохоронці зробили спробу завербувати одного з членів ОЗУ Сергія Даньшина (нар. 1957), Хантимиров незабаром дізнався про це. Даньшина спочатку жорстоко побили, а згодом убили. Після цього за лідерами ОЗУ було встановлено цілодобове спостереження. Незабаром під час спроби розбійного нападу було затримано «бригадира» угруповання Тазетдінова. Антіпов спробував підкупити свідків злочину Тазетдінова, проте його затримали. У той же день він втік з-під варти, розуміючи, що щодо ОЗУ ведеться серйозна технологія, а дача хабара — лише привід для його ізоляції [ 2 ] .

Антипов запропонував Джавді влаштувати масові заворушення. Бандити розраховували на те, що міліціонери почнуть стріляти, і тоді спалахне вся Казань. Антипов і Скрябін вважали за краще виїхати з міста, і лише Хантимиров особисто повів банду у бій. Міліціонери спробували блокувати натовп автобусом, але бандити обстріляли його і співробітники міліції були змушені рятуватися втечею. Двоє міліціонерів спробували зупинити голими руками шалених підлітків, але, отримавши важкі поранення, залишилися лежати на дорозі. Потім ще кілька членів угруповання відкрили стрілянину по міліціонерах. У відповідь полетіла граната, і лише дивом ніхто не загинув – вибухова хвиля вибила вікна у сусідніх будинках.

Казанська влада телеграфувала про те, що трапилося до Москви, і було ухвалено рішення ліквідувати угруповання. Але діяти треба було в законних рамках, тож почалося розслідування. Справа просувалась дуже повільно. Усі причетні до ОЗУ говорити відмовлялися, спрацьовувала кругова порука. А постраждалі та свідки просто боялися давати свідчення. Через рік відбулося перше судове засідання. Усі розуміли, що висунуті звинувачення були лише частиною того, що встигли наробити члени Тяп-ляп. Але доказова база опинилася у дефіциті. Чотирьох членів угруповання засудили до вищої міри покарання, щоправда невдовзі двох помилували через молодого віку. Хантамірова - "Джавду" було страчено. Інші підсудні отримали великі терміни. Парадоксально, що причетність до банди Антипова та Скрябіна довести так і не вдалося. Терміни вони отримали за інші злочини[5].

Проте арешт учасників банди "Тяп - ляп" не повернув правопорядок на вулиці Казані. В місті діяли сотні підліткових угруповань, що майже кожного дня воювали між собою. В радянській пресі часів "Перебудови" це явище отримало назву "Казанський феномен". Хоча наприкінці 1970 - х - 1980 - х "асфальтові війни" охопили весь Радянський Союз. Друге місце після Казані за рівнем підліткової злочинності в Радянському Союзі займало місто Кривий Ріг Дніпропетровської області, де діяли угруповання відомі як "бігуни", оскільки вони прославилися набігами "район на ворожий район".

Протягом 1985 - 1995 років в кримінальних заворушеннях у Кривому Розі загинуло близько 30 та було поранено понад 1 500 дітей. За деякими даними загиблих було близько 300[6].

Вихід в Інтернет серіалу "Слово пацана" привернув увагу до "асфальтових війн". В коментарях до відео в Ютубі про кримінальні розбірки в Казані та Кривому Розі ті хто жив у той самий час стали згадувати, що подібне було і в них. Географія охоплює практично весь Радянський Союз: Даугавпілс (Латвія), Люберці, Челябінськ, Ташкент, Тольятті, Шевченко (нині місто Актау в Казахстані), Семіпалатінск (нині Семей у Казахстані), Воркута, Новокузнєцк, Алма - Ата, Білібіно (Чукотський автономний округ, РРФСР), Ульяновськ (одне з міст де підпільна громадянська війна іде досі).

Так само "асфальтовими війнами" була охоплена вся Україна: Київ, Харків, Суми, Дніпропетровськ (Дніпро), Жданов (Маріуполь), Кіровоград (Кропивницький), Керч, Черкаси, Херсон, Каховка, Новая Каховка, Джанкой, Миколаїв, Хмельницький, Шостка.

Чому ж воювали підлітки? Як пише, користувач @leks-0908, підлітки воювали через те що " відчували несправжність піонерів і комсомолу - всім там керували " обрані" за вказівкою дорослих."

Також, варто звернути увагу що першими почали воювати діти робітників, котрі вважались елітою в Радянському Союзі.

"Всі ці банди з'явилися в т. зв. "Робітничих кварталах". Діточки робітників і селян формували угруповання, які у 90-ті перетворились на повноцінні організовані злочинні угрупування", - зазначає користувач @lurtzsaruman.

Також користувачі зазначають, що підліткова злочинність керувалась дорослими. "Рулі (лідери банд криворізьких бігунів - авт.) ставились по районам кримінальними авторитетами. - пише користувач @tuman662 - Вони всі мали судимість по малолєтці деяким було під 30 років. Мета організації "бегов" збір з тисяч учасників коштів для поповнення общак та криміналізація суспільства!"

На початку 1980 - х років радянське суспільство розділилося на мікгрогупи та субкультури. Вся країна була охоплена секторальною громадянською війною "всіх проти всіх". Підлітки ділили "асфальт", дорослі воювали з бандитами або билися між собою в конкурентних розбірках за нелегальну продукцію яку виробляли підприємства, на ринках воювали за дефіцитні товари і право їх продавати.

Розділ 3. Системна криза в Радянському Союзі




На перших етапах системна криза була непомітною для більшості населення Радянського Союзу, оскільки внаслідок експорту енергоносіїв на Захід відбувалось певне зростання матеріального благополуччя радянських громадян. Зростали заробітні плати, в першу чергу на заводах, а у 1972 році відбулось підвищення стипендії студентам вишів. Якщо станом на 1968 рік частка робітників та службовців які отримували платню менше складала 70 рублів 21,7 %, то на 1976 рік їх налічувалося лише 9,6%[1].

Найнижче оплачувалась робота колгоспників, які лишались найменш забезпеченою категорією населення серед всіх працюючих і станом на 1 квітня 1980 року 216 (30 %) колгоспів оплачували працю нижче 60 рублів щомісячно. Серед союзних республік Україна посідала одне з останніх місць за рівнем оплати праці колгоспників[1].

Однак купівельна спроможність населення все одно лишалась низькою через гострий дефіцит товарів, котрий з кінця 1970-х років набув системного характеру. Дефіцитом стали продукти харчування: ковбаса, м'ясо, гречка. Задля забезпечення цими продуктами на окремих підприємствах були організовані спеціальні заходи забезпечення. З'явились пільгові категорії населення як-от партійна номенклатура, найвищі прошарки інтелігенції, що постійно отримували "пайки" поза системою відкритої торгівлі. Цим категоріям був відкритий "чорний хід" магазинів та продуктових баз - однин із символів епохи "застою", - саме вони могли першими відбирати найкращий товар[1].

Протягом 1980 - х років дефіцит продовольства набуває таких масштабів що широкі верстви населення опинились під загрозою голоду. Також системного характеру набув дефіцит побутових товарів: одягу, взуття, предметів побутової хімії тощо. Буденним явищем стали довжелезні черги[1].

В пошуках продуктів харчування люди з периферії їхали до великих міст, де їх можна було "дістати" за допомогою знайомств або переплати. Окремі ріг напередодні свят влаштовували спеціальні поїздки до Москви та інших великих міст за продуктами. Виникли так звані "ковбасні електрички", якими з найближчих до столиці міст курсували покупці[1].

Причинами виникнення системного дефіциту була неефективність радянської економічної системи: вся економіка країни планувалася із союзного центру без врахування реальних економічних потреб. Низька оплата праці колгоспників призвела до низької якості сільського господарства, введення паспортної системи на селі мало передбачуваний наслідок відтоку сільського населення в міста (саме тому союзний уряд так довго не надавав селянам паспорти). Провідним напрямом розвитку було зростання темпів Військово - промислового комплексу, оскільки Радянський Союз був втягнутий в гонку озброєнь Холодної війни. Крім того, також базовим напрямком вважалося створення так званого "стратегічного запасу" на випадок ядерної війни та післявоєнного часу.

Протягом 1970 - 1980 - х років розвиток промисловості СРСР відбувався екстенсивним шляхом. Окрім того, що на більшості підприємств працювали застарілі технології, водночас відбувався процес зведення десятків нових індустріальних гігантів металургії, хімічної промисловості, верстатобудування, машинобудування зорієнтованих в першу чергу на потреби ВПК.

Наслідком цього стало перетворення значних територій СРСР на зону екологічної катастрофи. Одним із найбільш забруднених регіонів Радянського Союзу була Україна, де була сконцентрована значна частина радянської промисловості. Кожне п'яте з найбільш забруднених міст було в Україні. Серед них виділялися Дніпропетровськ, Дніпродзержинськ, Кривий Ріг, Запоріжжя, Маріуполь, Горлівка, Нікополь та ін[2].

В інших республіках Радянського Союзу ситуація була не набагато краща. Величезною трагедією для всієї Середньої Азії стало висихання Аральського моря, спричинене спорудженням системи зрошувальних каналів для вирощування бавовника в Узбекистані, внаслідок чого у друге велике озеро світу майже припинився приток води з річок Амударья і Сирдарья[3].

Значної шкоди екології також завдавали часті аварії на підприємствах, спричинені системним порушенням техніки безпеки. Автор волею випадку побував у 1985 році на Донецькому обласному диспетчерсько - пожежному пункті в розташованому в місті Дебальцево і бачив як за п'ятнадцять хвилин загорілося чотирнадцять червоних лампочок, що сповістили про аварії на підприємствах. Найбільшою з цих аварій стала Чорнобильська катастрофа 26 квітня 1986 року, що виникла через проведення експерименту який мав надолужити хронічний дефіцит електроенергії в енергосистемі спричинений тим що її значну частину забирали підприємства ВПК.

Системна криза, хронічний дефіцит сировини, деморалізація населення неухильним погіршенням їх матеріального становища що призводила до падіння трудової дисципліни, призвели до катастрофічного зниження якості виготовлюваної продукції та зведення будівництва. Буденним явищем стало виготовлення бракованої продукції. Майже всі об'єкти соціальної інфраструктури другої половини 1979 - х - 1980 - з зводились із величезними проблемами.

