Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.04.19
23:17
Насипана Юрку могила*
колись, багато літ тому,
але і досі в ній та сила,
що Бог послав тоді йому.
Тож хочу жити в тій країні
де весь народ – одна сім’я,
в козацькому зростать корінні,
колись, багато літ тому,
але і досі в ній та сила,
що Бог послав тоді йому.
Тож хочу жити в тій країні
де весь народ – одна сім’я,
в козацькому зростать корінні,
2026.04.19
22:59
Вона умовчує тайноти -
вино немов
у часі вистояне в гротах -
якось бо мо'....
бо може мить прийде дозріла -
хтось надіп'є
на смак терпке, з дубових діжок,
вино оте.
вино немов
у часі вистояне в гротах -
якось бо мо'....
бо може мить прийде дозріла -
хтось надіп'є
на смак терпке, з дубових діжок,
вино оте.
2026.04.19
21:32
Нескінченні, тривалі дощі
І сльота, ніби магма мовчання.
Так вода досягає душі
У бездушнім німім проминанні.
Так вода досягає єства,
Найсвятіших основ і законів.
І народиться думка жива
І сльота, ніби магма мовчання.
Так вода досягає душі
У бездушнім німім проминанні.
Так вода досягає єства,
Найсвятіших основ і законів.
І народиться думка жива
2026.04.19
18:56
Сакура біла розквітла!
Світло зробилось і чисто.
Звуки і запахи квітня
легко котились крізь місто.
Ей, зупинись незнайомцю
і охмілій з її світла.
Місто скорилося сонцю —
Світло зробилось і чисто.
Звуки і запахи квітня
легко котились крізь місто.
Ей, зупинись незнайомцю
і охмілій з її світла.
Місто скорилося сонцю —
2026.04.19
17:21
Вона завітала під час вересневих дощів,
Коли все свистіло й жбурляло під ламаним дахом.
Чим міг пригостити її я в квартирі своїй?
Вином молодим та густим обліпиховим чаєм.
Вона не просила ніколи мене ні про що,
Дивилась в вікно, як стікають потока
Коли все свистіло й жбурляло під ламаним дахом.
Чим міг пригостити її я в квартирі своїй?
Вином молодим та густим обліпиховим чаєм.
Вона не просила ніколи мене ні про що,
Дивилась в вікно, як стікають потока
2026.04.19
17:19
Над рікою туман висить.
Промайне, може, часом тінь.
Чи то птах який пролетить,
Чи то форкне в тумані кінь.
Попід верби вогонь горить,
Хтось багаття в траві розклав.
Дим в тумані не розрізнить.
Мабуть, хтось на спочинок став.
Промайне, може, часом тінь.
Чи то птах який пролетить,
Чи то форкне в тумані кінь.
Попід верби вогонь горить,
Хтось багаття в траві розклав.
Дим в тумані не розрізнить.
Мабуть, хтось на спочинок став.
2026.04.19
17:13
Найбільша країна виявилася тупо найширшою.
Дебіл таки добився свого - його добили.
Любов до ближнього реклами не потребує.
Якби правда не була гіркою, на неї перестали б звертати увагу.
Золота середина добряче підгнила від часу.
Гуманність
2026.04.19
11:03
Вимотуєш байдужістю, мовчиш -
Стає далекою для нас торішня близькість.
Твоя безпристрасність нагадує фетиш.
А наше спільне де могло подітись?
Направду може бути все страшніш -
До царства тіней ти зійшла ще взимку,
А я не знав, і слухав La Mattchic
Стає далекою для нас торішня близькість.
Твоя безпристрасність нагадує фетиш.
А наше спільне де могло подітись?
Направду може бути все страшніш -
До царства тіней ти зійшла ще взимку,
А я не знав, і слухав La Mattchic
2026.04.18
22:13
Весна-рясна, схопила серце в руки,
Неначе навкруги сказилися:
Щоби нiхто не вiдчував розлуки,
Метеликом у скло не билися.
Цвiтуть сади та аромат розпуки.
Пташки спiвати вже втомилися.
Весняний вiтер пiдхопив пiд руки
Неначе навкруги сказилися:
Щоби нiхто не вiдчував розлуки,
Метеликом у скло не билися.
