«Історія почнеться не з розмов, а з поглядів» – писав він.
На дворі помалу темніло, сірі тучі закривали собою небо. Краплі дощу із неба летіли на сіре місто.
Я стояла на привокзальній, недавно зійшовши із свого потяга, яким приїхала сюди.
Нове місце у якому мені прийдеться жити. Я не надіялась ні на що, навіть на те, що я сьогодні ж поселюсь, хоч у готелі.
Крапель із неба ставало все більше. Дощ. Я стояла одна, у зовсім мені невідомому місці. Без зонтика, та у тонкому, короткому платті. Літо ж на дворі.
Довго не думаючи, я почала рух напроти, з надією скоріш знайти готель.
З боку виглядало напевне так, наче я кудись поспішала, тікаючи від дощу, чи наче за мною хтось біжить.
Краплі дощу почали падати мені на плечі. Я боялась промокнути, а ще більше простудитись.
З поквапу я ненароком ушелепталась у чоловіка який йшов попереду. Я ледь не впала на мокру землю, та він підхопив мене за талію. Його погляд був настільки проникненим, наче він заглянув у мої думки і серце. Його миле личко було сповненим спокою. Сірі оченята зливались із сьогоднішньою погодою, схожі на сірі тучі. Його уста, його уста відблискували пелюстками троянди. Прозорі крапельки падали йому на його кучеряве волосся, каштанового кольору.
-З вами все гаразд? – спитав він, своїм ніжним, впевненим, скромним, чогось боячись голосом.
Я дивилась у його очі, тонула у них, не могла відвести від них свій дуренний погляд.
-Так. – відповіла я невпевнено, із дурним виглядом обличчя.
Він поставив мене на ноги та діставши свій зонтик, відкрив його над своєю та моєю головами.
-Куди так поспішаєте? Якщо звісно можна спитати.
-Ох, я.. ну.. ем, приїжджа і шукаю готель щоб переночувати.
-Ви тут вперше?
-Так. Це взагалі мій перший візит у чуже місто.
-І ви одні?
-Саме так.
Він вдруге глянув на мене. Про щось мислив. Та по обличчі було видно, що він це робив не бажано, наче він щось хоче сказати, та його зупиняє власна негативна думка.
-Я живу один. У мене є ще одна вільна кімната. Я чув по новинах, що готель закрили із-за грози яка була на минулому тижні, там щось завалилось, вони відновлюють будівлю. Можете переночувати у мене, можливо декілька днів.
Звісно я була здивована. Але якщо це насправді, це напевне єдиний варіант.
-Я у вас надовго не залишусь, якщо ви позволите залишитись хоч на ніч…
-Домовились.
Я була така рада. Що моє лице почервоніло, а усмішка не спадала із лиця.
-Ви можете мені сказати адрес. Мені ще потрібно забрати сумочку.
Він назвав адрес. І спитав:
-Вам допомогти?
-Ні-ні, це всього лише маленька сумочка.
-Тоді візьміть. – він протягнув мені зонтик.
-А як же ви?
-Мені не далеко.
Я взяла зонтик. Він повернувся і пішов прямо. Я стояла проводжаючи його своїм поглядом. Невдовзі він звернув провулком ліворуч, його силует зник. Я пішла праворуч, повільним ходом, меланхолійно.
До мене зателефонували. Коли я ще виїжджала із свого містечка, я заздалегідь зателефонувала у готель та спитала чи є вільні місця. Мені відповіли що є, та зараз жіночка у телефоні промовляє мені такі слова: «Анжеліка, ми перепрошуємо, та наш готель зруйнувався із-за грози на тижні…» все так як говорив той чоловік. «Ми можемо вам знайти місце поблизу…» «Ні, непотрібно - промовила я у слухавку. – До побачення».
. . .
Забравши свою сумочку, я пішла на вказаний адрес, він був трішки далеченько від мене.
І знову, меланхолійно, я йшла. Місто було майже безлюдним. Дощу також уже не було, щось тільки мракало.
. . .
Ось я перед дверми. У середині я хвилювалась. Всього лише одна ніч…
Постукавши у двері, двері відчинились. На порозі стояв він.
-Заходьте. Розгостіться і почувайте себе як у дома.