Закономірним результатом загальної бідності населення став розвиток тіньової економіки. Основними складовими тіньової економіки були: підпільні підприємці "цеховики", котрі займались виготовленням нелегальної продукції; спекулянти - нелегальні торговці перекупники; фарцювальники - торговці імпортними фірмовими товарами, які вони купували в іноземців або в моряків у припортових містах; " халтурники" - особи що надавали приватні послуги, робили неофіційні ремонти, займались нелегальними пасажирськими та вантажними перевезеннями, репетиторством, займались пошиттям одягу вдома; чиновники, що займались корумпованим збагаченням; селяни і мешканці передмість котрі вели особисте підсобне господарство, вирощували сільськогосподарську продукцію на присадибних ділянках та здійснювали її подальший продаж на колгоспних ринках за вільними цінами. Попри те що за роботу "в тіні" існували кримінальні статті тіньовий сектор економіки тільки зростав. Протягом 1960 - х - 1980 - з років тіньовий сектор економіки у колишньому Радянському Союзі зріс у 30 разів і сягав 20 % національного прибутку та продовжував зростати, тому що був зумовлений посиленням кризових явищ у радянському суспільстві ( особливо перед розпадом СРСР)[4].

У другій половині 1980-х років у тіньовому секторі було зайнято 40 - 50 мільйонів осіб, або не менше 30 % працюючих[5].

Розділ 4. Настрої в радянському суспільстві

Керівництво Комуністичної партії Радянського Союзу та держави на чолі з Леонідом Іллічем Брежнєвим було цілком свідоме того факту що розвиток подій йде в абсолютно неправильному напрямку. Сам Леонід Ілліч Брежнєв в приватній розмові сказав своєму брату Якому Ілліча Брежнєву, на його запитання чи можливий комунізм: "Ти це про що, Яша? Який (нецензурно) комунізм? Царя вбили, церкви повзривали, потрібно ж було народу за якусь ідею зачепитися..."

Розуміючи повну хибність поставленого курсу, люди що правили Радянським Союзом навіть не намагались його змінювати, побоюючись що правда може призвести до розпаду країни.

Таким чином, було втрачено можливість проведення тих реформ які могли б зберегти СРСР. Однак такі реформи були успішно проведені в Китайській Народній Республіці протягом 1980-х років, чим унеможливили крах тамтешнього комуністичного уряду із подальшим можливим розпадом Китаю.

Протягом 1970 - х років все більші верстви населення СРСР переконувались у тому що комунізм є утопією, яку неможливо збудувати. Із настанням 1980 року в нього вже майже ніхто не вірив.

Одним з найрозповсюдженіших жартів 1980 року було: "Обіцяний в 1980 році комунізм відкладається на невизначений термін. Замість нього в Москві відбудуться Міжнародні Олімпійські Ігри."

Чим менше люди вірили в комуністичне майбутнє тим жорстокішою ставала підпільна громадянська війна, що йшла в країні.

Розділ 1. Латентні громадянські війни
Навіть протягом офіційно мирного часу в історії кожної країни світу відбуваються локальні та латентні війни. Частіше всього вони мають кримінальний характер, або відбуваються в країнах, де править диктатура. На відміну від повномасштабних військових конфліктів приховані громадянські війни здебільшого непомітні з першого погляду. В багатьох випадках частина населення країни в якій іде війна про неї може й не здогадуватись.

У другій половині XX століття відбулась низка прихованих воєнних конфліктів. До них належала латентна громадянська війна в Італії (1969 - 1980-ті роки) - теракти і зіткнення на вулицях італійських міст. Учасниками латентного громадянського конфлікту були неофашистські та ліворадикальні марксистські угруповання. Третьою стороною була італійська мафія. В історії Італії цей період позначений як "свинцеве десятиліття" або "свинцеві роки".

Другим латентним громадянським конфліктом стало протистояння комуністичного уряду та Вільної Профспілки "Солідарність" у Польській народній республіці.

Третім таким конфліктом стала громадянська війна у Перу (1980 - 2000) між урядовими силами та ліворадикальними організаціями. Половина часу цієї війни припала на диктатуру Альберто Фухіморі.

До латентних громадянських війн XXI століття належать масові заворушення мігрантів у Франції, що періодично спалахують від вересня - жовтня 2005 року. Це перший міжетнічний громадянський конфлікт між нащадками імігрантів, чисельність яких зростає та корінним населенням, яке невпинно зменшується.

Другим латентним громадянським конфліктом є війна наркокартелів у Мексиці, котра триває протягом двадцяти років (від 2006 року). Це кримінальний військовий конфлікт між мексиканськими наркокартелями, поліцією та урядовими військами.

Факт наявності латентної громадянської війни в СРСР протягом двох останніх десятиліть і досі заперечується офіційною історичною наукою і до недавнього часу всіляко приховувався, з огляду на те що війна носила мафіозно-кримінальний характер і тотально охопила все радянське суспільство. За нерозголошенням факту наявності в СРСР прихованого громадянського конфлікту донедавна пильно стежила репресивна психіатрія.

Розділ 2. Передумови конфлікту

Наприкінці 1950-х років було прийнято нову програму Комуністичної Партії Радянського Союзу, що передбачала побудову матеріальної бази для комунізму до 1980 року. Економічна частина програми передбачала щорічне зростання економіки на 9 %.

Одночасно Центральний економічно-математичний інститут Академії Наук СРСР розробив доповідь "Прогноз розвитку радянської економіки 1970 - 1980-ті", в якій було передбачено що при збереженні існуючих тенденцій до 1980 року країну очікує економічний спад, який переросте в кризу. В доповіді було запропоновано схему реструктуризації щоб запобігти кризі. Зокрема, було запропоновано тимчасово знизити темпи зростання промисловості, перевести її на сучасні технології, забезпечивши майбутній розвиток і убезпечивши країну від розвалу споживчого ринку під зростаючим натиском незадоволеного попиту.

Доповідь була прочитана головою Державну і членом ЦК КПРС М. К. Байбаковим. Байбаков запросив до себе директора ЦЕМІ М. П. Федоренко та академіка М. В. Келдиша і зажадав знищити доповідь як "антипартійний" і "антирадянський" документ, що суперечить програмі партії.

Таким чином, М. П. Федоренко виявився, за оцінкою М. Я. Петракова, в сартрівській екзистенційній ситуації: "або ти знищуєш цей документ - плід роботи твого інституту, або ми знищуємо твій інститут".

Вранці в Нескучному саду М. П. Федоренко разом зі своїм шофером на розведеному вогнищі спалили всі три примірники доповіді. Так було відкрито шлях майбутній катастрофі[1].



До середини 1960-х років економіка Радянського Союзу динамічно розвивалася. Найвищим її досягненням небезпідставно можна вважати перший політ у космос 12 квітня 1961 року, який здійснив радянський громадянин Юрій Гагарін. Позитивний наслідок також мали хрущовські реформи, які разом із тим, через непослідовність партійного керівництва, призвели до загострення низки проблем, зокрема із продовольством. Як наслідок, в різних місцях СРСР відбулися народні виступи та заколоти, найвідомішим з яких став новочеркаський 1 - 2 червня 1962 року. Практично всі вони були жорстоко придушені центральною владою.

14 жовтня 1964 року Пленум ЦК КПРС звинуватив Микиту Сергійовича Хрущова у волюнтаризмі та розвалі економіки і усунув його з посади першого секретаря КПРС. Новим керівником партії та де-факто держави став Леонід Ілліч Брежнєв. Між 1964 і 1982 роками ніяких системних реформ в країні не проводилось, - Дана епоха отримала назву "Застій". Замість оголошення настання комунізму в 1980 році, було офіційно проголошено що в Радянському Союзі настав "розвинутий соціалізм", що начебто є останньою формацією перед комунізмом, яку "не побачив" "волюнтарист" Хрущов.

З кінця 1960 - х років у країні почали повільно наростати кризові явища, котрі набули системного характеру.

Я уже добряче пожив на світі і знаю що є такі штуки як "секторальна провокація". Можливо поліція зупинила мене випадково, а можливо то була "секторальна провокація" від моїх ворогів - бо поліцію цікавило моє можливе співробітництво із Росією, внаслідок чого то привід зробити обстеження мого телефону (скоріше за все тих людей, які їм "накапали на мене" цікавило що я у себе пишу. Знайте, що якщо ви дізнались про це то нічого. Однак якщо постраждають ті люди яким я це відсилав - то крайніми будете ви).

Дійсно, за свій бунт проти начальства я отримав клеймо "неадекват" , яке мене на довгі роки виключило з суспільства. Мені було відмовлено у членстві у Всеукраїнському об'єднанні "Свобода", хоча чимала частина свободівців була за мене, однак "друзі" мого колишнього начальства зробили мені соціальну ізоляцію.

Мені була порада піти в церкву, однак виявилося що зроблена мені параша ще й святою водичкою була покроплена - я мав зробити публічне покаяння за бунт. І байдуже що начальство із частиною колективу місця де я працював зробило мені хуйву тобто "крису".

До церкви то я іноді ходжу. Тільки з людьми там не спілкуюся, по одній причині: я не знаю тих людей. Я он і так майже десять років пропрацював із людьми і вважав їх своїми, а ті люди мені капость зробили ("капость" тут іще м'яко сказано).

Штука ця була зроблена мені не просто так. Це робилося для того аби я зрадив Україну, перейшовши спочатку до Московського патріархату, а потім і на бік колаборантів. Я неодноразово чув собі вслід "ти за Україну, а українці тобі лайно зробили".

Я вирішив не йти від України, однак за зроблену мені капость в мене були думки піти від християнства. Саме восени 2016 року я відкрив пісні Тимура Муцураєва та інших чеченських бардів дев'яностих років і думав прийняти іслам. Я розумію нинішню ситуацію в Європі. Там майбутнє за ісламом, бо християнство в європейських країнах вмирає разом із народами що його сповідують, вони просто перестали себе відтворювати (я про це вже писав у своєму есе "Ласкаво просимо до емірату Україна!" Повторюватись не буду). Іслам є одною з найближчих релігій до християнства. Мусульмани не визнають Ісуса Богом, однак у Корані він один із пророків.

