Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.06.09
13:34
Михайло Свєтлов (1903-1964; народився й провів молодість в Україні)
Каховка, Каховка, гвинтівка-болтовка,
лети, вірна куле, як слід!
Іркутськ та Варшава, Орел та Каховка –
це віхи, де був наш похід.
Гриміла атака, дзвеніли шрапнелі,
Каховка, Каховка, гвинтівка-болтовка,
лети, вірна куле, як слід!
Іркутськ та Варшава, Орел та Каховка –
це віхи, де був наш похід.
Гриміла атака, дзвеніли шрапнелі,
2026.06.09
11:33
Надміру сяють кігті ніг,
Але між іншим-
Не бійтесь стримати свій сміх
Над днем найліпшим,
Над невагомим кришталем
Між аберацій ,
Де в нитях променю висить
Крихкий Горацій.
Але між іншим-
Не бійтесь стримати свій сміх
Над днем найліпшим,
Над невагомим кришталем
Між аберацій ,
Де в нитях променю висить
Крихкий Горацій.
2026.06.09
09:53
Плач сирен. Смартфон цвірінькнув.
Наповзають дронів хвилі.
На Лук’янівському ринку
вже палає дім торгівлі.
Я лежу, спішити – зайве:
не для всіх безпечний бункер,
до метро – півночі займе,
а підвал – нехлюйства маркер.
Наповзають дронів хвилі.
На Лук’янівському ринку
вже палає дім торгівлі.
Я лежу, спішити – зайве:
не для всіх безпечний бункер,
до метро – півночі займе,
а підвал – нехлюйства маркер.
2026.06.09
08:20
Смарагдові очі, волосся руде,
усмішка Джоконди така таємнича.
— Напевно, собі і ціни не складе,
тому жоден парубок заміж не кличе! —
Пліткують про діву, якій сорок два,
в якої на цвинтарі батько та мати.
Тікають літа, мов крізь пальці вода —
відра
усмішка Джоконди така таємнича.
— Напевно, собі і ціни не складе,
тому жоден парубок заміж не кличе! —
Пліткують про діву, якій сорок два,
в якої на цвинтарі батько та мати.
Тікають літа, мов крізь пальці вода —
відра
2026.06.09
07:21
Ягідками чорними ожина,
Мов очима, блискає з-за тину
Так манливо, що ковтаю слину
І думками в те подвір'я лину,
Де колючі гілочки ожини,
Через хаотичну плутанину, -
Болю завдавали безпричинно
В ягоди залюбленій людині.
Мов очима, блискає з-за тину
Так манливо, що ковтаю слину
І думками в те подвір'я лину,
Де колючі гілочки ожини,
Через хаотичну плутанину, -
Болю завдавали безпричинно
В ягоди залюбленій людині.
2026.06.09
06:16
Я красу якось пострічав
Коси у помаранчевих стрічках
Мовби не звідсіль – тут і раптом – ні
Та кохав я, усе одно
Ще ішли дощі в наших вікнах
Приймач у нас був добитий
Були розмови і
Шукання слів
Коси у помаранчевих стрічках
Мовби не звідсіль – тут і раптом – ні
Та кохав я, усе одно
Ще ішли дощі в наших вікнах
Приймач у нас був добитий
Були розмови і
Шукання слів
2026.06.09
01:42
бо кожен тримає дорогу свою
і помилки робить на власний розсуд
я з ким не буває багато п'ю
вона тупо трощить посуд
і так воно все день за днем трива
і котиться повагом далі й далі
і тільки байдужість, немов трава
і помилки робить на власний розсуд
я з ким не буває багато п'ю
вона тупо трощить посуд
і так воно все день за днем трива
і котиться повагом далі й далі
і тільки байдужість, немов трава
2026.06.09
00:50
Між королівством лютої зими
Та царством перекресленого літа
Я намертво оточений людьми -
Нема на кому погляд зупинити.
Навколо - безпросвітна каламуть...
Однакові, безбарвні силуети
Всі в мене, як в опудало плюють,
Та царством перекресленого літа
Я намертво оточений людьми -
Нема на кому погляд зупинити.
Навколо - безпросвітна каламуть...
