«Історія почнеться не з розмов, а з поглядів» – писав він.
На дворі помалу темніло, сірі тучі закривали собою небо. Краплі дощу із неба летіли на сіре місто.
Я стояла на привокзальній, недавно зійшовши із свого потяга, яким приїхала сюди.
Нове місце у якому мені прийдеться жити. Я не надіялась ні на що, навіть на те, що я сьогодні ж поселюсь, хоч у готелі.
Крапель із неба ставало все більше. Дощ. Я стояла одна, у зовсім мені невідомому місці. Без зонтика, та у тонкому, короткому платті. Літо ж на дворі.
Довго не думаючи, я почала рух напроти, з надією скоріш знайти готель.
З боку виглядало напевне так, наче я кудись поспішала, тікаючи від дощу, чи наче за мною хтось біжить.
Краплі дощу почали падати мені на плечі. Я боялась промокнути, а ще більше простудитись.
З поквапу я ненароком ушелепталась у чоловіка який йшов попереду. Я ледь не впала на мокру землю, та він підхопив мене за талію. Його погляд був настільки проникненим, наче він заглянув у мої думки і серце. Його миле личко було сповненим спокою. Сірі оченята зливались із сьогоднішньою погодою, схожі на сірі тучі. Його уста, його уста відблискували пелюстками троянди. Прозорі крапельки падали йому на його кучеряве волосся, каштанового кольору.
-З вами все гаразд? – спитав він, своїм ніжним, впевненим, скромним, чогось боячись голосом.
Я дивилась у його очі, тонула у них, не могла відвести від них свій дуренний погляд.
-Так. – відповіла я невпевнено, із дурним виглядом обличчя.
Він поставив мене на ноги та діставши свій зонтик, відкрив його над своєю та моєю головами.
-Куди так поспішаєте? Якщо звісно можна спитати.
-Ох, я.. ну.. ем, приїжджа і шукаю готель щоб переночувати.
-Ви тут вперше?
-Так. Це взагалі мій перший візит у чуже місто.
-І ви одні?
-Саме так.
Він вдруге глянув на мене. Про щось мислив. Та по обличчі було видно, що він це робив не бажано, наче він щось хоче сказати, та його зупиняє власна негативна думка.
-Я живу один. У мене є ще одна вільна кімната. Я чув по новинах, що готель закрили із-за грози яка була на минулому тижні, там щось завалилось, вони відновлюють будівлю. Можете переночувати у мене, можливо декілька днів.
Звісно я була здивована. Але якщо це насправді, це напевне єдиний варіант.
-Я у вас надовго не залишусь, якщо ви позволите залишитись хоч на ніч…
-Домовились.
Я була така рада. Що моє лице почервоніло, а усмішка не спадала із лиця.
-Ви можете мені сказати адрес. Мені ще потрібно забрати сумочку.
Він назвав адрес. І спитав:
-Вам допомогти?
-Ні-ні, це всього лише маленька сумочка.
-Тоді візьміть. – він протягнув мені зонтик.
-А як же ви?
-Мені не далеко.
Я взяла зонтик. Він повернувся і пішов прямо. Я стояла проводжаючи його своїм поглядом. Невдовзі він звернув провулком ліворуч, його силует зник. Я пішла праворуч, повільним ходом, меланхолійно.
До мене зателефонували. Коли я ще виїжджала із свого містечка, я заздалегідь зателефонувала у готель та спитала чи є вільні місця. Мені відповіли що є, та зараз жіночка у телефоні промовляє мені такі слова: «Анжеліка, ми перепрошуємо, та наш готель зруйнувався із-за грози на тижні…» все так як говорив той чоловік. «Ми можемо вам знайти місце поблизу…» «Ні, непотрібно - промовила я у слухавку. – До побачення».
. . .
Забравши свою сумочку, я пішла на вказаний адрес, він був трішки далеченько від мене.
