Хмари-хмари,
заберіть мої печалі,
у майбутні темні далі,
сині хмари.

Що шепочете ви, хмари?
Чом далеко в небі ви?
Я не знаю, що сказати..
Я не знаю, як кохати!..

Сині хмари…
Що наводять лиш грозу.
Зупиніться! Чуєте, хмари!?
Я мріяти хочу наживо!

Гей, ви, хмари!
Я викрикую – чує весь світ!
Що у світі, в грозу, за синіми хмарами,
є небесний та світлий політ.

Після грози вийде сонце!
Чуєте, хмари!?
Пливіть геть, на інші світи!
І покажіть нам, сині хмари,
блакитне небо, що осяює дорогу,
щоб піти…

А клени в полі, тихо нам шепочуть: «обійми»
Берези вільно розпускають свої коси.
Душа шепоче гірко: «обмани»
На травах срібно переплутуються роси.

Кохання з вітром тихо в вітках шелестить,
вода в озерах б’ється – чути ехо.
Кохання просто так до тебе не летить,
його як мрію, треба відпустити в небо.

Вона виткана із ночі,
із надії та моїх мрій.
Палають вогнем її очі,
наче вона збирається в бій.

Де оборює свій замок кам’яний,
який ледь тримається на цеглі.
Він по троху перетворюється на скляний,
уламками розкидані всі меблі.

Вона бориться з драконом – із думками,
які вбивають її кожен день.
Вона викрикує світу своїми вустами,
що вона у ньому мішень.

4.X.2024

Колись, коли землю окриє небо,
коли світ без сонця, коли світ без неї…
Пітьма – тьмяним подихом вітру закриє вона
одна, сумна. Темнота.

Шелест листя пролунає крізь місто без світла,
і забудеш тоді ти моє ім’я.
А я… Без сну… Я буду мріять!

Я буду жити! Я буду плинуть!..
Я буду плинуть до тебе…
Моя – не моя. Я не зна…

Та у світі хтось є, так? Чи.. не так?..
Я загубився… Я – дивний маяк,
який світить, як.. сонце! О так!

І навіть без світла,
і навіть без неба,
без сонця, без тебе..
без тебе…

Світанок світить синім сном,
сплять сонні, світанкові сновидіння.
Світанок сипле сотні сторінок,
самі себе спускаєм на спасіння.

Сліди старі стираються словами,
сміливість сяє срібними світами.
Стікає сум, спадає сивий смуток,
у сто сторін, які стискаються стуго.

Спокій співочий сходить серед саду,
соковиті сни сповнені наснаги.
Сонце сипле світлом, сіяє світанково,
складає світло зірками веселково.

27.IX.2024

Я у нічнім тумані ночі буду задихатись.
Торкнусь у твої долоні зла..
В твої зіниці щастя задивлятись,
де мене нема…

І хаос знищить всі мої думки,
усі твої, і наші – спільні.
Ти краще просто так люби,
щоб відчувати що ми вільні.

27.IX.2024

А ти скажи мені казково,
на крилах ночі заспівай.
Та якось тихо, загадково,
ти знов шепочеш «прощавай».

І зникне мить, мов сон ранковий,
згорить вогонь у тихій млі.
Та шепіт твій, такий шовковий,
назавжди лишиться в мені.

Чи то був сон, чи правда тиха?
Чи грала тінь на самоті?
А може, доля – це утіха,
що тане з нами у житті.

27.IX.2024

Червоний місяць плине з горизонту.
Нічний туман вкриває нічну землю.
Там в полі горить нічна ватра,
і звуки стріляють од неї.

Там зорі горять одноколі,
між ними палає Венера.
Там тиша, там гори, там небо.
Упасти б у ватру і тліти із нею…

Гаї-Смоленські 20.IX.2024

Ось вони – прекрасні ранки,
красою вкриті сині ґанки.
Душа закрита оксамитом,
духмяніє липневим цвітом.

Співає вітер в буйних травах,
тремтить росою день ласкавий.
І сонце лагідно спадає,
теплом навколо огортає.

Тримає світ той літній спокій,
де подих – ніжний і глибокий.
Де час зупиниться в промінні,
щоб залишитись у цвітінні.