Тепер про Росію. Чому я ніколи не буду з нею співпрацювати. Річ у тому що на дев'яносто п'ять відсотків Росія пішла тим шляхом яким у 1933 році пішла Німеччина. Там повторилося все один в один: економічна криза і як наслідок до влади прийшли реваншисти що сіяли в душу обивателя гасла " переглянути результати несправедливості", якою вони вважали поразки тих країн. Разом із тим у російському суспільстві, як і в німецькому пропагандисти - психопати стали сіяти зло, у вигляді ідей ксенофобії і людиноненависництва. Про це все я казав ще з середини нульових і отримав за це " почесне звання" "дурника".

Здобувши інтернет, я отримав доступ до всіх соцмереж. До 2017 року ще не існувало закону про блокування російських соцмереж і я в них заходив, подивитись із цікавості, що ж там є. Так от у мережі "Свояк РФ" та "Сканер соцсвязей друзья - подруги" я познаходив половину дівчат із свого колишнього колективу. Реєстрація в російській соцмережі то іще та дурня, бо зареєструвавшись, людина потрапляє на гачок російських спецслужб. Ніколи я там не стояв, за винятком livejoornal в якому я вперше опублікував свої літературні твори. Взагалі -то ЖивийЖурнал створили американці, але з часом його викупила російська КДБешна мафія і, як і слідувало очікувати, перетворила його на помийку російського шовінізму. Дуже шкода цю соцмережу, бо в ній можна було публікувати свої думки, а Фейсбук для цього набагато гірший, бо цензура в ньому ще та.

Отож, дівчатка, "похаб" і "дурник" тобто я, розповідав вам що не можна дружити і заводити романи з москалями, бо це погано закінчується. Ви їздили в Крим, нєвєстилися з ними, заводили романчики, а нас ви зраджували й підставляли. Знаю напевно бо рівно двадцять років тому на День Конституції України була погана ситуація, де дівуля - провокатор намагалася закрити моїх друзів із УНА - УНСО за обвинуваченням у вбивстві якого вони не скоювали. Інцидент той розрулився погано, але міг розрулитися ще гірше.

Тобто ми українські хлопці - патріоти внаслідок того що багато молодих україночок нас продавали або зраджували "з ідейних міркувань" опинялися у тюрмах, дурках або відразу в могилах. Москалі дивилися на цих дівчаток як на "шалавочок" і відтак думали що такими є всі українки, що на щастя виявилось не так.

Внаслідок цього тепер чимала частина українських жінок, вже заміжніх, потрапили на гачок російських спецслужб, бо переважна частина тих хлопчиків із Росії була законспірованими співробітниками ФСБ та ГРУ. Тепер вони їм погрожують і всіляко шантажують, змушуючи працювати проти України, що є тяжким кримінальним злочином, котрий у воєнних умовах карається довічним ув'язненням.

P. S. Я в курсі того що існує думка бусифікувати мене по бєспрєдєлу за довгий язик. Мені люди показали лазєйку як це можливо. Я ніколи не заперечував що із мобілізацією в нас бардак, причому бардак мафіозний і давній. В перші роки незалежності України людей по бєспрєдєлу на вулицях ловили психбригади, потім це були мусора, ну а тепер мафія до цього залучила армію, аби люди боялись не ворога, а Збройних Сил України. Так що невдовзі я піду до свого районного ТЦК сам.

Позавчора мене зупинила поліція, перевіряла документи і виявила що я в базі даних МВС та СБУ свічусь червоним. Тобто на мені стоїть плашка "соціально небезпечний". Як же воно так сталося?

Вся річ у тому що на початку десятих років я займався політикою і був в опозиції до президента Віктора Януковича. Більша частина, нас, українських націоналістів, світиться таким кольором і досі, попри те що Януковича уже нема давно. То нам така "нагорода" і "дяка" від Української держави зате що ми її захищали.

Що ж у мене? В один момент у березні 2011 року з'явилося повідомлення що я нібито убиваю жінок та дітей. П'ятнадцять років минулого з того часу, я нікого не вбив, за останні п'ять років
в мене не було жодного приводу в поліцію, але я все одно "соціально небезпечний".

Звідки то взялося? Дуже просто: це на мене намагалась навісити тогочасний працівник республіканської прокуратури Криму, ота тварь що недавно взяла собі ім'я Радвєда. Не знаю, кому вона "Рада" і кому вона "Вєда", але
так є. То спочатку був не мій особистий ворог, а ворог моїх друзів. Однак, коли я разом із ними став робити спільну українську справу цей ворог став і моїм особистим теж.

На той час то ворог у мене був далеко не єдиний. Чималенько їх у мене було і на роботі в мене теж був ворог добре законспірований, але настільки ненавидів мене той ворог, що на мій день народження ставив мені в церкві заупокійні свічки. Думаю що та баба їх мені і досі ставить. Чому вона мене ненавиділа? Тому що в неї ще в молодості були діагностовані: а) психопатія; б) латентна шизофренія (тоді це був діагноз БДУ - "Без дополнительного уточнения"). Як можна з раціональної точки зору пояснити те що не піддається поясненню: чому мене ненавидить психопат і латентний шизофренік?

Так от латентний шизофренік і психопат з часом налаштував проти мене частину колективу і активізувався в той момент коли мене почала переслідувати каральна система тобто навесні 2011 року. Моє керівництво в цьому конфлікті теж стало на бік латентного шизофреніка і психопата. Ясна річ, внаслідок тривалого конфлікту, що розтягнувся майже на п'ять років я отримав посттравматичний стресовий розлад, який мені офіційна медицина відмовилася діагностувати.

Коли я йшов зі свого першого місця роботи конфлікт перейшов у таку стадію що мені довелося вчинити хуліганство перед моїм на той час колишнім місцем роботи. Спочатку я намагався діяти по закону, залучивши поліцію, але отримав відмову. Тобто поліція від своїх обов'язків усунулась. Довелось порушити закон. Отоді моє колишнє керівництво намагалося кинути мене до Української психіатричної лікарні із суворим наглядом. В мене вдома був цілодобовий дурдом. Латентний шизофренік і психопат постійно телефонувала моєму батькові і горлала в слухавку: "ПОЧЕМУ ТВОЙ УБЛЮДОК ДО СИХ ПОР ЕЩЁ НЕ В ДУРКЕ?!" Батько мій був на боці мого керівництва, так що ситуація була настільки хєрова, що мені тоді було не позаздриш. Я народився в розпал кримінальної війни в Радянському Союзі і з дитинства засвоїв просту істину: якщо сильні світу цього вирішили тобі зробити якесь западло, ти те западло конем не об'їдеш. Так і сталось: одного дня вломилися в будинок два типа, виволокли мене по беспределу на вулицю, при всіх сусідах зв'язали мені руки і відвезли на Ігрень, розмовляючи по дорозі зі мною як бандити (дивуватися тут нема чому в Україні психіатрія переважно існує як бандитська). Добровільно госпіталізуватись я відмовився і мене судили закритим судом в режимі сталінської тройки, моє пояснення про конфлікт на роботі "чудесним образом" перетворилося у "маячливі ідеї впливу".
Та дрянь в реєстрі судових справ на мене висить і досі, причому текст рішення двічі порушує мої права. Хотів я його оскаржити і просив у лікарів дати мені копію, однак у відповідь отримав погрози позбавити мене дієздатності.

Жити в мафіозній державі, якою нажаль є Україна із діагностованим психічним розладом суцільне гімно. Перевірено на власному досвіді.

Отже, досить про мене. Був у мене друг дитинства, який з середини нульових років став зловживати алкоголем і наркотиками. Його всі вмовляли лягти на лікування, а він відмовлявся. Спочатку то була наркологія, але з часом то стала психіатрія і в останні роки там уже були всі ознаки параноїдної шизофренії, причому у тому вигляді як вона спочатку називалась - dementia praecox. Хай би вже він кірогазив у себе у дворі, але ж він став бігати з ножем по вулицях і горлати: "Я вас зарежу!" " Я вам хаты попалю!", " Я вам устрою тут Донбас!" За останні три роки я йому заманався викликати психіатричну бригаду. Вона просто відмовлялася приїжджати навіть щоб зробити психіатричне освідчення на місці. Підозрюю що я тут такий був не один.

Спершу я викликав поліцію коли він був у себе вдома і його десятирічна племінниця зателефонувала мені і сказала що він настільки неадекватний що вона його боїться. Я викликав поліцію, сказав що там дитина одна вдома з п'яним неадекватом і отримав відповідь: " Конфлікт вичерпано!" Подумав я отоді: "ні хєра ж собі "конфлікт"!

Потім я кілька разів викликав поліцію бо він уже практично нічого не тямив, а вживати алкоголь не перестав. Знову в черговий раз отримав запитання: "у вас з ним конфлікт?" Я відповів: " який ще в біса конфлікт? Там наявні всі ознаки параноїдної шизофренії." Вони приїхали, поговорили. Сказали що вони бачать що він неадекват і медиків знов не викликали.

Його рідні госпіталізувати відмовились. Зрештою його десь знайшло ТЦК і відвезло до тренувального табору. Попав він на фронт і десь пропав.

Виявилося що всім оте було байдуже. " Твори херню - мы здесь проездом." Тільки в політику не лізь.

Спочатку не про себе. Мій друг у 2010 році складав іспит з історії, навчаючись на географічному факультеті Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара. Викладач показав йому тест з предмету "Політичні системи зарубіжних країн" які завалив якийсь студент з третьої спроби складання (за правилами нашого вишу третє перескладання вже із комісією). На перше запитання назвіть повну назву Великої Британії, було дано відповідь "Большая Англия". На решту питань взагалі не дано було жодної відповіді.

- Найсумніше те, що це тепер наші вчителі, - сказав викладач.

Ну а тепер про себе. Я прийшов працювати в музей у 2006 році, після закінчення університету. Надходила дата "7 листопада" - колишній червоний день календаря і серед мешканців Дніпродзержинська газета "Событие" провела опитування чи знає хтось що було цього дня.