Цвiтуть сади та аромат розпуки.
Пташки спiвати вже втомилися.
Весняний вiтер пiдхопив пiд руки
2026.04.18
21:00
мої мізки тобі не машина
для цього придуманий ші
у нього є точні рими
а також вірші для душі
не питай про ормузьку кризу
про кордицепс і мікропластик
про те чи майбутній антихрист
буде сином ілона маска
для цього придуманий ші
у нього є точні рими
а також вірші для душі
не питай про ормузьку кризу
про кордицепс і мікропластик
про те чи майбутній антихрист
буде сином ілона маска
2026.04.18
19:57
Ідуть у засвіти поети
великі, і свої, й чужі,
і безрозмірної душі,
та не усіх піймає Лета,
неуловимі силуети
багатобожжя – міражі.
У вирій рано ще летіти,
а як немає вороття,
великі, і свої, й чужі,
і безрозмірної душі,
та не усіх піймає Лета,
неуловимі силуети
багатобожжя – міражі.
У вирій рано ще летіти,
а як немає вороття,
2026.04.18
19:50
Біла голубка з червоними ніжками –
Польща здалека.
Польща зблизька –
Тихої ночі, наче причаєні,
В польську вчаровані,
Польську вивчаємо.
Мов відчиняємо навстежінь вікна,
Аби вдихнути свіже повітря,
Польща здалека.
Польща зблизька –
Тихої ночі, наче причаєні,
В польську вчаровані,
Польську вивчаємо.
Мов відчиняємо навстежінь вікна,
Аби вдихнути свіже повітря,
2026.04.18
18:01
А у місті богами забутому,
Дзвонить гучно в неділю дзвіниця.
Ми з тобою зав’язані путами,
Що не можемо вкотре звільнитись?
Хоч життя розділило нас смугою,
Та мені чомусь стало замало.
Я все більше завівся та слухаю,
Дзвонить гучно в неділю дзвіниця.
Ми з тобою зав’язані путами,
Що не можемо вкотре звільнитись?
Хоч життя розділило нас смугою,
Та мені чомусь стало замало.
Я все більше завівся та слухаю,
2026.04.18
17:34
Насипані кургани* милі,
бо серце міць бере від них
і воскресає в новій силі
вогнем курганів вікових.
Як сонце в хмарах чи туманах
дає лиш знать, що є воно,
так і Жар-птиця в цих курганах
бо серце міць бере від них
і воскресає в новій силі
вогнем курганів вікових.
Як сонце в хмарах чи туманах
дає лиш знать, що є воно,
так і Жар-птиця в цих курганах
2026.04.18
13:44
І
Неповторимі доля і судьба
і очевидно – це одне й те саме,
як човник із паперу – орігамі,
так само, як життя – це боротьба,
як сум, жура і туга – це журба
поета над печальними рядками...
...............................
Неповторимі доля і судьба
і очевидно – це одне й те саме,
як човник із паперу – орігамі,
так само, як життя – це боротьба,
як сум, жура і туга – це журба
поета над печальними рядками...
...............................
2026.04.18
13:06
У Музеї Заповіту в Переяславі презентували акварель «Михайлівський Золотоверхий монастир у Києві» Тараса Шевченка, яка тривалий час вважалася втраченою.
Комплексна експертиза підтвердила: картину створено у 1840-х роках, і вона належить пензлю Кобзаря.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Комплексна експертиза підтвердила: картину створено у 1840-х роках, і вона належить пензлю Кобзаря.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.03.31
2026.02.11
2025.11.29
2025.09.04
2025.08.19
2025.05.15
2025.04.30
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Павло Інкаєв (2008) /
Проза
У стилі 50-х
Вона мала вигляд дівчини із прекрасно каштановим, довгим волоссям та глибокими голубими очима, які бачили все, та не знали найголовнішого. Надія на котрісь зміни, була для неї просто закритою книгою.
Сидівши на даху багатоповерхівки, вона думала, чи можливо написану книгу змінити. На сутінки почав спокійно падати неоглядний, ледь помітний, вечір, який накривав голубе, як її красиві очі, небо.