-Я вам дуже вдячна. Я вам заплачу, скільки скажете.
-Добре-добре. Розберемося потім. Заходьте.
Він показав мені мою кімнату, я розложила там свої речі. Показав і всі інші апартаменти. Заварив гарячої кави. Ми сіли на кухні, до нього хтось зателефонував.
-Вибачте, я відійду на годинку. Можете подивитись тут все, їжа в холодильнику, не соромтесь беріть. І якщо я не прийду скоріш, лягайте спати.
-Добре.
Він накинув на себе пальто і зачинив за собою двері. Я допивала свою каву. Його кружка стояла напроти.
Я розглядала апартаменти. Зайшла у його кімнату. На столі були розкидані папери, на одному із них було написано: «Історія одного кохання».
-Книги пишете, цікавенько.
Я прочитала декілька сторінок. Сама люблю літературу, він писав дуже прекрасно. Ще на столі лежала чорнильна ручка та чорнило, і опечатка під старовинною лямпою.
У столі була при-відчинена шухляда. Я відкрила подивитись. Там лежав шкіряний блокнот «чорновичок». Перша сторінка «Неможлива мрія» – «Я бажаю лиш одного. Одна маленька мрія. Я хочу знайти одну людину. Яка буде мною дорожити, обіймати, плакати та сміятись разом зі мною, чекати мене за сотні кілометрів, чекати мене навіть якщо надії немає, я хочу просто щоб вона мене любила. Я буду готовий згоріти до тла, впасти з високої гори заради неї. Навіть під дулом пістолета, я не відійду, знаючи що вона позаду, не кліпну, не буду боятися. Я буду її тримати міцно, не відпускатиму, ніколи не відпускатиму, тільки за одної думки, що вона мене «Насправді» кохає.
Після прочитаного, мені стало не по собі. Мені було його жаль. Він такий милий і хтось посмів йому розбити його крихітне, сповнене великої любові, серденько.
Я продовжила читати: «Хочеться щоб хтось із-за тебе плакав, тобою дорожив, був поруч, бажав побачити тебе за сотні кілометрів, сидіти з тобою до самого ранку, навіть мовчки»
«Не бійтеся знову встати, щоб спробувати знову полюбити, знову жити і знову мріяти – не дозволяйте важкому уроку зробити твоє серце холодним»
Після цих прочитаних слів я стояла в ступорі. Я наче побачила його жахливе минуле, від якого він хотів втекти, та не зміг.
А ще одна фраза, яка одразу запала мені в серце:
«І нехай ростуть квіти на ваших шрамах»
Мені було уже нічого сказати.
На кухні почувся стук годинника. Північ. Його холодна кава все ж чекала його.
. . .
Я прокинулась уночі. Він лежав у сусідній кімнаті, я усе чула. Я чула як він промовляв одне і те саме слово: «боляче» знову і знову «боляче.. боляче..». Я боялась, та встала з ліжка, і тихенько кралась до дверей його кімнати.
Тихенько при-відкривши двері, я побачила його. Він лежав у ліжку, стікав потом. Йому снився кошмар, я гадала. Я підійшла, із страхом протерла йому чоло своєю хусткою. Він досі промовляв ті самі слова. Я міцно взяла його руку, стиснувши моєю, присіла на коліна коло ліжка, і обійняла його своїм обличчям.
Постріл позаду був нечутний.
Він стих. А я заснула в його обіймах.

I
Вона мала вигляд дівчини із прекрасно каштановим, довгим волоссям та глибокими голубими очима, які бачили все, та не знали найголовнішого. Надія на котрісь зміни, була для неї просто закритою книгою.
Сидівши на даху багатоповерхівки, вона думала, чи можливо написану книгу змінити. На сутінки почав спокійно падати неоглядний, ледь помітний, вечір, який накривав голубе, як її красиві очі, небо.
«Небезпечно так сидіти» – тихо пролунав голос позаду. Спочатку вона подумала, що ці слова лунали комусь іншому. Вона продовжувала дивитись на сіре небо, та відчувши його присутність у просторі, його тихий подих, який зливався з лагідним вітром. Вона завмерла, «це неможливо, – промовила вона у думках, – що могло змінитись у написаній книзі?..» Повернувши погляд на нього, вона побачила хлопця, який протягнув руку. Милий юнак, який не підозрював жодних дрібниць, відверто дивився на неї непомітним закоханим поглядом. Вона протягнула свою руку йому на зустріч, схопившись один одного, вони не помічали всього, що було навколо.