Старше покоління дало правильну відповідь, а от молодше... Один хлопець із сєрьгою у вусі дав відповідь: " більшовики цього дня скинули монархію (!). А я завжди був за монархію..."

Ну то ще нічого. Дві старшокласниці взагалі сказали, що не знають. При тому дівчата були з тих що приходили до музею. І в мене тоді постало питання: чому ж вас там вчать у вашій школі?

Як би я не вів екскурсії, все було "заважким" для сприйняття. Якщо учням менших класів (зі скрипом) ще можна було показувати все "на пальцях", то як бути із тим що середні і старші класи не знали майже нічого. Практично постійно на оперативках я чув від директора що надто "складно" я веду екскурсію і треба "поменше задумі". Це при тому що я вів її уже простіше нікуди.


Під час екскурсій дуже часто учні ставили мені запитання з історії України та світу, які вони мали б дізнатися зі шкільного курсу і відповідаючи на них, я знову думав те саме: чому ж їх там навчають?



Відповідь на своє запитання я отримав тоді як проводив екскурсію по виставці з археології Степу та Київської Русі. Почав я розповідати про те що клімат в нашому краї багато - багато тисячоліть тому був зовсім інакший, що був льодовиковий період і в на терені сучасної Дніпропетровської області була тундра. Потім в середині дванадцятого тисячоліття до нашої ери на Землі сталася катастрофа, що описана в біблійній книзі Буття та міфах і легендах багатьох інших народів по всій планеті. Внаслідок танення льодовиків почався він, Всесвітній потоп, який насправді тривав кілька тисячоліть і той клімат яким ми його знаємо остаточно встановився не раніше восьмого тисячоліття до нашої ери (в історії людства та епоха називалась мезоліт - середня кам'яна доба). Ну і так далі...

І от у вчителів почали що називається "горіти плата". Стали мені задавати питання: а звідки я ото знаю що був Всесвітній потоп?
Я відповів, що хай подивляться карту світу льодовикового періоду, яку склали науковці: Балтійське море було озером. Чорне море було озером і в нього впадала велика ріка в яку зливались Дніпро, Південний Буг та Дністер, на місті Північного моря був великий шмат суходолу, а Темза була притокою Рейну. Тобто рівень моря до танення льодовиків був значно нижчим, а значить все це говорить на користь того що всесвітній потоп був таки.

Ну та то ще нічого. Ще більш бурхлива реакція почалася тоді коли я став говорити про те що на планеті теплішає. Було сказано що "залякую" учнів "страшилками". Особливо коли я згадав про фільм "Післязавтра", де було показано як зі стратосфери внаслідок конденсації спускається холодне повітря і заморожує Землі. Звичайно то фантастика, як швидко не опускались би атмосферні маси все одно, нагрівалися б і температура аж ніяк не падала до мінус ста шестидесяти як показано у фільм. Але... У більш реальному часі те явище ми тепер спостерігаємо кожної весни. Коли над Арктикою з верхніх шарів атмосфери спускається холодне повітря і потім іде на південь. Науковці називають те явище Омега - блок і саме воно є причиною того що в квітні й травні на нас нізвідки йде холод і починаються снігопади в нехарактерний для цього час.

Потім про то прийшла моя начальниця яка монтувала виставку і стала мені говорити що все що я кажу є "неправильна" еволюційна теорія, а Земля існує тільки п'ять тисяч років, як сказано в Біблії.

Десь через півроку я знов веду екскурсію і мені відверто вчителі кажуть:

- Вам же сказали без заумі.

Мені то надоїло і я кажу:

- У єврейській школі своїх дітей не виховують такими тупими.


А потім звертаюсь до учнів (тоді в нульові стало модно казати що всім правлять євреї):

- Отаке навчання називається - під дурного хату. Вас не вчать історії і багато чому з інших предметів. Не ображайтеся потім на євреїв, що вони вами правитимуть. Бо вас занурили в що називається теплу ванну з дистильованою водою.


З відстані тих років я зараз уже чітко розумію, що школи того міста виховували покірну худібку, яка працювала би на підприємствах котрі належать олігархам і зайвих питань би не ставила. З того часу мені більше ніхто не казав про "заумь", однак вчителі на мене явно образились.

Ті хто не жив у той час, звісна річ можуть сміятись над тим поколінням що воно так було, але смішного тут немає нічого. Перші роки мого життя. Поїхали ми із батьком у якесь містечко провідати його друга, що лежав там у лікарні. Як воно так сталося я вже не пам'ятаю, але чогось ми там лишились на ніч. Я не спав уночі тому пішов і сів біля чергового лікаря та медбрата. Вони довго про щось говорили, про що саме я не зрозумів за віком. Однак потім лікар мені і каже:

- Якщо ти не хочеш потрапити у лікарню для дурнів, ніколи не повторюй те що ми ото тут говорили. Є загальноприйнята думка що та людина про яку ти чув ніколи не існувала і доводити зворотнє аж ніяк не можна.

Хто та людина? Невже не здогадалися? То Ісус Христос.

Уже не було Сталіна, давно кануло в Лету "Товариство войовничих безбожників" Омеляна Ярославського, а все одно: релігія в СРСР лишалась темою табуйованою. Якщо хтось почав регулярно ходити до церкви, то за третім разом його викликали в партком і казали:

- Товариш щось ви туди зачастили. Вам треба пройти місячний курс наукового атеїзму.

Як правило до атеїстичної пропаганди додавалося дещо таке про що можна на повен голос сказати тільки при наших нащадках, коли вже нас не буде. Натякну лише що після його "сеансу" з голови намертво вилітали всі молитви з акафістами.

Це було ще тільки московське православ'я, яке в Радянському Союзі вже особливо тоді і не переслідувалось. А от іншим конфесіям так не щастило.

Селище Ольховатка під Дебальцевим. День Петра і Павла. На відзначення цього свята російські старовіри, які там жили, збиралися на траві всією громадою і пили чай.

Де не взялась машина з комсомольцями.

- Приїхали, слуги антихристові, - тільки й сказав хтось із старообрядців.

Практично одразу ж потому з динаміків залунав коров'ячий голос:

- Массовый о-о-ох! Массовый бзд-о-о-о-х! Массовый пл-а-а-а-ч! Массовый ср-а-а-а-ч! Массовый э-э-эх! Св-а-а-а-льный гре-е-ех-х-х!!!!

Це називалося "боротьба зі старими обрядами".

Якщо в науковій установі хтось би публічно почав би говорити про Бога то була б йому одна дорога - в дурдом, що автоматично означало б хрест на науковій кар'єрі.

Відтак в Радянському Союзі для свободи совісті і свободи слова лишалося в робочий час тільки одне місце - громадський туалет. Як правило туди йшли двоє аби поговорити над унітазами на біблійну тему чи якусь іншу. Коли ж туди заходив хтось третій, то обоє одразу ж спускали воду в бачках. Саме в туалеті я вперше і почув про те що є Бог і така книга як Біблія, яку нікому не дозволяється читати без спецдопуска.

Люди стидалися опісля це згадувати. Однак гріх був не в тому що вони згадували Бога у нечистому місці (сказано що Бог приймає молитви навіть із туалету), а в тому що люди дожилися до того що згадувати його стало можливо тільки в туалеті і тільки вдвох.

Після 1991 року в побуті закріпився образ Радянського Союзу як однієї великої тюрми. Та, ні, шановні, то була далеко не тюрма. В тюрмі не бува таких порядків. То був один величезний грандіозний дурдом. Країна Дурнів, де можна було вижити тільки дурнем, а той хто проявляв свій розум стосовно порядків тої країни рано чи пізно опинявся або в тюрмі, або в дурці.

Людина схильна забувати погане, минуле їй бачиться виключно в рожевих тонах, де вона була молода і здорова. Однак, ніхто не хоче згадувати, що була то епоха сортирних проповідей.

Проблема ж у тому що сьогодні в християнських країнах дедалі більше оформлюються порядки схожі на ті що були колись встановлені при радянській владі. Бути віруючим, стало соромно. На того хто вірує, дивляться як на шизофреніка. При цьому у соцмережі Фейсбук християнство дедалі частіше з'являється лише в одному форматі - форматі крінжу, як наприклад секта свідків пласкої землі. Невже ми знову дійдемо до того що говорити про своє християнство можна буде тільки у туалеті?

А ви помітили, що в останні десятиліття наспівувати пісні публічно стало ознакою "ненормальності"? Я народився в радянський час, там мало було хорошого і все ж люди, йдучи на роботу чи з роботи співали пісні. Навіть у романі "1984" Джорджа Оруела наголошується на тому що по всьому світу і в Океанії, і в Євразії, і в Остазії люди співають, натомість "партія не співає". Такою ж ознакою ненормальності стало мати веселий вираз на обличчі, посміхатися. І вже зовсім люди сахаються тих хто розмовляє сам із собою, навіть пошепки. Люди бояться таких, і не стільки через те що це може бути ознакою психічної хвороби, скільки того що людина має свій власний внутрішній світ, а в нинішній час таке зовсім не вітається.

Навесні 2008 року я за згодою зі своїм керівництвом підробляв на виїздній виставці російського музею воскових фігур з Санкт-Петербурга. Там були двоє жінок - Олена Миколаївна з самого СПб та Світлана Іванівна з Євпаторії. Одного разу я згадав при Світлані Іванівні що в радянський час вчителям української мови та літератури платили менше ніж їх колегам, які викладали російську мову та літературу і тут - то все й почалося. Світлана Іванівна стали говорити про те як було б добре якби вона разом з усім Кримом опинилася в Росії і з цього почалися наші багатоденні дебати стосовно де Криму краще в Росії чи в Україні. Під час однієї суперечки я сказав що Крим буде з Росією без дніпровської води, вона відповіла що є артезіанські води. Я відповів що вони не безмежні і тоді вона заявила що підуть на Нову Каховку відбивати канал. І тоді я сказав: "І буде війна!" Тепер вже Олена Миколаївна кинулась нас мирити. Як бачите все це почалось задовго до Майдану 2014-го і багато кримчан вже тоді хотіли до РФії.
В те що та війна взагалі може бути я тоді не вірив, але через кілька місяців настав день 08.08.2008 після чого було достеменно видно, що війни не уникнути.

