Вона топилась п’янко у його очах.
Палала гірко, та кричала без останку.
Вона любила просто так гуляти по тих днях,
коли сонце ще світило дуже жарко.

Він все писав: вона була красиво неземна,
вона любила тихі вечори-прогулки.
Вона ходила будь-де, де б вона не була,
по всіх вулицях, і всіх провулках.

Яскраве сонце забагрянило дурман,
він відклав перо; чорнильну ручку,
старий папір, пожовклий від років,
він не зміг дописати…

Так хотілось, дуже, щоб вона жила,
так хотілось просто жити.
Він продовжив писати: «так.
Вона буде йти, вона буде красу носити».

Старий поет не знав усіх пригод,
колись морями плавав без останку,
як просто хтілось забагрянити дурман,
і йти поперед сонця: просто й гірко.

Він забував усі свої знання,
він так хотів кричати всьому світу,
що не було й не буде в цих світах:
любові, ні краси, ні віри, сили.

Він все ж сидів на свому кріслі,
стіни розфарбовувались кольорами,
то сірими й зеленими шляхами,
йшли просто так, не бачивши всіх снів.

Вона топилася у морі п’янко,
не бачивши нічого, думавши про лад.
Ось він, ось він переді мною просто клятим стовбом!
Немає.. кліп – і забулось, гірке.

Він все ж не знав про що була їхня розмова,
остання із останніх всіх пригод була – вона,
була вона, і чи знала це, чи ні,
чи жила просто так у снах.

Вона топилася у морі п’янко…