-Даруйте, дивне питання, але, ви мене бачите?.. – досі тримаючись один одного, вона спитала.
-Звісно що так, – посміхнувшись, трішки прикривши очі, – давайте спустимось.
Вони рука в руку, обережно спускались з даху високої багатоповерхівки. Юні діти, які не помічали землі під ногами, дивились одне на одного.
-Що ви там забули? – спитав він, не відводячи від неї свого погляду.
-Ви мені все-одно не повірите, – зітхнувши, відповіла вона.
-Що ви, не думайте, що я такий хлюст!
-Моя кішка Діззель…
Після невеликої паузи, він відгукнувся: «Зараз з нею все гаразд?» - бентежно спитав він, досі тримаючи її руку.
-Так! Вона зіскочила і побігла в сторону дому.
Вони не спитали. Боялись. Вони пішли поруч; обом було так хороше. На цей час на землях, панувала війна, та поки, над ними небо було чисте; хоч інколи було чути з далеку, ген-ген, гучні вистріли гармат.
-Як вас звуть?
-П’єр.
-Яке гарне ймення!
-А ваше?
-Люс.
На їхніх обличчях виднілась посмішка, радівши, що вони стали, хоч трішки близькі один одному. Вони продовжили чалапати навпростець, до центрального парку, де головною фігурою був чудовий фонтан. Їхня балаканина мала чарівну сферу радості, та люди їх не помічали. Проходячи повз вартівні, П’єру здавалось, наче хтось ще брав його на очі. Роїться гадка, наче це друга Люс. На її руці був давнезний дармовис; і брошка, яка висіла на її косах, яка її дісталась від бабусі. Звідкимога вітер шумує по світлих провулках, щоб віддалити їх. Напризволяще П’єр міцно тримав її за руку, бажав не відпускати.
-Ви кудись спішите? – спитав П’єр.
-Об шостій від’їжджає мій трамвай.
-У нас ще є пів годинки, дозвольте ми ще побалакаємо, тільки давайте сядемо.
Вона не встигла сказати ані слова, як він повів її за руку у парк на крайню, віддалену лавочку, яка стояла під високим кленом.
Вони вмостились, одне біля одного. Ніжний вітер подував, крутивши листя навколо них.
-Гарний сьогодні день, - промовила Люс дивлячись на небо.
-Так, - підхопив П’єр, - гарний, і такий же ніжний, як голос Люс.
-Ох, що ви, не знущайтесь з мене, - вона посміхнулась і почервонівши, відвела свій погляд у синю голубінь.
– Я не знущаюсь. Це правда.
Парком пройшов чоловік. Він був одягнений у чорний смокінг, в його руках була валіза, а на голові був капелюх.
Вони сиділи замріяно; ніхто із людей не помічали їх. Вони були повітрям – таким же непомітним.
-Люс! – промовив П’єр, – ви малюєте?
Він помітив крізь роздерту рукавичку, на її вказівному пальці, що палець був розфарбований синьою фарбою.
-Ох, що ви. Ні-ні, це дуже голосно сказано. Я так, для себе мазюкаю. – вона всміхнулась.
-Що ви, у вас явно талант. Хоч я й не бачив ще жодної із ваших картин.
-Навряд чи ці картини вам сподобаються.
-Не бачив – не скажу. – він всміхнувся.
Біг-бенд пробив об пів на шосту.
-Ох, мені уже час. – промовила Люс. – була дуже ґречна з вами мати розмову.
Вона випустила руку із П’єрової і побігла у сторону станції.
П’єр досі сидів на лаві і споглядав на зникаючий силует Люс.
Вона забігла у закутень, витягла із кишені дрібняки та з поквапу вони розкинулись на тротуар.
Вона присіла навшпиньки та швидко підіймала кожну мідну монету. Одна із них закотилась під кущ, який стояв поруч, вона ненароком ушелепалась у його колючі гілячки.
