Гучний грім дзвона пролунав у просторі
1
Світанок виглянув з-за горизонту, забарвлюючи небо в амарантово-рожеві тони. На дворі ледь виднілось. Густий туман поволі розсіювався, наче кажучи: «мені вже пора».
Він увійшов у глибокий ліс.
Йдучи по стежці, вкритій зів’ялими листочками, він відчував кожен куточок цього маленького лісу, немов у най-видовищному сні. Він бачив місця, за десятки метрів від нього, бачивши, як скромна папороть, між хвилястою травою, прикривала ягоди жимолості. Дивлячись на світанкове небо, яке було чисте, він бачив стухло-помаранчеве забарвлення там, де виглядало сонце.
Йдучи по лісу, він насолоджувався тишею, про яку ніде не написано. Вітерець, що лунав звідкілясь, ніжно торкався лісу. А промінці сонця виштовхували лісову тінь, та тінь, що боролась, пристукувалась, як стук серця, до землі. Не в змозі ворухнутись.
Доторкаючись пальцями до тонкої кори високого дерева, він відчував кожну маленьку частинку старого, зів’ялого дуба, який стояв у цьому лісі вже століття. Він відчував тепло, що блукало в дереві, ніби хотіло вирватися; кожне почуття було непередаване.
Стежка була вузенька. Наступаючи на зів’яле листя ступнями ніг, він відчував кожен зів’ялий листочок, який вигорав від тепла сонця. Його почуття були схожі на маленьку кішку, що заблукала на тихому провулку, і не мала де сховатись від холодного дощу.
Сухі гілячки, які лежали на росяній траві, нагадували почуття безневинності. Черемха, заплутана у лози хмелю, дивилася, як сонячні зайчики бігали по стежині лісу. А мох, що вів на північ, був вкритий росою, він непомітно споглядав.
Щойно впавша шишка, схожа на міжгалактичну планету, скотилась зі стежки на узбіччя, під кущ бузини. У цей момент він зупинився, щоб озирнутися навкруги. Птах, що сидів на гілці, змахнув крилами і злетів, зникаючи вдалечині. Стоячи в тиші, він відчував спокій на душі.
Недалеко, за п’ятим деревом, виднілася річка, і лунали звуки бризу. Він підійшов, доторкнувшись пальцями до поверхні води, він відчув холод, і разом з холодом, почуття самотності.
Вода була прозора, світанкові промінці ще не прокинувшого сонця відбивалися силуетами у відображенні. Від цього ставало тепло на душі, хоча вода була кришталево холодною. Вона, наче питала: «Чи не хочеш ти також так? Плисти у даль, не знаючи початку і кінця». На мить він задумався, але вмившись тією кришталевою водою, продовжив свій шлях по стежці.
Стежка ставала все вужчою. На гілках дерев сиділи птахи, які співали про початок весни. Мертві коріння дерев під ногами виринали із землі, виглядаючи дражливо. Пройшовши трохи далі, він побачив упале дерево, яке утворювало арку, ледь тримаючись на сухих коріннях. Маленькі пеньки, які зберігали на собі чарівно-прекрасний, у росі, мох, який ніжно розростався по обочині.
Зачепившись за мертве коріння, він спіткнувся і потрапив у колючі кущі, де подер свій плащ. Промовивши «Бери його морока!», і не поранившись, він манівцем продовжив свій шлях.
І видніється простір… Здійнявся все сильніший вітер, наче штовхав його туди, де світло.
Він вийшов із глибокого лісу.
2
На дворі вже було близько обіду, небо вкрилось блакитним коцом. Він зайшов у маленьке село. Вогники виднілися вдалині, від них в небо плив дим. Маленькі, солом’яні хатинки стояли один біля одного.
На полонині корови пасуть-ся. Червоно-гаряча ватра горить посеред поля, а коло неї стоять декілька чоловіків з трембітами.
Проходячи далі, біля березника берези, він відчув цей запах, запах свіжого, соковитого соку. Наглянув і кущ калини, який стояв біля одної хатинки.
Над входом до хатини висів вінок зілля та пучок галузок суниці – що були оберегом від примар. У вікні виднівся силует милої дівчини, яка незабаром вибігла з хатини і підбігла до нього. «Дозвольте, я вам допоможу», – з яскравою посмішкою вона жестом руки показала на порваний плащ. «Ох, дякую за вашу милість», – промовив він, знімаючи плащ. Вона сіла на лавці біля криниці, серед подвір’я, і почала зашивати його. Її руки були обережні, наче чогось остерігалися. Вона тихо співала пісню, яка лунала у його думках. «Кучерява-я верба, на яр похилилася. Чи то милий кучерявий, я в его влюбилася». Хоч її спів був не такий голосний, йому здавалось, він лунав всюди. За кілька хвилин дівчина подала йому готовий плащ. Подякувавши, він продовжив свій шлях, а вона ще довго стояла біля старенької хвіртки, проводжаючи його своїм поглядом.
Дивлячись на блакитне небо, він бачив, як пухнасті хмаринки плили вдалечінь, і кожна з них мала дивовижну форму чогось живого на планеті.
Зелені поля засіяні ячменем. На придорожній підсніжники цвітуть. В далині видніються високі гори, по яких були розкидані безліч забути стежинок. Галявина, яка виднілась поблизу, на якій стояли копиці свіжого сіна та білий кінь, який блукав по зеленій траві та гойдав своєю гривкою.
Сонце, яке гріло все навколо своїм теплом, залишалось висіти на одному місці і споглядати з висоти на цю квітучу землю.
Він підійшов до останньої, крайньої хатини цього маленького села, за якою виднілось велике місто.
3
Велике місто, з якого вилітав дим. У тунелях метро, де кипить людьми, що проходу немає. Вони йшли в нікуди. Безглузді заводи, натовпи людей, саме місто було безглуздою копією чогось неможливого. Потяги, що ходили колом, втрачали свій залізний час, просто перевозивши людей з одного місця на інше. Багатоповерхівки, які від легкого вітру могли провалитися крізь землю. Він блукав цими провулками, переповненими людьми, без жодного бажання щось думати.
Він бачив людей, їхні емоції. Відчинені вікна, та де-не-де світло.
Під ногами у нього лежав камінь. Твердий, незламний, наче він і насправді «на віка». Він йшов, косо оглядаючись на все, що відбувалось навкруги.
Заздрість. Нестерпність. Ненависть. Біль і Утома, проводжали його.
І ось, минувши велике місто, він досяг останнього пункту. Захід зустрічав його своїм помаранчевим поглядом. Він стояв над морем, де знову линула тиша і пустота.
Він знову почув гучний грім дзвона у пустому просторі…
Останній подих, який він зробив, був і справді останнім. Серце його завмерло. Лагідний вітер подув позаду, наче підштовхнув його. І він бризом сильних хвиль шторма впав у море.