Гаї-Смоленські 20.IX.2024

Безкрає море дивиться у даль –
чогось не бачить.
Не бачить радості,
лише печаль, та щось усе це значить.
Можливо, значить,
що проходить час, потрібно йти.
Потрібно йти, але куди,
якщо дороги у безкрає море, не знайти…

Ну що за сила у пітьмі,
що нездоланна і несамовита.
Ну як забути ті печальні дні,
в яких була ти майорита.
Болить… болить серденько, градом сльози.
Гаряча сталь у саме серце б’є, і душу,
душу незбагненну, опалює всього мене.
Але заради тебе жити мушу.

30.VIII.2024

Холодні обеліски осяює проміння,
холодне сонце льодяніє від пітьми.
У світі, де нема надії на спасіння,
від атомної дії, від війни.

Лиш вітер стогне, кличучи до тиші,
зруйнованих будинків тінь сумна.
І плач землі, що вже нікого не колише,
розносить крик: «коли настане ця весна?»

Та в мороці, крізь попіл і руїни,
вогонь надії ще ледь-ледь жевріє.
Бо в серці людства, всупереч годині,
завжди живе любов, яка світліє.

Сьогодні хочу теплої погоди,
де плинуть хвилі вітрові.
Твої яскраві, ніжні очі,
я знов побачить захотів.

Холодним поглядом наївно обійняти,
навіть коли забудеш ти ім’я.
Мені тоді вже буде нічого сказати,
і знову вітер тихо пролуна.

І стане темно й холодно надворі.
– Чому гаряче охололо? – допитувався я.
Бо «гаряче» – не було гарячим,
це лиш ілюзія холодного тепла.

Львів 7.VIII.2024

А що життя – перони і вокзали.
Одвічний рух іде у небуття.
Де Львів панує, там полине,
безвісне й тихе почуття.

У нього закохатися можливо,
водночас і відчути біль.
Коли у потязі поривом,
промінчик сонця защемить.
І одпаде німа недуга,
і знов захочеться тепла,
у вічнім потязі безмежнім,
я знов полину в почуття.

І знов пітьма…
Тінь закриває спектр вікон.
І навіть вже про почуття,
буде байдуже говорити.

Львів 7.VIII.2024

Думки пекучим болем б’є у скроні,
і кип’ятися кров в моїх устах.
Я б цілував тебе палкуче на морозі,
коли гаряча кров морозиться в снігах.

За горизонтом корабель у штормі тоне,
і серце б’ється струменем палким.
В той день, де погляди наші звелися,
я помер, як феніксом жарким.

Я хочу захлинатися тобою,
з твоїм запахом бути поруч.
Відчувати кожну дрібничку твоїх мрій,
і у реальній безмежності здійснювати їх.

Я хочу бачити твої бездонні очі,
коли б, і, де б ти не була.
Я хочу чути ніжний голос,
голос із темряви і небуття.

Я хочу вбиватись з твоїх поцілунків,
ці моменти повторювати ще і ще.
І навіть коли уста роз’єднаються,
сильніш обійняти тебе.

Я б бажав цілуватись на морозі,
щоб губи наші прилипли.
Я б тримав тебе за твої руки,
і зігрівав себе поривами.

І у нічній тривозі сумно захлинатись
буду неповторно.
І у обіймах доторкнусь устами,
зрозумію, що кохаю знову.

Кохаю знову, і уже не в перше,
тримаю ніжні руки не в останнє.
І у спектр своїх думок порину хвилями,
і штормом в морі уб’юсь захлинаючись тобою.

22.VII.2024

Я відчуваю біль та страх, водночас,
любов твою і поцілунок ніжних уст.
Твоя рука, що переплетена з моєю,
і доля нас веде у пуст.

У сірий день, з дощем небесним,
ти як богиня, що зійшла із неба.
Ти як рожева, літня королева,
як сонце, що усім нам треба.

Єство… А що воно таке? Це поцілунок?
Коли зійшлись наші уста, і я…
Я, як гаряча сталь, як поміркове сонце,
і дощ скінчив цей день, що я…

Забув усе.. забув ім’я і що роблю на світі.
Чи я любив?.. Чи сам коханим був?..
Що роблю ввечері під ліхтарем, і квіти
в’януть десь під лавкою розлук.