«Небезпечно так сидіти» – тихо пролунав голос позаду. Спочатку вона подумала, що ці слова лунали комусь іншому. Вона продовжувала дивитись на сіре небо, та відчувши його присутність у просторі, його тихий подих, який зливався з лагідним вітром. Вона завмерла, «це неможливо, – промовила вона у думках, – що могло змінитись у написаній книзі?..» Повернувши погляд на нього, вона побачила хлопця, який протягнув руку. Милий юнак, який не підозрював жодних дрібниць, відверто дивився на неї непомітним закоханим поглядом. Вона протягнула свою руку йому на зустріч, схопившись один одного, вони не помічали всього, що було навколо.
-Даруйте, дивне питання, але, ви мене бачите?.. – досі тримаючись один одного, вона спитала.
-Звісно що так, – посміхнувшись, трішки прикривши очі, – давайте спустимось.
Вони рука в руку, обережно спускались з даху високої багатоповерхівки. Юні діти, які не помічали землі під ногами, дивились одне на одного.
-Що ви там забули? – спитав він, не відводячи від неї свого погляду.
-Ви мені все-одно не повірите, – зітхнувши, відповіла вона.
-Що ви, не думайте, що я такий хлюст!
-Моя кішка Діззель…
Після невеликої паузи, він відгукнувся: «Зараз з нею все гаразд?» - бентежно спитав він, досі тримаючи її руку.
-Так! Вона зіскочила і побігла в сторону дому.
Вони не спитали. Боялись. Вони пішли поруч; обом було так хороше. На цей час на землях, панувала війна, та поки, над ними небо було чисте; хоч інколи було чути з далеку, ген-ген, гучні вистріли гармат.
-Як вас звуть?
-П’єр.
-Яке гарне ймення!
-А ваше?
-Люс.
На їхніх обличчях виднілась посмішка, радівши, що вони стали, хоч трішки близькі один одному. Вони продовжили чалапати навпростець, до центрального парку, де головною фігурою був чудовий фонтан. Їхня балаканина мала чарівну сферу радості, та люди їх не помічали. Проходячи повз вартівні, П’єру здавалось, наче хтось ще брав його на очі. Роїться гадка, наче це друга Люс. На її руці був давнезний дармовис; і брошка, яка висіла на її косах, яка її дісталась від бабусі. Звідкимога вітер шумує по світлих провулках, щоб віддалити їх. Напризволяще П’єр міцно тримав її за руку, бажав не відпускати.
-Ви кудись спішите? – спитав П’єр.
-Об шостій від’їжджає мій трамвай.
-У нас ще є пів годинки, дозвольте ми ще побалакаємо, тільки давайте сядемо.
Вона не встигла сказати ані слова, як він повів її за руку у парк на крайню, віддалену лавочку, яка стояла під високим кленом.
Вони вмостились, одне біля одного. Ніжний вітер подував, крутивши листя навколо них.
-Гарний сьогодні день, - промовила Люс дивлячись на небо.
-Так, - підхопив П’єр, - гарний, і такий же ніжний, як голос Люс.
-Ох, що ви, не знущайтесь з мене, - вона посміхнулась і почервонівши, відвела свій погляд у синю голубінь.
– Я не знущаюсь. Це правда.
Парком пройшов чоловік. Він був одягнений у чорний смокінг, в його руках була валіза, а на голові був капелюх.
Вони сиділи замріяно; ніхто із людей не помічали їх. Вони були повітрям – таким же непомітним.
-Люс! – промовив П’єр, – ви малюєте?
Він помітив крізь роздерту рукавичку, на її вказівному пальці, що палець був розфарбований синьою фарбою.
-Ох, що ви. Ні-ні, це дуже голосно сказано. Я так, для себе мазюкаю. – вона всміхнулась.
-Що ви, у вас явно талант. Хоч я й не бачив ще жодної із ваших картин.
-Навряд чи ці картини вам сподобаються.
-Не бачив – не скажу. – він всміхнувся.
Біг-бенд пробив об пів на шосту.
-Ох, мені уже час. – промовила Люс. – була дуже ґречна з вами мати розмову.
Вона випустила руку із П’єрової і побігла у сторону станції.
П’єр досі сидів на лаві і споглядав на зникаючий силует Люс.
Вона забігла у закутень, витягла із кишені дрібняки та з поквапу вони розкинулись на тротуар.