Як нацизм та фашизм були дискредитацією антикомуністичного руху в світі, так путінізм дискредитує тих хто виступає проти руйнації християнської цивілізації духовними нащадками марксистів. Коли ти виступаєш проти абортів, руйнації сім'ї як ячейки суспільства, проти того що біле населення все частіше стає жертвою нападів на расовому ґрунті (фрейдомарксисти вперто цього не помічають, адже в їхній матриці расизм буває тільки білим) тобі відповідатимуть - так ти за Путіна! Праві були брати-сестри Варчовські - ми таки в руках матриці!

В епоху Януковича офіціоз почав забороняти патріотизм стосовно України як такий. Замість цього почали з'являтись "патріоти" міста Донецька, "патріоти" Донбасу, "патріоти" Троєщини, "патріоти" вулиці Куйбишева, "патріоти" Музею історії Дніпродзержинська" (від мене, особисто, вимагали бути "патріотом" музею, а не України), "патріоти" православної церкви, "патріоти" міліції, заводу, і таке інше. Апофеозом цього ідіотизму була вся перша половина 2011 року. Для чого це робилося? Регіонали хотіли нас поділити на ворогуючі між собою групи із подальшим поглиненням Росією. Газета "2000" так відкрито писала що любов до своєї країни (саме до країни, а не до уряду) являється "последним убежищем негодяев". Час був мерзотний за всіма параметрами.

Двадцять років тому відбулась трагічна подія, що обумовила весь подальший розвиток історії України до сьогоднішнього дня. Це урядова криза вересня 2005 року, що почалась із гучної заяви Голови Секретаріату Президента Олександра Зінченка про корупцію в оточенні Ющенка і особливо довкола Петра Порошенка. Внаслідок відставки Кабміну 8 вересня 2005 року були поховані надії на зміни в країні після першого Майдану і хоча більша їх частина таки була здійснена після 2014 року, але ціною крові загиблих. За ту урядову кризу ми й по сьогоднішній день платимо кров'ю.

Хочу розповісти старий радянський анекдот. Чутливих прошу його не читати, бо без матюків він не звучить.
Вересень 1945 року, ветерани війни поклялися, що ніколи знову не повторити війни.
1956 рік зустрічаються металеві х*ні з х*нями і питають одне одного:

- Шо война, бл*дь?
- Ага, визволяємо Угорщину від буржуазно-націоналістичної контрреволюції.

- ... Твою мать! А ми ж клялися ніколи знову!

Далі цей діалог повторювався і згадувались всі військові конфлікти, де Радянський Союз воював та всі заколоти від 1945 до 1991 років.

Якби ветеранам війни сорок років тому сказав фразу: "1941-45: можем повторить!" ті б забезпечили йому ґуртове мордобитіє. Те що починаючи з 2005 року культ Перемоги перетворився в культ обожнення війни, врешті - решт вилилося в нинішню трагедію, більше катастрофу не тільки для України, а й для самої Росії. Ореол переможців фашизму завадив роздивитись як із кожним роком сама Російська Федерація без особливого шуму захоплювалась фашистами.

Це мій пост до восьмидесятої річниці закінчення Другої світової війни.

З історії радянської мафії: тіньова економіка, рекет, кримінальні війни, складання капіталів (1970 - 1980 - ті роки)


8. Висновки


Незважаючи на те що до 1987 року в Радянському Союзі приватна ініціатива була заборонена, підприємництво існувало підпільно. У 1970 - ті роки підпільні бізнесмени зазнали рекету з боку злочинців змушені платити їм десяту частину від своїх прибутків. Внаслідок цього, коли у другій половині 1980 - х років бізнес отримав легальне підґрунтя у вигляді. "закону про кооперацію" він був уже невідривно зв'язаний із злочинним світом. Протягом 1970 - х років у радянських містах виникли вуличні банди підлітків частина яких у 1990 - ті стала організованими - злочинними угрупованнями, котрі контролювали економіку. На відміну від Китайської Народної Республіки, в Радянському Союзі перехід до ринкової економіки не був вдалим. Якщо уряд Ден Сяопіна вітав будь - яку підприємницьку діяльність котра вела до розвитку економіки країни, то у випадку горбачовської Перебудови реальний доступ до підприємництва був у обмеженого кола осіб з партійних, комсомольських, правоохоронних, кадебешних і просто кримінальних структур. Тому становлення всіх капіталів на пострадянському просторі було невідривно пов'язане із корупцією та злочинністю.

З історії радянської мафії: тіньова економіка, рекет, кримінальні війни, складання капіталів (1970 - 1980 - ті роки)


7. Закон про кооперацію і умови в яких опинились підприємці


До початку Перебудови на волі вже не лишилось ні Монгола, ні ватажків Тяп - ляп, ні Матроса. Їх ув'язнили ще в семидесяті або під час знаменитої "андроповської чистки", а декого (як Хантимірова - Джавду) взагалі розстріляли. Втім їх знешкодження вже нічого не змінило: бо їхнє місце зайняли нові кримінальні авторитети більш спритні як колишній учасник банди Монгола В'ячеслав Іваньков (1940 - 2009) "Япончик".

Керівництво Радянського Союзу було змушене міняти ситуацію в країні тому проголосило курс на Перебудову однак слабко прораховувало наслідки своїх дій. Спершу в травні 1986 року було прийнято указ який забороняв будь - які "нетрудові доходи" і призвів до повного економічного паралічу: ті хто торгував вирощеною городиною на базарі вважали за краще згноїти врожай аби не потрапити під кримінальну відповідальність. Близько двох мільйонів осіб було засуджено за "спекуляції". Так тривало до збурень у Алма - Аті та Караганді в грудні 1986 року. Невдовзі потому указ про кримінальну відповідальність за "паралельні прибутки" було скасовано.

У травні 1987 року було прийнято закон про кооперативи, що дозволяв приватне підприємство і багато цеховиків стали легальними бізнесменами, відомими як "нові росіяни".


Однак люди з народу, що почали організовувати кооперативи стикнулися з тим що в економіці СРСР панує мафіозна система. Проти нових підприємців почали діяти державні структури: міліція, санепідемстанція, пожежники, податкова адміністрація тощо представники яких стали вимагати хабарі. В таких умовах протягом кількох перших років значна частина новостворених кооперативів розорилася, залишивши своїм пайщикам величезні борги, які практично неможливо було погасити, а процедури банкрутства тоді офіційно ще не існувало.

З іншого боку мафія сповна скористалася з закону про кооперацію. Партійні функціонери, лідери комсомольських організацій, КДБешники та ГРУшники стали організовувати кооперативи через які відмивались накрадені гроші та вкрадене державне майно. Масштаби крадіжок набули астрономічних розмірів.

За кілька років паралельно до самозруйнованих органів влади виникли тисячі приватних підприємств: біржі, компанії, акціонерні товариства холдинги тощо: колишні міністри стали власниками цілих секторів економіки, називаючи себе банкірами або бізнесменами.

"За всіма ознаками, брудні гроші мафіозних номенклатурників були вже відмиті, так само як і гроші КПРС і значної частини державного бюджету. Ці перші легальні структури народжуваної ринкової економіки утвердилися завдяки ефективній участі підприємців, більшою або меншою мірою пов'язаних із КДБ" - пише Елен Блан.


Поява нових економічних структур посприяла розвиткові рекету. В додаток до офіційних органів влади, представники яких вимагали хабарі свою частку від прибутку стали вимагати організовані кримінальні угруповання. Всі ринки, магазини, кафе , приватні перукарні були поділені між бандами, котрі займалися кришуванням та рекетом прибутків їхніх приватних власників.
"Кожен селянин, приїхавши до міста щоб продати свою сільськогосподарську продукцію, мав двічі платити за місце на ринку: передусім офіційним функціонерам, а потім новим. "керівникам". Тож і в цій сфері зловмисники диктували закон, визначали ціну й навіть контролювали угоди. Доходило до того, що вони купували в селян усю продукцію або її частину щоб одразу знищити її. Дрібні підприємства теж не уникли цієї долі: ставши жертвою рекету, вони були змушені платити данину, бо інакше якась прикра пожежа могла пустити з димом склад готової продукції. Рекетири були дуже переконливі: тортури, викрадення, вбивства стали повсякденною річчю. Звичайна людина усвідомила, що у великих містах щодня панує насильство. Італійське слово "мафія" було в кожного на вустах, стало узвичаєним і слово "рекет" - пише Елен Блан.

Восени 1989 р. економіст Тетяна Корягіна заявила: "Ми живемо в стані громадянської війни: війни мафії проти народу. І ніхто про це не говорить".

Однак все було набагато гірше: народ сам став мафією, поділившись на ворогуючі між собою угруповання за місцем проживання, за місцем роботи, навчання, за місцем торгівлі.

Менше ніж за два роки країна припинила своє існування.

А як же закінчилась кримінальна війна в СРСР та на пострадянському просторі?

У кожній місцевості вона як починалась у різний час на межі шестидесятих - семидесятих так і закінчилась по-різному. В різний час представники всіх кримінальних угруповань, міліції, спецслужб, десь іще й партійних та комсомольських організацій збирались на "сходняк" і постановляли що вони більше не воюють, бо змінилась економічна система. У Дніпропетровську такою датою було 31 грудня 1989 року - день коли закінчилась "підпільна громадянська війна". Однак так було не всюди: наприклад, на Донбасі та війна тривала до початку нульових. Десь війна перетворилась в міжетнічні або громадянські конфлікти. Також, на пострадянському просторі є такі місця де та війна триває досі. Зокрема, це обласний центр Російської Федерації Ульяновськ, де досі від радянських часів існують ворогуючі між собою кримінальні угруповання.

З історії радянської мафії: тіньова економіка, рекет, кримінальні війни, складання капіталів (1970 - 1980 - ті роки)


6. Підліткова злочинність СРСР: "казанський феномен", Кривий Ріг, Підмосков'я


1970 - ті і особливо 1980 - ті - час коли злочинці стали прикладом для наслідування підлітків з робітничих кварталів. Найбільш відомим осередком підліткової злочинності стала столиця Татарстану Казань від якої це явище отримало назву "казанський феномен", хоча подібне тою чи іншою мірою було присутнє в кожній республіці СРСР.