Однакові, безбарвні силуети
Всі в мене, як в опудало плюють,
2026.06.08
23:04
Не забувайте, що я час від часу доповнюю та редагую свій переклад Мандейської Книги Йоанна. Зайшовши на раніше опублікованого "Йошаміна" (тощо), ви можете знайти кілька нових розділів, бо усе за раз оприлюднити неможливо через обсяги.
Дякую,
2026.06.08
22:41
я до межі натягнена струна
я до кінця мого життя – війна
мені болітиме вночі весняний грім…
і де тепер моя душа?.. і де мій дім?
там де воронками розтерзана земля?
де марно друзів виглядаю звіддаля?
де увірвалася провалиною путь?
де прапор
я до кінця мого життя – війна
мені болітиме вночі весняний грім…
і де тепер моя душа?.. і де мій дім?
там де воронками розтерзана земля?
де марно друзів виглядаю звіддаля?
де увірвалася провалиною путь?
де прапор
2026.06.08
21:04
маршують у чоті своїй
усе звитяжні та успішні
їм невідоме слово стій
а хто із грішми
той не грішник
чого іще ти не купив
чого ще не придбав
сердего
усе звитяжні та успішні
їм невідоме слово стій
а хто із грішми
той не грішник
чого іще ти не купив
чого ще не придбав
сердего
2026.06.08
12:51
Як добре, що не треба поспішати
Кудись уранці, що є вільний день.
Читати ці складні Упанішади
Із вільних і замучених пісень.
Кохати, ображатись і прощати
Когось далекого, немовби трель.
Як добре, що заглибитися можна
Кудись уранці, що є вільний день.
Читати ці складні Упанішади
Із вільних і замучених пісень.
Кохати, ображатись і прощати
Когось далекого, немовби трель.
Як добре, що заглибитися можна
2026.06.08
11:31
Будь ласка!-довгий сквош
Нам подарунком долі
В борні за майбуття,
Яке не оминуть,
Можливо донесуть
Ракетки проти волі
Раптове – Схаменись!
Дитяче – не забудь!
Нам подарунком долі
В борні за майбуття,
Яке не оминуть,
Можливо донесуть
Ракетки проти волі
Раптове – Схаменись!
Дитяче – не забудь!
2026.06.08
08:02
Випасали телят Баскервілі,
Та на вигляд вони підозрілі.
І стоїть гавкотня.
Тож ні ночі, ні дня
Недоспали оті Баскервілі.
Хто б до Адамсів би не приїхав,
Для Пилипа нечувана втіха.
Та на вигляд вони підозрілі.
І стоїть гавкотня.
Тож ні ночі, ні дня
Недоспали оті Баскервілі.
Хто б до Адамсів би не приїхав,
Для Пилипа нечувана втіха.
2026.06.08
06:02
Розбуджений співами зябликів ліс
Нарешті звільнився від літнього сну, -
Почулось здаля шелестіння беріз,
Побачився заєць, що в гущу гайнув.
Привітно махають гілками кущі
Ліщини з плодами, що стиглості ждуть, -
І радість одразу зростає в душі,
І біл
Нарешті звільнився від літнього сну, -
Почулось здаля шелестіння беріз,
Побачився заєць, що в гущу гайнув.
Привітно махають гілками кущі
Ліщини з плодами, що стиглості ждуть, -
І радість одразу зростає в душі,
І біл
2026.06.08
02:06
написати б комусь листа
от мовляв і привіт і здрастуй
в тридесяте міфічне царство
без поважних на те підстав
написати б на зло смертям
живу там-то займаюсь тим-то
всюди звісно вогонь і дим — то
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...от мовляв і привіт і здрастуй
в тридесяте міфічне царство
без поважних на те підстав
написати б на зло смертям
живу там-то займаюсь тим-то
всюди звісно вогонь і дим — то
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.11.29
2025.09.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Павло Інкаєв (2008) /
Проза
У стилі 50-х
Вона мала вигляд дівчини із прекрасно каштановим, довгим волоссям та глибокими голубими очима, які бачили все, та не знали найголовнішого. Надія на котрісь зміни, була для неї просто закритою книгою.
Сидівши на даху багатоповерхівки, вона думала, чи можливо написану книгу змінити. На сутінки почав спокійно падати неоглядний, ледь помітний, вечір, який накривав голубе, як її красиві очі, небо.