Вона присіла навшпиньки та швидко підіймала кожну мідну монету. Одна із них закотилась під кущ, який стояв поруч, вона ненароком ушелепалась у його колючі гілячки.
Вона підійнялась. Поглянула на станцію. Одразу ж під’їхав її трамвай. Вона запхала дрібняки назад у кишеню залишивши у руці два цента, і спокійно пішла у своє купе.
Їхавши, вона думала про милого П’єра. А він же у цей час, сидів на тій ж лавці та думав про Люс.
За декілька годин, Люс була вдома. На дворі панував вечір, який розфарбував усе у темні барви. Біля двору, де у темноті виднілися силуетами двері, вона міцно трималась за дверну ручку. Сильний вітер дмухнув у темному просторі із долин, лахи які висіли на дроті під піддашшям перелякано рухнулись, за ними виднівсь чорний силует, не сказав би що чоловіка, якесь створіння стояло прямо посеред подвір’я. Вона лячно вхопилась сильніш за дверну ручку.
II
Прокинувшись від звуків гармат, Люс бентежно підбігла до вікна, щоб подивитись. Водночас, вона думала про П’єра. На дворі була сильна ляпавиця, що було незрідка на цих землях; щось схоже на війну.
-Тільки б з ним все було гаразд… – тихо прошепотіла вона.
У небі лунали звуки залізних літаків. Звуки гучних вистрілів. І десь із далека були чутні крики.
П’єр вибіг на вулицю, у свій маленький провулок. Він ходив по всіх околицях, шукаючи її ніжні, білі руки, її голубі, ясні очі, які виднілись здалеку, і наче здавалось ось, ось вона, стоїть перед ним, і тільки «кліп» як її не стало. Та він все-одно біг, не дивлячись на дощ, на вистріли гармат. Він бажав знайти, ще раз побачити, ті очі… ту посмішку… Його утома натискала на нього, стримувала, не давала руху йти далі. Він терпів.
Люс, у своїй блакитній сукні, квапливо бігла у центр міста. Вона здавлювала розуміння того, що це збоку може виглядати посмішно. Та їй було не важливо, що думають люди. Вона хотіла побачити…
Одна із гармат влучила у будиночок на проти. Люс відкинула сильна хвиля, та вона стояла.
Через обломки та вогонь, чорний дим, вони зустрілись поглядами. Звуки гармат зникли у їхньому просторі. Вони не помічали людей, розкиданих обломків навколо. Світ для них, наче спинився.
Вони разом, з одної і тої самої ступні, одним темпом, почали наближатись один до одного.
Коли вони «нарешті» торкнулись один одного, міцно обійнявшись, у думках було уже байдуже, нехай гарматна пуля влучить прямо у них, їх ніхто не розлучить.
-Не вже ви «той самий»?
-Я б бажав ним стати Люс.
Вона ще міцніше охопила його за плечі своїми хрипкими руками.
-Станете П’єре, станете. Тільки, зачекайте. Я не зможу так швидко.
-Ох, мила Люс. Я готовий чекати скільки заманеться. Тільки б це здійснилось.
. . .
Вони пішли в даль від міста, у забутий ліс на галявинах.
Він лежав на її хрупких колінах. Вона спитала його:
-Наскільки сильна твоя любов до мене?..
Він відповів:
-Навіть коли ти помреш, я піду разом з тобою. Ось на стільки сильна моя любов…
Вона подивилась йому в очі закоханим поглядом.
-Чом ви так на мене дивитесь?
-У вас дуже красиві очі.
В мить вона почервоніла та відвела від нього свій погляд. Та у середині вона не знала навіщо це зробила. Вона знала що П’єр її любить. Що уже скривати.
Він взяв її руки, міцно стиснувши у своїх, і промовив:
-Люс… коли я стану вашим?.. І чи можна мені ним стати?.. Я не багатий і не відрізняюсь від інших. Моя зовнішність не приваблює. Чи варте воно вашої уваги Люс.
-Наступного разу, коли ви будете чіплятися до своєї зовнішності, згадайте, що ваше обличчя – це поєднання безліч поколінь людей, які колись закохались один в одного.
Він лежав. Серце билось, наче пристукувало його своїми ударами ближче до неї.