Вона підійнялась. Поглянула на станцію. Одразу ж під’їхав її трамвай. Вона запхала дрібняки назад у кишеню залишивши у руці два цента, і спокійно пішла у своє купе.
Їхавши, вона думала про милого П’єра. А він же у цей час, сидів на тій ж лавці та думав про Люс.
За декілька годин, Люс була вдома. На дворі панував вечір, який розфарбував усе у темні барви. Біля двору, де у темноті виднілися силуетами двері, вона міцно трималась за дверну ручку. Сильний вітер дмухнув у темному просторі із долин, лахи які висіли на дроті під піддашшям перелякано рухнулись, за ними виднівсь чорний силует, не сказав би що чоловіка, якесь створіння стояло прямо посеред подвір’я. Вона лячно вхопилась сильніш за дверну ручку.
II
Прокинувшись від звуків гармат, Люс бентежно підбігла до вікна, щоб подивитись. Водночас, вона думала про П’єра. На дворі була сильна ляпавиця, що було незрідка на цих землях; щось схоже на війну.
-Тільки б з ним все було гаразд… – тихо прошепотіла вона.
У небі лунали звуки залізних літаків. Звуки гучних вистрілів. І десь із далека були чутні крики.
П’єр вибіг на вулицю, у свій маленький провулок. Він ходив по всіх околицях, шукаючи її ніжні, білі руки, її голубі, ясні очі, які виднілись здалеку, і наче здавалось ось, ось вона, стоїть перед ним, і тільки «кліп» як її не стало. Та він все-одно біг, не дивлячись на дощ, на вистріли гармат. Він бажав знайти, ще раз побачити, ті очі… ту посмішку… Його утома натискала на нього, стримувала, не давала руху йти далі. Він терпів.
Люс, у своїй блакитній сукні, квапливо бігла у центр міста. Вона здавлювала розуміння того, що це збоку може виглядати посмішно. Та їй було не важливо, що думають люди. Вона хотіла побачити…
Одна із гармат влучила у будиночок на проти. Люс відкинула сильна хвиля, та вона стояла.
Через обломки та вогонь, чорний дим, вони зустрілись поглядами. Звуки гармат зникли у їхньому просторі. Вони не помічали людей, розкиданих обломків навколо. Світ для них, наче спинився.
Вони разом, з одної і тої самої ступні, одним темпом, почали наближатись один до одного.
Коли вони «нарешті» торкнулись один одного, міцно обійнявшись, у думках було уже байдуже, нехай гарматна пуля влучить прямо у них, їх ніхто не розлучить.
-Не вже ви «той самий»?
-Я б бажав ним стати Люс.
Вона ще міцніше охопила його за плечі своїми хрипкими руками.
-Станете П’єре, станете. Тільки, зачекайте. Я не зможу так швидко.
-Ох, мила Люс. Я готовий чекати скільки заманеться. Тільки б це здійснилось.
. . .
Вони пішли в даль від міста, у забутий ліс на галявинах.
Він лежав на її хрупких колінах. Вона спитала його:
-Наскільки сильна твоя любов до мене?..
Він відповів:
-Навіть коли ти помреш, я піду разом з тобою. Ось на стільки сильна моя любов…
Вона подивилась йому в очі закоханим поглядом.
-Чом ви так на мене дивитесь?
-У вас дуже красиві очі.
В мить вона почервоніла та відвела від нього свій погляд. Та у середині вона не знала навіщо це зробила. Вона знала що П’єр її любить. Що уже скривати.
Він взяв її руки, міцно стиснувши у своїх, і промовив:
-Люс… коли я стану вашим?.. І чи можна мені ним стати?.. Я не багатий і не відрізняюсь від інших. Моя зовнішність не приваблює. Чи варте воно вашої уваги Люс.
-Наступного разу, коли ви будете чіплятися до своєї зовнішності, згадайте, що ваше обличчя – це поєднання безліч поколінь людей, які колись закохались один в одного.
Він лежав. Серце билось, наче пристукувало його своїми ударами ближче до неї.
-Тож давайте ми також продовжимо традицію закоханих предків. Не будемо думати що подумають другі. Лише ви і я П’єре.
-Люс…
Їх поцілунок злився із вітром. Він був ніжним, як ранкова роса на тендітних квітах.