«Небезпечно так сидіти» – тихо пролунав голос позаду. Спочатку вона подумала, що ці слова лунали комусь іншому. Вона продовжувала дивитись на сіре небо, та відчувши його присутність у просторі, його тихий подих, який зливався з лагідним вітром. Вона завмерла, «це неможливо, – промовила вона у думках, – що могло змінитись у написаній книзі?..» Повернувши погляд на нього, вона побачила хлопця, який протягнув руку. Милий юнак, який не підозрював жодних дрібниць, відверто дивився на неї непомітним закоханим поглядом. Вона протягнула свою руку йому на зустріч, схопившись один одного, вони не помічали всього, що було навколо.
-Даруйте, дивне питання, але, ви мене бачите?.. – досі тримаючись один одного, вона спитала.
-Звісно що так, – посміхнувшись, трішки прикривши очі, – давайте спустимось.
Вони рука в руку, обережно спускались з даху високої багатоповерхівки. Юні діти, які не помічали землі під ногами, дивились одне на одного.
-Що ви там забули? – спитав він, не відводячи від неї свого погляду.
-Ви мені все-одно не повірите, – зітхнувши, відповіла вона.
-Що ви, не думайте, що я такий хлюст!
-Моя кішка Діззель…
Після невеликої паузи, він відгукнувся: «Зараз з нею все гаразд?» - бентежно спитав він, досі тримаючи її руку.
-Так! Вона зіскочила і побігла в сторону дому.
Вони не спитали. Боялись. Вони пішли поруч; обом було так хороше. На цей час на землях, панувала війна, та поки, над ними небо було чисте; хоч інколи було чути з далеку, ген-ген, гучні вистріли гармат.
-Як вас звуть?
-П’єр.
-Яке гарне ймення!
-А ваше?
-Люс.
На їхніх обличчях виднілась посмішка, радівши, що вони стали, хоч трішки близькі один одному. Вони продовжили чалапати навпростець, до центрального парку, де головною фігурою був чудовий фонтан. Їхня балаканина мала чарівну сферу радості, та люди їх не помічали. Проходячи повз вартівні, П’єру здавалось, наче хтось ще брав його на очі. Роїться гадка, наче це друга Люс. На її руці був давнезний дармовис; і брошка, яка висіла на її косах, яка її дісталась від бабусі. Звідкимога вітер шумує по світлих провулках, щоб віддалити їх. Напризволяще П’єр міцно тримав її за руку, бажав не відпускати.
-Ви кудись спішите? – спитав П’єр.
-Об шостій від’їжджає мій трамвай.
-У нас ще є пів годинки, дозвольте ми ще побалакаємо, тільки давайте сядемо.
Вона не встигла сказати ані слова, як він повів її за руку у парк на крайню, віддалену лавочку, яка стояла під високим кленом.
Вони вмостились, одне біля одного. Ніжний вітер подував, крутивши листя навколо них.
-Гарний сьогодні день, - промовила Люс дивлячись на небо.
-Так, - підхопив П’єр, - гарний, і такий же ніжний, як голос Люс.
-Ох, що ви, не знущайтесь з мене, - вона посміхнулась і почервонівши, відвела свій погляд у синю голубінь.
– Я не знущаюсь. Це правда.
Парком пройшов чоловік. Він був одягнений у чорний смокінг, в його руках була валіза, а на голові був капелюх.
Вони сиділи замріяно; ніхто із людей не помічали їх. Вони були повітрям – таким же непомітним.
-Люс! – промовив П’єр, – ви малюєте?
Він помітив крізь роздерту рукавичку, на її вказівному пальці, що палець був розфарбований синьою фарбою.
-Ох, що ви. Ні-ні, це дуже голосно сказано. Я так, для себе мазюкаю. – вона всміхнулась.
-Що ви, у вас явно талант. Хоч я й не бачив ще жодної із ваших картин.
-Навряд чи ці картини вам сподобаються.
-Не бачив – не скажу. – він всміхнувся.
Біг-бенд пробив об пів на шосту.
-Ох, мені уже час. – промовила Люс. – була дуже ґречна з вами мати розмову.
Вона випустила руку із П’єрової і побігла у сторону станції.
П’єр досі сидів на лаві і споглядав на зникаючий силует Люс.