Мов птах небесний, сокіл ясний.
Гарячий жар, мов фенікс крил.
«Свобода» – слово це неясне.
Свобода в небі. Птах живий.

Це воля, сила, непокірність.
Свобода – мрія.
Свобода – страх…

Ще раз ударить барабан,
і люди викрикнуть: «Свобода!»
А потім по їхнім рукам,
тектиме їхня червона утома.

І знову будуть линути звуки гармат.
І знову залізні кайдани проснуться.
І слово «свобода» зникне у такт,
маршу військових по долях.

Втомлені очі, закуті в пітьмі,
дивитимуться у могилу.
Надії про волю і сили в душі,
не знатимуть, милостиві.

Зійде із світанку помаранчеве сонце,
гаряче, червоне, як людська кров.
Тектиме по морю прозорими силуетами,
зафарбовуючи море тернистим щитом.

Світла ніч, бо б’ють яскраві блискавиці,
і гомонять пустельники зірок.
Яскраво й гучно вдарять громовиці,
як у історіях бабусиних казок.

І за хвилину розвидніється нам обрій,
а за ним: галактики планет.
«Можливо знову я почую цих історій», –
від втоми промовляв старий поет.

Ніч 14-15.VII.2024

Чи існує сенс в краплині моря? –
Колись спитав я сам себе.
Вона одна із ста мільйонів.
Її ніхто ніколи не знайде.

4.VII.2024

Я Вас любив, таємно й ніжно,
як квітку ранкову у світлі дня,
без слова й жесту, поглядом ніжним,
з надією в серці, що Ви – моя.

Я Вас любив, як сонце вранці,
що прокидає світ від сну,
як вітер, що гойдає мрії,
я Вас любив безмежно, до краю.

Я Вас любив, і тиша ночі
мені шептала про мрію свою.
У кожному подиху, в кожному кроці,
я Вам віддавав свою душу й любов мою.

Я Вас любив, хоч Ви не знали,
як сильно серце б'ється в такт.
Моя любов – це мрія далека,
що зникла в часі, мов забутий акт.

3.VI.2024

І як тепер тебе забути,
коли ти снишся в кожнім сні?
І в день, і в ніч, грозу і повінь,
твій силует являється мені.

Ти розчиняєшся у морі,
ти обпадаєш листям ще живим.
І як завжди ти в мому зорі,
у найхолодніших, пекучих зим.

Нехай все буде так, як хочеш цього ти,
нехай прийде весна, бо ти цього хотіла.
Нехай розквітнуть квіти в серці самоти,
нехай розвіються всі тіні на могилах.

Нехай прийде світанок і розбудить сни,
і на світанку знов ми будем разом.
Нехай у наших душах сяють всі вогні,
нехай любов, мов зорі, стане нам наказом.

Нехай все буде так, як хочеш цього ти,
бо в кожній миті нашій є твої тони.
І у холод в ранковій росі,
Ти прокинешся і розвіються сни.

3.VI.2024

Я дивлюсь в твої яскраві-яр зіниці,
не бачу там ні смутку, ні краси.
Я бачу безтурботні квіти,
яскраві квіти у журбі.

І в світлі сонця, що спада на лиця,
розквітли мрії, наче ясени.
Я бачу щастя в кожній миті,
що мені даруєш навесні.

І в кожнім подиху весняної роси
лунає музика, що зве мене до тебе.
У зорях нічних, у ранковій красі,
я бачу світло в нічній темноті.

Тож хай проміння радості з тобою
розфарбує день і сни наші ясні.
Бо разом ми, мов ті квіти у полі,
що завжди розцвітають в журбі.

30.V.2024

У мене мертве серце.
У тебе воно ще живе.
Я лежу у твоїх долонях,
а ти плачеш усе.

Твої сльози ллються –
на моє кроваве чоло.
Мої сльози ллються –
на сіру, промоклу траву.

Ти стискаєш мою руку міцніше.
Ти не можеш відвести очей.
Мій останній погляд надійний.
Моя усмішка в тоні речей.