-Тож давайте ми також продовжимо традицію закоханих предків. Не будемо думати що подумають другі. Лише ви і я П’єре.
-Люс…
Їх поцілунок злився із вітром. Він був ніжним, як ранкова роса на тендітних квітах.
. . .
Вони разом, із посмішками, радісно бігали по галявині, веселились, збирали пахучі квіти. П’єр сплів їй вінок, він розцвітав на її маленькій голові. Вони сплели маленькі колечка один одному.
-П’єре, давайте підемо до церкви і таємно повінчаємось. Ви ж цього хотіли?
Він охопив її всією ніжною силою, обійняв настільки міцно, що був готовий приклеїтись і не відпускати. «Люс…». Він вхопив її за руку і повів у місто. Його серце палало гарячим вогнем, яке уже ніколи не загасити.
Вони підійшли до воріт церкви. Стали непомітно у сторонці. Побравшись за руки обоє шептали:
-Великий Друже! Перед тобою я беру його… я беру її. Поєднай нас! Ти бачиш наші серця.
Вона притулилась до його грудей, чула як його маленьке, сповнене великої любові, серденько билось. Потиск пальців жагав їх більшої любові.
І в ту ж мить величезна колона, до якої вони прихилились, нараз похитнулась, і вся церква здригнула до самої основи.
Серце Люс так шалено закалатало, що за його ударами вона не почула ні вибуху, і не відчувши страху, ні страждання, вона кинулась, щоб прикрити тілом П’єра, який, заплющив очі, все ще усміхався від щастя. Материнським порухом вона, скільки стало сили, притиснула до своїх грудей дорогу їй голову, вся припала до нього, притулилась губами до його потилиці; вони зробилися зовсім маленькими.
І величезна колона враз повалилася на них.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
У стилі 50-х
Ідея взята з книги Ромена Ролланда "П'єр і Люс", також як маленька частинка тексту наприкінці.
I
Вона мала вигляд дівчини із прекрасно каштановим, довгим волоссям та глибокими голубими очима, які бачили все, та не знали найголовнішого. Надія на котрісь зміни, була для неї просто закритою книгою.
Сидівши на даху багатоповерхівки, вона думала, чи можливо написану книгу змінити. На сутінки почав спокійно падати неоглядний, ледь помітний, вечір, який накривав голубе, як її красиві очі, небо.
«Небезпечно так сидіти» – тихо пролунав голос позаду. Спочатку вона подумала, що ці слова лунали комусь іншому. Вона продовжувала дивитись на сіре небо, та відчувши його присутність у просторі, його тихий подих, який зливався з лагідним вітром. Вона завмерла, «це неможливо, – промовила вона у думках, – що могло змінитись у написаній книзі?..» Повернувши погляд на нього, вона побачила хлопця, який протягнув руку. Милий юнак, який не підозрював жодних дрібниць, відверто дивився на неї непомітним закоханим поглядом. Вона протягнула свою руку йому на зустріч, схопившись один одного, вони не помічали всього, що було навколо.
-Даруйте, дивне питання, але, ви мене бачите?.. – досі тримаючись один одного, вона спитала.
-Звісно що так, – посміхнувшись, трішки прикривши очі, – давайте спустимось.
Вони рука в руку, обережно спускались з даху високої багатоповерхівки. Юні діти, які не помічали землі під ногами, дивились одне на одного.
-Що ви там забули? – спитав він, не відводячи від неї свого погляду.
-Ви мені все-одно не повірите, – зітхнувши, відповіла вона.
-Що ви, не думайте, що я такий хлюст!
-Моя кішка Діззель…
Після невеликої паузи, він відгукнувся: «Зараз з нею все гаразд?» - бентежно спитав він, досі тримаючи її руку.
-Так! Вона зіскочила і побігла в сторону дому.
Вони не спитали. Боялись. Вони пішли поруч; обом було так хороше. На цей час на землях, панувала війна, та поки, над ними небо було чисте; хоч інколи було чути з далеку, ген-ген, гучні вистріли гармат.
-Як вас звуть?
-П’єр.
-Яке гарне ймення!
-А ваше?
-Люс.