Підлітки кожного робітничого мікрорайону збирались у банди, що ходили битись з бандами інших кварталів. Дуже часто під роздачу потрапляли перехожі та діти котрі не входили до банд. В Казані їх називали гопниками або пацанами, в Кривому Розі - бігунами, а в Підмосков'ї - люберами від міста Люберці. Любери мали ідеологію борців проти хіппі та інших прозахідних неформалів, а тому певний час користувались підтримкою з боку влади.

Як пише в коментарях до одного з відео YouTube про криворізьких
бігунів мешканець Дніпра, " ми на околицях міста Дніпро так само жили. Але дискотек у нас було кууча. Було так: Будка проти Кореї, Сухачівка проти Діївки, Учхоз проти Будки. І усе мінялося як буря у стакані. А Корея тобто Карнаухівка це взагалі місто Кам'янське "Дніпродзержинськ". А Будка це Таромське, а це вже район Дніпра. А кордон це посадка і Кругляк це така гірсько трав'яна місцина..."

Однією з головних причин появи підліткових банд було падіння авторитету комуністичної ідеології серед молоді: держава втратила виховний вплив на підростаюче покоління, і натомість серед дітей робітників (яких у СРСР називали елітою) набула популярності злочинна романтика.

Злочинці більш старшого віку використовували підлітків у кримінальній діяльності, в тому числі рекеті. Хрестоматійним прикладом стала історія підліткової банди Тяп - ляп з казанського району Теплоконтроль. З цих підліткових банд 1970 - 1980 - х років у 1990 - ті постали дорослі мафії пострадянського простору: казанська, люберецька, татарська.

З історії радянської мафії: тіньова економіка, рекет, кримінальні війни, складання капіталів (1970 - 1980 - ті роки)

5. Зрощення тіньових підприємців з криміналом

Опинившись під пресингом злочинців, цеховики, торговці, бармени та інші підпільні багатії часто не могли звернутись до міліції, бо довелось би пояснювати походження накопичених грошей. Втім на амурських бандитів Матроса іноді надходили скарги, але їх просто не брали до уваги.


Тоді підпільні комерсанти розпочали формувати загони самооборони або домовлятись з іншими бандитами за меншу плату.

Так, дніпропетровський торговець Вишневський на прізвисько "Вишня" зібрав цеховиків і торговців для відсічі бандитам. Ополчення на чорному ринку придбало нелегальну зброю.

В свою чергу власник підпільних майстерень з переробки старих ковдр на килими Аркадій Коваль зробив Матроса своїм "дахом" від інших бандитів. Амурчани стали вкладати свої гроші в тіньовий бізнес Коваля.

А цеховики Рузін та Сутягін що виготовляли поліетиленові пакети найняли Матроса щоб розібратись зі своїм колишнім компаньйоном Шварцманом нібито за крадіжку товару на 50 карбованців. Бандити й цеховики оштрафували Шварцмана на 2 000 карбованців, поділивши їх на чотирьох.

Внаслідок зрощення бандитів та тіньового капіталу вулиці великих міст стали ареною бойових зіткнень між цеховиками і бандитами або конкуруючими бандами, жертвами яких часто ставали дружинники і просто випадкові перехожі. В Дніпропетровську ці розбірки у 1980 - ті так і називали "підпільна громадянська війна".

Криміналізація суспільства призвела до деградації держави і комуністичної партії: " Хабарі, ставали повсякденним явищем, видерлися поверхами міністерств, пробралися навіть за кремлівські мури. За Брежнєва партія перетворилася на мафію, бо обидва світи - політики і злочинці - злилися в один під егідою совєтських таємних служб, керованих власними інтересами" - пише Елен Блан.

Ось неповний список оточення Брежнєва, що займалось незаконними оборудками: перший секретар ЦК Компартії Узбецької РСР Шараф Рашидов - організував масове розкрадання бюджетних коштів через закупівлі неіснуючої бавовни; перший секретар Краснодарського крайкому КПРС Сергій Медунов відмивав сотні мільйонів карбованців на закупівлі риби, овочів та фруктів; Голова Ради Національностей Верховної Ради СРСР Ядгар Насреддінова, будучи дотичною до помилування засуджених, спочатку організовувала обвинуваченим тяжкі вироки, а потім брала гроші за їх пом'якшення, ціна питання до ста тисяч карбованців; міністр внутрішніх справ СРСР Микола Щолоков - під час "андроповської чистки" було виявлено численні зловживання, що завдали збитків державі в п'ятсот тисяч карбованців.

З історії радянської мафії: тіньова економіка, рекет, кримінальні війни, складання капіталів (1970 - 1980 - ті роки)

4. Еволюція злочинного світу

Верхівка злочинного світу так звані "злодії в законі" відреагували на рекет неоднозначно. Старі злодії із своїм "кодексом честі" до здирництва поставились негативно.


На "сходняку злодіїв" Монгола призвали до відповіді за порушення злодійських законів. Його хотіли зарізати, проте він, розуміючи чим йому може загрожувати зустріч із злодіями прийшов з двома пістолетами.

З іншого боку, верхівка криміналітету зустрілась із керівництвом КДБ, де запропонувала свою допомогу в боротьбі з цеховиками чия діяльність підривала підвалини і державних структур, і злочинного світу, позаяк гроші від підпільних підприємців отримували і чиновники, і злочинці.

Після ув'язнення Монгол був сам коронований. Наприкінці 1970 - х років на всесоюзній сходці "злодіїв у законі" в Кисловодську було прийнято рішення брати з цеховиків та фарцювальників десяту частину доходів.

Також старий злодійський закон забороняв контакти із владою та правоохоронцями. Цього правила не дотримувався Монгол, члени банди якого контактували з міліцією.


Прикриттям для тривалої діяльності рекетирів з Амура стала дружба Матроса і керівника міського управління внутрішніх справ Павла Адамовича Стужука (згодом він звів рахунки з життям під час так званої "андроповської чистки"). Саме ця дружба стала причиною того що на бригаду Матроса 12 разів відкривали кримінальну справу і 11 разів закривали. Існувала навіть фотографія де Стужук і Матрос "по - брежнєвському" цілуються в дніпропетровському аеропорту. В подальшому фото зникло зі справи як і картотека Матроса на "своїх" співробітників правоохоронних органів.

Поміж тим у семидесяті значна частина міліціонерів самі починають займатися бандитизмом. Так, до однієї з банд входили й офіцери міліції Кривого Рога, серед них майор - начальник чергової частини райвідділу. Після роботи вони грабували перехожих і зламували сейфи.

Не лише злочинці, але й державні структури зазнавали змін, зливаючись в одне ціле.

З історії радянської мафії: тіньова економіка, рекет, кримінальні війни, складання капіталів (1970 - 1980 - ті роки)

3. Початок рекету в 1970 - ті: банда Монгола, Тяп - ляп, амурські бандити


Закономірним наслідком складання підпільних капіталів стала прискіплива увага до них криміналу. Як пише Елен Блан, "великі злочинці оголосили війну недоторканій номенклатурі. У цій боротьбі всі засоби були добрі: шантаж, тортури, викрадення, підпали".

Першими рекетирами в Радянському Союзі прийнято вважати банду Монгола. Геннадій Олександрович Карьков на прізвисько "Монгол" приїхав до Москви у 1969 році, відбувши покарання за крадіжку. В Москві він зібрав кримінальне угруповання в тридцять осіб. Спочатку банда Монгола здійснювала квартирні крадіжки у цеховиків, фарцювальників, торговців, а згодом перейшла до відкритого здирництва. Тих хто відмовлявся платити вивозили до лісу де катували у витончений спосіб: вішали на деревах, а коли жертви починали задихатись, обрізали мотузку. Деяких клали в труну, яку починали пиляти ножовками. Як правило, після подібних акцій бандитам платили всі.

Незалежно від Монгола рекетом стали займатись також у Казані. Підліткова банда з району Теплоконтроль Тяп - ляп намагалась контролювати все місто. На чолі банди стояли електрик молодіжного клубу Завдат Файзрахманович Хантіміров (1955 - 1982) на прізвисько "Джавда", педагог Сергій Леонідович Скрябін (1956 - 1994) "Скряба", що був ідеологом та мозковим центром банди та боксер Сергій Іванович Антіпов (1949 р. н.) - "Антіп", що відкрив підпільний спортзал в якому проводився рекрутинг до банди.

Зміцнивши в протистоянні з іншими підлітковими бандами Казані, організовано - злочинне угруповання Тяп - ляп стало займатись пограбуванням квартир і здирництвом у цеховиків. Тих хто не погоджувався платити били, а товар знищували чи відбирали. Не гребували також і вбивствами.

Так, один з членів банди отримав завдання вбити приймальника склотари, що не захотів платити бандитам. Внаслідок пострілу (члени банди мали вогнепальну зброю) той отримав важке поранення, але лишився живий. Це була одна з перших спроб замовного вбивства.

Третім найбільш відомим радянським злочинним угрупованням, що займалось рекетом стало дніпропетровське з робітничого селища Амур на лівобережній частині міста. Ватажком банди став футболіст і номінальний працівник заводу " Укрм'ясомолреммаш" Олександр Федорович Мільченко (1948 - 1997) на прізвисько "Матрос". У семидесяті банда Матроса була чи не найвідомішим кримінальним угрупованням Дніпропетровська, що збирало данину з торговців, фарцювальників і цеховиків.
Так, незговірливого торговця Варнавського бандити витягли з власного будинку і відвезли на Клочковський цвинтар, де поставили на край свіжовикопаної могили і один з бандитів підняв з землі висохлий вінок і, надягнувши його на шию Варнавському, став штовхати в яму, промовляючи: " Думай, де дістати гроші". Після цього той погодився викласти суму яку від нього вимагали.

За короткий період практично всі радянські підпільні підприємці зіткнулись із пресингом бандитів, котрі стали вимагати частину їхніх доходів.