Вона забігла у закутень, витягла із кишені дрібняки та з поквапу вони розкинулись на тротуар.
Вона присіла навшпиньки та швидко підіймала кожну мідну монету. Одна із них закотилась під кущ, який стояв поруч, вона ненароком ушелепалась у його колючі гілячки.
Вона підійнялась. Поглянула на станцію. Одразу ж під’їхав її трамвай. Вона запхала дрібняки назад у кишеню залишивши у руці два цента, і спокійно пішла у своє купе.
Їхавши, вона думала про милого П’єра. А він же у цей час, сидів на тій ж лавці та думав про Люс.
За декілька годин, Люс була вдома. На дворі панував вечір, який розфарбував усе у темні барви. Біля двору, де у темноті виднілися силуетами двері, вона міцно трималась за дверну ручку. Сильний вітер дмухнув у темному просторі із долин, лахи які висіли на дроті під піддашшям перелякано рухнулись, за ними виднівсь чорний силует, не сказав би що чоловіка, якесь створіння стояло прямо посеред подвір’я. Вона лячно вхопилась сильніш за дверну ручку.
II
Прокинувшись від звуків гармат, Люс бентежно підбігла до вікна, щоб подивитись. Водночас, вона думала про П’єра. На дворі була сильна ляпавиця, що було незрідка на цих землях; щось схоже на війну.
-Тільки б з ним все було гаразд… – тихо прошепотіла вона.
У небі лунали звуки залізних літаків. Звуки гучних вистрілів. І десь із далека були чутні крики.
П’єр вибіг на вулицю, у свій маленький провулок. Він ходив по всіх околицях, шукаючи її ніжні, білі руки, її голубі, ясні очі, які виднілись здалеку, і наче здавалось ось, ось вона, стоїть перед ним, і тільки «кліп» як її не стало. Та він все-одно біг, не дивлячись на дощ, на вистріли гармат. Він бажав знайти, ще раз побачити, ті очі… ту посмішку… Його утома натискала на нього, стримувала, не давала руху йти далі. Він терпів.
Люс, у своїй блакитній сукні, квапливо бігла у центр міста. Вона здавлювала розуміння того, що це збоку може виглядати посмішно. Та їй було не важливо, що думають люди. Вона хотіла побачити…
Одна із гармат влучила у будиночок на проти. Люс відкинула сильна хвиля, та вона стояла.
Через обломки та вогонь, чорний дим, вони зустрілись поглядами. Звуки гармат зникли у їхньому просторі. Вони не помічали людей, розкиданих обломків навколо. Світ для них, наче спинився.
Вони разом, з одної і тої самої ступні, одним темпом, почали наближатись один до одного.
Коли вони «нарешті» торкнулись один одного, міцно обійнявшись, у думках було уже байдуже, нехай гарматна пуля влучить прямо у них, їх ніхто не розлучить.
-Не вже ви «той самий»?
-Я б бажав ним стати Люс.
Вона ще міцніше охопила його за плечі своїми хрипкими руками.
-Станете П’єре, станете. Тільки, зачекайте. Я не зможу так швидко.
-Ох, мила Люс. Я готовий чекати скільки заманеться. Тільки б це здійснилось.
. . .
Вони пішли в даль від міста, у забутий ліс на галявинах.
Він лежав на її хрупких колінах. Вона спитала його:
-Наскільки сильна твоя любов до мене?..
Він відповів:
-Навіть коли ти помреш, я піду разом з тобою. Ось на стільки сильна моя любов…
Вона подивилась йому в очі закоханим поглядом.
-Чом ви так на мене дивитесь?
-У вас дуже красиві очі.
В мить вона почервоніла та відвела від нього свій погляд. Та у середині вона не знала навіщо це зробила. Вона знала що П’єр її любить. Що уже скривати.
Він взяв її руки, міцно стиснувши у своїх, і промовив:
-Люс… коли я стану вашим?.. І чи можна мені ним стати?.. Я не багатий і не відрізняюсь від інших. Моя зовнішність не приваблює. Чи варте воно вашої уваги Люс.
-Наступного разу, коли ви будете чіплятися до своєї зовнішності, згадайте, що ваше обличчя – це поєднання безліч поколінь людей, які колись закохались один в одного.