На їхніх обличчях виднілась посмішка, радівши, що вони стали, хоч трішки близькі один одному. Вони продовжили чалапати навпростець, до центрального парку, де головною фігурою був чудовий фонтан. Їхня балаканина мала чарівну сферу радості, та люди їх не помічали. Проходячи повз вартівні, П’єру здавалось, наче хтось ще брав його на очі. Роїться гадка, наче це друга Люс. На її руці був давнезний дармовис; і брошка, яка висіла на її косах, яка її дісталась від бабусі. Звідкимога вітер шумує по світлих провулках, щоб віддалити їх. Напризволяще П’єр міцно тримав її за руку, бажав не відпускати.
-Ви кудись спішите? – спитав П’єр.
-Об шостій від’їжджає мій трамвай.
-У нас ще є пів годинки, дозвольте ми ще побалакаємо, тільки давайте сядемо.
Вона не встигла сказати ані слова, як він повів її за руку у парк на крайню, віддалену лавочку, яка стояла під високим кленом.
Вони вмостились, одне біля одного. Ніжний вітер подував, крутивши листя навколо них.
-Гарний сьогодні день, - промовила Люс дивлячись на небо.
-Так, - підхопив П’єр, - гарний, і такий же ніжний, як голос Люс.
-Ох, що ви, не знущайтесь з мене, - вона посміхнулась і почервонівши, відвела свій погляд у синю голубінь.
– Я не знущаюсь. Це правда.
Парком пройшов чоловік. Він був одягнений у чорний смокінг, в його руках була валіза, а на голові був капелюх.
Вони сиділи замріяно; ніхто із людей не помічали їх. Вони були повітрям – таким же непомітним.
-Люс! – промовив П’єр, – ви малюєте?
Він помітив крізь роздерту рукавичку, на її вказівному пальці, що палець був розфарбований синьою фарбою.
-Ох, що ви. Ні-ні, це дуже голосно сказано. Я так, для себе мазюкаю. – вона всміхнулась.
-Що ви, у вас явно талант. Хоч я й не бачив ще жодної із ваших картин.
-Навряд чи ці картини вам сподобаються.
-Не бачив – не скажу. – він всміхнувся.
Біг-бенд пробив об пів на шосту.
-Ох, мені уже час. – промовила Люс. – була дуже ґречна з вами мати розмову.
Вона випустила руку із П’єрової і побігла у сторону станції.
П’єр досі сидів на лаві і споглядав на зникаючий силует Люс.
Вона забігла у закутень, витягла із кишені дрібняки та з поквапу вони розкинулись на тротуар.
Вона присіла навшпиньки та швидко підіймала кожну мідну монету. Одна із них закотилась під кущ, який стояв поруч, вона ненароком ушелепалась у його колючі гілячки.
Вона підійнялась. Поглянула на станцію. Одразу ж під’їхав її трамвай. Вона запхала дрібняки назад у кишеню залишивши у руці два цента, і спокійно пішла у своє купе.
Їхавши, вона думала про милого П’єра. А він же у цей час, сидів на тій ж лавці та думав про Люс.
За декілька годин, Люс була вдома. На дворі панував вечір, який розфарбував усе у темні барви. Біля двору, де у темноті виднілися силуетами двері, вона міцно трималась за дверну ручку. Сильний вітер дмухнув у темному просторі із долин, лахи які висіли на дроті під піддашшям перелякано рухнулись, за ними виднівсь чорний силует, не сказав би що чоловіка, якесь створіння стояло прямо посеред подвір’я. Вона лячно вхопилась сильніш за дверну ручку.
II
Прокинувшись від звуків гармат, Люс бентежно підбігла до вікна, щоб подивитись. Водночас, вона думала про П’єра. На дворі була сильна ляпавиця, що було незрідка на цих землях; щось схоже на війну.
-Тільки б з ним все було гаразд… – тихо прошепотіла вона.
У небі лунали звуки залізних літаків. Звуки гучних вистрілів. І десь із далека були чутні крики.
П’єр вибіг на вулицю, у свій маленький провулок. Він ходив по всіх околицях, шукаючи її ніжні, білі руки, її голубі, ясні очі, які виднілись здалеку, і наче здавалось ось, ось вона, стоїть перед ним, і тільки «кліп» як її не стало. Та він все-одно біг, не дивлячись на дощ, на вистріли гармат. Він бажав знайти, ще раз побачити, ті очі… ту посмішку… Його утома натискала на нього, стримувала, не давала руху йти далі. Він терпів.