З історії радянської мафії: тіньова економіка, рекет, кримінальні війни, складання капіталів (1970 - 1980 - ті роки)
2. Цеховики і тіньова економіка СРСР


Ліквідація приватної власності на засоби виробництва у СРСР в 1920 - ті призвела до виникнення підпільного підприємництва. На підприємствах, державних установах, громадських організаціях і колгоспах виникали нелегальні цехи, що виробляли невраховану продукцію. Феномен підпільності і полягав у тому що за планової економіки неможливо було ні офіційно організувати підприємство, ні дістати сировину, ні продати вироблену продукцію.

Тому цеховики, а саме так називали підпільних бізнесменів, знайшли вихід: офіційна держструктура (підприємство) виробляла тіньову продукцію, а неофіційна цю продукцію продавала. Або навпаки - продукція вироблена тіньовою структурою збувалася через державні торговельні організації. Варіант коли і виробництво, і збут були нелегальними зустрічався рідко, бо його складніше здійснити на практиці і він легко виявлявся Відділом Боротьби з Розкраданням Соціалістичної Власності.

Проблема з пошуком сировини вирішувалась шляхом необґрунтованого списання матеріальних цінностей (основним показником економічного розвитку в СРСР був Валовий Сукупний Продукт до якого входили і вартість виробленої продукції, і затрати на неї) що давало надлишки для виробництва необлікованої продукції, котру, як правило, виготовляли працівники того ж підприємства.

Косигінські економічні реформи 1965 року, а саме дозвіл підприємствам обирати яку продукцію випускати спричинили розквіт нелегального виробництва в СРСР. Також підпільному підприємництву посприяв експорт нафти і газу 1970 - х, що суттєво підвищив рівень життя, викликавши попит на товари народного споживання: одяг, взуття, запчастини до автомобілів.

Успішна діяльність цеховиків забезпечувалася щедрими хабарами ревізорам і співробітникам правоохоронних органів, а також партійному керівництву.

Протягом 1960 - 1970 - х років стали складатись підпільні капітали цеховиків, а також інших осіб, які потайки займались приватною практикою: стоматологів, гінекологів, фотографів, барменів, торговців, м'ясників.

З історії радянської мафії: тіньова економіка, кримінальні війни, складання капіталів (1970-1980-ті роки)

1. Вступ. Література з кримінального перерозподілу 1970 - 1980 - х років

Нещодавно у ворожій Росії на екрани вийшов художній фільм "Слово пацана. Кров на асфальті" про підліткову злочинність в Татарстані у 1980 - ті роки. Поміж тим фільм зачепив проблему великої кримінальної війни в Радянському Союзі 1970 - 1980 - х років внаслідок якої постала невідривна спайка бізнесу і криміналу.

Якщо кримінальна війна між "чесними ворами" і " суками" в 1940 - 1950 - ті знайшла своє втілення у літературі, зокрема в оповіданнях Варлама Шаламова, то протистояння епохи Застою і Перебудови описані мало.

Найперше це книга Роберта Гараєва "Слово пацана. Кримінальний Татарстан 1970 - 2010 - х" присвячена підлітковим бандам Казані, діяльність яких отримала назву в періодичних публікаціях епохи Горбачова "казанський феномен". Вже сама назва говорить про те що нібито поза Казанню і Татарстаном нічого подібного не було, що, однак не відповідає дійсності. Так само прив'язана до географії і публікація Віталія Васільєва "Амурські війни" про банду Матроса з робітничого селища Амур в Дніпропетровську. Ніби рекет був лише на батьківщині Брежнєва.

Про те що подібні явища мали всесоюзний характер говориться в книжці французьких авторів Ренати Лєснік та Елен Блан "L'Empire les toutes mafies" ("Імперія всіх мафій") посилання на яку містяться в першому розділі "Правдивий крах СССР" книги Елен Блан "Родом із КГБ. Система Путіна". Висвітлюючи процес зрощення партійної номенклатури та криміналу в часи Брежнєва, Андропова, Черненка і Горбачова, книжки французьких публіцистів показують як складались капітали в останні роки Радянського Союзу.