Він лежав. Серце билось, наче пристукувало його своїми ударами ближче до неї.
-Тож давайте ми також продовжимо традицію закоханих предків. Не будемо думати що подумають другі. Лише ви і я П’єре.
-Люс…
Їх поцілунок злився із вітром. Він був ніжним, як ранкова роса на тендітних квітах.
. . .
Вони разом, із посмішками, радісно бігали по галявині, веселились, збирали пахучі квіти. П’єр сплів їй вінок, він розцвітав на її маленькій голові. Вони сплели маленькі колечка один одному.
-П’єре, давайте підемо до церкви і таємно повінчаємось. Ви ж цього хотіли?
Він охопив її всією ніжною силою, обійняв настільки міцно, що був готовий приклеїтись і не відпускати. «Люс…». Він вхопив її за руку і повів у місто. Його серце палало гарячим вогнем, яке уже ніколи не загасити.
Вони підійшли до воріт церкви. Стали непомітно у сторонці. Побравшись за руки обоє шептали:
-Великий Друже! Перед тобою я беру його… я беру її. Поєднай нас! Ти бачиш наші серця.
Вона притулилась до його грудей, чула як його маленьке, сповнене великої любові, серденько билось. Потиск пальців жагав їх більшої любові.
І в ту ж мить величезна колона, до якої вони прихилились, нараз похитнулась, і вся церква здригнула до самої основи.
Серце Люс так шалено закалатало, що за його ударами вона не почула ні вибуху, і не відчувши страху, ні страждання, вона кинулась, щоб прикрити тілом П’єра, який, заплющив очі, все ще усміхався від щастя. Материнським порухом вона, скільки стало сили, притиснула до своїх грудей дорогу їй голову, вся припала до нього, притулилась губами до його потилиці; вони зробилися зовсім маленькими.
І величезна колона враз повалилася на них.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
У стилі 50-х
Ідея взята з книги Ромена Ролланда "П'єр і Люс", також як маленька частинка тексту наприкінці.
I
Вона мала вигляд дівчини із прекрасно каштановим, довгим волоссям та глибокими голубими очима, які бачили все, та не знали найголовнішого. Надія на котрісь зміни, була для неї просто закритою книгою.
Сидівши на даху багатоповерхівки, вона думала, чи можливо написану книгу змінити. На сутінки почав спокійно падати неоглядний, ледь помітний, вечір, який накривав голубе, як її красиві очі, небо.
«Небезпечно так сидіти» – тихо пролунав голос позаду. Спочатку вона подумала, що ці слова лунали комусь іншому. Вона продовжувала дивитись на сіре небо, та відчувши його присутність у просторі, його тихий подих, який зливався з лагідним вітром. Вона завмерла, «це неможливо, – промовила вона у думках, – що могло змінитись у написаній книзі?..» Повернувши погляд на нього, вона побачила хлопця, який протягнув руку. Милий юнак, який не підозрював жодних дрібниць, відверто дивився на неї непомітним закоханим поглядом. Вона протягнула свою руку йому на зустріч, схопившись один одного, вони не помічали всього, що було навколо.
-Даруйте, дивне питання, але, ви мене бачите?.. – досі тримаючись один одного, вона спитала.
-Звісно що так, – посміхнувшись, трішки прикривши очі, – давайте спустимось.
Вони рука в руку, обережно спускались з даху високої багатоповерхівки. Юні діти, які не помічали землі під ногами, дивились одне на одного.
-Що ви там забули? – спитав він, не відводячи від неї свого погляду.
-Ви мені все-одно не повірите, – зітхнувши, відповіла вона.
-Що ви, не думайте, що я такий хлюст!
-Моя кішка Діззель…
Після невеликої паузи, він відгукнувся: «Зараз з нею все гаразд?» - бентежно спитав він, досі тримаючи її руку.
-Так! Вона зіскочила і побігла в сторону дому.
Вони не спитали. Боялись. Вони пішли поруч; обом було так хороше. На цей час на землях, панувала війна, та поки, над ними небо було чисте; хоч інколи було чути з далеку, ген-ген, гучні вистріли гармат.
-Як вас звуть?
-П’єр.
-Яке гарне ймення!
-А ваше?
-Люс.