І знову, меланхолійно, я йшла. Місто було майже безлюдним. Дощу також уже не було, щось тільки мракало.
. . .
Ось я перед дверми. У середині я хвилювалась. Всього лише одна ніч…
Постукавши у двері, двері відчинились. На порозі стояв він.
-Заходьте. Розгостіться і почувайте себе як у дома.
-Я вам дуже вдячна. Я вам заплачу, скільки скажете.
-Добре-добре. Розберемося потім. Заходьте.
Він показав мені мою кімнату, я розложила там свої речі. Показав і всі інші апартаменти. Заварив гарячої кави. Ми сіли на кухні, до нього хтось зателефонував.
-Вибачте, я відійду на годинку. Можете подивитись тут все, їжа в холодильнику, не соромтесь беріть. І якщо я не прийду скоріш, лягайте спати.
-Добре.
Він накинув на себе пальто і зачинив за собою двері. Я допивала свою каву. Його кружка стояла напроти.
Я розглядала апартаменти. Зайшла у його кімнату. На столі були розкидані папери, на одному із них було написано: «Історія одного кохання».
-Книги пишете, цікавенько.
Я прочитала декілька сторінок. Сама люблю літературу, він писав дуже прекрасно. Ще на столі лежала чорнильна ручка та чорнило, і опечатка під старовинною лямпою.
У столі була при-відчинена шухляда. Я відкрила подивитись. Там лежав шкіряний блокнот «чорновичок». Перша сторінка «Неможлива мрія» – «Я бажаю лиш одного. Одна маленька мрія. Я хочу знайти одну людину. Яка буде мною дорожити, обіймати, плакати та сміятись разом зі мною, чекати мене за сотні кілометрів, чекати мене навіть якщо надії немає, я хочу просто щоб вона мене любила. Я буду готовий згоріти до тла, впасти з високої гори заради неї. Навіть під дулом пістолета, я не відійду, знаючи що вона позаду, не кліпну, не буду боятися. Я буду її тримати міцно, не відпускатиму, ніколи не відпускатиму, тільки за одної думки, що вона мене «Насправді» кохає.
Після прочитаного, мені стало не по собі. Мені було його жаль. Він такий милий і хтось посмів йому розбити його крихітне, сповнене великої любові, серденько.
Я продовжила читати: «Хочеться щоб хтось із-за тебе плакав, тобою дорожив, був поруч, бажав побачити тебе за сотні кілометрів, сидіти з тобою до самого ранку, навіть мовчки»
«Не бійтеся знову встати, щоб спробувати знову полюбити, знову жити і знову мріяти – не дозволяйте важкому уроку зробити твоє серце холодним»
Після цих прочитаних слів я стояла в ступорі. Я наче побачила його жахливе минуле, від якого він хотів втекти, та не зміг.
А ще одна фраза, яка одразу запала мені в серце:
«І нехай ростуть квіти на ваших шрамах»
Мені було уже нічого сказати.
На кухні почувся стук годинника. Північ. Його холодна кава все ж чекала його.
. . .
Я прокинулась уночі. Він лежав у сусідній кімнаті, я усе чула. Я чула як він промовляв одне і те саме слово: «боляче» знову і знову «боляче.. боляче..». Я боялась, та встала з ліжка, і тихенько кралась до дверей його кімнати.
Тихенько при-відкривши двері, я побачила його. Він лежав у ліжку, стікав потом. Йому снився кошмар, я гадала. Я підійшла, із страхом протерла йому чоло своєю хусткою. Він досі промовляв ті самі слова. Я міцно взяла його руку, стиснувши моєю, присіла на коліна коло ліжка, і обійняла його своїм обличчям.
Постріл позаду був нечутний.
Він стих. А я заснула в його обіймах.

Деякі тексти я писав від імені вигаданої жінки з іменем Мадемуазель (Можливо, щоб краще передати ті почуття, які мені було так необхідно передати)