. . .
Вони разом, із посмішками, радісно бігали по галявині, веселились, збирали пахучі квіти. П’єр сплів їй вінок, він розцвітав на її маленькій голові. Вони сплели маленькі колечка один одному.
-П’єре, давайте підемо до церкви і таємно повінчаємось. Ви ж цього хотіли?
Він охопив її всією ніжною силою, обійняв настільки міцно, що був готовий приклеїтись і не відпускати. «Люс…». Він вхопив її за руку і повів у місто. Його серце палало гарячим вогнем, яке уже ніколи не загасити.
Вони підійшли до воріт церкви. Стали непомітно у сторонці. Побравшись за руки обоє шептали:
-Великий Друже! Перед тобою я беру його… я беру її. Поєднай нас! Ти бачиш наші серця.
Вона притулилась до його грудей, чула як його маленьке, сповнене великої любові, серденько билось. Потиск пальців жагав їх більшої любові.
І в ту ж мить величезна колона, до якої вони прихилились, нараз похитнулась, і вся церква здригнула до самої основи.
Серце Люс так шалено закалатало, що за його ударами вона не почула ні вибуху, і не відчувши страху, ні страждання, вона кинулась, щоб прикрити тілом П’єра, який, заплющив очі, все ще усміхався від щастя. Материнським порухом вона, скільки стало сили, притиснула до своїх грудей дорогу їй голову, вся припала до нього, притулилась губами до його потилиці; вони зробилися зовсім маленькими.
І величезна колона враз повалилася на них.

Гучний грім дзвона пролунав у просторі
1
Світанок виглянув з-за горизонту, забарвлюючи небо в амарантово-рожеві тони. На дворі ледь виднілось. Густий туман поволі розсіювався, наче кажучи: «мені вже пора».
Він увійшов у глибокий ліс.
Йдучи по стежці, вкритій зів’ялими листочками, він відчував кожен куточок цього маленького лісу, немов у най-видовищному сні. Він бачив місця, за десятки метрів від нього, бачивши, як скромна папороть, між хвилястою травою, прикривала ягоди жимолості. Дивлячись на світанкове небо, яке було чисте, він бачив стухло-помаранчеве забарвлення там, де виглядало сонце.
Йдучи по лісу, він насолоджувався тишею, про яку ніде не написано. Вітерець, що лунав звідкілясь, ніжно торкався лісу. А промінці сонця виштовхували лісову тінь, та тінь, що боролась, пристукувалась, як стук серця, до землі. Не в змозі ворухнутись.
Доторкаючись пальцями до тонкої кори високого дерева, він відчував кожну маленьку частинку старого, зів’ялого дуба, який стояв у цьому лісі вже століття. Він відчував тепло, що блукало в дереві, ніби хотіло вирватися; кожне почуття було непередаване.
Стежка була вузенька. Наступаючи на зів’яле листя ступнями ніг, він відчував кожен зів’ялий листочок, який вигорав від тепла сонця. Його почуття були схожі на маленьку кішку, що заблукала на тихому провулку, і не мала де сховатись від холодного дощу.
Сухі гілячки, які лежали на росяній траві, нагадували почуття безневинності. Черемха, заплутана у лози хмелю, дивилася, як сонячні зайчики бігали по стежині лісу. А мох, що вів на північ, був вкритий росою, він непомітно споглядав.
Щойно впавша шишка, схожа на міжгалактичну планету, скотилась зі стежки на узбіччя, під кущ бузини. У цей момент він зупинився, щоб озирнутися навкруги. Птах, що сидів на гілці, змахнув крилами і злетів, зникаючи вдалечині. Стоячи в тиші, він відчував спокій на душі.
Недалеко, за п’ятим деревом, виднілася річка, і лунали звуки бризу. Він підійшов, доторкнувшись пальцями до поверхні води, він відчув холод, і разом з холодом, почуття самотності.
Вода була прозора, світанкові промінці ще не прокинувшого сонця відбивалися силуетами у відображенні. Від цього ставало тепло на душі, хоча вода була кришталево холодною. Вона, наче питала: «Чи не хочеш ти також так? Плисти у даль, не знаючи початку і кінця». На мить він задумався, але вмившись тією кришталевою водою, продовжив свій шлях по стежці.