На їхніх обличчях виднілась посмішка, радівши, що вони стали, хоч трішки близькі один одному. Вони продовжили чалапати навпростець, до центрального парку, де головною фігурою був чудовий фонтан. Їхня балаканина мала чарівну сферу радості, та люди їх не помічали. Проходячи повз вартівні, П’єру здавалось, наче хтось ще брав його на очі. Роїться гадка, наче це друга Люс. На її руці був давнезний дармовис; і брошка, яка висіла на її косах, яка її дісталась від бабусі. Звідкимога вітер шумує по світлих провулках, щоб віддалити їх. Напризволяще П’єр міцно тримав її за руку, бажав не відпускати.
-Ви кудись спішите? – спитав П’єр.
-Об шостій від’їжджає мій трамвай.
-У нас ще є пів годинки, дозвольте ми ще побалакаємо, тільки давайте сядемо.
Вона не встигла сказати ані слова, як він повів її за руку у парк на крайню, віддалену лавочку, яка стояла під високим кленом.
Вони вмостились, одне біля одного. Ніжний вітер подував, крутивши листя навколо них.
-Гарний сьогодні день, - промовила Люс дивлячись на небо.
-Так, - підхопив П’єр, - гарний, і такий же ніжний, як голос Люс.
-Ох, що ви, не знущайтесь з мене, - вона посміхнулась і почервонівши, відвела свій погляд у синю голубінь.
– Я не знущаюсь. Це правда.
Парком пройшов чоловік. Він був одягнений у чорний смокінг, в його руках була валіза, а на голові був капелюх.
Вони сиділи замріяно; ніхто із людей не помічали їх. Вони були повітрям – таким же непомітним.
-Люс! – промовив П’єр, – ви малюєте?
Він помітив крізь роздерту рукавичку, на її вказівному пальці, що палець був розфарбований синьою фарбою.
-Ох, що ви. Ні-ні, це дуже голосно сказано. Я так, для себе мазюкаю. – вона всміхнулась.
-Що ви, у вас явно талант. Хоч я й не бачив ще жодної із ваших картин.
-Навряд чи ці картини вам сподобаються.
-Не бачив – не скажу. – він всміхнувся.
Біг-бенд пробив об пів на шосту.
-Ох, мені уже час. – промовила Люс. – була дуже ґречна з вами мати розмову.
Вона випустила руку із П’єрової і побігла у сторону станції.
П’єр досі сидів на лаві і споглядав на зникаючий силует Люс.
Вона забігла у закутень, витягла із кишені дрібняки та з поквапу вони розкинулись на тротуар.
Вона присіла навшпиньки та швидко підіймала кожну мідну монету. Одна із них закотилась під кущ, який стояв поруч, вона ненароком ушелепалась у його колючі гілячки.
Вона підійнялась. Поглянула на станцію. Одразу ж під’їхав її трамвай. Вона запхала дрібняки назад у кишеню залишивши у руці два цента, і спокійно пішла у своє купе.
Їхавши, вона думала про милого П’єра. А він же у цей час, сидів на тій ж лавці та думав про Люс.
За декілька годин, Люс була вдома. На дворі панував вечір, який розфарбував усе у темні барви. Біля двору, де у темноті виднілися силуетами двері, вона міцно трималась за дверну ручку. Сильний вітер дмухнув у темному просторі із долин, лахи які висіли на дроті під піддашшям перелякано рухнулись, за ними виднівсь чорний силует, не сказав би що чоловіка, якесь створіння стояло прямо посеред подвір’я. Вона лячно вхопилась сильніш за дверну ручку.
II
Прокинувшись від звуків гармат, Люс бентежно підбігла до вікна, щоб подивитись. Водночас, вона думала про П’єра. На дворі була сильна ляпавиця, що було незрідка на цих землях; щось схоже на війну.
-Тільки б з ним все було гаразд… – тихо прошепотіла вона.
У небі лунали звуки залізних літаків. Звуки гучних вистрілів. І десь із далека були чутні крики.
П’єр вибіг на вулицю, у свій маленький провулок. Він ходив по всіх околицях, шукаючи її ніжні, білі руки, її голубі, ясні очі, які виднілись здалеку, і наче здавалось ось, ось вона, стоїть перед ним, і тільки «кліп» як її не стало. Та він все-одно біг, не дивлячись на дощ, на вистріли гармат. Він бажав знайти, ще раз побачити, ті очі… ту посмішку… Його утома натискала на нього, стримувала, не давала руху йти далі. Він терпів.