Люс, у своїй блакитній сукні, квапливо бігла у центр міста. Вона здавлювала розуміння того, що це збоку може виглядати посмішно. Та їй було не важливо, що думають люди. Вона хотіла побачити…
Одна із гармат влучила у будиночок на проти. Люс відкинула сильна хвиля, та вона стояла.
Через обломки та вогонь, чорний дим, вони зустрілись поглядами. Звуки гармат зникли у їхньому просторі. Вони не помічали людей, розкиданих обломків навколо. Світ для них, наче спинився.
Вони разом, з одної і тої самої ступні, одним темпом, почали наближатись один до одного.
Коли вони «нарешті» торкнулись один одного, міцно обійнявшись, у думках було уже байдуже, нехай гарматна пуля влучить прямо у них, їх ніхто не розлучить.
-Не вже ви «той самий»?
-Я б бажав ним стати Люс.
Вона ще міцніше охопила його за плечі своїми хрипкими руками.
-Станете П’єре, станете. Тільки, зачекайте. Я не зможу так швидко.
-Ох, мила Люс. Я готовий чекати скільки заманеться. Тільки б це здійснилось.
. . .
Вони пішли в даль від міста, у забутий ліс на галявинах.
Він лежав на її хрупких колінах. Вона спитала його:
-Наскільки сильна твоя любов до мене?..
Він відповів:
-Навіть коли ти помреш, я піду разом з тобою. Ось на стільки сильна моя любов…
Вона подивилась йому в очі закоханим поглядом.
-Чом ви так на мене дивитесь?
-У вас дуже красиві очі.
В мить вона почервоніла та відвела від нього свій погляд. Та у середині вона не знала навіщо це зробила. Вона знала що П’єр її любить. Що уже скривати.
Він взяв її руки, міцно стиснувши у своїх, і промовив:
-Люс… коли я стану вашим?.. І чи можна мені ним стати?.. Я не багатий і не відрізняюсь від інших. Моя зовнішність не приваблює. Чи варте воно вашої уваги Люс.
-Наступного разу, коли ви будете чіплятися до своєї зовнішності, згадайте, що ваше обличчя – це поєднання безліч поколінь людей, які колись закохались один в одного.
Він лежав. Серце билось, наче пристукувало його своїми ударами ближче до неї.
-Тож давайте ми також продовжимо традицію закоханих предків. Не будемо думати що подумають другі. Лише ви і я П’єре.
-Люс…
Їх поцілунок злився із вітром. Він був ніжним, як ранкова роса на тендітних квітах.
. . .
Вони разом, із посмішками, радісно бігали по галявині, веселились, збирали пахучі квіти. П’єр сплів їй вінок, він розцвітав на її маленькій голові. Вони сплели маленькі колечка один одному.
-П’єре, давайте підемо до церкви і таємно повінчаємось. Ви ж цього хотіли?
Він охопив її всією ніжною силою, обійняв настільки міцно, що був готовий приклеїтись і не відпускати. «Люс…». Він вхопив її за руку і повів у місто. Його серце палало гарячим вогнем, яке уже ніколи не загасити.
Вони підійшли до воріт церкви. Стали непомітно у сторонці. Побравшись за руки обоє шептали:
-Великий Друже! Перед тобою я беру його… я беру її. Поєднай нас! Ти бачиш наші серця.
Вона притулилась до його грудей, чула як його маленьке, сповнене великої любові, серденько билось. Потиск пальців жагав їх більшої любові.
І в ту ж мить величезна колона, до якої вони прихилились, нараз похитнулась, і вся церква здригнула до самої основи.
Серце Люс так шалено закалатало, що за його ударами вона не почула ні вибуху, і не відчувши страху, ні страждання, вона кинулась, щоб прикрити тілом П’єра, який, заплющив очі, все ще усміхався від щастя. Материнським порухом вона, скільки стало сили, притиснула до своїх грудей дорогу їй голову, вся припала до нього, притулилась губами до його потилиці; вони зробилися зовсім маленькими.
І величезна колона враз повалилася на них.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