І вдалині почуються гармати.
І постріл, як блискавка згорить.
І ось, ми разом будемо лежати.
І нас уже не зупинить.

О моя мрія!
О мій всесвітній страх!
Її величності «Кохання»
яка брете у каяття,
яка вбиває без отрути.
І земля її виспівує сама.

О ти мій скарб – якого мені ніколи не здобути.
Перлина моря – яку у морі не знайти.
Ким же має бути Доля? –
коли її не бачать в морі моряки.

Швидка, палаюча вогнем,
вона вливала зіркі муки.
А потім спалювала вщент,
що попелу в долонях не відчути.

О королево крижана!
Холодна за холодні стіни Антарктиди.
Яка ж Ти все-таки сумна,
коли сама й одна у цьому світі.

Хрипка й скажена без утями.
Безглуздими словами пробиває скрізь
бетонні та залізні планки сталі,
у саме серце, без усіляких слів.

Незалежна і гідна.
Тепер: «Сама по собі».
Одна сидить на свому троні,
і гірко плаче в самоті.

27.V.2024

Чому у тебе очі голубі?
Чому не кольору троянди?
Чому вони такі сумні?
Одні блукають в темноті.

Красиві очі – океан,
такий самотній та прозорий.
Глибокий, темний, як вулкан,
вогнем яскравим там палав.

А може, смуток твій – то хвилі,
що серце вічно розбивають.
Вони в очах твоїх застигли,
про щось глибоке промовляють.

Душа твоя, мов небокрай,
там хмари білі мріють легко.
І погляд твій, як місячний гай,
осяює нічну стежину, непомітно, тихо.

І в тій блакиті є надія,
що в темряві з’являється світання.
Що серце знову заспіває «мріє!»
розвіє всі тривоги і чекання.

27.IV.2024

Як можна не любити дощ?
Прозорі крапельки небесні,
які летять із неба до землі,
в калюжі нічні, чудесні.
Тихий шелест пелюстків,
і звук падіння в сіру землю,
у тихий вечір тих бажань,
які з дощем впадуть і зникнуть.
Як можна не любити дощ?
Коли цей сірий колір неба,
розвіє вітром почуття,
і згасне, як у небі світло,
та пропаде те почуття,
яке бажав ти відчувати,
як ти кохав та все віддав,
і як з дощем на вік пропав.

25.XII.2023

Опівночі всесвіт пахне тобою,
так, наче після опадів дощу.
Неначе буря перед грозою,
я згадую тебе, сам не знаю чому.

Твій образ складається зорями,
наче це вони створили тебе.
Понад холодними рано росами
непокірно небо малює тебе.

І ти між цілим світом,
стоїш струнка, мовчазна.
Наче між весною і літом,
ти життя мені принесла.

22 грудня (2024) року
прс. к.а

Я любив її до нестями.
Я любив її очі сумні.
Її очі немов океани,
я хотів ту любов зберегти.
Розпалити вогонь самотужки,
та підняти її до зірок.
Я хотів світле щастя відчути,
що так билось хвилям річок.
Я бажав не відпускати її ніжні руки,
не відводити від неї погляд моїх очей,
не втратити її голос у пам’яті,
не забути її подих грудей.

15.XII.2023

«Я поруч» – казала вона в самоті,
хотіла любити його до нестями.
А він все казав – «так, я знаю» тоді,
коли другу кохав так же само.
«Я любила тебе – я би вбила себе,
погубила та пітьма,
і любов.. та не моя…»
Вона уявляла його коло себе,
що наче сидить він у кріслі в кімнаті її.
Наче привид його силуети –
в кімнаті на сірій стіні.
«Я любила твої карі очі.
Розглядаючи твою посмішку кожної ночі.
На жаль, твоє серце крижане.
Можливо ти й справді ніколи не любив мене?»

13.XII.2023

Вона любила його до нестями,
та зрадила вмить уночі.
Благала, просила остатись,
наче зміниться знову в житті.

Нічого так і не змінила.
Повторила свої ж помилки.
Безжально брехала у вічі,
Та снились від тоді жахи.

Це помилка – зрозуміла вона.
Не хотіла прощатися знову.
Загубилась у снах та пітьмі.
Та кохала вона лиш одного.

13.XII.2023