Стежка ставала все вужчою. На гілках дерев сиділи птахи, які співали про початок весни. Мертві коріння дерев під ногами виринали із землі, виглядаючи дражливо. Пройшовши трохи далі, він побачив упале дерево, яке утворювало арку, ледь тримаючись на сухих коріннях. Маленькі пеньки, які зберігали на собі чарівно-прекрасний, у росі, мох, який ніжно розростався по обочині.
Зачепившись за мертве коріння, він спіткнувся і потрапив у колючі кущі, де подер свій плащ. Промовивши «Бери його морока!», і не поранившись, він манівцем продовжив свій шлях.
І видніється простір… Здійнявся все сильніший вітер, наче штовхав його туди, де світло.
Він вийшов із глибокого лісу.
2
На дворі вже було близько обіду, небо вкрилось блакитним коцом. Він зайшов у маленьке село. Вогники виднілися вдалині, від них в небо плив дим. Маленькі, солом’яні хатинки стояли один біля одного.
На полонині корови пасуть-ся. Червоно-гаряча ватра горить посеред поля, а коло неї стоять декілька чоловіків з трембітами.
Проходячи далі, біля березника берези, він відчув цей запах, запах свіжого, соковитого соку. Наглянув і кущ калини, який стояв біля одної хатинки.
Над входом до хатини висів вінок зілля та пучок галузок суниці – що були оберегом від примар. У вікні виднівся силует милої дівчини, яка незабаром вибігла з хатини і підбігла до нього. «Дозвольте, я вам допоможу», – з яскравою посмішкою вона жестом руки показала на порваний плащ. «Ох, дякую за вашу милість», – промовив він, знімаючи плащ. Вона сіла на лавці біля криниці, серед подвір’я, і почала зашивати його. Її руки були обережні, наче чогось остерігалися. Вона тихо співала пісню, яка лунала у його думках. «Кучерява-я верба, на яр похилилася. Чи то милий кучерявий, я в его влюбилася». Хоч її спів був не такий голосний, йому здавалось, він лунав всюди. За кілька хвилин дівчина подала йому готовий плащ. Подякувавши, він продовжив свій шлях, а вона ще довго стояла біля старенької хвіртки, проводжаючи його своїм поглядом.
Дивлячись на блакитне небо, він бачив, як пухнасті хмаринки плили вдалечінь, і кожна з них мала дивовижну форму чогось живого на планеті.
Зелені поля засіяні ячменем. На придорожній підсніжники цвітуть. В далині видніються високі гори, по яких були розкидані безліч забути стежинок. Галявина, яка виднілась поблизу, на якій стояли копиці свіжого сіна та білий кінь, який блукав по зеленій траві та гойдав своєю гривкою.
Сонце, яке гріло все навколо своїм теплом, залишалось висіти на одному місці і споглядати з висоти на цю квітучу землю.
Він підійшов до останньої, крайньої хатини цього маленького села, за якою виднілось велике місто.
3
Велике місто, з якого вилітав дим. У тунелях метро, де кипить людьми, що проходу немає. Вони йшли в нікуди. Безглузді заводи, натовпи людей, саме місто було безглуздою копією чогось неможливого. Потяги, що ходили колом, втрачали свій залізний час, просто перевозивши людей з одного місця на інше. Багатоповерхівки, які від легкого вітру могли провалитися крізь землю. Він блукав цими провулками, переповненими людьми, без жодного бажання щось думати.
Він бачив людей, їхні емоції. Відчинені вікна, та де-не-де світло.
Під ногами у нього лежав камінь. Твердий, незламний, наче він і насправді «на віка». Він йшов, косо оглядаючись на все, що відбувалось навкруги.
Заздрість. Нестерпність. Ненависть. Біль і Утома, проводжали його.
І ось, минувши велике місто, він досяг останнього пункту. Захід зустрічав його своїм помаранчевим поглядом. Він стояв над морем, де знову линула тиша і пустота.
Він знову почув гучний грім дзвона у пустому просторі…
Останній подих, який він зробив, був і справді останнім. Серце його завмерло. Лагідний вітер подув позаду, наче підштовхнув його. І він бризом сильних хвиль шторма впав у море.