Над рікою туман висить.
Промайне, може, часом тінь.
Чи то птах який пролетить,
Чи то форкне в тумані кінь.
Попід верби вогонь горить,
Хтось багаття в траві розклав.
Дим в тумані не розрізнить.
Мабуть, хтось на спочинок став.
Чумаки? Так возів нема.
Та й з людей лиш один сидить.
Свою люльку в руці трима,
На вогонь із близька глядить.
Наче й, дивиться на вогонь,
Що сухий пожирає хмиз,
Та не бачить зовсім його,
Бо думками помчав кудись.
Про похід бойовий згадав
Чи татарський лихий набіг?
Як товариш з коня упав,
А він в поміч йому не встиг,
Бо і сам ледве відбивавсь.
Напосілися вороги.
Сам на сам проти них зоставсь
І здолати не до снаги.
Не втомилась поки рука,
На шматки рубав ворогів.
Аж зробилась шабля важка,
Стільки крові нею пролив.
А тоді кінь порятував,
Тільки свиснув і той подавсь.
З ніг татарських коней збивав,
Як спинити хто намагавсь.
Кінь позаду орду лишив.
Ще свистіли стріли кругом.
Він Покрову святу молив,
Щоб укрила плащем його.
Чи Покрова, чи то бахмат.
Та лишився козак живий.
Озирався весь час назад,
Але стих за курганом бій.
І погоні було не чуть.
Опустився густий туман,
Що сховав із очей, мабуть,
Наче то Покрова сама.
Вже за річкою зупинивсь
Та пасти́ся коня пустив.
Ще Покрові раз помоливсь.
Та під верби вогонь розвів.
Тепер дума козак, сидить,
Наче, хоче вогню спитать:
Що він міг би тоді зробить,
Щоб товариша врятувать.