"Стріла Арімана" - це термін застосований радянським російським письменником Іваном Єфремовим у романі -антиутопії "Година Бика". Він означає негативні риси історичного процесу. "Стріла Арімана" означає певну силу, котра викривляє будь-які добрі наміри, думки та вчинки, призводячи до їх зворотнього впливу [1].
"Там де люди сказали - нічого не можна зробити, знайте, що "стріла Арімана" вразить найкраще що є в житті "- писав І. Єфремов [2]. Під дію"стріли Арімана"
підпав майже весь пострадянський простір за рідким виключенням. Причиною цього є те що в більшості країн екс-СРСР встановився не європейсько-американський, а латиноамериканський капіталізм, моделлю якого є олігархічне суспільство. Україна не стала в цьому виключенням. Досліджуючи суспільно-політичний та економічний лад в незалежній Україні, історик Георгій Валентинович Касьянов дійшов висновку, що "за роки незалежності в Україні вибудувалася владна ієрархія заснована на принципі локалізації владних повноважень у межах невеликих груп, для яких доступ до влади (прямий чи опосередкований) чи вплив на них обумовлений вузькими корпоративними інтересами, які лише частково збігалися з інтересами суспільними. Ця владна ієрархія мала виразні ознаки олігархії. А оскільки вона будувалася на принципі взаємного забезпечення економічних інтересів та злитті бізнесу і влади, то спричинила соціальні і суспільні зрушення, економічні, політичні, культурні та морально-психологічні наслідки яких даються взнаки вже зараз, і, очевидно негативно позначаться на розвиткові суспільства і держави в наступні десятиліття "[3].
Негативні наслідки олігархізації суспільства найгостріше відчуваються в промислових центрах, шахтарських містечках, що виникли довкола підприємств, чиє стагнування мало негативні наслідки або й взагалі трагічні як на Донбасі. Одним із таких місць стало місто Кам'янське.
В поточній публікації автор використовує дані зі своєї неопублікованої статті створеної під час роботи в музеї історії міста Кам'янське (ясна річ, вона й не могла бути опублікована). Стаття має назву "Дніпродзержинськ у роки незалежної України 1991-2016", а з того часу якщо щось і змінилося то переважно тільки в негативний бік.
З 1991 по 2025 роки на чолі міста змінилось 2 голови міськвиконкому, 4 міських голови і 3 виконувачі обов'язків міського голови. З них лише міський голова Олег Іванович Захорольський намагався якось змінити становище, однак зіткнувся із системним саботажем представників олігархічних кланів у владних структурах і був змушений подати у відставку.
Якщо на зорі незалежності України Кам'янське (тоді Дніпродзержинськ), за висловом лідера Народного Руху України В'ячеслава Чорновола входило у трійку найполітизованіших міст України поруч зі Львовом та Києвом [4], то в останні роки перед великим вторгненням в місті спостерігалась майже цілковита громадянська пасивність: одні громадянські активісти померли від віку чи загинули від нещасних випадків (Станіслав Милославський, Олег Ясенчук), інші змінили місце проживання (Віталій Купрій). Все це попри зростання партійних осередків та громадських організацій. Так, якщо у 1991 р. в місті діяли лише дві політичних партії, то у 2013 налічувалось 103 партійних осередки та 262 громадські організації [5].
Протягом 30 років відбувався процес переходу до атомізованої партійної системи, де значна частина партій є знаряддям лобізму інтересів фінансових груп.
Найбільшою проблемою останніх десятиліть історії міста є демографічна криза (причому настільки що без подолання від'ємної демографії вирішення інших проблем не матиме сенсу). Населення невпинно скорочується: якщо у 1993 р. в Дніпродзержинську проживало 294,6 тисяч осіб [6], то у червні 2015 р. населення міста (разом з селищами Карнаухівка та Світле) складало 247 тисяч[7]. Протягом 2005-2015 років чисельність населення скоротилася на 11,3 тис. осіб, смертність домінувала над народжуваністю в 1,6 разів[8]. В цілому як і по всій Україні в Кам'янському спостерігається стійка тенденція до старіння населення: на початку 2010 р. на 1000 осіб працездатного віку припадало 393 пенсіонери тобто 30 % (за шкалою ООН якщо 7 % населення складають особи старше 65 років, то суспільство вважається старим [9]). Внаслідок тяжкого соціально-економічного становища молодь або не народжується (високий рівень абортів), або намагається всіма силами покинути депресивне місце проживання (еміграція).
Слід також відзначити, що чимала частина населення не доживає до старості і однією з головних причин цього є тяжке екологічне становище міста, що, попри спад виробництва, залишається складним. Найбільшу екологічну небезпеку становлять радіоактивні відходи колишнього ВО ПХЗ сконцентровані на 6 хвостосховищах (3 інші розташовані на околиці м. Дніпро) в кількості бл.42 млн. тонн загальною активністю 3,1*10**15 беккерелів[10]. Всього ж на території міста накопичено понад 75 млн тонн шкідливих речовин. Також проблемними залишаються питання утилізації побутового сміття, очищення стічних вод промислових підприємств та боротьби з підтопленням міста [11]. Протягом 2010-2015 років значно погіршилось забезпечення міста зеленими насадженнями, оскільки масове старіння і зношування дерев не супроводжується їх новою посадкою [12]. Екологічний стан негативно позначився на здоров'ї населення Кам'янського, що є одним з міст України, де серцево-судинні, алергічні і онкологічні захворювання мають найвищі показники. Так у 2008 р. на 10 000 осіб припадало понад 1500 хворих [13].
Також високі показники захворювання і смертності серед населення обумовлене також погіршенням якості системи охорони здоров'я, в зв'язку з суттєвим обмеженням її фінансування, що також є загальноукраїнською проблемою. Незважаючи на високий рівень алергічних захворювань, ставка лікаря-алерголога є лише в комерційному закладі поліклініки сімейної медицини. Також, попри високі показники захворювань органів дихання в медзакладах відсутня ставка пульманолога. За наявності психоневрологічного диспансеру в Кам'янському бракує кваліфікованих психотерапевтів, що негативно позначається на психічному здоров'ї населення промислового міста, котре живе в умовах перманентної соціально-економічної стагнації (високий рівень алкоголізму, наркоманії, розлучень, самогубств, психічних розладів тощо).
Також однією з найпроблемніших галузей соціальної сфери залишається житлово-комунальне господарство. Так, станом на січень 2015 р. близько 70 - 80 % житлового фонду та комунікацій визнано зношеними, а 3 % - аварійними [14]. Внаслідок ліквідації всіх будівельних організацій в Кам'янському, будівництво житла відбувається лише в якості індивідуальної забудови у приватному секторі. Введення в 2000-ні довгобудів по проспекту Аношкіна 19 (2002) та вулиці Матросова 33 а (2007) сприймалися як значні події [15]. У 2011 було розроблено і прийнято "Програму житлового будівництва 2011 - 2026 рр.", в рамках якої планувалось зведення багатоповерхівок по проспекту Героїв (Лівий Берег), однак її не було виконано через відсутність фінансування [16]. Станом на 2013 р. у черзі на квартиру перебувало 739 осіб [17].
Не менш складні часи переживає і комунальний транспорт. У 2000 - 2015 рр. трамвайний парк скоротився на три чверті (було списано 106 вагонів як такі що зносились і не підлягають реконструкції)[18]. 2 липня 1996 р. внаслідок відмови гальм на спуску трамвай "6а" врізався на розі вулиць Чапаєва і проспекту Аношкіна. Загинуло 34 людини і близько 100 людей отримали поранення. У 2007, 2009 і 2018 роках сталися ще 3 аварії трамваїв, але на щастя, без людських жертв. У 2015 р. в місті діяли 4 трамвайні і 2 автобусні маршрути. З початку 2000-х років найрозповсюдженішим видом транспорту в місті є маршрутні таксі, яких налічується 17 маршрутів.
З кінця 1980-х у економіці стався величезний спад виробництва, наслідки якого не подолані й дотепер. Внаслідок економічної стагнації багато підприємств протягом 1990 - 2010-х взагалі припинили свою діяльність. Серед них Дніпродзержинський завод електрообчислюваних матеріалів, Баглійський завод котельно-допоміжного устаткування та трубопроводів, Дніпродзержинський домобудівний комбінат, Дніпродзержинський цегельний завод, Дніпродзержинська швейна фабрика, Дніпродзержинський міський молочний завод. Відчутного удару зазнала найперспективніша галузь радянської промисловості - військово-промисловий комплекс. У 1993 р. на ВО ПХЗ було припинено переробку уранових руд, а у 1999 р. внаслідок конверсії завод було поділено на п'ять окремих підприємств, а у червні 2002 - на 12 [19].
На 2016 р. єдиним більш-менш дієздатним із них було підприємство "Смоли", інші ж або перебували на різних стадіях банкрутства, або вже були ліквідовані, а їхнє обладнання порізано на брухт. Також на початку 1990-х було зупинено і 2008 р. було демонтовано цехи ДВО "Азот" (з 1997 р. ПАТ "ДніпроАЗОТ") орієнтовані на виробництво компонентів хімічної та атомної зброї. В зв'язку з вищеперерахованими обставинами восени 2014 р. було закрито залізничну станцію Карнаухівка.
Після тривалої економічної стагнації з 1999 р. в Україні почалось зростання обсягів виробництва у чорній металургії, хімічній, машинобудівній та іншій галузях в основному орієнтованих на експорт (у 2001 р. в місті зафіксовано зростання промислової продукції на 0,8 %, у 2007 - 1,2 % [20]. З серпня 2008 внаслідок початку світової економічної кризи обсяги промислового виробництва знов стали скорочуватись, що було обумовлено вадами української економічної кон'юнктури: надмірною орієнтацією на експорт і слабкістю внутрішнього ринку (загальна сума збитків промислових підприємств міста у 2009 р. складала 979 млн. грн [21]).
Свій негативний відбиток наклади також бойові дії на сході України, що йдуть з весни 2014 р. Так, протягом 2014 - 2015 рр. об'єм реалізованої продукції підприємств міста знизився з 29,3 до 18,5 млн. грн [22].
Внаслідок зменшення народжуваності в Кам'янському було закрито середні загальноосвітні школи N° 33 та 43, в приміщенні першої згодом було відкрито школу "Ор-Авнер" (у 2010 р. перенесена до синагоги), а другої - Палац спорту для дітей та юнацтва (2010 р.)
Значно більшим було скорочення у системі закладів дошкільної освіти. Якщо у 1991 р. в Дніпродзержинську налічувалось 102 заклади, то у 2010 р. - лише 49, які відвідували 7433 дитини [23].
У 2010 р. із закладів культури в місті діяли академічний театр, 4 дитячих музичних школи, художня школа, 19 музеїв найбільший з яких музей історії міста, 78 бібліотек найбільшою з яких є Центральна Бібліотечна Система імені Тараса Шевченка. Однак з 6 кінотеатрів, котрі працювали у 1991 р., в 2015 р. залишилось тільки 2, а з 5 Палаців культури діяло 2, що було пов'язано із відмовою підприємств від своїх соціальних фондів на балансі яких знаходились ПК та клуби. Крім того, протягом 2000-2020 років перестали існувати музеї ПХЗ, міськмолзаводу, Дніпровської теплоцентралі, а в 2020 році закрився найбільший народний музей - ПАТ ДМК.
В жахливому стані перебуває комплекс пам'яток культурної архітектурної спадщини Верхня Колонія та Гімназичний проспект. Було втрачено низку історичних будівель міста як-от будинок поліцмейстера по проспекту Гімназичний 13, будинок службовців по вулиці Прохідний Тупик, будівлі на вулицях Басейний Тупик і Шкільний Тупик. На очах руйнуються будинок "іноземного спеціаліста" по вулиці Інститутській 2 та будинок по вулиці Коваленка 2.
У 2015 р.із спортивних закладів ще діяли 3 спортивні клуби, 3 стадіони, 7 плавальних басейнів, 7 дитячо-юнацьких спортивних шкіл (у 1991 р. було 10 ДЮСШ), дитяча юнацька футбольна команда, коледж фізичного виховання, веслувально-спортивна база. У складі спортклубу "Дзержинка" грав футбольний клуб "Сталь", що входив до першої футбольної ліги України, а спортклубу "Промінь" - баскетбольний клуб "ДніпроАЗОТ".
26 червня 2018 р. футбольний клуб "Сталь" був перейменований на "Фенікс" і переїхав до міста Буча Київської області [24], а баскетбольний клуб "Прометей" у 2019 р. переїхав до селища Слобожанське Дніпровського району Дніпропетровської області [25].
Серйозну загрозу для подальшого перспективного розвитку спорту в місті становить висока захворюваність населення.
Висновки:
Новітня історія промислових міст пострадянського простору, зокрема Кам'янського, є прикладом "стріли Арімана". Нині в міста накопичилось чимало проблем, які потребують нагального вирішення. Це демографічна, екологічна кризи, фізичне зношування житлового фонду та комунікацій, погіршення якості системи охорони здоров'я, згасання промислової сфери. Кам'янське - вмираюче місто і про це знає більшість його мешканців, хоч і бояться визнати.

Посилання:

1. Броницька В. В. "Стріла Арімана" як соціально-економічна категорія та ноосферизація глобалізму // Вісник Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого. Економічна теорія і право 2010 N° 3 Харків - с.37.
2. Єфремов І. "Година Бика". Розділ Х. "Стріла Арімана"
3. Касьянов Г. В. Система владних відносин у сучасній Україні: групи інтересу,клани та олігархія // Український історичний журнал 2009 N° 1 - с. 179 - 180.
4. Овчиннікова Л. П. Виникнення та діяльність осередків громадських організацій та політичних партій у Дніпродзержинську 1988-2006 рр.// Тези перших регіональних читань присвячених 100 - річчю від народження Л. Брежнєва (18-20 грудня 2006) - Д; 2006
5. Розвиток громадянського суспільства // Відомості 2013 - 13 листопада.
6. Демографічна ситуація//Відомості 2012 - 1 серпня.
7. Соціально-економічне становище м. Дніпродзержинська // Відомості 2015 - 12 серпня.
8. Забора А. "Покращення" на бумаге или как в Дніпродзержинське решили жилищную проблему без строительства жилья // Наш Репортер 2013 - 25 сентября.
9. Анкалюк Т. Структурні зміни складу постійного населення Дніпродзержинська // Відомості 2010 - 21 липня.
10. Програма виходу міста Дніпродзержинська з екологічної кризи - Дніпродзержинськ - Дніпропетровськ. 2010 - с.25.
11. Там само. - с. 26.
12. Фиголь В. Город-сад за пять лет // Событие 2015 - 6 января.
13. Програма виходу міста Дніпродзержинська з екологічної кризи - Дніпродзержинськ - Дніпропетровськ. 2011 - с.25.
14. Фиголь В. Город Днепродзержинск вымирает и деградирует //Событие 2015 - 6 января.
15. Пекун О. Соціально-економічний розвиток м. Дніпродзержинська у 2000 - 2007: історична довідка // Музей історії м. Кам'янське. Наукова частина.
16. Забора А. "Покрашення" на бумаге или как в Днепродзержинске решили жилищную проблему без строительства жилья // Наш Репортёр 2013 - 25 сентября.
17. Там само.
18. Фиголь В. Город - сад за пять лет // Событие 2015 - 6 января.
19. Михайлова Т. Узел проблем затянули министерства // Знамя Дзержинки. 2010 - 2 марта
20. Пекун О. Соціально-економічний розвиток м. Дніпродзержинська 2000-2007: історична довідка // Музей історії м. Кам'янське. Наукова частина.
21. Збитки - майже мільярд // Відомості 2010 - 10 березня.
22. Загальний обсяг викидів забруднюючих речовин скоротився // Відомості 2014 - 10 вересня.
23. Місто нашої долі Дніпродзержинськ / авт.-упор. Н. Буланова - Д; 2010 - с. 96.
24. Кам'янська "Сталь" перейменувалася на "Фенікс". Команда гратиме у Першій лізі :http//LB.com.ua 2018 26 червня. Процитовано 2025 23 лютого 13:22
25. Прометей (баскетбольний клуб) //uk. wikipedia