Люс, у своїй блакитній сукні, квапливо бігла у центр міста. Вона здавлювала розуміння того, що це збоку може виглядати посмішно. Та їй було не важливо, що думають люди. Вона хотіла побачити…
Одна із гармат влучила у будиночок на проти. Люс відкинула сильна хвиля, та вона стояла.
Через обломки та вогонь, чорний дим, вони зустрілись поглядами. Звуки гармат зникли у їхньому просторі. Вони не помічали людей, розкиданих обломків навколо. Світ для них, наче спинився.
Вони разом, з одної і тої самої ступні, одним темпом, почали наближатись один до одного.
Коли вони «нарешті» торкнулись один одного, міцно обійнявшись, у думках було уже байдуже, нехай гарматна пуля влучить прямо у них, їх ніхто не розлучить.
-Не вже ви «той самий»?
-Я б бажав ним стати Люс.
Вона ще міцніше охопила його за плечі своїми хрипкими руками.
-Станете П’єре, станете. Тільки, зачекайте. Я не зможу так швидко.
-Ох, мила Люс. Я готовий чекати скільки заманеться. Тільки б це здійснилось.
. . .
Вони пішли в даль від міста, у забутий ліс на галявинах.
Він лежав на її хрупких колінах. Вона спитала його:
-Наскільки сильна твоя любов до мене?..
Він відповів:
-Навіть коли ти помреш, я піду разом з тобою. Ось на стільки сильна моя любов…
Вона подивилась йому в очі закоханим поглядом.
-Чом ви так на мене дивитесь?
-У вас дуже красиві очі.
В мить вона почервоніла та відвела від нього свій погляд. Та у середині вона не знала навіщо це зробила. Вона знала що П’єр її любить. Що уже скривати.
Він взяв її руки, міцно стиснувши у своїх, і промовив:
-Люс… коли я стану вашим?.. І чи можна мені ним стати?.. Я не багатий і не відрізняюсь від інших. Моя зовнішність не приваблює. Чи варте воно вашої уваги Люс.
-Наступного разу, коли ви будете чіплятися до своєї зовнішності, згадайте, що ваше обличчя – це поєднання безліч поколінь людей, які колись закохались один в одного.
Він лежав. Серце билось, наче пристукувало його своїми ударами ближче до неї.
-Тож давайте ми також продовжимо традицію закоханих предків. Не будемо думати що подумають другі. Лише ви і я П’єре.
-Люс…
Їх поцілунок злився із вітром. Він був ніжним, як ранкова роса на тендітних квітах.
. . .
Вони разом, із посмішками, радісно бігали по галявині, веселились, збирали пахучі квіти. П’єр сплів їй вінок, він розцвітав на її маленькій голові. Вони сплели маленькі колечка один одному.
-П’єре, давайте підемо до церкви і таємно повінчаємось. Ви ж цього хотіли?
Він охопив її всією ніжною силою, обійняв настільки міцно, що був готовий приклеїтись і не відпускати. «Люс…». Він вхопив її за руку і повів у місто. Його серце палало гарячим вогнем, яке уже ніколи не загасити.
Вони підійшли до воріт церкви. Стали непомітно у сторонці. Побравшись за руки обоє шептали:
-Великий Друже! Перед тобою я беру його… я беру її. Поєднай нас! Ти бачиш наші серця.
Вона притулилась до його грудей, чула як його маленьке, сповнене великої любові, серденько билось. Потиск пальців жагав їх більшої любові.
І в ту ж мить величезна колона, до якої вони прихилились, нараз похитнулась, і вся церква здригнула до самої основи.
Серце Люс так шалено закалатало, що за його ударами вона не почула ні вибуху, і не відчувши страху, ні страждання, вона кинулась, щоб прикрити тілом П’єра, який, заплющив очі, все ще усміхався від щастя. Материнським порухом вона, скільки стало сили, притиснула до своїх грудей дорогу їй голову, вся припала до нього, притулилась губами до його потилиці; вони зробилися зовсім маленькими.
І величезна колона враз повалилася на них.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
